Характерні риси екзистенціалізму 2 страница

Незважаючи на істотні відмінності, кількість і якість розглядаються в діалектичний матеріалізм як частини одне цілого, що представляють собою сторони одного і того ж предмета. Ця єдність називається мірою і є кордон, визначальну межі можливого кількісного зміни в рамках даної якості.

Перехід кількісних змін за межі заходи (як інтервалу кількісних змін, в межах якого зберігається якісна визначеність предмета) веде до зміни якості предмета, тобто до його розвитку. У цьому і полягає закон переходу кількості в якість - розвиток здійснюється шляхом накопичення кількісних змін в предметі, що призводить до виходу за межі міри і скачкообразному переходу до нової якості [2].

При порушенні заходів кількісні зміни тягнуть за собою якісне перетворення. Таким чином, розвиток виступає як єдність двох стадій - безперервності і стрибка. Безперервність у розвитку - стадія повільних кількісних накопичень, вона не зачіпає якості і виступає як процес збільшення або зменшення існуючого. Стрибок - стадія корінних якісних змін предмета, момент або період перетворення старої якості до нового. Ці зміни протікають порівняно швидко навіть тоді, коли приймають форму поступового переходу.

Виділяють [джерело не вказано 246 днів] наступні види стрибків:

за масштабом якісних змін: внутрішньосистемні (частки) і міжсистемні (корінні);

за спрямованістю змін, що відбуваються: прогресивні (що ведуть до виникнення більш високої якості) і регресивні (що ведуть до зниження рівня структурної організації об'єкта);

за характером обумовлюють протиріч: спонтанні (дозвіл внутрішніх протиріч) і індуковані (в результаті впливу зовнішніх факторів).

Принцип переходу від кількісних змін до якісних отримав суттєвий розвиток і конкретизацію в синергетики. Значно деталізовані і поглиблені знання про переходах (скачках) на всіх рівнях розвитку матерії, від елементарних частинок до суспільства

37. Закон заперечення заперечення.

Всі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення. Процес розвитку був би неможливим без заперечення старого новим. Так, з насіння розвивається рослина, а саме насіння зникає, в тваринному світі гігантські плазуни були замінені більш високоорганізованими організмами – ссавцями. Виникнення нового суспільного устрою є заперечення старого устрою, заміна його новим. У людському пізнанні незнання переходить в знання, помилка замінюється істиною. Перехід від простої форми руху до більш складної також є прикладом заперечення. В жодній сфері існуючої реальності не може відбуватися розвиток, що не заперечував би своїх попередніх форм існування.

Але розуміти заперечення можна по-різному. Діалектичне тлумачення принципово відрізняється від метафізичного. Для метафізики заперечувати – значить ліквідувати, відкинути, знищити без залишку, без утримання позитивного. Тут відсутнє уявлення про процес розвитку. Це шкідливо може відображатися в суспільному житті. Зокрема, повне метафізичне заперечення, "відкидання" досягнень попередньої культури та створення "нового мистецтва" на пустому місці негативно впливає на розвиток світової культури взагалі.

Метафізика абсолютизує момент подолання в запереченні. Однак повного подолання в природі немає і бути не може, бо сама матерія незнищувана, не перетворюється в повне небуття. Наприклад, зерно може вирости, перетворитися в стеблину, рослину. Але може бути і розмелене в муку, з'їдене пташкою, людиною, перетворитися в тіло пташки, людини.

Таким чином, заперечення може виступати і в формі знищення, загибелі певного явища і в формі переходу його від нижчої стадії розвитку до вищої. З погляду розвитку важливо, звичайно, таке заперечення, за якого зберігається можливість прогресивного розвитку певного явища.

Діалектичному запереченню властиві такі риси:

– заперечення – це подолання старого, що віджило, заважає розвиткові;

– заперечення є збереження всього позитивного, здатного розвиватися. Цей процес у філософській літературі називається "зняття". "Зняти" – це означає подолати старе й одночасно зберегти, утримати те краще, що досягнуто на попередній стадії. Без наступництва, спадкоємності не може бути розвитку.

Старе і нове – це дві сторони заперечення. Нове – це те, що найбільш повно відповідає об'єктивним потребам розвитку. Воно необхідне, тому росте і розвивається, має перспективу, майбутнє. Старе – те, що перестає або вже перестало відповідати об'єктивним, потребам розвитку. Воно не здатне розвиватися, більш того, воно стримує і навіть гальмує розвиток. Як правило, воно не хоче відійти від життя без опору, без боротьби. Разом із тим, поняття "старе" не слід ототожнювати з поняттям "реакційне". Не все старе реакційне (вчорашній день – старий, але не реакційний). До старого слід підходити конкретно-історично. Не все старе слід відкидати безумовно, наприклад, народні традиції.

У природі і суспільстві здійснюється невблаганний процес переходу від старого до нового, процес відмирання старого та утвердження нового. Старе і нове нерозривно пов'язані одне з одним в процесі розвитку. Це проявляється в таких аспектах:

– нове випливає зі старого відповідно до специфічних законів розвитку;

– нове використовує для свого розвитку все позитивне, що є в старому.

Діалектика розглядає заперечення не як акт втручання зовнішньої сили, а як самозаперечення, тобто перехід явища в свою протилежність, де заперечуване і те, що заперечує, – це сторони єдиної суперечності. Таке заперечення готується внутрішніми причинами на попередній стадії розвитку певного предмета чи явища. Цими внутрішніми причинами є боротьба протилежностей. Тут перемагає прогресивна сторона, життєстверджувальна, життєздатна, яка містить у собі передумови подальшого руху вперед, розвитку Того, що заперечується.

Заперечення з погляду діалектики і абсолютне, і відносне. Абсолютне в тому розумінні, що будь-який розвиток здійснюється у формі заперечення. Відносне тому, що передбачає не повне заперечення, не абсолютне знищення, а збереження певних сторін, що необхідні для подальшого прогресивного розвитку.

Процес розвитку в об'єктивному світі ніколи не припиняється. Кожне заперечення спричиняє нове заперечення, яке внутрішньо пов'язане з першим. Зміна одного заперечення іншим виражається поняттям заперечення заперечення.

Заперечення заперечення є закон безперервного розвитку, тобто кожне явище є результатом заперечення попереднього явища. Нове, що розвивається і стає старим, заперечується новим і так до безкінечності.

Вперше закон заперечення заперечення був сформульований Гегелем. Однак він докорінно відрізняється від розуміння цього закону матеріалістичною діалектикою. У Гегеля мова йде про саморозвиток ідеї. Для матеріалістичної діалектики цей закон є законом розвитку об'єктивного світу і мислення, яке його відображає.

Закон заперечення заперечення має всезагальне значення. Він проявляється в усіх галузях об'єктивної реальності – в рослинному і тваринному світі, в геології, математиці, історії, філософії.

39. Пізнання: принципи і структура.

Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

знання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

Розрізняють також форми знання, що мають термінологічну, символічну або художньо-образну основу. У історії культури багатообразні форми знання, що відрізняються від класичного наукового зразка і стандарту, віднесені до відомства позанаукового знання: паранаукове, лженаукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове, буденно-практичне, особисте, «народна наука». Оскільки різна сукупність нераціонального знання не піддається строгій і вичерпній класифікації, то існує розділення відповідних пізнавальних технологій на три види: паранормальне знання, псевдонаука і девіантна наука.

Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму.

Існує декілька типів пізнання:

міфологічне

тип пізнання характерний для первісної культури (тип цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво — наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання предстають реальними учасниками його повсякденного життя). Міфологічне пізнання характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.

релігійне

об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.

Ціль релігійного пізнання в монотеїзмі — не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення.

У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в «заповідях блаженства»:

«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.» (Мф.,5,8)

філософське

філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія.

В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал.

чуттєве

для характеристики цього типу пізнання допустимо привести слова з книги Буття «Пізнав Адам Єву, і народила Єва сина».

наукове

Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Головними етапами наукового дослідження є:

виникнення ідеї, формулювання теми;

формування мети та завдань дослідження;

висунення гіпотези, теоретичні дослідження;

проведення експерименту, узагальнення наукових фактів і результатів;

аналіз та оформлення наукових досліджень;

впровадження та визначення ефективності наукових досліджень.

52. Вчення В.Вернадського про ноосферу.

В.І. Вернадський (1863- 1945) та його праці "Етика" (1880 р. - незавершена), "Декілька слів про ноосферу" (1944), "Наукова думка як планетарне явище" (1945) та інші мають велике значення для становлення екологічної етики, адже антропокосмічна система поєднує в єдине гармонійне ціле такі аспекти розвитку людства, як природний і соціальний.

Мислитель в 1923 році у Сорбонні виклав еволюційно-проективне розуміння про перетворення людини в могутню геологічну силу, здатну переділити у своїх інтересах біосферу Землі, виокремлюючи два етапи формування ноосфери: стихійний і свідомий. Вагоме значення вчення про ноосферу полягає в його етичній спрямованості, де головними рисами є принцип єдності людини і природи; принцип зростання наукової думки; принцип інтернаціоналізації науки як духовної єдності людства; принцип критичності; принцип моральної відповідальності вчених; принцип творчості; принцип соціальності науки.

Терміном "ноосфера", уведеним В. Вернадським для позначення нового стану в еволюції природи, пов'язаного з появою людської свідомості, він став називати етап еволюції біосфери, обумовлений цілеспрямованою на перетворення природи діяльністю.

В. Вернадський визначає такі необхідні умови створення ноосфери: піднесення наукової думки; створення єдності людства на ґрунті інтернаціоналізації науки, моральна відповідальність вчених за використання наукової роботи для руйнівної мети, соціальні науки. Ключовою ідеєю мислителя є те, що перехід біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, є закономірним і невідворотним етапом розвитку матерії.

Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх працях розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери у розвитку людства, це дозволяє зрозуміти місце та роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. В основі теорії В. Вер-надського про ноосферу лежить те, що людина не є самодостатньою живою істотою, що живе окремо за своїми законами, вона співіснує всередині природи та є її частиною.

Людина - невіддільна від біосфери, вона в ній живе і лише її об'єкти може досліджувати безпосередньо своїми органами відчуттів. "За межі біосфери вона може проникати лише побудовами розуму, виходячи з відносно не багатьох категорій численних фактів, які вона може отримати в біосфері зоровим дослідженням небесного горизонту та вивченням в біосфері відображень космічних явищ, або потрапляючи в біосферу космічної позаземної речовини..."20.

Таким чином, наукова думка людства, працюючи лише в біосфері, в ході прояву врешті-решт перетворює її на ноосферу, геологічно охоплює її розумом. Лише зараз стало можливим наукове виділення біосфери, що є основною сферою знання з навколишньою реальності.

Процес переходу біосфери в ноосферу невідворотно несе риси свідомості, цілеспрямованої діяльності, творчої праці. В. Вернадський вбачав важливі завдання створення ноосфери, що стоять перед людством.

Становлення етапу ноосфери Вернадський пов'язує з дією багатьох факторів: єдністю біосфери та людства, єдністю людського роду, планетарним характером людської діяльності та її зв'язком з геологічними процесами, розвитком демократичних форм людського співжиття та прагнення до миру народів планети, небувалим розвитком ("вибухом") науки й техніки. Узагальнюючи дані явища, поєднуючи у нерозривний зв'язок подальшу еволюцію біосфери з розвитком людства.

Багато з того, про що писав Вернадський, стало спадщиною сьогоднішнього дня, адже сучасними та зрозумілими нам є його думки про цілісність, неподільність цивілізації, про єдність біосфери та людства. Про переломний момент в історії людства сьогодні говорять вчені, політики, публіцисти. Він вбачав невідворотність ноосфери, що ґрунтувалась як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства. З точки зору ноосферного підходу по-іншому вбачаються і сучасні больові точки розвитку світової цивілізації (варварське ставлення до біосфери, загроза світової екологічної катастрофи, виробництво засобів масового знищення).

Корінний перехід до витоків життя, до організованості біосфери і діяльності в планетарному вимірі в сучасних умовах повинен звучати як заклик до того, щоб мислити та діяти в біосферному - планетному вимірі. При цьому Вернадський розглядав науку як силу, що змінює біосферу та життя людства, яка є тим основним ланцюгом, через який поглиблюється єдність біосфери та людства.

Таким чином, вчення про ноосферу В. Вернадського стало стимулом у формуванні нової картини світу, що спрямована перш за все на знання як істину у пізнанні, а не підкоренні законів природи (екологічного імперативу), перегляду усієї сукупності традиційних світоглядних уявлень про місце і роль людини у природі і суспільстві, виявленні нових цінностей, пріоритетів і норм буття суспільства.

65. Моральна культура суспільства і особистості.

Суспільне життя складається з вчинків людей, які мають свої бажання, свої цілі, погляди, інтереси. Одним з найважливіших аспектів людських стосунків є рівень розвитку моральності. Мораль суттєвим чином відрізняє світ культури від тваринного світу. З давніх-давен моральні закони забезпечували самозбереження суспільства, спільне виживання в дикому тваринному світі.

Людина створює свій світ, світ культури, який складається з кількох різновидів культури. Кількість їх зростає залежно від рівня розвитку людства: відокремлюються політична, інтелектуальна, професійна, естетична, моральна культура тощо. У різні епохи одна з них панувала і визначала особливість саме цього часу. Також і індивідуальності розрізняються за схильністю до якогось окремого чи кількох різновидів культури своєї епохи. Дійсно, своєрідна, неповторна людина має ознаки свого суспільства. Зовнішнім виглядом, вимовою, манерами, потребами та інтересами людина схожа на своє найближче оточення і відрізняється як від попереднього, так і від наступного поколінь. Навіть за фотокарткою з великою вірогідністю можна визначити час, коли жили зображені на ній люди. Людина – це віддзеркалення свого часу, свого світу культури. Вона відчуває, описує і розуміє цей світ категоріями саме тієї культури, до якої належить.

У першу чергу це стосується моральної культури. Засвоєння культури індивідом означає не тільки знання про добро і зло, про загальноприйняті форми поведінки, про ідеал і норми, а й втілення знань у дію, реалізацію поглядів у вчинках. Нагадаємо, що мораль існує, по-перше, як форма суспільної свідомості (уявлення про норми, принципи, ідеали) у двох формах – теоретичній (у філософсько-етичних творах) і буденній (у свідомості переважної більшості людей, поясненнях, висновках щодо повсякденних дій); по-друге, як діяльність людей і, нарешті, по-третє – як стосунки (що фіксуються свідомістю і реалізуються через діяльність). Особливістю моралі є присутність її у всіх сферах діяльності людини (головним чином, через мотиви, оцінку і самооцінку діяльності).

Отже, моральну культуру можна визначити як спосіб засвоєння, передачі і розвитку моральних цінностей. Із цього випливає, що моральна культура суспільства існує в історії людства, по-перше, як сукупність (система) моральних цінностей (правил, норм, принципів, ідеалів), що усвідомлюються на теоретичному та буденному рівнях. Рівень розвитку моральної культури визначається залежно від орієнтації її на загальнолюдські, класові чи національні моральні цінності; по-друге, як об'єктивація цих уявлень, поглядів, переконань, тобто моральної свідомості через поведінку, діяльність, вчинки людей, що оцінюються з позицій гуманізму, золотого правила моральності; нарешті, по-третє, як система моральних відносин, що встановлюються внаслідок втілення моральних уявлень через моральні дії. Вони відображають певний рівень розвитку суспільних зв’язків (між індивідами, між індивідом та групою чи суспільством, між групами, прошарками, класами і т. ін.). Основою їх оцінки є рівень розвитку свободи і відповідальності, автономізації особистості. З цього випливає, що моральна культура є важливою характеристикою суб’єкта (на рівні соціальної системи, спільноти, особистості) у певній сфері його діяльності – економічній, правовій, мистецькій, науковій, релігійній тощо. Моральна культура особистості – це рівень засвоєння індивідом існуючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь залучення їх до моральних аспектів діяльності, міра особистого морального розвитку.

Рівень моральної культури особистості виявляється через систему функціонально пов’язаних показників (критеріїв). По-перше, це знання основних норм, правил, принципів, ідеалів. Становлення моральної культури особистості в індивідуальному житті починається саме з уявлень про добро і зло, сприйняття їх, аналізу, відбору, створення ієрархічної системи моральних цінностей – особистих переваг – на основі інформації про моральну культуру сучасного суспільства.

По-друге, це оцінка норм, правил, принципів, ідеалів як соціальне справедливих, суспільне необхідних і гуманних. Особливо це ясно, якщо людина, носій тих чи інших принципів, виділяється серед сучасників як визначна особистість. Серед таких ми можемо згадати жерця, пророка, реформатора релігії, що побудував на стародавній міфології майже сучасну моральну систему: Заратустра (близько VI ст. до н. е.) випередив свій час, бо стверджував, що кожна окрема людина має право на вибір свого життєвого шляху і саме тому несе відповідальність за свої помисли, вислови і вчинки.

Третім критерієм можна вважати відповідність вчинків проголошеним принципам, втілення поглядів у життя, реалізація через стосунки з людьми і природою. Так, еталоном відданості, вірності принципам, поглядам може бути Сократ – давньогрецький філософ-мораліст (470/469–399 до н. е.). Усе своє життя він присвятив “пробудженню співгромадян від моральної сплячки”, вважав це своїм призначенням. Він учив, що кожна людина має зважувати не тільки на традиції, а й на свій власний розум – тільки тоді можливе добро. Його звинуватили у розпусті (тобто зазіханні на традиції) і засудили до смерті, і він прийняв вирок, хоча мав можливість залишити рідні Афіни й жити у вигнанні: він не міг порушити закони, які раніше підтримував, тільки тому, що цього разу вони були проти нього. Коли прийшов час, 70-річний Сократ спокійно випив отруту і вмер. Іноді “українським Сократом” називають Г.С. Сковороду (1722–1794), відомого своєю обізнаністю у поезії, музиці, філософії та теології, а також мандрівним стилем життя, відвертістю, наполегливою боротьбою за очищення людського розуму й життя від лушпиння тліну, тернів – забобонів, зажерливості, неправди, заздрощів. Про Сковороду можна сказати, що він повною мірою виправдав своє життєве призначення – гуманіста, просвітника-мораліста, він сам був еталоном, зразком, бо принципи його вчення збігалися з його вчинками.

По-четверте, це соціальна значущість мотивів поведінки. Як вже зазначалося, у моральній культурі не менше, ніж вчинки, важать мотиви суб’єкта моральної дії. Мотивація визначає важливий аспект співвідношення свідомості й діяльності. Конфлікт між намірами та дією спотворює моральний сенс діяльності. Така ситуація відома із стародавніх часів, недарма ж “добрими намірами вимощений шлях до пекла”. У випадку, коли зовні поведінка з погляду моральності має бездоганний вигляд, але здійснена, наприклад, під примусом, через страх, така діяльність не відображає моральної свідомості особистості, не визначає ієрархії моральних цінностей. У той же час слід пам’ятати, що вчинки розрізняються за своїм значенням: важливі, суттєві чи випадкові, які майже нічого не говорять про суб’єкта поведінки. Ще Арістотель підкреслював, що і добра людина може зробити щось погане. Складність визначення моральної культури особистості пов’язана також із можливою суперечністю між дійсними мотивами і тими, які людина вважає такими, чи використовує задля самовиправдання. Отже, оцінити справжню мотивацію індивіда, а через неї моральну культуру особистості можна лише аналізуючи діяльність суб’єкта в цілому.

Тому є сенс враховувати і п’ятий критерій – здатність особистості до морального розвитку, до самовдосконалення. Ідея важливості самовдосконалення в давні часи іноді з’являлася як наслідок невдоволеності суспільством, неможливості змінити світ і оточуючих людей. Отже, уся творча енергія спрямовувалася на внутрішній світ. Це спрямування характерно для сучасних світових релігій. Якщо для попередніх культур це була вимушена активність, що спричинялася дисгармонією особистих і суспільних інтересів, то сучасна культура, поза всяким сумнівом, визнає цінність гармонічного поєднання особистого і суспільного. Вражаючі розповіді знаходимо в життєписах святих, подвижників, що створювалися саме в період, коли формувалися основи сучасної європейської культури – у середні віки. Акцент у таких історіях робиться саме на еволюції, самозреченості героя. Прикладами може бути життя засновника одного з середньовічних орденів Франциска Ассізького (XII ст.), Л.М. Толстого (1828–1910), автора етики “благоговіння перед життям” Альберта Швейцера (1875–1965).

До цих загальних критеріїв моральної культури особистості необхідно додати й деякі особливості їх функціонування: по-перше, зовнішні прояви моральної культури повинні збігатися із внутрішніми, гармонійно поєднуватися з ними; по-друге, ознаки культури повинні бути сталими як за буденних, так і за екстремальних обставин життя, це є важливою умовою взаємної довіри, можливості взаєморозуміння і спілкування як такого; по-третє, відповідність мотивів меті діяльності, що робить можливою моральну діяльність узагалі.

Основні структурні елементи моральної культури особистості, по суті, збігаються із структурними елементами моралі як такої: це культура (“рівень розвиненості”) моральної свідомості, яка включає етичне мислення і моральні почуття, культура моральної діяльності й культура моральних відносин, саме через які формується і реалізується певний щабель моральної культури людини. Усі ці елементи моральної культури особистості взаємопов’язані, не існують і не мають сенсу один без одного. Залежно від рівня розвитку кожного з цих елементів, їх співвідношення та змісту переважаючих орієнтації особистості можна виділити кілька типів моральної культури:

– низький, що має недостатньо визначені уявлення про норми і часто порушує загальноприйняті моральні правила;

– “мозаїчний”, що має фрагментарні моральні знання і в поведінці орієнтується більше не на свій розсуд, а на зовнішні чинники (громадську думку, традиції тощо);;

– раціональний, що знає загальноприйняті норми, принципи, правила, але не вважає за необхідне спиратися на них у своїй поведінці;

– емоційно-експресивний, що має загострене відчуття добра і зла, справедливості й несправедливості, але не керується ним через відсутність волі, нечіткість знань;

– високий, що характеризується глибокими знаннями, багатством почуттів і практичної діяльності, іншими словами, відзначається цілісністю системи, універсальністю і гармонією розуму і почуттів, теоретичної і практичної діяльності тощо.

Особливість людської натури полягає в тому, що вона ніколи не зупиняється у своєму розвитку, завжди здатна до подальшого зростання і самовдосконалення. Людина не тільки така, якою її виховали, а й така, якою вона робить себе протягом всього свого життя.

Дата добавления: 2015-04-24