Книгодрукування

Освіта

Розвиток культури в Україні в XVIII ст..

Культура України з середини XVII — до кінця XVIII століття - розвивалась за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку. Прагнення встановити контроль над культурним життям українців — характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури.

Стан культури в Україні в цей період мав свої особливості: українські землі були роз´єднані, знаходились у складі різних держав, що заважало загальному розвитку культури, взаємозбагаченню й поширенню досягнень культури різних регіонів; на перешкоді розвитку української культури стояла політика урядів тих держав, під владою яких знаходились українські землі й які намагалися денаціоналізувати українське населення, тобто позбавити його самобутніх, національних рис, асимілювати, злити з пануючою нацією (у Росії — русифікувати, у Польщі — полонізувати, в Австрії — онімечити тощо); у розвитку української культури почали виділятися демократичні тенденції, що протистояли реакційній схоластиці церкви та запобіганню перед усім іноземним. Культурним центром України на цей час продовжував залишатись Київ, а головним науково-освітнім закладом — Київський колегіум, перетворений у 1701 p. на Києво-Могилянську академію. Навчання в ній носило в основному світський характер, тут вивчали математику, астрономію, медицину, образотворче мистецтво^[2]. Контингент студентів формувався на демократичних засадах — без обмежень щодо соціального стану. За часів І. Мазепи тут навчалося близько 2 тис. студентів, у тому числі представники різних народів: серби, чорногорці, молдавани, греки, болгари. Багато випускників академії стали з часом видатними політичними діячами, вченими, церковними ієрархами, письменниками: Ф. Прокопович, Бантиш-Каменський, І. Самойлович,С. Палій,міністри Катерини II —О. Безбородько, Л.Трощинський та інші. Деякий час тут навчавсяМ.В.Ломоносов.

За зразком Київської академії були засновані колегіуми У Чернігові, Харкові (1727 p.), Переяславі. Харківський колегіум, де навчалося близько 500 студентів, став центром духовного життя і освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.Але в кінці XVIII ст. починається занепад цих установ, вони перетворюються на звичайні духовні семінарії, стають осередками русифікації. На Західній Україні освітні заклади теж використовувались польською владою для полонізації і покатоличення українського населення. У 1661 р. було засновано Львівський університет, у деяких містах діяли єзуїтські та уніатські колегії, де викладання велось польською мовою і мато богословський характер. У 1786 р. російський уряд прийняв «Статут народних училищ», відповідно до якого відкривалися народні училища двох типів: у повітових містах — дворічні (початкова освіта — учили читати, писати, рахувати, вивчали основи православної віри); у губернських центрах — п´ятирічні (середня освіта - вивчали історію, географію, фізику. Внаслідок реформи за панування царя Олександра І з’явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкрилися гімназія, а у кожному повіті - повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже в наслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, здебільшого кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для українських дітей залишались церковнопарафіяльні школи. постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників. Мовою освіти в Україні була виключно російська, що гальмувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації^[3]. Розквіт Київської академії тривав до 60- х років XVIII ст. Пізніше реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад. У другій половині XVIII ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалась поза школою^[4].

Література

Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було зменшення в ній релігійних і збільшення світських елементів, відхід від Релігійних сюжетів і трактувань та наближення до реального життя. У першій половині XVIII ст. продовжували існувати в основному ті самі літературні жанри, що й у попередній час, але вони зазнавали поступових змін. Якщо раніше, нариклад, шкільні драми присвячувалися майже виключно вузьким церковним темам, то тепер у них трактувалися переважно історичні сюжети, в яких містилися соціальні моменти. В перервах між діями шкільних драм продовжували показувати інтермедії — невеликі комічні сценки з народного життя. Видатним діячем української і російської культур першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681—1736). Він залишив після себе багато наукових та літературних праць. Це — численні «слова» і проповіді, курси поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, поетичні твори («Епінікіон», «Плаче пастушок у тривалу негоду», «Каяття запорожця» та ін.), трагікомедія «Володимир» тощо. Прокопович виступав проти схоластичного навчання у навчальних закладах, вів роботу з удосконалення методики викладання, вимагав не тільки запозичувати чужі: знання й джерела, а використовувати і свої^[6].

У другій половині XVIII ст. завершується існування давньої української літератури, ідеологічною основою якої були релігія, богослов'я, і відбувається перехід до нової літератури, яка стає літературою світською. Авторами творів нової літератури ставали переважно світські люди, присвячувалися вони в основному сюжетам, взятим із реального життя, писалися ці твори здебільшого розмовною мовою народу України, а не традиційною книжною мовою з домінуючим старослов'янським началом. Своєрідністю становлення нової української літератури було те, що вона виходила з ідейно-естетичних засад народної творчості, що письменники черпали з багатющого джерела народної творчості як сюжети й теми, так і поетику, художню образність, підхід до змалювання героїв і явищ. Значне місце в літературі цього періоду займало гумористично-сатиричне віршування. Широкого розвитку набула бурлескна література — бурлескні вірші й діалоги, в яких у перебільшено комедійному плані зображалися ті або інші предмети і явища. Виникає новий жанр віршів травестій («травестувати» — франц. переодягати). У віршах-травестіях, авторами яких були переважно мандрівні дяки, біблійні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною розмовною мовою, діють в обстановці місцевого побуту. Поширеною була лірична поезія, особливо поезія кохання

Тісно пов'язане з освітою, широкого поширення набуло в Україні книгодрукування. Українські друкарні досягли високої майстерності. Книги, друковані на папері, прикрашали великими заставними літерами, заголовними вставками. Кожна книжка відкривалася розкішно і вміло виконаною гравюрою. Особливої досконалості досягли майстри-друкарі львівської, київської й чернігівської друкарень. Уже наприкінці XVII ст. всі великі міста України мали власні друкарні та майстрів^[8]. Наприкінці XVII- початку XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. провідну роль відігравала друкарня Києво – Печерської лаври яка тільки в 1760 році надрукувала 2 тис. букварів. У західному регіоні найпотужнішою була друкарня А. Піллера^[9].

Першим і провідним, на протязі більше двох століть, актом нової системи був указ реформатора Росії 1720 року: «вновь книг никаких, кромЂ церковных прежних изданій, не печатать. Наказ 1720 р. був переломовою точкою в боротьбі української книжки за свою свободу. Як бачимо, та боротьба продовжується до кінця XVIII ст., на протязі якого такі ж накази незмінно повторюються в різних варіаціях. За порушення тих наказів українські друкарні штрафувалися тисячорубльовими штрафами; одну ж велику друкарню» Чернігівську, замість штрафу сконфісковано та перевезено до Москви. Вся та боротьба провадилася, власне, за книжки церковного та шкільного вжитку. Всі інші книги взагалі не могли появитися до друку. Тож легко собі уявити фатальні наслідки такої системи для української книжки та для української культури взагалі. Всі твори українського письменства свого часу поширювалися способом, що практикувався ще до винаходу друкарства, способом рукописним, і появляються вони в друку аж у половині XIX ст. або й пізніше, але вже як історичні фрагменти колишнього письменства. З такими запізненнями, шляхом рукописного поширення на протязі довгого часу, побачили світ історичні праці Самовидця, Величка, знаменита «Исторія Русов», твориГригорія Сковороди. Довший час поширювано в рукопису і перший твір нової української літератури кінця XVIII ст. — «Енеїду» Івана Котляревського. Головним чином друкували книги релігійного змісту, але виходили і наукові видання. Це - підручники з мов, граматики, історії, географії, математики. Книги стали дешевшими, доступнішими для народу, що також сприяло поширенню знань і освіти^[10].

Дата добавления: 2015-05-23