Питання 2. Вона «висловлює в думках» масштабну історичну епоху, цивілізаційний сенс якої полягає в ініціюванні науково-технічного розвитку на основі машинної техніки

V

IV

III

II

I

Вона «висловлює в думках» масштабну історичну епоху, цивілізаційний сенс якої полягає в ініціюванні науково-технічного розвитку на основі машинної техніки, у подальшій модернізації різних сторін людської життєдіяльності, у поступовому звільненні індивідів від кріпацтва, станових привілеїв, у відстоюванні і законодавчому закріпленні прав і свобод людини, захисту гідності особистості, у розвитку культури на засадах просвітництва, у реформуванні християнства та інших віровчень Відповіддю на потреби та запити епохи з'явилися соціально-філософські, філософсько-правові та соціально-політичні вчення та ідеї філософів Нового і Новітнього часу ^[1].

1. вчення Ф. Бекона про «велике відновленні наук», що містить критику схоластики високу оцінку «механічних мистецтв», заклики виробити далекоглядну політику держави стосовно науки, Беконівський проект суспільства і держави, заснованих на науці, і інші утопії (див. Утопії і антиутопії), що втілювали мрії про справедливе і розумному суспільному устрої,

2. створена філософією концепція прав і свобод людини, яка лягла потім в основу «Декларації прав і свобод людини і громадянина», американської конституції, і в 19 — 20 ст. стала одним з наріжних каменів теорії та практики демократії, формування на рівні філософської та політико-правової теорії антитези лібералізм — консерватизм, що визначила розвиток політичної практики,

3. теорія суспільного договору, фундаментальна для багатьох концепцій 17-18 ст. (її кульмінація в демократичній теоріїРуссо), наприкінці 20 ст. знову виявила свій актуальний теоретичний і практичний потенціал,

4. теорія поділу влади (законодавчої, виконавчої, судової), що мала глибокий вплив на практику і теорію, первістків теорії парламентарної демократії, концепція релігійної віротерпимості, що протистоїть різним видам релігійного фундаменталізму і фанатизму,

5. соціальна філософія, що оформилася в 18 ст., філософія науки і філософія людини Просвітництва (ідеї «духу законів», суверенітету та освіти народу, суспільного договору, здорового глузду та ін.),

6. «філософія права» німецької думки 18-19 ст. як розгорнута концепція свободи, теорія громадянського суспільства, тобто системи індивідуально — групової взаємодії людей на недержавному рівні, покликаної формулювати і представляти конкретні інтереси особистостей та громадських об'єднань, теорії правової держави, філософія культури і мистецтва,

7. широкомасштабна моральна філософія — етика як фундаментальна філософська дисципліна (Спіноза), дослідження морального почуття (англійські моралісти 18 ст.), вивчення зв'язку моралі та економіки (А. Сміт), нова етика як філософія практичного розуму у вченні Канта — з приматом морального обов'язку, принципом категоричного імперативу, сполучення воєдино свободи вибору, боргу, моральної відповідальності індивіда, переклад проблематики моралі з сфери індивідуальної дії у площину «об'єктивного духу» (Гегель) — з розрізненням сфери «моралі» (об'єднує намір і провину, намір і благо, добро і совість) і «моральності» (Sittlichkeit), що об'єднує у Гегеля і гегельянців проблематику сім'ї, громадянського суспільства, держави,

8. політекономічні та соціально-філософські концепції, спрямовані на виправдання, регулювання і гуманізацію стосовно праці й капіталу, відповідних великих і малих груп, соціальних інститутів, конкуренції і т. д.,

9. марксизм як альтернативний, антибуржуазний варіант соціальної філософії та ідеології, з точки зору якого панівні ідеї (у т. ч. філософські, художні тощо) Нового часу як епохи капіталістичної суспільно — економічної формації суть ідеї панівного, тобто буржуазного, класу і через це повинні бути піддані рішучій критиці.

10. позитивізм, який акцентував проблеми філософії історії в світлі наукового і соціального прогресу, що висуває на перший план принципи суспільства «індустріалізму», заснованого на «позитивному», тобто перевіряється досвідом та практикою, раціональному знанні.

Філософія Нового часу внесла значний внесок у вироблення фундаментальної картини світу, тісно пов'язаної, з одного боку, з математикою і природознавством, а з іншого боку, з метафізикою. При цьому в 17 ст. Декарт, Паскаль або Лейбніц були одночасно математиками і природознавцями, і створена ними філософська картина світу була природничо-науковою. До середини 19 ст. філософська і природно-наукова картина світу до певної міри відокремлюються одна від одної, проте протягом всього Нового і Новітнього часу філософія, розуміюча себе найчастіше цілісною системою, включала філософію природи як свою системно-методологічну частину. Для філософської картини світу Нового часу характерні наступні ідеї та тенденції:

1. у 17 ст., особливо для Декарта і картезіанців, типове таке об'єднання математики, фізики й метафізики, при якому математика тісніше, ніж в античності, зближалася з фізикою завдяки чому забезпечувався логічно плавний перехід відсубстанції до тіла, а потім до «математичних», тобто так чи інакше вимірних, одиниць і полегшувалась редукція однієї-єдиної матерії, подібно безмежному тілу, до протяжності. Декарт і картезіанці пояснювали рух, не вдаючись до допущення атомів і порожнечі як філософсько-метафізичних понять (проте при допущенні корпускул як частинок речовини) — одночасно з витісненням поняття «сила» і з запереченням постійного місця тієї чи іншої речі (відносність руху, заперечення абсолютних точок відліку),

2. світ поставав як упорядкований, підлеглий строгим законам руху і зміни, як однорідний, єдиний, але який одночасно піддається аналітичному розчленуванню і подальшому синтезу,

3. механіцизм як підхід, заснований на перетворенні механіки у фундаментальну методологічну парадигму пізнання, зліт його доводиться вже на 18 століття (філософія французького Просвітництва). Природодослідник (і філософ) міркував як (за Богом) механік-конструктор, що виганяє з природи чудеса і зводить її явища до простих і очевидних основ. Цьому сприяло зближення «природного» і «штучного», світ тіл природи поставав як створений Богом світ «машин», а людське тіло — як найдосконаліше і дивовижне з них,

4. речі природи, Я як (мисляча) річ, «речі» інтелекту уподібнювалися один одному в тому сенсі, що могли бути зафіксовані, пораховані, розкладені. На підставі ідеї про рівноцінність реального і можливого будується популярна в 17 ст. і вельми перспективна ідея «mathesis universalis», тобто універсального математико-логічного методу,

5. з філософією природи і метафізикою Нового часу в цілому тісно пов'язане вчення про Бога як першоджерела руху, «домислюваного» навіть до природно-наукових законів руху (суперечка картезіанців і лейбніцеанців про те, чи повинен Бог повсякмиттєво «заводити» «годинник світу», як вважав Декарт, або він «заводить» їх одного разу і потім вони працюють самі по собі, як стверджував Лейбніц), як джерелі внутрішньої активності в матерії, як гаранті метафізичної єдності світу тощо;

6. критика картезіанського розуміння світу, який справив глибокий вплив на науку та філософію Нового часу, захист (з боку Гюйгенса або Гассенді) атомізму через критику принципу безмежної подільності і твердження про необхідність допущення порожнечі, щоб відрізняти «тіло» і «простір», критика зведення тіла і простору до протяжності і твердження про «непроникність» як більш загальну і «первинну» якість матерії і тіл (Гюйгенс, Лейбніц); спроба Лейбніца подолати однобічність механіцизму і затвердити більш динамічну, живу картину світу (монадологія);

7. найсильніший вплив механіки Ньютона (в тому числі в ранніх роботах Канта) в 18 і навіть 19 ст., особливо в трактуванні таких понять, як «матерія», «рух», «простір», «час», — з точки зору загального принципу дії та протидії, закону всесвітнього тяжіння;

8. протиставлення «класичних», традиційних, і некласичних (у філософії життя, прагматизмі) тенденцій у філософському мисленні (у Шопенгауера, К'єркегора і потім у вченні Ніцше, в філософській антропології, вченні про цінності, етику, філософії релігії та ін.) На захист філософської класики виступили прихильники неотомізму, неокантіанства, неогегельянства. Метафізичні підстави філософської класики були піддані критиці представниками позитивізму і неопозитивізму. Одночасно ряд природознавців і філософів виступив на підтримку метафізіки, традицій систематичної філософії (Р. Г. Лотце, Ф. Тренделенбург та ін.)

Вчення про людину, що стало ключовим у філософії Нового і Новітнього часу, пронизане характерним протиріччям. З одного боку, воно розглядає людське тіло як одне з тіл природи у фізичному і біологічному (фізіологічному, антропологічному) аспектах, так що людина постає тут як частина природи, підпорядкована її законам. З іншого боку, у філософії Нового часу було розроблено специфічне вчення про людську сутність, або людську природу (Спіноза, Гоббс, Локк, французькі просвітителі): міць природи розуміється і як міць всіх індивідів, разом узятих; затверджується «природне» право індивіда, окремої людини на самозбереження і задоволення фундаментально-необхідних потреб; постулюються як цінності вроджена рівність людей, «природна свобода людини», право приватної власності, «суспільна сутність людини» (Д. Юм). При цьому рівність розуміється не як майнова або станова, не як рівність задатків і здібностей, а як рівне право індивідів на захист життя, власності, на опір насильству і придушенню, найважливішою ознакою людської сутності вважається розумність, що розуміється широко (від розуму як здатності судження, доказу, аргументації до розуму як мисленню, інтелекту, науковому пізнанню). Людина наділена не тільки почуттями і розумом, а й пристрастями, афектами, звідки виникає проблема протиборства розуму і пристрастей і можливостей їх приборкання за допомогою розуму.

Філософія Нового часу в цілому може бути охарактеризована як раціоналізм в широкому сенсі: впевненість у здатності розуму розгадати загадки природи пізнати навколишній світ і самої людини і в кінцевому рахунку перетворити природу, переробити суспільство і людину на розумних засадах. Вищою метою раціоналізму вважалося раціональне ж осягнення Бога. У межах раціоналізму боролися два підходи — емпіризм і раціоналізм (у вузькому сенсі). Не заперечуючи ролі розуму, прихильники емпіризму підкреслювали вихідне значення чуттєвого досвіду, висували на перший план спостерігаючий і експериментальний розум. У свою чергу прихильники раціоналізму, не заперечуючи значення чуттєвого пізнання і досвіду, вихідними і фундуючими вважали ідеї розуму (напр., в якості вроджених ідей або розумних прагнень, апріорі закладених і в самій природі, і в чуттєвому пізнанні). У 18 ст. і особливо в 19 ст. виник справжній культ розуму. Вирішальною (хоча і не єдиною) тенденцією філософії Нового часу була орієнтація на науку і наукове пізнання як найвищу форму культури. Філософія прагнула консолідуватися в науку, розробити для себе та інших наук «справді науковий» метод. Це дало підставу говорити про «класичну» (новочасну) раціональність як про крайній сцієнтизм. Тим часом у філософії цього періоду існувала й інша тенденція — критичне ставлення до розуму, яке знайшло яскраве вираження в широкомасштабній критиці розуму (його неминучих помилок і антиномій) Кантом і його послідовниками.

Заслугою філософії Нового і Новітнього часу є широкомасштабне дослідження проблем пізнання та методу, що включало, по-перше, вчення про очищення розуму, про «привидів» (ідолів), про сумнів як початковий крок на шляху досягнення ясного і чіткого знання, й удруге, власне гносеологічний і методологічний аналіз. На кордоні між загальною метафізикою і теорією пізнання розташовувалося філософське вчення про субстанції, модус, атрибути, велися суперечки про те, чи слід прийняти одну субстанцію (монізм), або дві (дуалізм), або слід оголосити субстанцію одночасно єдиною і множинною («плюральність» субстанцій в монадології). Виникла ініційована Декартом тенденція до (відносного) відокремлення «тіла» і «душі», поняття якої наповнювалося нетрадиційним змістом і вилилося в подальшому (особливо в німецькому ідеалізмі 18-19 ст.) у багатостороннє дослідження понять «дух», «розум», «розсудок», «міркування», «мислення», «інтелект», «інтуїція» і т. д. Менш вживаним у 17-18 ст. було поняття «свідомість», хоча тематика його розглядалася здебільшого в рамках поняття«рефлексія». Але з часу Канта, Фіхте, Гегеля поняття свідомості та самосвідомості опинилися в центрі філософських досліджень: як індивідуальна свідомість і його загальні структури; як тематика «Я», або індивідуального суб'єкта (трансценденталізму); як питання про здатні до об'єктивування і відчуження від конкретних індивідів форми («Гештальти») свідомості та самосвідомості, які отримують трансісторичні значення (наприклад, в «Феноменології духу» Гегеля); як вивчення різних форм і структур свідомості в їх взаємозв'язку з реакціями тіла (перейшло в експериментальну психологію і фізіологію), як аналіз несвідомого (Е. Гартман, ранній Фрейд).

Велику роль у гносеології Нового і Новітнього часу грало вчення про метод, тісно пов'язане з філософією науки, логікою, концепціями мови. Започатковане з устремлінь Ф. Бекона і Декарта розробити кілька простих і ясних правил методу, це вчення потім все більш ускладнювалося, перетворившись у Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля і їх послідовників в концепцію діалектичних категорій. Разом з цим змінювалися відносини між логікою і гносеологією. Якщо спочатку логіка виступає як інтегральна, але відносно самостійна частина філософського знання (напр., у Лейбніца), а потім перетвориться в змістовну теорію пізнання (діалектика категорій), то наприкінці періоду (формальна) логіка знову йде з-під опіки філософії, всі більш зближуючись з математикою (математична логіка) і лінгвістикою. Філософське осмислення логіки, її законів і форм (так само як і мови) — постійний предмет дослідження мислителів Нового і Новітнього часу.

Суперечки про сутність і специфіку філософії Нового і Новітнього часу, або «епохи модерну» (нім. die Moderne, англ. Modernity), почалися ще в самій цій філософії. Ю. Габермас вважає, що найбільш зрілу її самосвідомість можна зустріти у Гегеля, який виділив такі її риси, як неспокій, внутрішнє бродіння, динаміка, диференціація і відокремлення, яке поєднується з устремлінням до об'єднання та інтеграції, утвердження принципу «суб'єктивності», який розшифровували через свободу, індивідуалізм, раціональність, автономію діяльності. Поряд з цим Гегель та інші мислителі 19 ст. підкреслюють відчуження індивідів від суспільства і від самих себе — моменти, що стали головними у Маркса і в неомарксизмі. Критично налаштовані К'єркегор і Ніцше акцентують такі негативні моменти «проекту модерну», як інструментально-маніпуляторська влада розуму, науки, офіційної релігії, лицемірство моралі, і т. д. Критика «класичної» думки була підхоплена в 20 ст. Гуссерлем,Гайдеггером, Расселом, Поппером та іншими, нарешті, «постмодернізмом».

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.
Принципи герменевтики в церковних проповідях:

1. Буквальне тлумачення;

2. Історична відповідність;

3. Принцип єдиного значення;

4. Контекст;

5. Лексика;

6. Граматика;

7. Паралельні посилання.

Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця XX ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). Вільгельм Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за Дільтеєм, є«психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Мартін Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Шлейєрмахера та Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характергерменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

1. інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

2. розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали Поль Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

Дата добавления: 2014-12-25