Державне управління в період руїни 2 страница

З перших років свого гетьманування Богдан Хмельницький, маючи широку програму становлення української державності, порушує пробле­ми врегулювання стосунків із сусідніми державами. Зборівська угода 1649 року з Польщею дала йому можливість відновити втрачену автоном­ність у межах Речі Посполитої. Козаки здійснювали управління на терито­рії трьох воєводств Київського, Брацлавського та Чернігівського, на які поширювалася виключно влада гетьмана. Державні посади могла обійма­ти лише православна шляхта, а київський митрополит мав увійти до скла­ду сенату. Договір означав фактичне визнання на міжнародному рівні ста­тусу України як держави. Гетьман, таким чином, отримав у підпорядку­вання територію та армію.

У середині XVII ст. геополітична ситуація була дуже несприятливою для України. Жодна із сусідніх держав не була заінтересована у зміцненні молодої української держави. Загострення відносин з Польщею - однією з наймогутніших європейських держав - якій Військо Запорозьке не могло самостійно протистояти, змусило Хмельницького активно шукати союзни­ків. Гетьман веде переговори з Кримським ханом, Туреччиною, Москвою, Волощиною, Семигородом, Швецією. Врешті вибір упав на Московщину. Блискучий полководець, мудрий дипломат, Хмельницький не планував тривалих зв'язків з Москвою. В його плани входило лише досягнення так­тичної мети - втягнення Московщини у війну з Польщею.

Історія українсько-російського договору веде початок із Переяслава, а остаточний текст договору обмежувався 11 статтями та жалуваними гра­мотами в редакції 27 березня 1654 року. Ця угода гарантувала Війську Запорозькому такі права: самостійність у діяльності адміністрації та судо­чинстві, стосунках з іноземними державами, збиранні податків для україн­ського скарбу, утримання 60-тисячного війська. Але при цьому московсь­кий уряд принципово залишив за собою право безпосередньо управляти в Україні. За своїм змістом Переяславсько-московський договір передба­чав не входження козацької України до складу Московської держави, а створення своєрідної конфедерації під егідою царя, спрямованої на роз­гром Речі Посполитої й протистояння агресії Кримського ханства.

Проаналізуємо державний лад та систему державного управління дії державних органів, традиції, тобто управлінську практику того часу.

Козацько-гетьманська держава - унікальний феномен XVII ст., явище, що не мало прецеденту в Європі як оригінальна, створена українським народом, його думкою, спроба відновлення в нових історичних умовах втраченої державності. Ця спроба поєднала в собі традиціоналізм, що спирався на народні звичаї, традиції, що донесла історія, та новаторство політичної думки тих часів. Саме під час визвольної боротьби XVII. український народ зумів по-новому підійти до конкретної історичної ситуації та створити новітню форму державного правління – гетьманську державу.

Повноваження публічної влади належали органам управління козацт­ва. Система державного управління складалась із трьох рівнів: генераль­ного, полкового, сотенного.

Вищим органом влади був Генеральний уряд, повноваження якого поширювалися на всю територію Війська Запорозького. Він був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які складали раду генеральної старшини при гетьманові. Гетьман був главою держави, наділений широкими державними повноваженнями для виконання полі­тичних, військових та фінансових функцій.

Генеральна старшина здійснювала керівництво окремими сферами державного життя. Вище за неї були лише збори всього війська - Військо­ва або Генеральна рада, яка вирішувала найважливіші військові та полі­тичні справи.

Основним видом документа законодавчого характеру за гетьмануван­ня Б. Хмельницького був гетьманський універсал. За функціональним призначенням універсали можна систематизувати у такі групи:

- спрямовані на створення правової основи державних структур, принципів управління, адміністративного поділу, формування персональ­ного складу вищих військово-державних кадрів;

- з регулювання земельних відносин;

- з регулювання соціальних питань;

- що визначали права міського населення у сфері промислів і торгівлі.

Державний апарат управління створювався під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького з вихідців із української шляхти та заможних козаків - людей освічених і енергійних. У воєнних умовах складається становий державний устрій - усі адміністративні функ­ції після ліквідації польсько-шляхетського державного апарату ви­конувала козацька старшина.

Створення державного апарату вимагало великих фінансових затрат, відповідно було організовано державне управління фінансами. Державна скарбниця поповнювалася з трьох джерел: із земельного фонду, доходів від промислів і торгівлі та податків. Прямі податки сплачували міщани і се­ляни. Адже козаки як військові люди підлягали лише невеликим податковим зборам, а то й узагалі їх не сплачували. Значні прибутки давали платежі промислових підприємств: млини, рудні, горілчані, тютюнові промисли. Ос­новою прибутків були мита від сировини, що вивозилася з України. До дер­жавного скарбу належали рангові маєтності, давні королівщини, державні землі, які служили для утримання державних установ та урядовців. Фінан­сові прибутки держави того часу сягали мільйонів злотих щорічно.

Молода держава користувалася різними грошовими одиницями: поль­ськими (злоті, таляри, червоні злоті), російськими (рублі, єфимки), турець­кими (леви, левки). Була навіть спроба карбувати власну монету - чех. Головні видатки йшли на утримання органів державного управління, най­маного війська та озброєння.

Таким чином, процес реалізації влади спирався на таку собі первісну форму демократичного централізму: підпорядкування нижчих вищим, обов'язковість прийнятих рішень для всіх, підзвітність вищих органів влади перед загалом (хоча й один раз у рік).

У відроджених формах української державності з'явилися нові риси:

зникла польська адміністрація, замість якої почала правити козацька, що теж модернізувалась із локальної у загальнодержавну. Козацькі гетьмани та їх старшина, що була тимчасовим суб'єктом влади, перетворювалась у постійний уряд. Генеральна старшина поволі стає за своїми функціями радою міністрів при голові уряду. Держава була поділена на полки, які здійснюють управління на відповідній адміністративній території. Полков­ник, крім військової влади, стає правителем приписаної до полку адмініст­ративної одиниці, замінивши польського старосту. Військовій владі підпо­рядковувалось і сільське населення, яке не служило у війську, а також міщанство.

Новостворена держава потребувала значної кількості управлінців, яких висували козацькі старшини. Нагородою за управління було виділення земельних наділів з осілим поселенням. Інститут полкової влади став основою нового державного ладу.

Таким чином, сформоване в ХУІ-ХУІІ ст. козацьке республіканське державне утворення спиралося на організаційні військові принципи, що поєднували в собі демократизм з авторитаризмом. Це утворення спира­лося на звичаєве право, народні традиції. Новостворена українська дер­жава, що сформувалася протягом Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, - це нова форма державного ладу, яка була зумовлена тим, що:

- не спиралася безпосередньо на стару державну традицію Київської Русі, адже державний розвиток України був перерваний у середині XIV ст.;

- народившись з повстання козацького війська проти Польщі, вона зберегла елементи мілітаристської організації державного управління.

Гетьман і генеральна старшина, старшини стали, насамперед, носія­ми і органами державної влади. Характер гетьманату зумовлювався бо­ротьбою двох тенденцій: республіканської і монархічної. Перевагу в другій половині XVII ст. здобула остання, яка знайшла свій вираз в особі самого. Б. Хмельницького, у правничих документах, т. зв. «Гетьманських статутах», що заклали основи виборної монархії.

Слід визнати виняткову роль Богдана Хмельницького у створенні самостійної Козацької держави, яка розвивалася в контексті європейських традицій. Все, що він зробив як державний діяч європейського виміру, дипломат, воєначальник, є неоціненним внеском в українську традицію державотворення.

Дуже складний і важкий період в історії України розпочався після смерті Богдана Хмельницького. Наприкінці XVII ст, він завершився сумною подією - поділом України між Польщею, Росією та Туреччиною.

Після усунення з гетьманського престолу юного Ю. Хмельницького, на Корсунській розширеній старшинській раді 1657 р. гетьманом обирається Іван Виговський. Це рішення скасувало принцип спадковості гетьманства, запроваджений Б. Хмельницьким, що відкрило шлях до старшинських міжусобиць - однієї з причин Руїни.

Антиукраїнська спрямованість московської політики змусила Виговського розірвати стосунки з Москвою, офіційно сповістивши про це інші держави. Доб­ившись визнання самостійності України, Виговський через низку обставин змушений був у 1658 р. укласти Гадяцький трактат про об’єднання України з Польщею. За його умовами Україна прилучалася до польсько-литовської Речі Посполитої під назвою Велике князівство Руське. Зміст Гадяцької угоди зводився до утворення федеративної держави у складі Польщі, Литви та України. Законодавча влада в останній належить Національним зборам, гетьман обирається пожиттєво, армія - 60 тисяч козаків, релігії - рівноправні, засновуються два університети, друкарні, школи тощо.

Підписання Гадяцької угоди призвело до московсько-козацької війни 1659 р.

Зовнішня інтервенція та внутрішні чвари серед козацької старшини, за­гальних протиріч призвели у 1663 р. до Чорної ради, що скликалася рядовим козацтвом і рішення якої були обов'язковими для старшини. У результаті зініційованої І. Брюховецьким Чорної ради відбулося розчленування України на дві окремі держави - Правобережну і Лівобережну. На обох берегах Дніпра стали обирати власного гетьмана та владу. Розпочалася трагічна Доба вітчизняної історії, яку історики закономірно назвали РУЇНОЮ – період занепаду Української гетьманської держави.

В цей час основним законом держави стали «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» - перша європейська конституція в сучасному її розумінні, складена як договір між новообраним гетьманом Пилипом Орликом та Військом Запорозьким у Бендерах 5 квіт­ня 1710 року, що було характерно для західної традиції.

Конституція складається з преамбули та 16 параграфів, у яких сформульовані головні принципи побудови державної влади.

Надзвичайно важливим для розвитку управлінської думки був шостий параграф, у якому закладені принципи державного управління та діяльно­сті органів державної влади. Конституція певною мірою ґрунтувалася на ідеї поділу державної влади. Законодавча влада належить Генеральній раді, членами якої є полковники зі своїми урядниками і сотниками, гене­ральні радники від усіх полків та посли від Низового Війська Запорозького «для служіння і обговорення справ, щоб взяти активну участь». Рада по­винна збиратися у гетьманській резиденції тричі на рік - Різдво Христове, Свято Великодня та Покрови, а також за рішенням гетьмана.

При гетьманові функціонує постійно діючий орган державної виконавчої влади - Генеральна старшина, до складу якої входять: генеральний писар (він же керував дипломатичними зносинами), генеральний обозний (керував військовими справами), два генеральних судді (відали «привілейованими» судовими справами), генеральний під­скарбій (завідував фінансами держави), генеральний осавул (людина для особливих доручень гетьмана, йому ж були підпорядковані всі полковни­ки), генеральний хорунжий, генеральний бунчужний (охоронці прапора й бунчука), генеральний арматний отаман (начальник артилерії). Генераль­на старшина (за посадою) і бунчукові товариші (за дорученням гетьмана) виконували військові, адміністративні, дипломатичні та судові функції.

У сьомому параграфі викладені повноваження судової влади. Суд та­кож мав діяти незалежно, оскільки гетьман «не повинен карати сам... Із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і умисне, й випад­кове - має підлягати розгляду Генерального Суду, який і повинен винести рішення», яке буде остаточним.

У десятому параграфі закладені моральні принципи, на яких ґрунту­ється державне управління. Для запобігання зловживанням старшини своїми службовими посадами (становищем), корупції та кар'єризму всі посадові особи, особливо полковники, “повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням”.

Стаття вісім запроваджувала апарат державних службовців, «які на­лежно резидують при гетьманському боці». Державні службовці повинні були замінити приватних домових слуг гетьмана.

Параграф IX обґрунтовував фінансову систему держави. Державний скарб відділяється від гетьманського і передається у відання Генерально­го Скарбника, який забезпечує фінансову та податкову діяльність держав­них органів. Для управління місцевими фінансами у кожному полку обираються два присяжних скарбники (від обох станів: козаків і простого люду), підпорядковані Генеральному Скарбникові. Вони відповідали за здійснення видатків, мали опікуватися прибутками і податками на терито­рії полку, зобов'язувалися щорічно звітувати про своє управління.

XIII параграф утверджував права місцевого самоврядування: окреме підтверджуються права та привілеї столичного міста Києва та інших українських міст.

Отже, конституція П. Орлика являє собою непересічний державно-правовий документ, у якому були втілені досягнення тогочасної управлінське думки, поєдналися національний традиціоналізм із новими підходами, результатами практичної реалізації української державності, відновленої у середині XVII століття. Сполучені Штати Америки і Франція ще близько 80 років чекатимуть своїх конституційних актів, тоді як козацька старшина вже в 1710 р. витворила унікальний державний документ, який сфокусував політичні та соціально-економічні уявлення та устремління українського народу.

Важливим джерелом управлінської думки тих часів були також конституційні хартії, започатковані так званими «Гетьманськими статтями» Б. Хмельницького. Вони мали подвійний характер, бо виступали як міжна­родні трактати України, а також були конституційними хартіями, що поно­влювалися при обранні нового гетьмана. У цьому зв'язку можна згадати й таку форму державних актів, як гетьманські універсали - акти і накази, що видавалися гетьманською владою у сфері державного управління. Уні­версалам центральної влади відповідали управлінські акти місцевої вла­ди - так звані полковницькі «листи». За гетьмана К. Розумовського за­мість універсалів почали видаватися «гетьманські ордери».

Поразка І. Мазепи у боротьбі за незалежність позначилася важким політичним становищем України. Цар Петро І, який до цього часу принаймні на словах визнавав українську автономію, тепер вважав себе позбав­леним від будь-яких зобов'язань і відкрито перейшов до остаточного по­глинання України. Як зазначає професор О. Субтельний, російська централізаторська політика в Україні передбачала три основні цілі:

- цілковито підкорити українську верхівку, простий люд;

- підпорядкувати державне управління України, економіку, культуру;

- максимально користуватися людськими й господарськими ресурса­ми України.

У першій чверті XVIII ст. Петром І було здійснено реформування цент­ральних І місцевих органів влади й управління. Його суттю було форму­вання дворянсько-чиновницького централізованого апарату абсолютизму.

Боярська дума поступово втрачала свій вплив і практично перестала функ­ціонувати. З 1708 р. розпочалася заміна старих органів влади новими.

У результаті вся повнота законодавчої, виконавчої і судової влади бу­ла сконцентрована в руках Петра, який після закінчення Північної війни отримав титул імператора. У результаті адміністративних реформ Петра І були створені установи бюрократичного типу і сформувалася нова система органів державної влади: Сенат, Синод, Кабінет і колегії (в центрі), губернатор, воєвода, комісари та інші органи (на місцях). Новий вищий орган виконавчої і судової влади Сенат очолював генерал-губернатор, який во­лодів і значними законодавчими функціями.

Для управління окремими великими сферами державного і суспільного життя замість застарілої системи приказів у 1718-1720 рр. було запрова­джено 12 колегій, що підпорядковувалися Сенату: іноземних справ, війсь­кова, адміралтейська, юстиц-колегія, вотчинна, камер-колегія, штатс-контор-колегія, ревізіон-колегія, комерц-колегія, борг-колегія, мануфактур-колегія, головний магістрат, а також колегії, що відали певними територіями: камчатська експедиція, колегії у справах Ліфляндії, Естляндії, Виборга.

Отже, у XVIII ст. в Україні в умовах її автономії у складі Російської імперії утвердилося гетьманство - самобутня національна форма організації вищої державної влади, яке мало аристократичний (старшинський), панський характер і, за словами М. Грушевського, «руйну­вало до решти останки старого демократичного ладу».

Основою гетьманської влади була система військово-адміністративного управління. Вищі військові органи - гетьман, військова рада, рада генеральної старшини і гетьманський уряд були водночас і вищими органами державної влади і управління.

Самоврядування міст не існувало, тому громади міст перебували у пов­ній залежності від полкової чи навіть сотенної управи. А стихійна козацька демократія так і не переросла в представницьку структуровану. Значне пе­реважання виконавчої влади значно відрізняло гетьманську форму прав­ління від традиційного козацького республіканського ладу.

Якщо Лівобережжя, поступово втрачаючи автономію, все ж залишалось українським, то Західна Україна була безпорадною перед жорстоким соціально-економічним й релігійним гнобленням Польщі. Спустошливі війни доби Руїни перетворили Правобережжя на безлюдний край, а жваві колись культурні центри занепали. Польсько-російський кордон у 1677 р. поділив українську землю на дві частини, відділивши Західну Україну від Східної. Незважаючи на сильний супротив українців, у 1713 р. на Право­бережжі були запроваджені польсько-шляхетські порядки. Край був поді­лений на чотири воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Ки­ївське (без Києва). Розпочався процес поділу українських земель між польськими магнатськими родами.

6. УПРАВЛІННЯ І ДЕРЖАВНИЙ ЛАД В УКРАЇНІ XIX - поч. XX ст.

Протягом майже 150-ти років від кінця XVIII до початку XX ст. українські землі перебували під владою двох імперій - Російської та Австрійської. Як і більшість імперій, держави Романових та Габсбургів являли собою величезні території, населення яких складалося з етнічно та культурно різноманітних народів. Під владою Російської імперії перебували: Лівобережна Україна – Гетьманщина, Слобідська Україна, Південна Україна – Причорномор’я, Правобережна Україна - Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля. До складу Австрійської імперії ввійшли землі Західної України - Галичина, Бу­ковина і Закарпаття. Так на початку Новітньої доби українці опинились у складі відмінної від традиційного устрою політичної системи.

В особі імператора (царя, цісара) символізувалася надмірно централі­зована державна влада, яка здебільшого ігнорувала погляди та бажання своїх підданих. Владні структури вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, за що імператор і його урядовці обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Цей устрій багатьма сприймався як розумний та навіть привабливий.

Головною опорою імперської влади в управлінні численними, розкида­ними на великій території підданими були армія та бюрократія. Армія, крім функції воєнної безпеки та оборони, забезпечувала внутрішній порядок у державі. Бюрократія прагнула організувати суспільне життя в інтересах ім­перії та займалася збором податків, левова частка яких йшла на утримання її самої та армії. На відміну від шляхти, що панувала в Україні у XVIII ст; й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперська бюрократія XIX ст. вважала, що лише чітке регламентування всіх сторін суспільного життя може поліпшити функціонування державного механізму. І хоча місцева верхівка й надалі зберігала свій вплив, проте важливі державні рішення, що визначали життя українців, все частіше приймались у далеких від України столицях - Санкт-Петербурзі та Відні.

6.1. Державне управління в Російській імперії

Російська імперія відрізнялася від інших європейських держав необмеженою владою царів-імператорів. У жодній країні континенту бюрокра­тія не була такою деспотичною, поліція - такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. Імперія Романових володіла величезною армією, чиновництвом, що невпинно розросталось, і дворянською елітою.

Процес упровадження імперських структур влади в Україні почався ще в 1770-х роках, а остаточної форми набув у 1830-х роках. Результатом гу­бернської реформи Катерини II став виданий у 1775 р. документ, що має назву «Керівництво для управління губерній Всеросійської імперії» - один із найважливіших законодавчих актів XVIII століття. Він установлював однаковість устрою губерній, регулював питання діяльності губернаторів і губернських управлінь. «Керівництво...» визначало структуру управління в губерніях і повітах, штати, чини, права й обов'язки, розмежувавши адміністративні, судові та фінансові установи. Його основні положення діяли до буржуазних реформ XIX ст., а багато з них зберегли силу до 1917 року.

Наприкінці 1796 - початку 1797 рр. російська адміністративно-територіальна система, відкинувши поділ території на намісництва, повернулася і до губерній. Було утворено 50 губерній з приблизно рівною кількістю населення в кожній - 200-300 тис. осіб чоловічої статі. В Україні на місці відповідних намісництв створено губернії: Новоросійська з центром у Ка­теринославі, Малоросійська з центром у Чернігові, Київська - з центром у Києві, Слободсько-Українська - з центром у Харкові, Волинська - з цент­ром у Новограді-Волинському (з 1804 р. у Житомирі), Подільська - з центром у Кам'янці-Подільському.

У 1802 р. пройшло ще одне реформування - Україну було поділено на дев'ять губерній, які складали три окремі регіони: до Лівобережжя входили Чернігівська, Полтавська і Українсько-Слободська (у 1838 р. перейменова­но на Харківську) губернії; Правобережжя складалось із Волинської, По­дільської та Київської губерній; Новоросія поділялася на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську губернії (через рік останню названо Херсонсь­кою). Губернії об'єднувалися у генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами. На території України існували чотири генерал-губерна­торства: Київське (Волинська, Подільська та Київська губернії"); Чернігівське (Чернігівська і Полтавська губернії); Харківське (Харківська і Воронезька губернії); Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська, а з 1828 р.- Бессарабська губернії). Такий російський поділ України залишався незмінним аж до 1917 року, за винятком східної частини Люблінської і Сідлецької губерній Царства Польського, які у 1912 р. були виділені в окрему Холмську губернію з прямим підпорядкуванням Петербургу.

Головним органом державного управління в губернії стало губернське правління, очолюване губернатором. Йому належала вся повнота вико­навчої влади, контроль за діяльністю всіх установ і посадових осіб губер­нії, практична реалізація урядових указів і розпоряджень, забезпечення порядку в губернії.

Фінансовими питаннями (збором податків, митних, кабацьких та інших зборів і платежів, їх витрачанням тощо) відала Казенна палата, яку очо­лював помічник губернатора - віце-губернатор.

Система освіти спрямовувалася кураторами (попечителями) освітніх округів, до яких входило кілька губерній. В губерніях освіта підпорядкову­валась єпархіальним учительним радам.

Поліцейську службу в губернських містах очолював поліцмейстер, у повітових - городничий, міських кварталах - пристави і надзирателі.

Вищий рівень адміністративного апарату складався переважно з професійних державних службовців. На повітовому рівні й нижче багато чиновників обиралися місцевими дворянами зі свого середовища. Державі просто не вистачало професійних чиновників для здійснення управлінських функцій.

За соціальним походженням службовці державних органів були, головним чином, бюрократизованими дворянами. Найвищі посади обіймали члени впливових аристократичних родів, середнього рівня - середні дворяни. Нижчі посади писарів і діловодів були сферою міщан та синів священників. Селяни майже ніколи не досягали навіть найнезначніших посад.

Отже, імперія так і залишилась абсолютною монар­хією із самодержавним монархом на чолі. Коливання уряду і його вагання між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширюва­ли опозиційні настрої щодо старого ладу та сприяли зростанню конфрон­таційних тенденцій в державі.

6.2. Державне управління та самоврядування в Австрійській імперії

У XIX ст. до Австрійської імперії входили 11 народів та ряд невеликих етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи. Монарх зосе­реджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Поширю­ючи свою владу на нових підданих, династія Габсбургів кардинально не мі­няла традиційних форм управління новоприєднаних територій. Це поясню­валося не тільки бажаннями Габсбургів уникнути опору, а й тим, що державі бракувало сильного централізованого державного апарату, необхідного для уніфікації державного управління на зразок російського. Відтак, аж до середи­ни XVIII ст. імперія була децентралізованим державним утворенням, яке час від часу охоплювали кризи як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

У 1740 р. імператриця Марія Терезія розпочинає адміністративну реформу, спрямовану на зміцнення центральних і місцевих органів державного управління. Долаючи опір місцевого дворянства, вона здійснює ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створює канцелярії місцевої влади. Значно зростає апарат управління, утворюєть­ся військове відомство.

Син Марії Терезії цісар Йосиф II продовжив реформаторську діяль­ність матері. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правлін­ня, він вирішив присвятити свою діяльність впровадженню ідей освіченого абсолютизму. Своєю метою імператор ставить полегшити долю селян, оживити занепалу економіку, підвищити ефективність державного управ­ління і вдосконалити освіту. Керуючись абсолютистськими принципами, він намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали, на його думку, державне управління та проведення ре­форм. Згадані зміни мали величезне значення для українців, оскільки проводилися в час приєднання у 1772 р. до Австрійської імперії західно­українських земель. За Конвенцією про частковий поділ Польщі до Австрії відійшло Руське воєводство з містами Львів, Перемишль, Галич, Броди, Жовква та інші, більша частина Белзького воєводства з містами Белз, Буськ, Сокаль, Стоянів та інші, незначна частина Волинського воєводства, південна частина Краківського воєводства.

Новоприєднані землі отримали офіційну назву Королівство Галичини і Волині – скорочена назва Галичина.

Для управління Галичиною у Відні в 1774 р. створено Галицьку надвір­ну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. Провінцію очолював губернатор, якого призначав сам імператор виключ­но з австрійців. Адміністративним центром провінції був Львів, де знахо­дилась адміністрація губернатора та суд провінції. Регіонами керували урядники, призначені центральним урядом. Виконавчим органом була німецькомовна канцелярія.

З метою підготовки освічених державних службовців і священиків Йо­сиф II у 1784 р. на місці єзуїтської колегії відкриває Львівський універси­тет. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, медичний і богословський. Це - перший вищий навчальний заклад такого типу на українській землі.

Цісарський патент 1817 р. надав Галичині так звану Станову Конституцію зі своїм власним Становим Сеймом, який складався із 100-143 членів. До нього належали чотири стани: стан духовенства, стан магнатів, лицарський стан і королівські міста (Львів). Але реальна влада зосереджувалась у руках цісарських чиновників, оскільки компетенція Сейму була обмеженою та зво­дилася лише до можливості звернень із петиціями до імператора, а регла­мент його скликання не був чітко встановленим. Головою Станового Сейму був цісарський намісник. Останнє засідання Сейму відбулось у 1845 р. (че­рез повстання у 1846 році польської шляхти в західній частині Галичини).

При Сеймі утворювався Крайовий виділ, до складу якого входили по два асесори кожного стану і один представник міста Львова.

У 1849 р. замість губернського правління в Галичині запроваджено намісництва на чолі з намісником, а в Буковині - крайове управління, очолюване крайовим президентом. Ці адміністративні одиниці, у свою чергу, складалися з повітів, які поділялися на гміни. Повітову адміністра­цію очолював староста, гмінну - війт.

Різниця між цими видами правління полягала в тому, що в губернсь­кому зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник і крайовий пре­зидент були єдиноначальними посадовими особами, підпорядкованими лише вищестоящим органам.

До 1848 р. самоврядування в Австрії було відсутнім і тільки окремі мі­ста мали свої власні статути. Влада на місцях зосереджувалась у руках ставлеників корони та місцевого дворянства.

Революція 1848 р., що охопила більшу частину Європи, внесла корінні зміни у майбутній устрій Австрійської імперії. «Весна народів» започатку­вала не лише політичні та соціально-економічні реформи, але й процеси національного відродження, що завдало нищівного удару консервативній багатонаціональній імперії.

Дата добавления: 2015-04-29