Зовнішньополітичні заходи князя Романа Мстиславовича

Зовнішня політика Галицько-Волинської держави

ТЕМА 2

* Зовнішньополітичні заходи князя Романа Мстиславовича * Зовнішня політика Данила Романовича Галицького * Зовнішня політика українського королівства від смерті Данила Галицького до падіння держави. * Українська державно-політична традиція в ХІV – XV ст.

Найбільш помітною в часи міжкнязівських усобиць, що настали в Руси з другої половини ХІ ст. й продовжувались до самого знищення держави навалою монголо-татарської орди у середині ХІІІ ст., була постать князя Романа Мстиславовича, творця Галицько-Волинської держави. Тільки передчасна смерть не дозволила йому відіграти в нашій історії роль Володимира Великого чи Ярослава Мудрого. Роман же мав усі особисті дані для такої ролі.

Найголовнішим напрямком політики князя Романа Мстиславовича була, безумовно, геополітика внутрішня, адже за Київський великокняжий престол точилась безупинна й кривава боротьба. Її проводив засобами війни та інтриг князь Андрій Суздальський (Боголюбський). Він примусив батька Романа князя Мстислава відректись від Києва й обмежитися своєю Володимирською «отчиною». А після того, як Роман зайняв місце батька на княжінні у Володимирі, то всі свої зусилля цей енергійний князь поклав на те, щоб об’єднати Волинь і Галичину, що й удалося йому зробити у 1199 році. Щодо ж Володимиро-Суздальщини князь Роман проводив політику нейтралізації спроб володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо утвердитись у Південно-Західній Руси.

Титулятура Романа як «самодержця всієї Руси» перегукується з титулятурою великих князів Київських, адже західний хроніст називає його «Rex Russia», тобто цесарем Руси. Це підтверджується також записом у синодику монастиря св. Петра в Ерфурті: «Romanus Rex Ruthenorum debit nobit XXX marcas» («Роман цесар руський дав нам 30 марок»). У 1204 році Римський папа Інокентій ІІІ пропонував князю Роману королівську корону, але той від неї відмовився. Роман був останнім з руських князів, який не торгував вірою предків ні за які корони.

Стосунки зі Степом.

Проти князя Романа використовував допомогу половців його тесть Рюрик – у 1203 році він навів їх на Київ і нещадно понищив його. Роман помстився тим, що скинув його з Київського княжого престолу, посадивши на нього його сина Рюрика Ростислава. Сам же Роман відійшов до Галичини й зосередився на укріпленні об’єднаної Галичини й Волині.

Князь Роман здійснив кілька успішних походів на половців і тим засвідчив свою турботу щодо цілісності тих руських земель, якими володів. Влада ж його розповсюджувалась на всі землі Руси, крім Чернігівщини, недаремно літописець називає його «самодержцем» – титулом, яким не наділив жодного з тодішніх руських князів. Отже, спокій на східному напрямку зовнішньої геополітики князем Романом був забезпечений.

Західний напрям геополітики.

Не скидаючи з уваги підготовки до остаточного розгрому Всеволода Суздальського («Велике гніздо»), князь Роман тим часом поширював кордони Галицько-Волинської держави в західному напрямку. Князь відновив зв’язок з німецьким імператором і увійшов у антипольський союз з хрестоносцями. Він втягується в гостру боротьбу між Гогенштауфенами (Гібеллінами) й Гвельфами, на боці перших.

Як союзник німецького короля Пилипа Гогенштауфа, ходив Роман походом проти польського князя Лєшка, через землі якого мав намір розповсюдити свою владу до Саксонії. Але при переправі через р. Віслу, під Завихвостом, загинув князь Роман у бою смертю героя 19 червня 1205 року. Про це свідчить, зокрема, звістка французького хроніста середини ХІІІ ст. так: «Король Русі на ім’я Роман вийшов за межі своїх кордонів і бажаючи пройти через Польщу в Саксонію по волі Божій вбитий двома братами, князями польськими Лешком і Конрадом, на річці Вісла».

Можна припустити, що похід Романа був пов’язаний з його зобов’язаннями перед Гогенштауфенами в наданні їм військової допомоги. То ж, пройшовши через Польщу в Саксонію, Роман мав нанести удар по силах її володаря Оттона ІV. Відомо й те, що з часу, коли союзник князя Романа Лєшко Білий підкорив Краків, стосунки між ними різко погіршились. Не виключено, що причиною цього було суперництво в боротьбі за Люблін, оволодіти яким весь час прагнули Галицько-Волинські князі.

Литва. А ось з цією державою, що агресивно претендувала на «Київську спадщину», Роман розмовляв виключно з позиції сили. Літопис повідомляє, що князь був настроєний дуже жорстко щодо литовців, яких збирався запрягти в плуги «орати Литвою».

Християнська геополітика.

Князь Роман увійшов у історію як твердий і непохитний захисник православ’я й ворог католицизму. Останнє положення, якщо й було йому притаманним повною мірою, то далося йому, як особистості, напевне, нелегко, адже Роман був сином польської княжни й виховувався при західноєвропейських, а, отже, католицьких дворах. Тим не менш, як союзник німецького короля Пилипа, він був, як ми зазначали вище, на боці тодішньої коаліції Гогенштауфів (Гібеллінів) проти папи Інокентія ІІІ (1198 – 1216 рр.), який «мечем св. Петра» допомагав Гвельфам. Проте така його акція мала все ж таки характер більш політично-династичного конфлікту, релігійний момент у ній, природно, мав місце, але не був головним. Великі й славні діла князя Романа, «царя і самодержця», описані докладно в «Галицько-Волинському літописі».

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Руси» Романом Мстиславовичем Рюриковичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної Київської Руси вона розвивалась відтепер на єдиному українському етнічному ґрунті. Це дало підстави українському історику С.Томашівському назвати Романа «творцем першої, національної української держави», яка проіснувала як окремий політичний організм до кінця ХІV ст.

На жаль, Роман Мстиславович князював у об’єднаній Галицько-Волинській державі всього шість років – 1199 – 1205 рр. Після його смерті аж до середини 40-х рр. ХІІ ст. велася кривава боротьба за «Романову спадщину». Галичани присягли на вірність його тоді ледве трирічному сину Данилу, від імені якого владу тримала його матір. Вона необережно звернулась за допомогою до угорського короля. Той обіцяв помогти, але взамін запросив, між іншим, те, що він як опікун Романовичів титулує себе «королем Галичини й Володомерії», а в Галич вводить угорські війська. Князі Ольговичі запротестували й залучили до боротьби за Романів престол чернігівських Святославовичів, новгородських Ігоревичів, смоленських та київських князів, «чорних клобуків», половців та поляків з Лєшком на чолі. Так на галицькому княжінні виявився Володимир Ігоревич, а вдова Романа з синами відійшла спочатку у Володимир, а потім виїхала в Польщу. Все, що коїлося навколо «Романової спадщини», аж до першого походу князя Данила Романовича на Галичину(1211 р.), названо в літописі «галицькою метушнею», під час якої за спадок Романа боролися значні як внутрішні руські сили, так і іноземні, перш за все, польські.

Дата добавления: 2014-12-25