Б. Грінченко про три політичні сили в українському русі

«…У нас… досі не мого виробитися серед української інтелігенції доброго національного інтелігентного загалу. Більшість з української інтелігенції в Росії байдужа до вкраїнської ідеї, а ті, що до неї прихильні, знов не солідарні проміж себе і, незважаючи на те, що їх так мало, розбиваються… ще на три групи.

Перша – се формальні націоналісті. Вони виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, – але й тільки. Ніякої позитивної праці від них сподіватися нема чого, бо позитивна українська праця можлива в нас тільки на народолюбній основі, а в цих людей перше стоїть націоналізм, а народолюбсто – так собі…

Ся партійка складається здебільшого з людей старих, і ми її зватимемо українофільською, – себто так, як вона сама себе з давніх-давен зве. Се назвище дукже до неї підходить, бо вона виявляє тільки прихильність до українства, а не діла на користь йому: вона говорить і пише тільки по-московському…

Одна з характеристичних властивостей сієї групи є її страшення боязкість, скоро доводиться їй виявляти своє українофільство… сі добродії іноді бояться сказати в громаді по-вкраїнському слово, щоб не вважено їх за державних зрадників! На превеликий жаль, загал російської інтелігенції не відрізняє сих «українофілів» од справжніх українських націоналів і всі їх негарні властивості накидає і справжнім путящим українським діячам. Громадянству тим важко відрізнити формальних українофілів од справжніх українських націоналів…

Друга група – се радикали. Заснувалась вона під впливом російського та галицького радикалізму, з одного боку, а з другого – під впливом того, що «українофіли» більш балакають про свій патріотизм, ніж дбають про справу. Ся групка проповідує любов до народу, говорить про працю для нього і має соціалістичний колір. Опріч того соціалістичного кольору (що багатьох дуже вражає), народолюбні ідеї в сієї групи такі, що до них буде прихильний всікий народолюбець. Але, на превеликий жаль, і ся партійка багато говорить і мало робить або й зовсім не робить.

Не робить же вона тим, що вона й не може дати позитивної роботи. І Це саме тим, що вона відкидає націоналізм.

… Злегковаживши націоналізм, вони легковажать і вкраїнську мову і, таким побитом, стають цілком на московський грунт.

… Коли розвиватися народні маси можуть тільки на національному грунті (а ми умаємо, що це аксіома), то всяке відхилення від національного грунту є річчю шкідливою. Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбиває його від національного грунту, – себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток…

Третя з згаданих груп вийшля з групи українофільської і досі є ще невелика і розрізнена. Ми будемо звати сю групу, щоб одрізнити її від групи українофільської, свідомими вкраїнськими націоналами-народолюбцями…

Українські націонали-народолюбці вважають русько-вкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, – себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлену тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй.

… Вважаючи Україну за частину російської держави, українські націонали-народолюбці будуть завсіди прихильні до Росії стільки, скільки Росія задовольнятиме національні потреби вкраїнські. Вони могли б єднатися з поступовими групами з усяких національностей в Росії на те, щоб досягти одміни сьогочасного важкого режиму на кращий, але робили б се тільки як українська партія.

… Українсьеі націонали-народолюбці зрікаються всяких заходів коло радикальної одміни сьогочасного ладу на Вкраїні, бо мають на увазі сьогочасну, а не ту, що ще колись буде, працю, та думають, що: а) ніхто ще не сказав у справах соціальних певного слова такого, що на нього, як на непохитну правду можна було б цілком зіпертися, одміняючи соціальний лад сьогочасний, та б) ніякі одміни не зможуть пособити, коли люди, що задля них учинено ті відміни, не досить культурні й освічені, щоб увести їх у життя і належно з них користуватися. Тим можемо ми тепер тільки дбати про те, щоб, розвиваючи серед наших людей культуру і освіту, робити їх здатними до кращого громадянського ладу – того, що колись має бути, не передрішаючи заздалегідь, який то буде лад, бо пам’ятати мусимо, Скільки Теорій, принципіально надзвичайно гарних, розбилося об невблаганну дійсність, показавши тільки одно, що так не треба робити. Чи колективізм, чи індивідуалізм царюватиме колись у межи людних економічних відносинах – того з певністю ніхто не може сказати, тим мусимо Покинути всякі залітання вхмари та працювати на тім полі, яке є, не рішаючи наперед за людськість, чого вона колись хоче – тоді, як зійде на вищий культурний східець.

Таким побутом, зостаючись партією, що бажає практичного діла, а не теоретичних поривань, українські націонали-народолюбці вважають, що тепер можна працювати для України тільки в двох напрямках: у гіросвітньо-культурному та в економічному».

Цит. за: Хрестоматія з історії України / Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М. – К.: КНТ, 2007. – с. 294-296.

З програми «Громади» (1880, 1 вересня)

[…]

Від 1877 р. виходить в Женеві безстроковими книгами українська збірка «Громада», впорядкована М. Драгомановим. Одтепер «Громада» стане виходити в срок, що два місяці, книжками по шість листів. Разом з тим, впорядкування її візьмемо на себе ми троє, котрі підписані нижче: М. Драгоманов, М. Павлик і С. Подолинський.

Ми знаємо, як то тяжко братись за письменне видавництво на українській мові, та ще й за кордоном нашої країни. Ми мусимо обертатися до народу, котрий не має державної (політичної) самостоячості, котрого розірвано між двома великими царствами: Росією й Австро-Венгрією і котрому через те зовсім не можна проявити свою волю в своїх справах. До того ж ми, – невеличка купка українських громадівців (соціалістів), відбита од своєї країни й без найменшої змоги прикладати безпосереднє наші думки до праці серед нашого народу. […]

У к р а ї н о ю ми звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерським королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й Кубанську землю в теперішнім Російськім царстві, – від верху р. Нарева на півночі до Чорного моря на півдні, – усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою […] Всякому народові шкодить неволя під чужими людьми, а з другого боку серед громад не мусить бути непрацюючих станів, а мусять вони складатись з самих здобувачів. Ось через що майже все одно: чи увільнити Україну од панування чужинців, чи увільнити громади українських здобувачів од непрацюючих станів: і так, і так пани всяких пород повинні хоч усі стати робітниками, хоч покинути Україну. Інша річ працюючі громади волоські, болгарські, сербські, грецькі, московські, мазурські (польські), виселки німецькі, ремісники польські, жидівські й інші, що живуть у нашій країні: вони мусять мати в усьому рівне право й однакову волю з українцями, їх товариства й громади будуть вільні од усякого примусу до звичаїв чи мови українського гурту, матимуть волю закладати свої школи: нижчі, середні й вищі, й волю приставити до всякої спільності з гуртом тих народів, од котрих одійшли до України ті громади, виселки й товариства. Такі працюючі чужинці будуть для українців узлами, котрі прив‘язуватимуть їх до всіх сусідніх пород (націй), з котрими українці повинні приступати до великої всепородньої вільної спілки (інтернаціональної федерації).

Самостоячість (автономія) політична громади єсть, по нашій думці, воля кожної громади признатися до того народу й приступити до тієї спілки, до котрої вона сама схоче, а також воля конче по-своєму впорядкувати всі справи серед себе й усі свої стосунки до других громад.

ІІ. У справах господарських (економічних) ми бажаємо:

5) Щоб усі сили природи й струменти, що потрібні для здобутку корисних людям речей, себто: земля, вода з усім, що в них є, машини й фабрики і т.п. були просто в руках товариств і громад хліборобських і робітницьких і щоб люди не мусили продавати свою працю внайми панам та багатирям, а робили просто на себе.

Ми думаємо, що спільна, або гуртова власність і спільна, гуртова й праця доконче корисніша для людей, ніж осібна, але д заразом думаємо, що те, яким способом перемінити осібну власність (собину, батьківщину) на гуртову, а далі, як упорядкувати спільну працю і як ділити вжиток од неї, це мусить залежати від доброї волі кожного товариства й кожної громади. Певно, що розвага й проба (практика) над потребами господарськими навчать осібні громади не тільки спільності праці (кооперації) й розумному поділу вжиток од неї посеред самих громад, але й проміж громадами цілих країн і на цілому світі.

ІІІ. В справах освітніх (культурних) ми бажаємо:

6) зросту випробуваної (позитивної) науки про речі природні й громадські, а також умілості з тією наукою зв’язаних. Ми думаємо, що така наука й умілість (словесні, театр, малярство, різьба, музика) замінять зовсім теперішні віри, через котрі лди стільки ворогували й ворогують проміж себе. Поки ж це настане через вільну науку й проповідь, то ми думаємо, що кожній людині [і] товариству треба залишити волю держатись такої віри, якої вони хотять, з тим тільки, щоб прихильні до кожної віри (християне, жиди, магометанці й т.д.), й до кожного братства (штунди, шалапути й інші) содержували свої церкви і попів на свій кошт, щоб навіть на це не було й громадських податків, ані громадської праці, а кожний давав би на це від себе, коли сам забажає.

[…] Нігде й ніколи докорінні зміни громадського життя не робились тільки мирним поступом. На Україні, ще може менше, ніж деінде, можна сподіватися, щоб начальство й панство поволі зреклись свого панування й через те простому народу на Україні не обійтись без оружного бою й повстання (революція). Тільки це повстання передасть у руки хліборобських і робітницьких громад і товариств сили природи й струменти, потрібні для здобутку. Щоб же старі панські стани й начальство не змогли потім захопити в свої руки знов що з громадського добра й не поновили свого панування, – треба, при першім случаю, скасувати державне військо й позаводити громадське козацтво (міліцію), в котрому б кожний громадянин мав оружжя і знав з ним обертатись. […]

Ми щиро просимо до праці в «Громаді» всіх людей і товариства на Україні, котрі згожуються з нашими думками, хоч бі вони не належали до народу української мови. […] Найбільш ми просимо всіх письменних людей по громадах на Україні докладно писати нам про всі громадські справи й порядки, про всі неправди, які діються робочим людям по селах і містах. Все це ми будемо зводити до купи й пускати в світ через наш, а при потребі й случаю і через інші європейські часописи одних з нами думок. […]

Дата добавления: 2015-05-23