IV. ЗАЛІССЯ 2 страница

З цього приводу Б. Греков висловився так: “Слов’янська культура виявилася стійкішою і перебувала на значно вищому рівні, ніж мерянська. Цим пояснюється факт щезнення мері та злиття її з руським населенням Ростово-Суздальської землі”.19

К. Кавелін висунув знамениту тезу, що якраз “обрусіння фінів складає інтимну, внутрішню історію російського народу, яка досі залишається якось у тіні, майже забута; а проте, саме в ній і лежить ключ до всього ходу російської історії”.20 У подібний спосіб висловився В. Ключевський: “Питання про взаємодію русі і чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули один на одного, що одне плем’я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до числа цікавих і важких питань нашої історії”.21

Участь мері в етногенезі росіян російськими істориками, як правило, не заперечується. “Особливі властивості говору теперішнього Великоросійського населення губерній Ярославської, Костромської і Владимирської, племінний характер цього населення, його побут, звичаї, простонародні свята, обряди і повір’я, в яких багато рис, що відрізняють населення цієї місцевості від інших місцевостей Росії, дають право припускати, що колись чудський народець Меря, який проживав у межах цих губерній, пропав не безслідно: дають право припускати, що рештки цього народця живуть у сучаснім населенні краю”.22 Засвідчує роль мері в етногенезі росіян і Є. Горюнова: “Сучасне великоросійське населення Владімірської, Івановської і особливо Ярославської і Костромської областей зберегло у вигляді етнографічних пережитків багато рис культури давнього місцевого населення Мері”.23 Відзначається ще участь у формуванні росіян угро-фінської мордви. “Тамбовська і Пензенська губернії — обрусіла мордва: переконує зовнішний вигляд тамтешніх селян і географічні назви”.24

Корифеї російської історії М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про сформований російський етнос можна лише з другої половини XII ст., тобто з часу Андрія Боголюбського. “В особі Андрія великорос вперше виступив на історичну арену”, — писав В. Ключевський. Бо саме тоді “переселенці з різних областей старої Київської Русі, поглинувши тубільців-фінів, утворили тут компактну масу, однорідну й діловиту, із складним господарським побутом і дедалі складнішим соціальним складом, — ту масу, яка стала зерном великоруського племені”.25 З таким твердженням погоджується більшість дослідників. “Населення Північно-Східної Русі, яке утворилося через змішування, взаємну асиміляцію слов’ян лісової смуги і фінів, перетворюється в особливу народність “великоруссов”.26 Отже, в XI–XII ст. молоді східнослов’янські етноси (псково-новгородці, білоруси і росіяни), відгалузилися від провідного русько-українського етносу Київської імперії. Нові молоді етноси постали в процесі слов’янізації, а точніше — русинізації лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених балтами та фінами. Зі сказаного випливає, що росіяни аж ніяк не мають підстав називатися “старшим братом”. Якщо йти за логікою історії, “то саме “старший брат” повинен був оволодіти родовою, основною спадщиною — Києвом, а молодші брати шукати свою долю десь в інших місцях. Власне український народ став беззаперечним спадкоємцем Київської держави”.27 Таким чином, росіяни вважають за колиску своєї народності не свої автохтонні землі, а територію колишньої метрополії, звідки прийшли колонізатори. “Оскільки російський етнос з’явився на історичній арені не раніше XII ст., то претензії офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян”.28 Народ, який вже з IX ст. називався “Руссю”, не мав “нічого спільного з московським народом, оскільки виникнення московського народу відноситься найраніше до XII ст.: чотири сторіччя розділяють ті два народи вже на початку історії”.29

Наявність в епоху розквіту Київської держави на території Залісся автохтонного чудського населення ставить великодержавних істориків у клопітливу ситуацію. З одного боку, зробити з цього належний висновок їм не можна, бо розхитуються основи офіційної історичної доктрини, а з іншого — факти, як відомо, річ уперта, і говорять самі за себе. Влучно охарактеризував це двоїсте становище академік М. Покровський: “Отож, те, що фіни складали корінне, осіле і більшою чи меншою мірою культурне населення майбутної Московії… щодо цього, по суті, не було розбіжностей у буржуазних істориків. Але російські історики, — продовжує М. Покровський, — подавши цілком переконливий матеріал, просили потім свого читача не робити з цього матеріалу висновків, які вони внутрішньо, без жодного сумніву робили, — цей комічний прийом не може, звичайно, нікого обдурити, як не обдурював він, зрозуміло, і читачів-сучасників. Можливо, що саме це й наштовхнуло найновіших авторів на іншу тактику: або повного замовчування самого сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за дурня його вважають!) висновків, прямо протилежних фактам”.30

Ще Ломоносов колись писав, що чудь з давніх часів “в єдиний народ з нами совокупленна”.31 Ми вже згадували сучасника Ломоносова, імператорського історіографа Міллера і його пронорманський твір “Origines gentis et nominis Russorum” (“Походження племені та імені російського”). У цій праці Міллер доводив, що корінним населенням Московії є фінські племена, і за те його твір був заборонений, а надруковані примірники майже всі знищені.32 І корифеї російської історії, і всі об’єктивні дослідники, так чи інакше, визнають вплив чуді на російський етногенний процес (К. Кавелін, Д. Корсаков, М. Любавський, М. Покровський, І. Третьяков, Є. Горюнова, Л. Гумільов та ін.).33 Характерним є таке висловлювання: “Великоросійська народність утворилась із змішання різних слов’янських племен, що розселилися у Східній Європі, між собою та з інородцями, переважно фінського кореня”.34 Один із найвидатніших російських істориків С. Соловйов пише, що росіяни сформувалися як народ із двох, за його словами, племен: “слов’янського і фінського”.35 Аналогічно висловлювався і М. Костомаров: “Слов’янські пришельці змішалися з тубільцями східно-фінського племені, і з такої суміші утворився великоруський народ”.36 М. Покровський, розглядаючи способи завоювання чудського Залісся руською дружиною, зробив знаменний висновок: “Російську імперію називали “тюрмою народів”. Ми знаємо тепер, що цієї назви заслуговувала не лише держава Романових, а й її попередниця, вотчина потомків Калити. Вже Московське велике князівство, не лише Московське царство, було “тюрмою народів”. Великоросія побудована на костях “інородців”, і ледве останні багато втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їх крові”.37 Приголомшливе твердження Покровського про 80% чудської крові руйнує основні засади великодержавної історіографії, зокрема, робить міфічною ідею панславізму і “старшебратства”. “На території Суздальського, Владімірського, Московського князівств основним населенням були фінські племена — меря, весь, мурома та інші. Вони були поглинуті пришельцями з півдня, християнізовані, втратили свою мову і стали говорити мовою колонізаторів. М. Н. Покровський, ортодоксальний марксист, що не надавав значення національним проблемам, вважав, що великоруси є етнічною сумішшю, в якій фінам належать 4/5, а слов’янам — 1/5”.38

Спробу нейтралізувати твердження М. Покровського зробив етнограф Д. Зеленін. Він категорично заперечував будь-яку помітну роль угро-фінів в етногенезі росіян.39 1927 р. в Берліні він видав німецькою мовою етнографічну працю “Russische (ostslavische) Volkskunde”, в якій обгрунтував свою позицію. Цікаво, що в російському перекладі, який появився аж 1991 р., слово Russische зникло. Залишилася назва “Восточнославянская этнография”, начебто існує якийсь єдиний східнослов’янський народ. Етнографію народів Східної Європи Зеленін розглядає цілісно, змішуючи все докупи. “Автор перемішав багато термінів без усякого розмежування, не зазначаючи, який термін кому належить, не зазначаючи, чи є між ними і український термін, чи ні, очевидно, з цілком ясною ціллю: затерти в очах європейського читача всякі ріжниці між східнослов’янськими націями”.40 Зеленін використовує простий метод: усе, що створено слов’янськими народами колишньої Російської імперії, він оголошує російським “незалежно від того, яка насправді етнічна група створила це”.41 Зарубіжних дослідників Зеленін повчає, що з думкою про те, “ніби російський народ появився в результаті змішування слов’ян і фіно-угорських племен… ні в якому разі не можна погодитися”.42 Погляди Зеленіна свого часу піддавалися в самій Росії нищівній критиці. На початку 30-х рр. XX ст. більшовики ще допускали критику великодержавних ідеологів. Наприклад, С. Толстов писав, що твердження Зеленіна “є антинауковою спробою тенденційно інтерпретувати факти” в намаганні створити “наукову” базу для розвитку російського шовінізму.43 Проте незабаром Зеленін отримав можливість публічно обізвати своїх критиків “бухаринцями” і “ворогами народу”. Саме тоді з допомогою органів НКВД розпочався тотальний розгром “школи М. Покровського”: російська історіографія у СРСР повернулася на старі великодержавні позиції. Покровський був завзятим викривачем російського імперіалізму, російського колоніалізму, російського самодержавства. Для Покровського “московський імперіалізм” існує вже в XVI ст., коли “був захоплений південний кінець великого річкового шляху із Європи в Азію, від Казані до Астрахані і почалася спроба захопити північний кінець, вихід на Балтійське море. Покровський викриває пороки російських царів: сифілітика Петра I, недолюдка Івана Грозного”.44 Майже одночасно з публікацією Зеленіна з’явилася робота мовознавця та етнографа, емігранта князя Трубєцкого “К проблеме русского самопознания”. У цій роботі наголошується, що російська народна (етнографічна) культура “є особлива зона”, в яку, крім самих росіян, входять ще угро-фінські “інородці”, разом з тюрками волзького басейну”.45

Трубєцкой стверджує, що народний костюм росіян є не слов’янським, а радше угро–фінським. “В русском-финском костюме есть несколько характерных общих черт (лапти, косоворотки, женский головной убор), неизвестных романогерманцам и славянам”.46 Окрім неслов’янського лаптя, князь Трубєцкой вказує ще на неслов’янську п’ятитонову гаму народних російських пісень і певні інші неслов’янські ознаки фольклору, що належать до обрядовості (відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність фінського культу берези замість індоєвропейського дуба і т. д.). До цього можна додати характер пам’яток архітектури, які свідчать, що основним архітектурним типом були шатрові будівлі й храми та зрубні і багатозрубні будови з “подклетями и крыльцами” — будівлі, які трапляються лише на чудській етнографічній території. Зовсім незнані в Росії ні коляда, ні веснянки, ні Русалчин Великдень, ні Купало і т. д. Варто зазначити, що після приєднання Західної України цей же Зеленін змушений був написати, що такий тип одягу, як “сарафан” і “лапті”, чужий для українців. “Назва “сарафан” — нова, перська. Сарафан першопочатково був чоловічим, а не жіночим одягом; він мав рукави, які потім втратив. Російським національним костюмом сарафан зробився вже в якості дворянського московського костюма, а не раніше. Не дивина, що цей тип одягу чужий українцям… На Україні не було лаптів, плетених з деревної кори… їх розповсюдження серед росіян пояснювалось винятково недостатністю шкіри і взагалі надзвичайною бідністю населення”.47 Проблема участі угро-фінів у російському етногенезі ніколи в Росії не була суто науковою: надто домішувалися тут політичні інтереси. У другій половині XIX ст. польський публіцист, етнограф і історик Ф. Духінський виступив зі своєю скандальною теорією, яку, між іншим, доброзичливо сприйняв Карл Маркс. Ф. Духінський намагався доказати, що “москалі” не належать не тільки до слов’ян, а й до індоєвропейців взагалі. У “москалів”, — на погляд Духінського, — панує неєвропейська за типом, деспотична форма правління, побутує азіатська колективістська община, існує нахил до кочівництва. Як плем’я “туранське” вони незаконно привласнили собі назву “Русь”, яка по праву належить тільки українцям. Мова росіян, за твердженням Духінського, — зіпсована церковнослов’янщина, а тому ця мова позбавлена чітко виражених діалектних рис, на відміну від усіх решта слов’янських мов.48 Схожих поглядів дотримується англо-польський історик Г. Пашкєвич. Росіян він має за майже чистих угро-фінів, які після християнізації прийняли слов’янську мову, але не ввели до свого складу якогось істотного компонента праслов’янського населення.49

Духінський, Пашкєвич та їх однодумці спиралися на відомий засновок, що етногенез (походження народу) і глоттогенез (походження мови) рідко збігаються. Це — різні процеси. Поширений погляд, що етнос і мова є тотожними, як показують історичні приклади, не відповідає дійсності. “Якщо це було б справді так, поняття етносу взагалі не потрібне — досить було б поняття мови”.50 Зрештою, це підтверджується багатьма доказами. Наприклад, унаслідок іспанізації аборигенів Центральної і Південної Америки зародилися численні іспаномовні етноси: мексиканці, аргентинці, чилійці, кубинці, венесуельці, колумбійці та ін. Захоплення Португалією величезної частини Південної Америки привело до утворення там португаломовного бразилійського народу. Заморська експансія англійців привела до утворення ряду англомовних народів: американського, канадського, австралійського, новозеландського та ін. У результаті арабського завоювання багато народів Північної Африки і Передньої Азії перейшли на арабську мову. В арабського полководця Амра ібн аль-Аса, який завоював у VII ст. багатомільйонний Єгипет, було всього три з половиною тисячі вершників. Через сто п’ятдесят років уесь Єгипет заговорив арабською мовою. Аналогічні процеси відбувалися під час утворення тюркської сім’ї мов, монгольської сім’ї мов тощо. Припускають, що за таким взірцем, шляхом князівсько-військової та монастирської колонізації, було асимільоване тубільне чудське населення Залісся.

Можна відзначити, що існує група російських мовознавців (Б. Серебренніков, В. Литкін, П. Кузнєцов, А. Челіщев та ін.), які пояснюють деякі специфічні особливості російського фольклору та мови саме чудськими впливами. Мовознавець Е. Леві висунув теорію фінно-угорського субстрата (мовної підоснови) російської мови.

Фінно-угорськими впливами пояснюють таке, наприклад, явище російської мови, як акання, нерозрізнення “а” і “о” в ненаголошеному положенні: “вода-вада”, “Москва-Масква”. Паралель знаходять у мордовській мові. Фінно-угорськими впливами пояснюють цокання, нерозрізнення “ц” і “ч”. “Російська мова, на відміну від інших індоєвропейських і слов’янських мов, — пише В. Журавльов, — не лише не скоротила число відмінків, а навпаки, в нас спостерігається тенденція збільшення їх числа: з’являються ніби два родові відмінки (вкус чая и стакан чаю) і два прийменникові (живу в лесу и пою о лесе). А з усіх мов світу саме фінно-угорські характеризуються великим числом відмінків: угорський — 21–22, пермський — 17–18, фінський — 15–17. Це дає певну підставу бачити тут фінно-угорський вплив.

На відміну від інших слов’янських мов, російська мова послідовніше ліквідувала розрізнення роду у формах множини, а в деяких говірках “розчиняється” категорія середнього роду. І в цьому бачать фінно-угорський вплив на російську мову, бо фінно-угри не знають категорії роду”.51 До фінно-угорського мовного впливу лінгвісти зараховують поширені в розмовній мові вирази з частками -“то”, -“ка”. Наприклад, “а рыба-то жареная”, “взгляни-ка!”. Конструкції “я маю” в інших індоєвропейських і слов’янських мовах відповідає російська конструкція “у меня есть”. “Цей зворот властивий фінно-угорським мовам і його розповсюдження в російській мові пояснюють їх впливом”.52 Є ряд інших мовних явищ у фонетиці та синтаксисі, які пояснюються фінно-угорськими впливами. Як би там не було, такі впливи простежуються виразно, так що не можна не погодитися, що тут існують взаємовпливи. З розряду взаємовпливів наведемо такий приклад: 1960 р. на зустрічі з французькою делегацією М. Хрущов пообіцяв показати Заходові “русскую кузькину мать”. Навколо цього скандального висловлювання розгорнулася бурхлива дискусія на тему, що цей фразеологізм означає. А походить “кузькина мать” із чудської мови, де слово “кузьо” означає лісового чорта (лешего).53 Сукупність вищевикладених даних дала підставу Я. Пастернакові зробити такий висновок: “Археологічні, антропологічні, історичні та етнографічні матеріали доказують, що окремішність українського народу від московського існувала по всі часи. Вона виявляється в окремому стилі життя, в духовній та матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності… Зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліматичних умовин та географічного положення йшов розвиток московського народу. Його найдавнішою етнічною базою були праугорські бродячі племена звіроловів та збирачів”.54 Навіть російські націоналісти визнають, що “фінська по натурі та крові складова частина російського населення характеризується короткоголовістю, широким лицем, випнутими вилицями, малими очицями, середнім зростом, короткими ногами, світлим волоссям і світлими очима”.55

Згідно з українською історичною традицією (М. Грушевський, В. Щербаківський, М. Чубатий), зараз істориком Я. Дашкевичем розроблена врівноважена, логічна і переконлива концепція етногенезу східних слов’ян. В основі її лежить ідея неодночасного та незалежного розвитку окремих народів та теорія субстрату (підоснови). Я. Дашкевич, щоб уникнути “спротиву в етнонімії”, уводить символічні позначення, які визначають окремі нації. “Альфа” — символізує українську націю, “бета” — новгород-псковську, “гамма” — російську, “дельта” — білоруську. Всі нації мають домішки іноетнічних субстратів: “альфа” включає іранський субстрат та норманський суперстрат, “бета” — балтський субстрат і норманський суперстрат, “гамма” — угро-фінський субстрат, “дельта” — балтський субстрат.56 Формування українського етносу (“альфа”) відбулося раніше, ніж інших східнослов’янських народів (“бета”, “дельта” і “гамма”). Такої ж думки дотримуються деякі молоді вітчизняні історики. “Про українців, як етно-культурно консолідовану цілість, можна говорити з утворенням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнєзно X–XIII ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями”.57 Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають власну національну історію з постання своїх незалежних держав у IX–X ст. Після X ст. етнічний склад середньовічної Європи більше істотно не змінювався внаслідок чужоземних вторгнень. Предки поляків, угорців, чехів, німців розселилися в тих самих регіонах, які й нині належать їхнім нащадкам.

У підсумку можна сказати: як не існують у природі “єдинокровні” народи, так росіяни аж ніяк не є для українців “старшим братом”.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Солженицын А. Россия в обвале.— М.: Русский путь, 1998.— С. 135.

[2] Волин Б. Великий русский народ.— М., 1938.— С. 3.

[3] Масенко Л. Т. Мова і політика.— К.: Соняшник, 1999.— С. 38.

[4] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— СПб, Алетейя, 2000.— С. 128.

[5] Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії України // Український історик.— 1994.— № 1–4.— С. 195.

[6] Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть).— Львів, 1998.— С. 52.

[7] Єфіменко Г. Г. Зміна в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932–1938) // Український історичний журнал.— 2000.— № 4.— С. 45.

[8] Залізняк Л. Чи справді був старшим “старший брат”? або Етнічні процеси в Київській Русі щодо походження українців, білорусів та росіян // Берегиня.— 1997.— Ч. 3–4.— С. 42.

[9] Завьялов А. С. К вопросу о новейших технологиях в исследовании проблем украинского праэтноса // Гуманітарний журнал.— 1999.— № 2.— С. 9.

[10] Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй // ЗНТШ.— 1964.— С. 11.

[11] Юшков С. К вопросу об образовании русского государства в XIV–XVI веках // Вопросы истории.— 1946.— № 4.— С. 67.

[12] Сочинения императрицы Екатерины II: В 12 т.— СПб., 1906.— Т. 11.— С. IV.

[13] Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений.— СПб., 1897.— Т. 1.— С. 597.

[14] Седов В. В. Еще раз о происхождении белорусов // Советская этнография.— 1969.— № 1.— С. 105.

[15] Советская историческая энциклопедия в 16 т.— М., 1963.— Т. 3.— С. 528.

[16] Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии // Советская этнография.— 1971.— № 2.— С. 57.

[17] Милюков П. Очерки по истории русской культуры.— СПб., 1909.— С. 51.

[18] Платонов С. Ф. Учебиик русской истории.— Прага, 1924.— Ч. 1.— С. 72.

[19] Греков Б. Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века.— М., 1952.— Кн. I.— С. 495.

[20] Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений.— СПб., 1897.— Т. І.— С. 599.

[21] Ключевский В. О. Курс русской истории в 8 т.— М., 1956.— Т. I.— С. 296.

[22] Корсаков Д. Меря и Ростовское княжество: Очерки по истории Ростово-Суздальской земли.— Казань, 1872.— С. 13.

[23] Горюнова Е. Этническая история Волго-Окского междуречья.— М.: Изд-во АН СССР, 1961.— С. 248.

[24] Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений.— СПб., 1897.— Т. І.— С. 602.

[25] Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т.— М., 1956.— Т. І.— С. 65.

[26] Выкадоров Ис. Ф. История казачества.— Прага, 1930.— Кн. I.— С. 85.

[27] Завьялов А. С. К вопросу о новейших технологиях в исследованиях проблем украинского праэтноса // Гуманітарний журнал.— 1999.— № 2.— С. 9.

[28] Залізняк Л. Проблеми давньоруської народності // Історичний календар‘98.— К., 1997.— С. 122.

[29] Чигирин А. Украинский вопрос.— Париж, 1937.— С. 16.

[30] Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и “Великорусская народность” // Историк-марксист.— 1930.— Т. 18–19.— С. 18.

[31] Ломоносов М. Полное собрание сочинений.— М.; Л., 1952.— Т. 6.— С. 200.

[32] Коялович О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям.— С.-Петербург, 1901.— С. 102.

[33] Гумилев Л. Н. От Руси к России: очерки этнической истории.— М.: Экопрос, 1992.— С. 294.

[34] Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности.— Л.: Изд-во АН СССР, 1929.— С. 4.

[35] Соловьев С. М. История России с древнейших времен.— М., 1959.— Кн. I.— С. 76.

[36] Костомаров Н. Исторические монографии и исследования.— СПб., 1863.— Т. I.— С. 615.

[37] Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и “Великорусская народность” // Историк-марксист.— 1930.— Т. 18–19.— С. 28.

[38] Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т.— М.: МИК, 1997.— Т. I.— С. 172.

[39] Зеленин Д. К. Принимали ли финны участие в образовании великорусской народности? // Труды Ленингр. общества по изучению культуры финно-угорских народностей.— 1929.— Т. І.— С. 18.

[40] Щербаківський В. Рецензія // Слово.— Львів, 1937/1938.— Кн. II.— С. 77.

[41] Курінний П. Совєтські концепції походження великоруської народності та “руської” нації // Наукові записки УВУ.— 1963.— Ч. 7.— С. 180.

[42] Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография / Пер. с нем.— М.: Наука, 1991.— С. 33.

[43] Толстов С. К проблеме аккультурации // Этнография.— 1930.— № 1/2.— С. 87.

[44] Геллер М. Я., Некрич А. М. Утопия у власти.— М.: МИК, 2000.— С. 289.

[45] Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания: Собр. соч.— [Б. м.], 1927.— С. 28.

[46] Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания: Собр. соч.— [Б. м.], 1927.— С. 31.

[47] Зеленин Д. К. Об исторической общности культуры русского и украинского народов // Советская этнография.— 1940.— Вып. III.— С. 29–30.

[48] Duchinski F. Pisma.— Ruppersswyl, 1901.— T. I.— S. 170.

[49] Paszkiewicz H. The Origins of Russia.— New York, 1954.— P. 255–278.

[50] Брайчевський М. Ю. Теоретичні основи досліджень етногенезу // Український історичний журнал.— 1965.— № 2.— С. 46.

[51] Журавлев В. К. Влияние было взаимным // Русская речь.— 1972.— № 3.— С. 126.

[52] Там же.— С. 127.

[53] Кто такая “кузькина мать”? // Родина.— 2000.— № 4.— С. 32.

[54] Пастернак Я. Важливіші проблеми етногенезу українського народу // Український історик.— 1970.— № 4.— С. 26.

[55] Сикорский И. А. Русские и украинцы.— К., 1913.— С. 11.

[56] Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. Націогенез — національне відродження — національна свідомість українців на зламі XVI–XVII ст. // Україна. Наука і культура. — К., 1993.— Вип. 26/27.— С. 49.

[57] Залізняк Л. Чи справді був старшим “старший брат”? або Етнічні процеси в Київській Русі щодо походження українців, білорусів та росіян // Берегиня.— 1997.— Ч. 3/4.— С. 46.

VI. “ДРЕВНЕРУССКАЯ НАРОДНОСТЬ”

Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублiкував свою знамениту розвiдку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного словянства”.1 У цiй невеликiй за обсягом працi здiйснено “смiливий i грунтовний нарис розмежування великоруського та українського iсторичних процесiв”.2 Тема розмежування вказаних процесiв належала i досi належить до найвагомiших проблем української iсторiографiї. “Ключовою проблемою iсторiї Схiдної Європи взагалi та України i Росiї зокрема є культурно-iсторична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирiшення цього питання — обов’язкова передумова побудови мiцного iсторичного фундаменту незалежної України”.3

У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи — Карамзiна — значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст.4 Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия”.5 Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi”.6

“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї.7 Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне — через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила”.8 М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги — Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй.9 Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою”.10 Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”. На вихiд “Истории” Карамзiна свого часу вiдгукнувся дошкульною епiграмою Пушкiн:

В его “Истории” изящность, простота

Доказывает нам, без всякого пристрастия,

Дата добавления: 2014-12-26