Почуватися захищеним

ПОТРЕБИ (знання) РОСТУ

ЕСТЕТИЧНІ ПОТРЕБИ

(краса, правда, справедливість)

ПОТРЕБИ В ВИЗНАННІ

компетентність, схвалення, визнання

ОСНОВНІ ПОТРЕБИ В ПРИЧЕТНОСТІ І ЛЮБОВІ ДЕФІЦИТНІ

ПОТРЕБИ прийняття групою, прихильність оточуючих, ПОТРЕБИ

схвалення з боку інших

ПОТРЕБА У БЕЗПЕЦІ

фізична безпека; психологічна безпека,

ФІЗІОЛОГІЧНІ ПОТРЕБИ

їжа, одежа, житло, відпочинок Рис. 4. Піраміда потреб А. Маслоу

3.1. ВІДЧУТТЯ ТА СПРИЙМАННЯ

ВІДЧУТТЯ – це найпростіший психічний пізнавальний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ матеріального світу і внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі матеріальних подразників на відповідні органи сприймання – рецептори.

3.1.1. КЛАСИФІКАЦІЯ ВІДЧУТТІВ.

Залежно від контакту рецептора з подразником:

ДИСТАНТНІ (рецептори реагують на подразнення, які надходять від віддалених об’єктів) – зорові, слухові, нюхові. КОНТАКТНІ (рецептори передають подразнення при безпосередньому контакті з об*єктами, які впливають на них) - кінестетичні, дотикові, смакові, органічні.

Залежно від розміщення рецептора:

ІНТЕРОРЕЦЕПТИВНІ (рецептори розміщені у внутрішніх органах і тканинах тіла. Відображають стан внутрішніх органів).

ПРОПРІОРЕЦЕПТИВНІ (рецептори розміщені в м’язах і суглобах. Дають інформа-цію про рух і положення тіла в просторі). ЕКСТЕРОРЕЦЕПТИВН І (відображають властивості предметів і явищ зовнішнього світу. Рецептори (зорові, слухові, дотикові, нюхові) розміщені на поверхні тіла

3.1.3. ЗАКОНОМІРНОСТІ ВІДЧУТТІВ

Пороги чутливості, адаптація, взаємодія. Пороги чутливості: нижній, верхній, поріг різнісний або диференційний поріг.

НИЖНІЙ ПОРІГ ЧУТЛИВОСТІ. Мінімальна сила подразника, яка, діючи нааналізатор, викликає ледве помітне відчуття.

ВЕРХНІЙ ПОРІГ ЧУТЛИВОСТІ. Максимальна сила подразника, яку ми здатні відчути певним аналізатором.

ПОРІГ РОЗРІЗНЕННЯ або ДИФЕРЕНЦІЙНИЙ ПОРІГ. Таким порогом є мінімальна різниця в силі двох подразників, яка викликає ледь помітну різницю відчуттів. Цей поріг для середніх значень характеризується величиною, постійною для даного аналізатора. Так для ваги диференційний поріг дорівнює 1/30 початкової ваги, для слухових відчуттів – 1/10, для зорових – 1/100. Якщо тривалість подразника буде менше 20 мс, то рецептори його не відчують. Моторна реакція на зоровий подразник 180 мс.

Отже, характер відчуття зумовлений властивостями подразників (якісними, кількісними, просторово-часовими), а також особливостями нервово-психічної організації та стану суб’єкта відображення. Але, якби пізнання світу закінчувалося відчуттям, то ми відображали б не предмети, події та явища, а якусь какофонію звуків, запахів, світове миготіння тощо. Це б суттєво обмежувало ефективність життєдіяльності організмів. Тому в еволюції тваринного світу і виникає такий психічний процес, як сприймання, завдяки якому оточуючий організм світ постає більш диференційованим і, як наслідок, більш прогнозованим, що значно підвищує шанси тварин на виживання.

3.2. СПРИЙМАННЯ СПРИЙМАННЯ (ПЕРЦЕПЦІЯ) – ЦЕ ПСИХІЧНИЙ ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС, ЩО ПОЛЯГАЄ У ВІДОБРАЖЕННІ ПРЕДМЕТІВ І ЯВИЩ ОБ’ЄКТИВНОЇ ДІЙСНОСТІ ТА ВНУТРІШНІХ СТАНІВ ОРГАНІЗМУ ПРИ БЕЗПОСЕРЕДНІЙ ДІЇ ПОДРАЗНИКА НА ВІДПОВІДНІ ОРГАНИ ВІДЧУТТЯ.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПРИЙМАННЯ ЦЕ:

- джерело наших знань про оточуючу дійсність;

- необхідна умова орієнтації в навколишньому середовищі;

- результат складної аналітико-синтетичної роботи мозку;

- якісно нова ступінь чуттєвого пізнання з власними особливостями;

- психічна діяльність, яка забезпечується за допомогою пошукових дій.

ФІЗІОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ СПРИЙМАННЯ є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньоаналізаторного і міжаналізаторного комплексу нервових зв'язків, зумовлюваних явищ. Суттєво, що у людини процес і результати сприймання опосередковуються другою сигнальною системою - мовою, завдяки чому людина усвідомлює предмети, які відображає і регулює формування перцептивних образів.

Річ у тому, що відчуття кольору – це виняткове суб’єктивне явище частоти електромагнітної хвилі. В дійсності промені, фарби та таке інше не мають кольору: колір – це спектр частот електромагнітних коливань зорового діапазону і ніщо інше. Насправді ж предмети, які мають для нас різний колір, лише відбивають неприйнятні електромагнітні коливання. Дальтонік не розрізнює кольорів, у нього недорозвинеі рецептори кольору - колбочки. Він сприймає світ в чорно-білому кольорі. Сприймання може виконувати свою функцію відображення тільки за адекватності цього відображення об*єктивній дійсності за умов:

● СПРИЙМАННЯ МАЄ БУТИ АКТИВНИМ;

● СПРИЙМАННЯ ПОВИННО МАТИ ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК;

● ІНФОРМАЦІЯ, НЕ ПОВИННА БУТИ НИЖЧЕ ВИЗНАЧЕНОГО МІНІМУМУ;

● ІНФОРМАЦІЯ, ЩО СПРИЙМАЄТЬСЯ, ПОВИННА МАТИ ЗВИЧНУ СТРУКТУРУ.

ОСНОВНІ ТИПИ СПРИЙМАННЯ:

СИНТЕТИЧНИЙ – у людей синтетичного типу проявляється явний нахил до узагальненого відображення явищ, вони не надають значення деталям, не люблять заглиблюватись у них.

АНАЛІТИЧНИЙ – люди аналітичного типу в меншій мірі проявляють схильність до узагальненої характеристики явищ дійсності, для них характерне намагання виділити і проаналізувати окремі деталі. Вони вникають в подробиці. Для них є проблемою зрозуміти загальну суть явищ.

АНАЛІТИКО-СИНТЕТИЧНИЙ – люди с цим типом сприймання співвідносять аналіз окремих частин з загальними висновками сприймання і спостереження, встановлення фактів – з їх поясненням. Такий тип є найбільш прийнятним для сприймання дійсності.

ЕМОЦІЙНИЙ – для людей емоційного типу сприймання характерно не стільки виділення суті явища і його частин, скільки прагнення насамперед висловити свої переживання, пов’язані з цим явищем.

Психологія сприймання виокремлює такі явища, як ілюзія. Ілюзіями називаються неадекватні сприймання, які неправильно, помилково відображають предмети, що діють на аналізатори. Ілюзії виникають з різних причин: практичного досвіду людини, особливостей аналізаторів, зміни умов сприймання, дефектів органів чуття. Відповідно до органу чуття є зорові, слухові, тактильні, нюхові та смакові ілюзії. Окремою групою виділяють ілюзії, що викликані певними афективними станами людини (марево, видіння, голоси і ін.)

Також звертають на себе увагу удавані сприймання, тобто галюцинації. Особливостями цієї групи ілюзій є те, що вони виникають без зовнішнього подразника, але сприймаються як дійсні образи реального світу. В їх основі – захворення нервової системи, або результат отравлення галюціогенами (алкоголем, наркотиками та ін.)

Суттєво, що людина потребує постійного контакту з середовищем, а тому у неї постійно повинні виникати відчуття і сприймання. Якщо ж зменшити цей контакт до мінімуму і тим самим викликати сенсорну депрівацію, то порушується самопочуття людини, у неї з’являються галюцинації. Коли ж людині вертають контакт с середовищем, то все одно вона якийсь час не здатна орієнтуватися як у часі, так і у просторі, а також не може розрізняти форми предметів.

3.3. ПАМ*ЯТЬ

Важливою умовою існування і розвитку психіки людини є опора її на індивідуальний чуттєвий і раціональний досвід, а також на досвід суспільства, тобто на все те, що забезпечує нам такий психічний процес як пам’ять.

ПАМ’ ЯТЬ – це психічний пізнавальний процес організації та збереження інформації, що робить можливим її багаторазове використання в мисленні та життєдіяльності. В самому широкому сенсі пам’ять – це психічний механізм фіксації інформації, що накопичується нейронними зв*язками синапсичного рівня, а потім використовується при потребі. Елементами утримання інформації, за деякими даними, є нейроглії (клітини, що заповнюють міжнейронний простір). Існує думка, що запам*ятовується не одиниця інформації (біт), а образ в цілому. Ясна річ, що без процесу запам*ятовування ні одна жива істота не зможе проіснувати навіть мить. Якщо ж мова іде про людину, то тут треба брати до уваги те, що пам’ять – це спосіб існування психіки в часі, збереження минулого, збереження того, чого немає вже тепер. Саме тому пам’ять – необхідна умова психіки, фундамент психологічної ідентичності.

Пам’ять являє собою ряд складних психічних процесів, активне оволодіння якими надає людині здатності засвоювати і використовувати необхідну інформацію.

3.3.1. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ПАМ*ЯТІ

ВИДИ ПАМ’ЯТІ

1.1. Генетична пам’ять – це інформація, що зберігається в генотипі орга-нізму людини або тварини, передається та відтворюється успадковано. Біо-логічним механізмом запам’ятовування інформації в цьому випадку є мутації та пов’язані з ними зміни генних структур. Існує гіпотеза, що ця пам*ять автоматично, безвибірково і назавжди фіксує всю інформацію, що надходить від усіх рецепторів.

1.2. Онтогенетична пам’ять – це інформація прижиттєвого досвіду живого організму яка накопичується в процесі життєдіяльності.

2.2. Емоційна пам’ять – це запам’ятовування і відтворення своїх емоцій та почуттів. Емоції сигналізують про потреби та інтереси, відображають наше ставлення до оточення. Суттєво, що хоть емоційна пам’ять може виявитись сильнішою за інші, але вона не безпредметна. Емоції запам’ятовуються не самі по собі, а разом з об’єктами, що їх викликають. Це означає, що емоції виступають у ролі стимулятора в ланцюжку всього комплексу асоціацій. Важливо також те, що відтворені позитивні почуття завжди спонукають людину до діяльності. І, навпаки, негативні емоції різко знижують тягу до діяльності.

2.3. Словесно-логічна пам’ять базується на спільній діяльності двох сигнальних систем, у якій головна роль належить другій системі. Змістом цієї пам’ятті є наші думки, поняття, судження, що відображають предмети і явища з їх загальними властивостями, істотними зв’язками та відношеннями. Оскільки думки не існують без мови, остільки і пам’ять називають не тільки логічною, але і словесною. Природно, що вона тісно пов’язана з мисленням і мовою, і розвивається головним чином у процесі словесно-логічного мислення.

2.4. Образна пам’ять полягає в запам’ятовуванні образів, уявлень про предмети та явища оточуючого середовища. Вона буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою, смаковою залежно від аналізаторів, з якими пов’язане їх походження. В образній пам’яті ми оперуємо образами та уявленнями різного ступеня абстрагування і складності: конкретними уявленнями поодиноких предметів, уявленнями про спільні властивості предметів і явищ, схематичними образами абстрактного змісту. 3.1. Сенсорна (миттєва) пам’ять - це пам’ять-образ, завдяки якій ми запам’ятовуємо чуттєві характеристики предметів, які відображаються різними аналізаторами та зберігаються дуже короткий час (близько 0,1-0,5 сек.).

3.2. Якщо зміст сенсорної пам’яті приверне нашу увагу, то він збережеться без повторень близько 20 с. Це пам’ять короткотривала, що характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, майже негайним його відтворенням і коротким строком зберігання. Така пам’ять часто обслуговує окремі елементи складної діяльності. Важливо, що короткотривала пам*ять має малий об’єм. Людина може зберігати в цій пам’яті одночасно лише 7 ± 2 одиниці інформації. Взагалі об’єм короткотривалої пам’яті є індивідуальним і по ньому можна прогнозувати успішність навчання. Для цього існує наступна формула: прогнозована успішність навчання дорівнює індивідуальному об’єму памяті,що ділиться на два, і до результату додається одиниця. Суттєвим є те, що короткотривала пам’ять може свідомо контролюватися людиною, на відміну від сенсорної. Так, якщо повторювати зміст певної інформації, то її можна зберігати досить довго.

3.3. Довготривала пам’ять базується на довготривалій функції пам’яті; характеризується тривалим зберіганням і наступним використанням інформації в діяльності людини. Умови тривалого зберігання інформації вимагають певного часу для переробки і консолідації матеріалу, твердого запам’ятовування, багаторазового і варіативного повторення, відтворення і використання при виконанні аналогічних завдань. Психологи визнають наявність двох типів довготривалої пам’яті: довготривала пам’ять з свідомим доступом і довготривала пам’ять, до якої людина не має вільного доступу (генетична безсвідома). Інформація в останьому випадку актуалізується лише в разі застосування спеціальних прийомів. Для довготривалої пам’яті з свідомим доступом властиве забування всього непотрібного, а також частини необхідної інформації. Генетична запам*ятовує назавжди.

3.4. Оперативна пам’ять. Запам’ятовування, збереження і відтворення проміжної інформації на оперативний термін часу, потім забувається.

Короткотривала, довготривала і оперативна різновиди пам’яті пов’язані між собою, що зумовлюється як змістом запам’ятовуваного, так і цілями та засобами діяльності, в яку включаються процеси пам’яті. Засвоєна інформація може переходити з одного виду пам’яті в інший, більш тривалий, але при цьому необхідна додаткова її обробка: абстрагування, понятійний рівень, переусвідомлення, погодження з досвідом, порівняння, переструктуризація, перекодування. Внаслідок перетворень пам’ять набуває більш узагальненого та опосередкованого характеру, стає більш компактною для тривалого зберігання та довільного доступу. 3.5. Має рацію думка психологів, що підтверджується дослідами, відносно наявності проміжної пам’яті. Цей різновид пам’яті забезпечує збереження інформації протягом кількох годин, коли людина не спить. Накопичена впро-довж дня інформація за час нічного сну структурується, категоризується і вже в переопрацьованому виді переводиться у довготривалу пам’ять. Проміжна ж пам’ять після свого очищення знову готова до накопичення нової інформації.

4.1. Мимовільна пам’ять полягає в запам’ятовуванні та відтворенні матеріалу без спеціальної мети його запам’ятати або пригадати. Збагачення пам’яті в такому разі відбувається підсвідомо, непомітно для нас. Зауважимо, що більша частина нашого досвіду набувається якраз завдяки мимовільній пам’яті. Суттєво також, що загальною і необхідною умовою мимовільного запам’ятовування будь-якої інформації є взаємодія з її носіями.

4.2. Довільна пам’ять – це примусове запам’ятовування, коли виникає потреба в навмисному заучуванні. Ефективність довільної пам’яті залежить від цілей запам’ятовування, від прийомів запам’ятовування (механічне дослівне багаторазове повторення, логічний переказ, переведення інформації в схеми, графіки, картини, образи, мнемонічні прийоми і ін.).

Мимовільна й довільна пам’ять притаманні кожній особистості і являє собою послідовні ступені розвитку пам’яті в онтогенетичному плані. Мимовільна пам’ять передує довільній і виступає необхідною умовою її виникнення. Тільки маючи певний досвід у запам’ятовуванні та формуванні пізнавальних дій, людина може плідно розвивати спеціальні мнемічні дії, ефективну довільну пам’ять. Однак мимовільна пам’ять і після цього не втрачає свого значення, удосконалюється у взаємодії з довільною і також набуває більшої ефективності.

5.1. Смислова (сенсова) пам’ять пов’язана з розумінням того змісту, що запам’ятовується. Вона опирається на смислові зв’язки, які вже утворили системи словесних і образних асоціацій і становлять основу досвіду людини. Запам’ятовуваний матеріал в цьому разі логічно обробляється, узагальнюється, аналізується, порівнюється, класифікується, пов’язується з досвідом і тому без зусиль включається в наявні системи зв’язків, довше зберігається і легше відтворюється.

5.2. Механічна пам’ять діє у випадках запам*ятовування незрозумілого, складного, неосмисленого матеріалу. При цьому використовується самоустановка вольових зусиль. Може бути тимчасовою і довготривалою.

Ф-ї памяті

1. ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ – це закріплення образів сприймання, уявлень, дій, переживань і зв’язків між ними через контакти нових даних з набутим раніше досвідом.Матеріальною основою цього процесу є здатність мозку утворювати тим часові нервові зв’язки. Запам*ятовування може бути короткотривалим, довготривалим і оперативним. Воно також може бути довільним або мимовільним, смисловим (логічним) або механічним. Запам’ятовування може бути короткотривалим, довготривалим і оперативним.

УМОВИ ДОВІЛЬНОГО ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ: 1) чітка постановка мети; 2) наявність мотивів, що спонукають запам’ятовування; 3) розуміння інформації, що треба запам’ятати; 4) використання логічних прийомів запам’ятовування (складання плану, порівняння, класифікація, систематизація); 5) повторення; 6) використання інформації, що необхідно запам’ятати в практичній діяльності.

УМОВИ МИМОВІЛЬНОГО ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ: 1) якість дієвого ставлення до матеріалу; 2) ступінь включення матеріалу у зміст основної мети діяльності; 3) рівень зацікавленості та емоційного відношення.

2. ЗБЕРЕЖЕННЯ – це процес утримання в пам’яті інформації, що була одержана у ході набування досвіду.

Збереження може бути активним і пасивним. При активному збереженні матеріал, що утримується, піддається внутрішній перебудові, від простого циклічного повторення до включення в системи нових семантичних зв’язків.

При пасивному збереженні матеріал, що утримується, не має активних перетворень. 3. ВІДТВОРЕННЯ – процес відновлення збереженого матеріалу пам’яті для використання в діяльності і спілкуванні. Матеріальною основою відтворення є пожвавлення або повторне збудження раніше утворених у мозку нервових зв’язків.Розрізняють два види відтворення: ВПІЗНАВАННЯ і ЗГАДУВАНН Я. Впізнавання – це відтворення якого-небудь об’єкта в умовах повторного його сприйняття. Згадування – це відтворення попереднього досвіду відповідно до змісту та завдань діяльності. Як різновид згадування існує також пригадування, тобто згадування, що вимагає від людини активних розумових зусиль, пов’язаних з переборенням певних труднощів. Згадування також може бути мимовільним або довільним. Як один з різновидів відтворення є спогади – локалізовані в часі та просторі згадування людиною свого минулого життя, переважно в яскравій образно-логічній формі, з усіма обставинами. Важливою характеристикою відтворення є правильність відтворення. Ця риса пам’яті залежить від важливості та об’єму інформації, індивідуальних властивостей пам*яті, мобілізації, готовності, заінтересованості до відтворення.

4. ЗАБУВАННЯ – процес, протилежний збереженню, і проявляється він у тому, що актуалізація забутих образів, чи думок затруднюється, або стає взагалі неможливою. Процес грунтується на явищі гальмування умовно-рефлекторних зв*язків і згасання слідів, що створювали запам*ятовувння. Темп забування – це крива, за якою в першу годину ми забуваємо близько 40% інформації, яку запам’ятали, за наступні 8 годин ще майже 40%, а далі забування різко уповільнюється, хоть кількість збереженої інформації все ж продовжує зменшуватись десь до 3%. Темп залежить від об’єму запам’ятовуваного матеріалу, його змісту, міри усвідомленості та ступеня значимості матеріалу, вкючення його в діяльність суб’єкта

Люди також відрізняються і типами пам’яті:

1) люди з наочно-образним типом, добре запам’ятовують наочні образи, колір предметів, звуки, обличчя і ін.;

2) люди з словесно-логічним типом пам’яті, добре запам’ятовують словниковий, нерідко абстрактний матеріал: поняття, формули, символи і ін.;

3) люди з емоційним типом пам’яті, добре запам’ятовують пережиті ними почуття. 3.4. МИСЛЕННЯ В процесі відчуття і сприймання людина пізнає оточуюче середовище в результаті безпосереднього відчуття. Для пізнання світу недостатньо лише помітити зв*язок між явищами, необхідно установити, що цей зв*язок є загальною властивістю речей. Мислення дає відповідь на питання які неможливо вирішити шляхом безпосереднього, відчуттєвого відображення. МИСЛЕННЯ - це свідомий аналітичний процес оперування тематичною інформацією пам*яті, з ціллю підтримки життєдіяльності та задоволення потреб істоти. Психологіявивчає мислення як пізнавальну діяльність індивіда, що характеризується узагальненим та опосередкованим відображенням. Мислення людини характеризується єдністю несвідомого і свідомого. Велику роль відіграють емоції, які забезпечують керівництво пошуком рішення задач. Продуктом мислення є цілі подальших дій. Елементарне мислення є і в тварин. Воно забезпечує динамічну, чи оперативну адаптацію організму до вимог оточуючого середовища, та для задоволення життєвих потреб.

3.4.1. ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ МИСЛЕННЯ: - -мислення є вищим пізнавальним процесом;

- мислення завжди пов’язане з наявністю проблемної ситуації, завдання;

- на відміну від сприймання, мислення виходить за межі чуттєвої дійсності,

завдяки чому майже необмежено розширює коло пізнання;

- мислення обов’язково присутнє у всіх пізнавальних процесах;

- мислення – це рух ідей, що розкривають сутність речей;

- підсумком мислення є не тільки образ, а й певна думка, ідея;

- специфічним результатом мислення виступають судження і поняття;

- мислення – це особлива теоретична діяльність, яка передбачає систему дій.

3.4.2. ТЕОРІЯ МИСЛЕННЯ: - -мислення – це

СУДЖЕННЯ – форма мислення, в якій стверджується або заперечується наявність якихось зв’язків між предметами та явищами дійсності або їх властивостями та ознаками. Судження бувають:

УМОВИВІД. Форма мислення, при якій на основі деяких суджень робиться певний висновок у вигляді нового судження. Умовиводи бувають:

ІНДУКТИВНІ – умовиводи, в яких ми йдемо від фактів до узагальнень, від менш загальних до все більш і більш загальних суджень;

ДЕДУКТИВНІ - умовиводи, в яких ми йдемо від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких;

ЗА АНАЛОГІЄЮ – умовиводи, що грунтуються на схожості деяких ознак певних та інших об’єктів.

ПОНЯТТЯ. Ф орма мислення у вигляді слова або групи слів, яка відображає суттєві властивості, зв’язки та відношення предметів і явищ. Поняття бувають:

Мислення завжди виникає тоді, коли з’являються проблеми, що мають бути вирішеними. Тобто, мислення – це пошук рішення відносно якогось питання. Існує два засоби пошуку такого рішення – конвергентне та дивергентне.

КОНВЕРГЕНТНЕ МИСЛЕННЯ – це мислення, за яким всі розумові зусилля концентруються на пошуку єдиного правильного рішення, для чого використовуються переважно наявні знання та логічні судження.

ДИВЕРГЕНТНЕ МИСЛЕННЯ – це мислення людей, яким властивий пошук максимальної кількості варіантів вирішення проблеми.

Дивергентне мислення зазвичай притаманне творчим особистостям, схильним створювати нові комбінації з тих елементів, які інші використовують лише звичним чином. Показово, що особливостями такого мислення є: ПЛАСТИЧНІСТЬ – коли пропонується не одно, а декілька варіантів вирішення проблеми; РУХЛИВІСТЬ – легкість, з якою людина переходить від одного боку проблеми до іншого; ОРИГІНАЛЬНІСТЬ – нестандартність рішення.

3.4.4. АНОМАЛЬНЕ МИСЛЕННЯ Суттєво, що мислення може бути не тільки нормальним, але й аномальним, тобто мислення з більше або менше грубими порушеннями процесу пошуку істини. Існують такі види аномального мислення:

- архаїчне, що оперує застарілими поняттями та уявленнями;

- інертне, стереотипне, для якого властива недостатня рухливість пошуку ново го, нездатність вийти за коло звичних уявлень;

- в’язке, схильність до надмірної деталізації, нездатність відрізняти головне від другорядного;

- примітивне, що оперує конкретними судженнями, бідне на логічні узагальнення;

- резонерське, для якого властива схильність до багатослівних, бесплідних міркувань, що базуються на формальних та зверхніх аналогіях; - конфабульоване, схильне до надмірних вигадок, які використовуються для вирішення проблем; еврістичне - творче, оригінальне рішення нестандартних задач.

3.4.5. ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ МИСЛЕННЯ

ШВИДКІСТЬ МИСЛЕННЯ, що характеризується терміном часу, протягом якого людина справляється з інтелектуальним завданням;

САМОСТІЙНІСТЬ МИСЛЕННЯ як відносна незалежність власної думки від розповсюджених уявлень;

КРИТИЧНІСТЬ, тобто максимально об’єктивна оцінка себе та інших;

ГЛИБИНА, як здатність аналізувати, порівнювати, знаходити суттєві зв’язки;

ГНУЧКІСТЬ, це уміння знаходити різні шляхи вирішення проблеми;

ДОПИТЛИВІСТЬ, як потреба завжди шукати найкраще рішення;

ПОСЛІДОВНІСТЬ МИСЛЕННЯ, що знаходить своє відображення в умінні послідовно проводити свою ідею через весь процес міркування.

3.4.6.МИСЛЕННЯ ТА МОВА І МОВЛЕННЯ

Велике значення в психічній активності людини відіграє мовлення, що пояснюється його поліфункціональністю. Так, наприклад, мовлення є і засобом спілкування, і носієм свідомості та пам’яті, і також засобом мислення та регулювання як своєї поведінки, так і поведінки інших людей. За формою маємо мовлення зовнішнє та внутрішнє, діалогічне і монологічне, письмове та усне. Зауважимо, що хоть всі ці форми тісно пов’язані між собою, призначення їх різне. Так зовнішнє мовлення свою головну роль відіграє як засіб спілкування, а внутрішнє – як засіб мислення. Письмове мовлення – це основа фіксації інформації, її збереження, а усна - засіб безпосередньої передачі інформації.

МОВА – ЦЕ СИСТЕМА УМОВНИХ СИМВОЛІВ (ЗНАКІВ), ЩО МАЮТЬ ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПЕВНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА СЕНС.

МОВЛЕННЯ – ЦЕ СУКУПНІСТЬ ЗВУКІВ, ЩО СПРИЙМАЮТЬСЯ І ВИМОВЛЯЮТЬСЯ ТА МАЮТЬ ТІ Ж САМІ ЗНАЧЕННЯ І ТОЙ ЖЕ САМИЙ СЕНС, ЩО Й ВІДПОВІДНА СИСТЕМА СИМВОЛІВ (ЗНАКІВ).

Хоть мова у різних народів має свої відмінності, головним є те, що мова єдина для кожної народності, яка користуються нєю, тобто вона надіндивідуальне явище. Мовлення ж завжди є носієм індивідуальної своєрідності людини. Інакше кажучи, якщо в мові відображена психологія цілого народу, то в мовленні відображається психологія окремої людини або групи людей. Суттєвим є і те, що хоть мовлення без засвоєння мови неможливе, мова може існувати і розвиватися відносно самостійно від окремої людини за законами непов’язаними ні з її психологією, ні з її поведінкою.

Як у мові, так і у мовленні чільне місце займає ЗНАЧЕННЯ СЛОВА – узагальнене відображення дійсності, яка існує зовні і незалежно від індивідуальної свідомості. Здійснюється це за допомогою ПОНЯТТЯ, тобто слова, що відноситься не до одного предмету або явища, а до цілого їх класу. Важливо, що поняття фіксує не другорядні ознаки, а суттєві якості та властивості, притаманні предметам, явищам, що відображаються в ньому. Пояснюється це тим, що в понятті ми маємо загальнолюдський досвід, якому в значно меньшій мірі ніж окремій людині властиво помилятись відносно головного та другорядного. Слова-поняття дозволяють нам узагальнювати та поглиблювати свої знання, виходячи при цьому за межі чуттєвого пізнання. Це стає можливим завдяки тому, що поняття розвиваються за рахунок збагачення свого об’єму та змісту. Тому нове знання може входити в стару систему понять і відображатися за допомогою вже відомих слів.

Якщо ж звернути увагу на сенс поняття-слова, а не на його значення, то тут ми маємо іншу картину. Сенс слів – це індивідуальний досвід людини відносно значення слова. Тому різні люди завжди розуміють одні й ті ж слова дещо інакше, а інколи і вельми по-різному.

Головною функцією мовлення є те, що воно виступає інструментом мислення. Це можна побачити навіть по дії голосового апарату людини. Так, коли вона вирішує складні питання, у неї реєструється підвищена психомоторна активність мовнорухового апарату. Якщо ж якимсь чином заблокувати цю активність, то наслідком цього є зниження ефективності мислення. Не випадково молодші школярі, коли вирішують завдання, роблять це вголос. Але залежність мислення від мовлення не можна трактувати як їх тотожність. В онтогенезі мислення має власні, незалежні від мовлення витоки і тільки з часом вони зливаються, хоть ніколи і не співпадають повністю.

Таким чином, ми думаємо за допомогою мови, використовуючи слова-поняття і голосом та артикуляцією промовляємо ці слова.

3.4.7. ФІЗІОЛОГІЯ МОВЛЕННЯ Мовна діяльність пов’язана з роботою великих півкуль головного мозку. При цьому ліва півкуля є ведучою в мовній діяльності, права впливає на модуляцію голосу, тембр і ін.

6) Мовна аферентація проходить трьома каналами – руховому, слуховому та зоровому.

7) Мовні звуки виникають при подачі повітря із легень: у вібратори (голосові зв’язки гортані) і у щілини та отвори, які утворюються в роті при артикуляції язика, зубів, губ і ін.

8) Мовні зони представлені аналізаторами, які тісно пов’язані між собою.

9) Мовлення носить рефлекторний характер. Його мозкову структуру складають як другосигнальні зв’язки так і зв’язки першосигнальні.

В лівій півкулі зконцентровані ведучі мовні центри, які зв*язані з сприйманням і розумінням мови та можливостями її моторної реалізації. Це центр мови Верніке (німецький нейрохірург який виявив цей центр), що знаходиться в скроневій звилині лівої півкулі, який пов*язаний з розумінням змісту мови. Центр мови Брока (французький хірург, який вперше описав феномин враження цього центру); який відповідає за мовоутворення і моторику мовлення.

Що цікаво ці центри у жінок на 20% і 30% відповідно більші за розміром, чим у чоловіків.Це виявили англійські вчені. На процес читання впливає зоровий центр, який розміщений в потиличній долі лівої півкулі. Центр письмового мовленням знаходиться в середній лобній звилині лівої півкулі. З гучністю вимовлення пов’язана зона, що розміщена у верхній лобній звилині лівої півкулі. Підсумовуючи інформацію, щодо мислення як психічного пізнавального процесу, можна вивести такі його головні закономірності:

-- мислення виникає у зв*язку з рішенням якихось проблем;

-- базовим механізмом мислення є синтез через аналіз;

-- мислення існує через мову і в час мовлення;

-- усяке мислення обґрунтоване іншими думками, істиність яких відома;

-- мислення селективне;

-- мислення завжди випереджає розвиток подій;

-- мислення рефлексивне.

3.5. УЯВА – пихічний пізнавальний процес створення образів, предметів, ситуацій, обставин шляхом встановлення нових зв*язків між відомими образами та знаннями.

3.5.1. ФУНКЦІЇ УЯВИ

– пізнання дійсності;

– регулювання емоційних станів;

– довільної регуляції пізнавальних процесів;

– формування внутрішнього плану майбутньої діяльності

Дата добавления: 2014-12-25