Фрейдизм та неофрейдизм (З. Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм) 1 страница

Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і перш за: все енергію сексуальних потягів, яка виливається в нервози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е.Фром соціалізує факт соціальної напруженості іншими, більш широкими причинами, ніж сексуальні.Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів. "Воно" - архаїчна безособова частина психіки, "Над-Я" - установка суспільства і "Я". Свідоме "Я" виступає як поле боротьби між "Воно" і "Над-Я", яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх в сферу підсвідомого. Існують кілька різновидів, які одержав назву неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов’язані зарахуванням зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е.Фрома замість "лібідо", критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов, соціально-культурні фактори, замість сексуальних, як у З.Фрейда. Юнг - творець "аналітичної психології ", прославлений і украй плодовитий учений, книги якого можуть бути поставлені поряд один з одним без внутрішнього підпорядкування і супідрядності. Сам Юнг неодноразово підкреслював, що лейтмотивом його робіт є прагнення пояснити питання історії, розглядаючи конкретні історичні теми через призму несвідомої діяльності душі сучасної людини. Він відмовляється від таких фрейдистських положень, як "эдипов комплекс", "витіснення", "сублімація", вважаючи їх "нереальними", "символічними" поняттями.

Центральним поняттям для Юнга стає поняття несвідомого, звільненого від сексуальності, але що володіє універсальною, надперсональною природою. Оскільки явища несвідомого раціонально, логічно пояснити немає ніякої можливості, Юнг в період своєї лікарської практики шукає закономірності, що породжують їх, в самій людській психіці.

Особливе місце в подальшому розвитку філософії психоаналізу займають роботи Еріха Фромма.

Намагаючись застосувати психоаналіз до філософії, соціології і науки про релігію, Фромм виходить за вузькі рамки психоаналізу. Прекрасно орієнтуючись у філософії і психології, він створює самостійний напрям аналітичній соціальній психології, покликаній з'ясувати, якою мірою і яким чином душевний апарат людини є причиною, що визначає формування і розвиток суспільства. Фактично це було питання про філософські і соціально-психологічні основи інтеграції суспільства.

Пізніше, працюючи в США, Фромм сприйняв теорію міжособових відносин, ключовою проблемою якої було особливе відношення кожної людини до світу - як альтернатива фрейдизму, що спирається на теорію потягів. З того часу починається розбіжність Фромма, що у результаті створив власну концепцію антропології, з фрейдівським усюдисущим эдиповым комплексом і прагненням до задоволення інстинктивних задоволень. І надалі Фромм постійно піддавав гострій критиці теорію і техніку психоаналізу Фрейда і невисоко цінував його послідовників - ортодоксальних повчальних аналітиків.

Цінність соціально-психологічного підходу Фромма полягає не в тому, що він дозволяє проникнути в психічну своєрідність окремого члена групи, але в тому, що встановлює загальні психічні тенденції, що грають, на його думку, вирішальну роль в розвитку суспільства. Фромм прагне пояснити динаміку змісту суспільної свідомості і його представників із зміни неусвідомлюваних явищ душі не невротиків, а звичайних, нормальних людей, членів цього ж колективу, суспільства. Мова йде про психоаналітичному проникненні в закономірності підсвідомих процесів і дослідженні дії "життєвої долі" на підсвідомі імпульси, реакції, установки, або, кажучи мовою Фрейда, на долю потягів індивіда.

Фромм вважає, що тільки аналітична психологія може показати, які підсвідомі зв'язки, суспільства, що існують усередині, сприяють згуртованості, стабільності суспільства, а також зробити зрозумілими і ясними відхилення від очікуваних напрямів, перспектив розвитку. Так Фромм створює передумови об'єднання марксизму і психоаналізу в рамках "аналітичної соціальної психології", що пояснює "загальні, соціально значущі душевні позиції і ідеології

30.Екзистенціалізм

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки. Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого виводяться з існування людини.Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової істоти, а не розумної, що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті, на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові, а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації, він працював на формування сильної особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер, Сартр і Камю,які намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога. Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення про буття) у Гайдеггера є феномен людини.На їх погляд, концепція трансцендентального суб'єкта грішить гносеологізмом — зведенням людини до суб'єкта пізнання, а світу до об'єкта, тобто до сукупності предметів (сущого), які підлягають пізнанню. Зведення світу до предметів, сущого призвело, на їх думку, до того, що і сама людська суб'єктивність стала мислитись як суще, як предмет.

Всупереч такому гносеологічному підходу, коли людина розглядається як суб'єкт, що протистоїть сущому як об'єкту, екзистенціалісти запропонували новий, за словами Гайдеггера, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов'язане з буттям світу.Дещо спрощено «екзистенціальний» поворот до світу можна зобразити так: традиційна філософія (т. з. метафізика) і наука, що формується на її основі, на думку екзистенціалістів, ставляться до світу як до сукупності сущого, того, чим можна оволодіти, — спочатку в мисленні, а потім у дії. Мотив, що є основою метафізичного підходу до світу, — це «мати», тоді як екзистенціалісти пропонують «бути» людиною в світі.

Екзистенціалісти стверджують, що перш ніж пізнавати (бути суб'єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини

Сартр наголошує, що свідомість як екзистенція завжди є «виходом» до предметів, що вона існує не в собі, а «при предметах». Згідно із Сартром, свідомість є буттям, але таким буттям, самою сутністю якого є небуття, заперечення власного буття, тобто ніщо.

Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях.Кожна екзистенція унікальна і неповторна. Хоча людському існуванню і притаманні загальні структури, але ці загальні апріорні структури занурені в конкретну ситуацію, внаслідок чого людське існування стає унікальним.Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність. Усвідомлення смертності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою».

Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього.Сартр приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною складовою людського існування. Сартра мало цікавлять соціально-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзистенціальній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити можливості його вибору.

У розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини.Ясперс вбачав в ері науки і техніки велику небезпеку для людського існування — небезпеку втрати свободи і самої людини, оскільки технічні засоби спілкування все більше підмінюють особисте спілкування (комунікацію). Вихід з цього становища мислителі-екзистенціалісти вбачають у зміні настанови на світ, у відкритті екзистенції та віднайденні буття, а порятунок європейської цивілізації — в духовній переорієнтації людей.

31.Структуралізм та пост структуралізм (М.Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ж.Бодрійяр та інші) Виникнення структуралізму пов'язано з переходом гумані­тарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретич­ного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали вико­ристання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Головні представники структура­лізму Леві-Строс, Фуко, Дерріда, Лакан, Барт.Центральним у структуралізмі є поняття структури, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна іде­альна модель. Характерна риса структуралізму - бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами вия­вити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми зна­кових систем. Об'єктом дослідження структуралізму є культу­ра як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об­'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє виявити прихо­вані закономірності, яким підсвідомо підкоряється людина.Леві-Строе розвиває концепцію «надраціоналізму» про встановлення єдності чуттєвих і раціо­нальних засад, які втратила сучасна європейська цивілізація. Гармонію першопочатків він вбачає у первісному міфологічному мисленні, як абстрактні, фундаментальні супе­речності буття зводить до конкретних чуттєвих образів. Міфологічне мислення він вва­жає колективним несвідомим, що є Найбільш зручним об'єктом для вивчення анатомії людського розуму і тих його структур, котрі, за Леві-Стросом, єдині для стародавньої і сучасної люди­ни. Такі явища європейської культури, як релігія, філософія, соціально-моралістичні вчення визначаються, як вважає Деррі-да, «логоцентристськими установками», тобто опорою на «голос-логос» (слово, що звучить), а також на фонетичне письмо з ха­рактерним для нього розчленуванням знакової форми і змісту. Умови подолання європейської метафізики Дерріда вбачає у відшукуванні її історичних джерел засобом аналітичного розчленування («деконструкщі») самих різних текстів гуманітарної культури, виявлення у ній опорних понять (перш за все - поняття буття), а також шару метафор, у котрих відбиті сліди попередніх культурних епох.Фуко пропонує побудувати особливу дисципліну («архео­логію знання»), що вивчає історично мінливі системи інтелек­туальних передумов пізнання і культури на матеріалі філології, психології, психіатрії. Згідно з Фуко, ці передумови визначають­ся пануючим у культурі того чи іншого періоду типом семіо­тичного відношення, або відношення «слів» і «речей». Він ви­діляє три системи таких передумов (три епістеми): відродження, класичний раціоналізм і сучасна.

Лакан ставить на місце психічної структури Фрейда («Воно» - «Я» - «Понад-Я») тричленну схему «реаль­не - уявне - символічне», головний момент якої - взаємодія уяв­ного і сим­волічного. Лакан вважає, що несвідоме структуроване як мова. При цьо­му несвідоме пов'язується у Лакана не з сексуальністю, а з істо­ричними порядками культури; мовні ж знаки абсолютизуються в концепції Лакана як сила, що обумовлює не тільки психіку людини, але й її долю.

Структуралісти виявляють структуру людини і історії, що відображує суперечність між людиною і соціальними структу­рами. При розгляді суспільних явищ структуралізм ігнорує людину, заперечує внутрішні суперечності як джерело розвит­ку і зміни структури об'єктів. Людина, суб'єкт або взагалі вино­ситься за межі розгляду у структуралізмі, або трактується як щось залежне від функціонування об'єктивних умов.

32. Екзистенційна аналітика буття в філософії. Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа М. Гайдегера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше – «фундаментальна антологія». Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина. Присутній був у Гайдегера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М. Гайдегером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на іншу. Але коли ми питаємо про людину, то у якому б відношенні вона не була, вона ніколи не виходить із самого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї. Звідси випливає два наслідки:

- людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання;

- людина є отвором у буття у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття.

Тобто М. Гайдегер розглядав людину у фундаментальній єдності з буттям.

33. Основні проблеми онтології

Онтологія – вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика – шукає коренів буття. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Воно постає - граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії «усе», воно межує з «нічим». Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набували в давньогрецькій натурфілософії. Перше початок всього стало – архе. вже є щось стійке, стале, незмінне. Важливим моментом у Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням, про само тотожність і незмінність істинного буття. Нестійкість буття призведе до знищення світу. За Платоном, джерело буття лише ідея, котра у вишому способі буття постає як єдине. За Аристотелем, річ та єдине тотожне. У Середньвічі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності. Буття – тривалість, неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст.

34. Уявлення філософів про буття як субстанцію та як становлення в історичній ретроспективі.

Буття як становлення:

За Гераклітом, світ є вічним ста­новленням, пливом усіх речей, в яких неможливо знайти немину­щого буття(буття в світі є лише видимістю); за Парменідом, існує одне незмінне буття (метафізична абстракція елеатів), будь-яка зміна — лише обман чуттів.

За метафізикою Платона, світ постав єдиним цілим: сутністю (ідеями) і становленням (явищами). Для Платон становлення є буттям, але водночас і небуттям, ще — небут­тям або вже не буттям, і саме в цьому полягає неповноцінність світу як становлення порівняно з світом сутності

А. Шопенгауер. На його думку розум і свідомість відіграють у бутті людини суто технічну роль, поза тим основні життєво важливі життєві процеси відбуваються без участі інтелекту.

Ф. Ніцше. ”Немає буття є тільки становлення”.Становлення є динамічна першооснова життя, у той же час життя-це діяльність, творчість людини, її самовираження, що дозволяє їй реагувати і пізнати саму себе.

А. Бергсон. Життя-це метафізичний(метафізика(понад фізичне)-наука про фундаментальні основи всього сутнього. Метафізика шукає коренів буття) процес, могутній потік творчого формування. Із напрямами життя цей потік творчого формування розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. У Бергсона інтелект-це матерія. Життя прагне вгору, а матерія вниз.

Буття як субстанція:

Г. Лейбніц. Центром філософії є вчення про методи як прості неподільні субстанції. Він наголошує, що субстанція безмежна, неподільна, багатогранна.

Б. Спіноза. Він відносив до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення. Прояви субстанції: речі, явища, реальність. Субстанція-це єдність Бога і природи. Субстанція може бути лише єдина і по своїй суті вона незмінна.

Р. Декарт. Роз’єднав єдине на дві самостійні субстанції: на природу(матерію), способом буття якої є механічний рух, а атрибутом-протилежність, та на дещо особливе і духовне-на мислення.
35. Розкрийте проблему можливості пізнання світу як головне питання гносеології.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми, джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання. Найважливішими категоріями теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання в науці, істина, заблудження, абстракція, узагальнення та ін. Хоча теоретико-пізнавальна проблематика почала розроблятися ще в античній філософії, чітко відокремлено вона була поставлена у філософії Нового часу. Дискусії щодо того, "що є джерелом людських знань — відчуття чи розум?" — привели у XVII-XVIII ст. до відокремлення в теорії пізнання двох протилежних підходів — сенсуалізму (емпіризму) та раціоналізму. Сенсуалісти Д.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм відстоювали положення про те, що людські відчуття, сприйняття є джерелом людських знань.Раціоналісти Р.Декарт, Г.Лейбніц, Б.Спіноза вважали, що джерелом знань є розум. При цьому питання про джерело знань було органічно пов'язане із суто онтологічним питанням про те, що саме лежить в основі знань: матеріальний чи ідеальний світ. Ні у сенсуалістів, ні у раціоналістів не було єдиного розуміння того, який онтологічний фундамент Буття визнається джерелом знань. Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не тільки конкретно-науковому, ретельному філософському дослідженню особливостей чуттєвих та раціональних форм знання. Тривалий час ці дослідження відбувалися під знаком все більшого протиставлення чуттєвих та раціональних форм знання. Але в історичній перспективі ця гносеологічна епоха закладала фундамент для того адекватного вирішення проблем, за яким чуттєве та раціональне — це не антиподи, а діалектичне взаємодоповнюючі структурні і в той же час динамічні елементи цілісного процесу людського пізнання У сучасній науці виявилась структурна складність, неоднорідність компонентів або "шарів" емпіричного і теоретичного знання. Емпіричне знання як система взаємопов'язаних спостережень, вимірювань і експериментів, що задовольняють критерії побудови і розвитку наукового знання, має специфічні ознаки порівняно з чуттєвим (досвідним), повсякденним знанням не в останню чергу і тому, що теоретичне знання обумовлює особливості конструювання спеціальних приладів, експериментального обладнання. Теоретичне знання в науці відрізняється від повсякденного раціонального знання, оскільки відповідає вимогам наукової та філософської логіки та методології науки і чіткості та однозначності використання понять і мови науки взагалі.Розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку реальних прототипів цих конструкцій в об'єктивному світі — це прояв дедалі зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання. Не тільки математика, а й логіка і фізика нині дають численні приклади, коли чисто теоретично сконструйовані системи накладаються як пояснювальні схеми на певні фрагменти, "зрізи" дійсності і виявляють свою, на перший погляд, дивовижну емпіричну фундаментальність. Такий механізм руху пізнання визначав перехід від неевклідових геометрій до розуміння фізичного простору в теорії відносності. Поняття джерела знань про світ — відчуттів, досвіду, емпіричного знання — відрізняється від поняття джерела (начала) побудови знання. Лише на ранніх стадіях наукового дослідження, коли здійснюється перехід від переважно емпіричного вивчення об'єктів до їх теоретичного опанування, конструкти теоретичних моделей створюються через безпосередню схематизацію досвіду.А потім вони використовуються в функції засобів побудови нових теоретичних моделей, і цей засіб починає домінувати в науці.

36. Форми, методи та рівні пізнання.

Пізнання – це процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності, прагнення нею оволодіти, проникнути в її приховані підвалини, бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості. У часи німецької класичної філософії було сказано, що людські почуття є чуттями – теоретиками, бо сприймаючи предмет, ми сприймаємо його більше ніж предмет. Пізнання має свої рівні та форми. Першим рівнем є чуттєве пізнання коли людина фіксує окремі властивості та ознаки речей органами чуття, в залежності від своїх можливостей. Цей рівень ще не дає знань, але без його існування вони були б неможливими. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: ми щось відчуваємо, потім починаємо це сприймати, утворюючи якийсь образ, і уявляємо, але без контакту з річчю. Чуттєвий рівень має певні недоліки, такі як обмеженість, мінливість, нестійкість, відносність, ненадійність критеріїв. Для їх подолання існує раціонально – логічний рівень. Тут керуються поняттями, судженнями, послідовними умовиводами. При цьому рівні пізнання абстрактне мислення спрямовується на виявлення зв’язків і функцій між речами. Тому спостереження самих речей тут відходить на другий план, але цей фактор прияє максимально повній і цілісній характеристиці та означенню цілих класів предметів. Дуже важливе завдання постає перед синтезу вальним рівнем пізнання – поєднання попередніх. У цьому рівні присутні такі форми як досвід, експеримент, практика. Саме ці форми дуже важливі для того щоб знання не тільки нагромаджувалися, а й використовувалися. Бо ж перед тим, як щось купити, ми думаємо, навіщо це нам. Так і тут. Знання, на мій погляд, це лише знаряддя, інструмент, за допомогою якого людина покращує своє життя.

Дуже суттєвим є метод пізнання – порядок і послідовність пізнавальних дій, їх алгоритм. Особливості пізнання в науці постають трьома рівнями: емпіричному, емпірично – теоретичному та теоретичному. Перше – це збирання фактів – головного матеріалу для науки, основне завдання якого полягає в фіксуванні та нагромадженні фактів. Формами такого пізнання є описи, зведення і протоколи. Методи емпіричного пізнання: спостереження (безпосереднє, опосередковане), порівняння, вимірювання (пряме, непряме), описування, експеримент. Після збору і упорядкування інформації вступають дію такі методи як аналіз та синтез, індукція та дедукція, формалізація та ідеалізація. Ці методи часто застосовуються нами в повсякденні. Теоретичні пізнання спрямовані на побудову наукової теорії, використовуючи такі методи: аксіоматичний, моделювання, гіпотези, конкретизація, систематизація і структуралізація.

37. Специфіка наукового пізнання. Наукове пізнання має свою, певну специфіку. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення теоретичного рівня наукового пізнання. Завдання наукових теорій – описання, окреслення певної предметної сфери реальності через виявлення її суттєвих, необхідних, важливих зв’язків, функцій, відношень. Тому теорія досить часто починається з відкриття законів досліджуваної сфери. Наукова теорія є найбільш розвиненою та досконалою формою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію недостатньо мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпотези, аксіоми, створити конкуренту теорію або суттєво змінити принципи наявної. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу на важливу роль експериментально – практичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень прилади, провадять експериментальні випробовування наукових положень. Сучасна, наука постає дуже насиченою та різноманітною, а водночас – і складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою підвищення достовірності та ефективності людських знань. Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. Поряд із поняттям істини використовується ще й поняття правди. Найрозвиненішим спеціалізованим видом пізнавальної діяльності постає наука, яка володіє цілою системою ефективних засобів продукування, нагромадження та використання знань. Наукове пізнання виникає тоді, коли людина починає усвідомлювати значення знання для своєї діяльності та свідомо контролювати свої пізнавальні дії; тому важливою складовою наукового пізнання постають його методи, які в сучасній науці складуть цілу ієрархічну систему, що функціонує на різних рівнях наукового пізнання із особливими цілями та завданнями.

38. Проблема істини. Істина та правда.

Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттям «правда», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт, отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню.

Правда- це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Правду не можна вилучити з реалій життя, з гами прагнень, страждань та сподівань. Творчість ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність постає в окресленнях людського ставлення до неї.Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Пізнавальна проблематика є складником будь- яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про підвалини наших знань. Із розумінням істини як процесу пов'язана проблема абсолютного та відносного в ній. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істину не можна розглядати як дану в готовому вигляді і сховану в кишені відкарбовану монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

39. Цінність науки та її значення для сучасної людини та суспільства.

Наука – складне багатовимірне соціальне явище. Її первісне завдання – пояснювати незрозуміле і полегшувати життя людям. Чи не є це головною цінністю науки? Проте, як показує час і історія, наука, точніше – її результати можуть і ускладнювати життя людині. Сучасна наука, яка викликає значні зміни в сфері суспільного виробництва, стає одним з головних факторів економічних, соціальних, духовних перетворень, обновлення культури, якісної освіти суспільства і особистості. Наука виявляється силою, яка здатна сприяти розвитку самої людини, її творчих задатків і обдарувань. Однак, досить часто наукові знання не використовуються повністю для рішення насущних соціальних проблем, а інколи не мають взагалі ніякого значення в житті багатьох людей. Сприяючи росту знань, науки приводить до все більшого відчуження людини, яка просто буває не в змозі освоїти все наростаючий потік інформації, співставити нові відкриття з уже складеними стереотипами. І саме масове наукове виробництво починає породжувати такого ж працівника, як і промислове виробництво.Впровадження досягнень науки в умовах недосконалої соціальної системи, не тільки відкриває нові напрямки і перспективи реалізації людської активності, але і породжує багато соціальних проблем, гостро ставить питання про майбутню людину і людство. Цінність науки полягає в тому, що вона виконує такі важливі функції як інформування суспільства, вдосконалення певних явищ та вирішення існуючих проблем. Головними засадами науки були і залишають: об’єктивність, глибоке вивчення, аналізування і співставлення досліджуваного явища, обґрунтування і доказовість своїх тверджень.Звернення наукової думки до релігії, загальнолюдських етичних норм, вивчення внутрішньої природи людини – ось головні напрямки вдосконалення сучасної науки. Не варто віддаватися зовнішнім матеріально-технічним здобуткам, потрібно розробити нові наукові підходи, які б зумовлювали розумне і раціональне впровадження нового.

40.Філософська антропологія як інтеграція знань про людину.

Одним з найбільш впливових напрямків сучасної західної філософії є філософська антропологія. Центром її досліджень стала проблема сутності людини і структура цієї сутності. Кожна людина періодично стикається з необхідністю вирішувати життєво важливі для себе завдання. Осмислюючи варіанти їхнього вирішення і обираючи один з них, вона таким чином визначає себе, сенс власного існування. Зорієнтувати її в цьому пошуку може нароблений світовою філософською думкою спектр теоретичних моделей людського буття (концепції М. Шелера, М. Бердяєва, А. Гелена, Е Кассірера та ін.). Будь-яка така модель являє собою своєрідне рішення головних проблем людського існування, які складають найважливіші питання філософської антропології:

Дата добавления: 2015-04-24