Правові основи регулювання міграційних процесів

Головним елементом (стадією) механізму правового регулювання міграційних процесів визначаються правові норми. Регулятивні норми містяться у Конституції України, міжнародно-правових актах, адміністративному праві, трудовому праві, цивільному праві. Охоронні – в адміністративному, кримінальному праві, в нормативних актах яких містяться норми-приписи, у яких передбачені заходи державного примусу, зокрема, адміністративного (в адміністративному праві), що застосовуються до осіб, винних в порушенні правових норм, які регулюють міграційний процес.

Конституція України встановлює:

- що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст.21),

- громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство (ст.25),

- іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятком, встановленим Конституцією, законами чи міжнародними договорами. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом (ст.26);

- кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст.33).

Серед міжнародно-правових актів слід відмітити акти, якими встановлені норми щодо загальних прав і свобод людини. Це, зокрема, Конвенція про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 року; Конвенція про статус апатридів; Загальна декларація прав людини; Конвенція №118 про рівноправність громадян країни та іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення; Конвенція про правовий статус біженців; Конвенція про права дитини.

Нормами адміністративного права регулюються питання державного управління міграційним процесом, а саме, - матеріальні норми щодо статусу суб’єктів адміністративно-правових відносин. Як приклад, - норми, встановлені Законами України “Про імміграцію”, “Про біженців”, “Про правовий статус іноземців” (із змінами і доповненнями); Постановою Верховної Ради України “Про внесення змін і доповнень до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України "Про затвердження положень про паспорт громадянина України та свідоцтво про народження"”; підзаконні акти: Укази Президента України “Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання”, “Про Державний комітет України у справах національностей та міграції”, “Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України"”; постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ”, “Про створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи”, “Положення про Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб” тощо; відомчими нормативними актами, зокрема, наказом МВС України від 10.08.2002р. №812 “Про утворення Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України”. Крім цього, статтями КУпАП передбачена адміністративна відповідальність.

Трудове право регулює відносини, які виникають в процесі надання іноземним громадянами, особам без громадянства дозволу на працевлаштування, цивільне – в процесі здійснення громадянами, іноземцями підприємницької діяльності.

При побудові правових норм повинні бути виконані умови системного підходу: охоплення усіх існуючих зв’язків системи; вплив на кожний елемент окремо; узгоджений взаємопов’язаний вплив на взаємозв’язки між ними. Ефективність правового регулювання залежить не лише від будь-якої однієї частини юридичної надбудови, а й від усіх її елементів, не лише від її змісту (елементів), але й від досконалості взаємозв’язків.

Другим елементом механізму правового регулювання міграційних процесів є стадія виникнення прав та обов’язків (правовідносин), яка характеризується тим, що на основі юридичних норм та за наявності передбачених обставин (юридичних фактів) у конкретних суб’єктів виникають права та обов’язки – індивідуалізовані міри поведінки. При цьому правовідносини – виникаючий на основі норм права індивідуалізований громадський зв’язок між особами, який характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав і обов’язків і гарантується примусовою силою держави. Таким чином, юридична норма, по-перше, врегульовує відносини між особами шляхом встановлення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, які охороняються засобами державного примусу; по-друге, юридична норма моделює поведінку між особами, а невід’ємним елементом цієї моделі є державний примус.

Індивідуалізація (і, відповідно, - правовідносини) може бути:

а) двосторонньою, коли учасники правовідносин поіменно визначені (такий тип правовідносин виникає, наприклад, у випадку оформлення трудового договору між роботодавцем і громадянином, іноземцем);

б) односторонньою, коли точно фіксуються суб’єкти однієї з сторін правовідносин – носії суб’єктивних прав (наприклад, якщо виникають відносини власності, адже згідно частині 4 ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають на території України на законних підставах, користуються тими ж самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами (ст.26). Тим самим встановлено, що іноземці, особи без громадянства, біженці мають право набувати право власності у порядку, встановленому чинним законодавством. Це право охороняється державою. Отже, односторонні правовідносини виникають тоді, коли мають місце відносини власності. Разом з тим, наявність саме таких відносин безпосередньо до проблем адміністративно-правового регулювання міграційного процесу не відноситься);

в) правовідносини, коли індивідуалізація виражається у чітко виражених правах та обов’язках, коли усі особи є носіями даних суб’єктивних прав та обов’язків. Саме такі правовідносини характерні для багатьох державно-правових відносин, у тому числі, і у сфері державного управління міграційним процесом.

Певні суспільні відносини виникають ще до того, як вони постають врегульованими нормами права. Таким чином, якщо основою правовідносин є реальні, фактичні відносини, то фактором, який закріплює даний правовий зв’язок, є юридична норма. Правовідносини при цьому є головним засобом, за допомогою якого правові норми втілюються у життя, в поведінку людей. Разом з тим, в реальному житті навряд уявляється можливим провести різке розділення між правовідносинами і фактичними відносинами. Вони єдині і нероздільні.

Третім елементом (стадією) процесу правового регулювання є реалізація прав та обов’язків, яка характеризується тим, що програми поведінки, які закладені в юридичних нормах і виражені в конкретних мірах поведінки, для даних суб’єктів (у правах та обов’язках), втілюються у життя, здійснюються у фактичній поведінці учасників суспільних відносин, стають реальністю.

Виділяють три форми реалізації: використання, дотримання і виконання. Усі три форми реалізації права характеризуються тим, що вони здійснюються самими учасниками даних відносин, суб’єктами прав та обов’язків. Але у певних випадках виникає ще один суб’єкт – владний орган, який, за необхідністю (за наявністю підстав) забезпечує процес реалізації права, доводить до кінця втілення юридичних норм у життя. Це – особливий випадок дії права – його застосування.

Використання – це така форма реалізації, згідно якої суб’єкт використовує можливості, надані йому правовою нормою, тобто здійснює свої права. Так, особа може набути громадянство України у порядку, визначеному чинним законодавством. Правовою нормою врегульовані ті можливості, які може використати особа. Іншим прикладом використання як форми реалізації прав та обов’язків у врегульованих суспільних відносинах щодо міграційного процесу може бути встановлений порядок працевлаштування іноземних громадян та осіб без громадянства. Таке право надане статтею 43 Конституції України. Порядок працевлаштування регламентується, зокрема, Кодексом законів про працю України, Законами України “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Про правовий статус іноземців”, іншими нормативними актами.

Дотримання – така форма реалізації права, за якою суб’єкт строго дотримується встановленим заборонам: не виконує ті дії, які йому не дозволені. Наприклад, чинне законодавство передбачає реєстрацію іноземців, які прибули в Україну на законній підставі, у пункті пропуску через державний кордон. Інший приклад, - встановлений порядок продовження строку перебування в Україні (строку дії візи та реєстрації або тільки реєстрації). Він регламентований Законом України “Про правовий статус іноземців”, постановою Кабінету Міністрів України “Про Правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію”, поставою Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України” та відповідно п.19 Правил оформлення візових документів для в’їзду в Україну, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 20.02.1999 року за №227, а також регламентований наказом МВС України від 19.11.1999 року за №887 “Про затвердження Інструкції про порядок розгляду питань щодо продовження строку перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства”. Продовження строку перебування передбачає продовження строку дії реєстрації паспортного документа іноземця чи особи без громадянства, а, у разі потреби – і продовження строку дії української візи. Продовження строку перебування (строку дії візи та реєстрації або тільки реєстрації) оформляється шляхом простав-лення в паспортний документ іноземця чи особи без громадянства відповідного штампа, який скріплюється візовою або реєстраційною печаткою відповідного підрозділу Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України залежно від повноважень органу, що прийняв рішення.

Застосування посилює владність юридичних норм, конкретизує владні приписи нормативних актів. У цьому випадку владні органи вживають заходів державно-примусового характеру для ліквідації перешкод у реалізації прагнень суб’єктів, а також застосовують до порушників заходи юридичної відповідальності. З метою вирішення зазначених завдань приймаються юрисдикційні індивідуальні акти уповноваженими державними органами. Так, відповідальність іноземців регламентується ст.203, ч.1 ст.204-1 КУпАП, Законом України “Про правовий статус іноземців” (ст.ст.29 – 34), а порядок притягнення до відповідальності іноземців, юридичних і фізичних осіб, які їх приймають чи надають їм послуги - пунктами 34 – 53 Правил в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію. Згідно ст.221 КУпАП судді районних (міських) судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені ст.204-1 КУпАП. Ст.222 КУпАП регламентує, що за адміністративне правопорушення, передбачене ст.203 КУпАП розглядати справи і накладати стягнення мають право начальники або заступники начальників районних, міських, районних у містах відділів (управлінь) внутрішніх справ. При цьому згідно ст.225 КУпАП протоколи про адміністративні правопорушення за ст.204-1 КУпАП складають уповноважені на те посадові особи Прикордонних військ України.

Усі форми реалізації права виступають у вигляді актів реалізації суб’єктивних прав та обов’язків.

Індивідуальні акти мають забезпечити індивідуалізовану дію механізму правового регулювання, за якого досягаються врахування конкретної обстановки, усуваються перешкоди, юридично закріплюються результати поведінки учасників суспільних відносин.

Залежно від місця в механізмі правового регулювання міграційних процесів індивідуальні акти діляться на такі види:

- індивідуальні акти-регламентатори, за допомогою яких на підставі юридичних норм досягається індивідуальна регламентація міграційного процесу (наприклад, для встановлення приналежності до громадянства України дитини (до досягнення 18-річного віку) один з батьків або інший законний представник подає заяву за встановленою формою та один з наступних документів: довідку, що підтверджує факт постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або факт його проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року або рішення суду про це; копії паспортів батьків дитини (одного з них) або його законних представників з відміткою про прописку);

- правозабезпечувальні акти, за допомогою яких реалізуються суб’єктивні юридичні права й обов’язки на підставі власної примусової діяльності органів держави (наприклад, особам, які досягли 16-річного віку, набули громадянство та взяли зобов’язання припинити іноземне громадянство органами паспортної, реєстраційної та імміграційної служби видаються тимчасові посвідчення. У цьому випадку право забезпечувальним актом є тимчасове посвідчення. Або, - особи, по яких прийнято рішення про набуття громадянства України за місцем їх проживання, реєструються громадянами України. Правозабезпечувальний акт - реєстрація);

- акти дотримання і використання (виконання) юридичних норм, за допомогою яких реалізуються юридичні права та обов’язки.

За наявністю перешкод реалізації прав і обов’язків приймаються акти застосування права (складання протоколу про адміністративне правопорушення, застосування заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, винесення постанови про накладення адміністративного стягнення).

Дата добавления: 2015-04-25