Періодизація розвитку української культури 2 страница

2. Зрілий (1720–1750* – власне українське, козацьке бароко. Споруджуються хрещаті, часто багатокупольні храми. Покровський собор у Харкові, Георгіївський собор Видубецького монастиря у Києві.

3. Завершальний (ІІ пол. 18 ст.* – вплив західноєвропейських майстрів. Найвідоміші архітектори Б. Растреллі (створив Маріїнський палац, 1755 та Андріївську церкву у Києві, 1744–67*, а також І. Григорович-Барський, А. Квасов (Церква Різдва Богородиці у Козельці, 1756*, гетьманський палац Кирила Розумовського у Батурині (архітектори А. Квасов, А. Рінальді, Ч. Камерон* та у Глухові (1749–51*, Почаївська лавра (1771–83* та дендропарк Софіївка в Умані (польський військовий інженер Людвіг Метцель, 1796–1802*.

Цікавим є те, що в цей час багато видатних пам’яток архітектури реконструюють, надаючи їм рис бароко. Наприклад, Софійський собор (1691–1705*, головну церкву Києво-Печерської лаври (1695, 1722*, Михайлівський Золотоверхий собор, Михайлівську церкву Видубецького монастиря. Споруди багато оздоблені декоративним ліпленням, золотими куполами, прикрашеними рипідами (золоті диски чи кульки на церковних банях*.

Народну архітектуру можна поділити на 4 типи:

1. Північний (Полісся, Волинь* Хата невеличка, дерев’яна, вкрита соломою. Характерна дворядна забудова двору, тобто господарські будівлі, об’єднані спільними стінами і дахом, шикувалися в один ряд, паралельно до житла. Стриманість декору, використовувалось різьблення.

2. Центральний поділяється на лівобережний і правобережний. Прикладом може бути хата Т. Шевченка. Будували з глини, вкривали соломою, зверху був гребінь із зв’язаних сніпків. Хата яскраво оздоблена розписом, розміщена в глибині двору.

3. Південноукраїнський. Однорядне розміщення споруд. Будували з глини і каменю. Дах невисокий, вкривали соломою та очеретом, а зверху притискували дерев’яними здвоєними козликами (“ключинням”*. Глиною підводилася призьба, хату оздоблювали розписом (рослинний орнамент*.

4. Західноукраїнський (карпатський* має підтипи:

гуцульський (ґражда – замкнутий двір, спереду хати робили галерею або дерев’яний поміст, що служив місцем для прихатніх робіт у негоду, оздоблювалось житло різьбленням*;

бойківський (під спільним дахом розміщували житлове приміщення разом із господарськими спорудами – сіньми, коморою, стайнею, стодолою, шопою; дах солом’яний, високий; житло відзначалось простотою*;

лемківський (хата схожа на бойківську, дах солом’яний, інколи комбінувався з дерев’яним (нижні ряди з гонту, а зверху – стріха*, зовні хата оздоблена різьбленням і розписом – червоні, білі, зеленкуваті кольори*;

покутський;

буковинський;

долинсько-закарпатський.

Відрізнялися ці хати тим, що будувалися повністю з дерева і не мали коминів, тому намагалися дах робити якомога вищим (інколи в 3-4 рази, порівняно з хатою*.

У слов’ян була власна міфологія. Язичники-слов’яни поклонялися таким богам: Берегині (богині добра і захисту від усякого зла), Волосу (Велесу), котрий був богом достатку і торгівлі, Дажбогу (подателю добра), Перуну (богу громів), Сварогу (богу вогню). Дані, Коляді, Купалу, Ладі, Макоші.

Дилецький Микола Павлович (1630 – 1680) – український музичний теоретик, педагог i композитор, фундатор музично-теоретичної думки в Українi та Росiї, автор “Мусікійської граматики” – першої в Росії ґрунтовної музично-теоретичної праці, практичного посібника для композиторів, теоретиків та вчителів співу.М. Дилецький народився в Києвi. З раннього дитинства виявляв музичнi здібності, у 25 років успішно закiнчив Вiленську iєзуїтську академiю. З другої половини 1670-х рокiв М. Дилецький, на той час уже вiдомий теоретик партесного спiву, жив i працював у Москвi, де створив композиторську школу майстрiв багатоголосого хорового письма.М. Дилецький – один iз перших серед українських музикантiв, якi започаткували потужний вплив української музичної культури на музичне життя Росiї, що призвело до системних змiн у церковнiй і свiтськiй музицi Росiйської імперії: старовинний знаменний спів поступово витіснився партесним багатоголоссям; з’явилися нові жанри церковної музики (партеснi концерти a cappella, вiльнi багатоголоснi композицiї служб, партеснi обробки знаменного розпiву в хоральнiй фактурi). Виникли новi види духовної музики, що виконувалась у домашнiй обстановцi, – духовнi канти, псалми. Поновилися засоби музичної виразностi (у музичній практиці поширилось гомофонно-гармонічне музичне мислення, почала формуватися тональна система). Усе це було наслідками потужного впливу західноєвропейської музичної культури, а також зближення культової музики зі свiтською.Впровадження нової музичної стилістики було теоретично закріплено у трактаті М. Дилецького “Мусикійська граматика” (1675), яка на той час була головним посiбником для вивчення теорiї музики i технiки багатоголосного хорового письма.“Граматика” містила відомості про основи музичної грамоти (давалися знання про різні ключі “до” та приключові знаки, про різні метри, звукоряди, інтервали, побудову акордів з опорою на тризвучну гармонію); релятивний спосіб співу за сольмізаційною системою, загальноуживаний у Європі; техніку композиції партесної музики (детально викладається імітаційно-поліфонічна техніка).“Граматика” М. Дилецького виконувала й виховну функцію, оскільки була спрямована на розвиток освіти, професіоналізму. У спеціальному розділі “Способ до заправи дітей” визначалися підходи до дитячого музичного виховання.На думку багатьох дослідників, музично-теоретичний трактат М. Дилецького за своїм змістом не поступається іншим тогочасним західноєвропейським трактатам з теорії музики. Науковці доводять, що “Мусикійська граматика” – найцінніша теоретична праця, яка з’явилася у проміжок часу між роботами Дж. Царліно (ХVІ ст..) та Ж. Рамо (ХVІІІст.).М. Дилецький-композитор залишив у спадок вокальнi та хоровi твори, серед яких восьмиголоса “Херувимська”, “Лiтургiя чотириголосна”, “Літургія Київська”, “Воскресенський канон” та iн.

Максим Созонтович Березовський народився 27 жовтня 1745 року у Глухові (колишня Чернігівська губернія, а зараз Сумська область), в козацькій родині. Тодішній Глухів – це столиця Війська Запорозького, культурний центр України. Початкову музичну освіту скоріше всього отримав у Глухівській музичній школі, котра славилася співочими традиціями (школа була заснована у 1738 році за ініціативи Д.Апостола, та виховувала професійних співаків для імператорського двору). Із стін цієї школи вийшло багато відомих співаків, і до їхнього числа належать зокрема Максим Березовський, Дмитро Бортнянський…Учні школи вивчали нотну грамоту, “київський”, “чотириголосний”, “партесний” спів, гру на цимбалах та бандурі. У школі мали змогу навчатись як малолітні, так і дорослі учні. На протязі дворічного навчання вони співали в шкільному хорі та Глухівській Миколаївській церкві, відвідували оперні, балетні та драматичні вистави, хорові та симфонічні концерти при резиденції гетьмана К.Розумовського.Високий професійний рівень навчання у школі дозволяв десяти учням виступати у імператорській придворній капелі в Петербурзі.Продовжив свою музичну освіту Березовський у Києво-Могилянській академії. Тут з’являються його перші духовні твори – канти.Маючи чудовий голос (бас), Березовський у 1758 році їде до Петербурга, де стає солістом-співаком у придворній капелі, керівником якої був М.Полторацький (друг К.Розумовського). Тут він отримує уроки з композиції у придворного капельмейстера Ф.Цоппіса та з вокалу у італійського педагога Нунціані.З 1759 року він бере участь у постановках італійських опер, де виконує відповідальні партії в операх Ф.Арайї та В.Манфредіні, які йшли на придворній сцені, змагаючись у майстерності і віртуозності з кращими італійськими співаками. А у 1761 році його переводять у італійську придворну трупу.У жовтні 1763 року композитор одружується на танцівниці трупи Францині Ібершер.У 1760-х роках Березовський, який служить придворним камер-музикантом, створює ряд хорових церковних концертів – “Приидите и видите”, “Вси языцы”, “Тебе бога хвалим”, “Господь воцарися”, “Хвалите господа с небес”. Його композиторська майстерність отримала безліч схвальних відгуків сучасників – хвалили за хороший смак та мелодійність творів. Хоровий концерт класичного типу М. Березовського об’єднав традиції вітчизняного церковного співу «а капела» (без інструментального супроводу) зі співом італійських хорових шкіл. Він утвердився в 1760-х роках завдяки творам італійців, які працювали в Росії, а також хоровим кантатам першого автора в цьому жанрі – українця Максима Березовського.У травні 1769 року Березовського направляють в Болонську філармонічну академію, де він навчається до 1771 року. Цей найбільш престижний навчальний заклад з XVII ст. готував музикантів для всієї Європи. Довіра до майстерності випускників Академії грунтувалося на високому науковому та педагогічному авторитеті її глави – знаменитого композитора та музикознавця падре Джамбаттісти Мартіні, якого сучасники називали «богом музики».Відомий археолог, мандрівник, бібліофіл, неперевершений знавець музичних трактатів, власник унікальної бібліотеки із 17-ти тисяч томів, до якої входили також безцінні ноти й музичні дослідження, збирач старовинних рукописів, у тому числі і нотних, органіст Мартіні багато років працював над створенням «Історії музики» з найдавніших часів. Мартіні був чудовим викладачем. У 1774 році вийшла його знаменита книга «Еsemplare ossta sagio dі contrappunto» (у перекладі з італійської книгу Мартіні прийнято називати «Основи контрапункту»), у якій він виклав свої погляди на сучасну музику, а також описав свій досвід роботи з молодими композиторами.

Березовський стає одним з улюблених учнів Мартіні, падре усіляко допомагає та рекомендує Березовського у число Болонських академіків. Для отримання звання академіка належало не тільки пройти три рівні навчання, а й скласти іспити – створити поліфонічну (багатоголосну) композицію в певному стилі на задану тему. Іспит було призначено на 15 травня 1771 року. Зазвичай це звання присвоювалося лише одному музиканту. У 1770 році академіком був названий 14-річний Вольфганг Амадей Моцарт. Максим Березовський отримав статус іноземного члена Болонської академії разом із чеським композитором Йозефом Мислівечеком. Протокольний рукопис «антифону» Березовського, підписаний «Massimo Berezovsky», до сих пір зберігається в архіві Болонської академії.Тріумфом перебування Березовського в Італії стала постановка в Ліворно його опери «Демофонт», лібрето до якої написав П’єтро Метастазіо, що забезпечував текстами багатьох європейських композиторів XVIII століття, включаючи Г.Генделя, К.Глюка, І.Гайдна, В.А.Моцарта та інших. Проживши в Італії чотири роки, окрім опери Березовський пише “Сонату для скрипки та чембало”, “Симфонію” та три клавірні сонати.У жовтні 1773 року композитор повертається до Петербурга. Блискуче завершення італійської подорожі молодого академіка, чудові відгуки про постановку його опери, постійний і стабільний успіх при дворі, незмінний з часів юності, давали Березовському підстави сподіватися на успішну кар’єру. І архівні знахідки свідчать, що після повернення до Росії Березовський був призначений у штат імператорських театрів, а через вісім місяців – капельмейстером придворної капели.Про останні роки життя Березовського відомо мало. Деякі біографи стверджують, що композитор не був визнаний на батьківщині і це стaлo причиною його ранньої загибелі. Як свідчать більшість джерел, Березовський почав пити і 24 березня 1777 наклав на себе руки на 32-му році життя. За іншою з версій Березовський помер від хвороби, що супроводжувалася високою температурою, – «лихоманки».Не менш драматична доля творчої спадщини композитора: більшість творів, які звучали протягом усього XIX століття, довгий час залишалися в рукописах і зберігалися в Придворній капелі. На початку нашого століття вони були безповоротно втрачені.З інструментальних творів Березовського відома одна Соната для скрипки і чембало до мажор. Загублена партитура опери “Демофонт”, поставленої в Італії – до наших днів дійшли тільки 4 арії з неї. Перу Березовського також належать незавершена опера «Іфігенія» Серед численних духовних творів збереглися лише Літургія та кілька духовних концертів. Серед них – “Господь воцарився”, що є найбільш раннім зразком класичного хорового циклу, і “Не отвержи мене во время старости”, що став своєрідною кульмінацією творчості композитора. Цей концерт в порівнянні з іншими творами останніх років має більш щасливу долю. Завдяки своїй популярності він набув широкого поширення і був двічі надрукований в першій половині XIX ст. (у 1818 та 1841 роках).Максим Березовський став першим представником новаторського раннього класичного стилю в українській музиці, одним із засновників хорального напрямку, автором перших зразків камерно-інструментального та оперного жанрів у вітчизняній музиці. Кілька циклів його духовних творів для хору виконуються без інструментального супроводу – «а капела».Вплив мелодики, поліфонічної техніки, гармонії та образного ладу концерту простежується у творчості молодших сучасників Березовського – Д.Бортнянського, А.Веделя.У наші дні творча спадщина українського композитора входить до репертуарів багатьох європейських хорових колективів. Поряд з Д.Бортнянським та А.Веделем М.Березовський – один з найталановитіших українських композиторів XVTII ст., залишив нащадкам унікальні зразки духовної музики, що відносяться до «золотого віку» української музики.

Артемій Ведель (1767-1808) - видатний український композитор, прекрасний диригент, блискучий співак (тенор), скрипаль-віртуоз і музичний педагог. Стільки талантів для однієї людини і така трагічна доля! У 32-річному віці, сповнений творчих задумів, збагачений досвідом і знаннями, він був кинутий до божевільні, де провів дев'ять жахливих років. Його життя обірвалося на 41-му році, але трагедія митця тривала ще довго: його твори було заборонено видавати і виконувати. Тільки через півстоліття після його смерті вийшла перша стисла біографія композитора, тільки через століття опубліковано перші його твори. Це коротке відродження скоро змінилося майже столітнім офіційним замовчуванням, цього разу вже за часів СРСР. Але музика Веделя продовжувала жити і виконуватися, народ зберіг її, бо вона народилася з великої любові до нього.

Артемій Ведель навчався у Києво- Могилянській академії, ще у студентські роки здобувши визнання як соліст і регент хору, перша скрипка та диригент оркестру. "Спів академічного хору Ведель довів до найвищого ступеня досконалості. Окрасою цього хору був він сам зі своїм чудовим тенором, який захоплював усіх киян. Слава про нього як про прекрасного регента і співака швидко розійшлася за межі Києва", - писав у 1901 році В.Петрушевський. Невдовзі А.Веделя було запрошено капельмейстером губернаторської капели до Москви (1788-1792), де він, за не підтвердженими документально даними, відвідував лекції в університеті, брав уроки в італійського композитора Дж.Сарті, спілкувався з відомим російським композитором українського походження С.Дегтярьовим. Поза сумнівом, у Москві молодим митцем було написано низку творів, але яких саме - можна лише здогадуватися, адже вони не збереглися в автографічному вигляді і не мають датування.Звільнився Ведель зі служби за власним бажанням, і після його повернення до Києва розпочався найплідніший період його творчої діяльності. У 1794- 1796 pp. він керує капелою корпусного генерала А.Леванідова у Києві, а далі - у Харкові (1796-1798), куди переїжджає у зв'язку з переведенням патрона на нову службу. У Харкові композитор, окрім диригентської роботи, викладає музику і співи у Казенному училищі, пізніше набирає та готує маленьких півчих для Петербурзької Придворної співацької капели.Реформи Павла І, який посів російський престол після смерті Катерини II 6 листопада 1796 p., спричинили поступове звуження сфери діяльності Веделя, що змусило його вийти у відставку (композитор був у чині капітана) та повернутися до Києва (кінець серпня p.) З осені цього року розпочинається останній, дуже короткий період творчості композитора, вершиною якого стало написання двох масштабних, глибоко драматичних духовних концертів - "Боже, законопреступниці восташа на мя" та "Ко Господу, внегда скорбіти мі, воззвах", які було виконано хорами Братського та Софійського монастирів Києва.У січні 1799 р. Ведель стає послушником Києво-Печерської лаври, але невдовзі таємно залишає монастир. 25 травня 1798 р. Веделя було заарештовано і за наказом імператора Павла І замкнено до будинку для божевільних. Це було довічне ув'язнення, щодо причин якого й досі точаться гострі наукові дискусії.Учень і друг Веделя, відомий композитор і співак, протоієрей П.Турчанінов, називаючи вчителя праведником, згадує про нього як про надзвичайно чуйну й глибоко релігійну людину. Співчуттям до пригнобленої, знедоленої людини сповнені листи Веделя до П.Турчанінова. Різкий осуд неправди, лицемірства, жорстокості "прочитується" в останніх автобіографічних концертах композитора. Тож гуманістичні світоглядні позиції митця могли стати причиною гострої конфронтації його із владою.Доля подарувала Веделеві коротке життя, проте він встиг зробити неповторний внесок до скарбниці українського і світового музичного мистецтва. Перший біограф Веделя В.Аскоченський писав у 1854 році: "Я знаю, і сам колись співав концерти Веделя, і скажу впевнено, що в жодного з наших церковних композиторів немає і половини тієї глибини почуттів, якими володіла ця надзвичайна людина. Мені здається, що кожний концерт, писаний Веделем, коштував йому багатьох, багатьох сліз...".Глибоко національна, яскраво образна, емоційно насичена, його музика і сьогодні, як і двісті років тому, хвилює і зворушує, викликає сльози і заспокоює.Втілюючи розмаїту гаму почуттів, вона розкриває складний, драматичний і водночас лірично відкритий світ надзвичайної людини, великого гуманіста.На жаль, творча спадщина Веделя збереглася не в повному обсязі. Відома її частка - 28 духовних концертів, 2 літургії, "Всенічна", три цикли ірмосів, окремі твори на канонічні тексти. їх стиль формується на перетині барокових, класичних, передромантичних тенденцій, утворюючи складний синтез, в якому виразно відчуваються впливи традиційної української та західноєвропейської музики. Твори Веделя вирізняються єдністю слова і музики, мелодичною щедрістю, ритмічною складністю, багатоманітністю фактури, витонченістю й довершеністю малих форм і водночас майстерністю монументального хорового письма.

Дмитро Степанович Бортнянський народився 28 жовтня 1751 року в місті Глухові, що на Чернігівщині.Зважаючи на виняткові музичні здібності Бортнянський був відданий в шестирічному віці у Співацьку школу, а через 2 роки відправлений до Петербурга до придворної співочої капели. Удача з дитячих років сприяла гарному розумному хлопчикові. Він став улюбленцем імператриці, разом з іншими співаками брав участь у розважальних концертах, придворних спектаклях, церковних службах, навчався іноземним мовам, акторському мистецтву.Директор капели М.Полторацький займався з ним співом, а італійський композитор Б.Галуппі – композицією.Відзначивши талант молодого музиканта, Галуппі сприяв тому, що в 1768 році Бортнянський був відправлений до Італії (до Венеції, де пробув 10 років).Тут Бортнянський займається контрапунктом, грає на клавесині та органі, регулярно відвідує венеціанські театри, не пропускає жодної важливої прем’єри. Він вивчає музику А.Скарлатті, Г.Ф.Генделя, Н.Іоммеллі, твори поліфоністів венеціанської школи, а також успішно дебютує як композитор.Тут з’являються його перші опери – 3 опери-seria: “Креонт” (1776 рік), “Алкід” та “Квінт Фабій”(обидві – 1778 рік), що отримали схвальні відгуки у вибагливої італійської публіки.У 1779 році Бортнянський повертається до Петербурга. Його твори, піднесені імператриці Катерині II, мали величезний успіх, через що він отримує винагороду та посаду капельмейстера Придворної співацької капели.У 1783 році, по від’їзді Дж.Паізіелло з Росії Бортнянський отримує посаду капельмейстера “малого двору” в Павловську.Тут Бортнянський створює велику кількість хорових концертів, пише інструментальну музику – клавірні сонати, камерні твори, складає романси на французькі тексти, створює 3 комічні французькі опери: «Святкування сеньйора” (1786 рік), “Сокіл” (1786 рік), «Син-суперник» (1787 рік).У 1796 році Бортнянський був призначений керуючим, а потім директором Придворної співацької капели, залишаючись на цій посаді до кінця своїх днів. На новій посаді він енергійно взявся за здійснення власних художніх та просвітницьких намірів. Він значно поліпшив становище співочих, ввів у капелі суботні загальнодоступні концерти, підготував хор капели до участі в концертах Філармонічного товариства.Розпочав діяльність на новій посаді виконанням ораторії Й.Гайдна “Створення світу” та завершив її у 1824 році прем’єрою “Урочистої меси” Л. ван Бетховена.Надзвичайні збори ради академії 1 вересня 1804 року прийняли Бортнянського в почесні академіки.За свої заслуги у 1815 році Бортнянський був обраний почесним членом Філармонічного товариства.Знання та авторитет Дмитра Бортнянського визначили зміст ще одного найвищого «указу», підписаного імператором Олександром I 14 лютого 1816 року, згідно з яким до виконання в церкві допускалися або твори самого Бортнянського, або музика, що отримала його схвалення.

Останні 30 років свого життя композитор присвятив перекладанню стародавніх церковних піснеспівів та написанню своїх знаменитих хорових концертів. Найвідоміші з них – 35 чотириголосних хорових концерти, написані на тексти псалтиря.Одним з перших у тодішній Російській імперії Бортнянський став писати кантати – “Любителю художеств”, “Сретение Орфеем солнца”, “Страны российски, ободряйтесь”, кантата-хор “Возведи окрест взор, Россия”.Поряд з кантатами композитор прославився своїми гімнами – “Предвечный и необходимый”, “Гимн Спасителю”, “Коль славен наш Господь”.Духовна музика Бортнянського і за життя композитора і після його кончини користувалася величезною популярністю. Її перекладали для фортепіано, псалтиря, постійно видавали.Помер Дмитро Степанович Бортнянський 27 вересня 1825 року в Петербурзі, та був похований на Смоленському кладовищі.У 1882 році було видане повне зібрання духовно-музичних творів Дмитра Бортнянського у 10-ти томах за редакцією П.Чайковського.

2.Без імені М. Лисенка неможливо собі уявити не те, що музичне життя України наприкінці ХІХ ст., а й розвиток української культури взагалі. Микола Віталійович Лисенко (народився у 1842 р. у с. Гриньки, Полтавської губернії, помер у 1912 р. у Києві* – композитор, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч.Матір походила із польського поміщицького роду, розмовляла тільки по-французьки, батько – офіцер, людина передових поглядів, захоплювався українським фольклором. Із дитинства над М. Лисенком зіткнулись 2 протилежні впливи: з одного боку – французька мова, аристократична манірність (мати і гувернантка*, з іншого – українська мова і простота манер. М. Лисенко закінчив пансіон француза Гедуена, у Києві, тоді – Харківську гімназію. Канікули проводив у рідному селі, у них часто гостював Михайло Старицький – троюрідний брат М. Лисенка. Навчаючись у Харківському університеті, постійно занотовує народні пісні, відчуває, що потрібна музична освіта. У 1867–1869 рр. навчається у Лейпцігській консерваторії. У 1867 р. на грандіозному слов’янському концерті М. Лисенко грав на фортепіано українську народні пісні у власній обробці. Один із глядачів, чеський музикант та етнограф Рейєр збуджено підхопився з місця і вигукнув: “То дух степу!”. Саме у цей час композитор створює і видає цикл творів “Музика до “Кобзаря” Т. Шевченка”, “Збірник українських пісень”(120 пісень для голосу з фортепіано*. Повернувшись до Києва, М. Лисенко працює у приватних музичних школах, музичному училищі. У 1874–1876 рр. навчається у Петербурзі. Тут він допомагає своєму землякові – українському кобзареві Остапу Вересаю, концерти якого мали значний успіх.Після навчання знову повертається до Києва, де продовжує викладати в Інституті шляхетних дівчат, а в 1904 р. відкриває першу в Україні музично-драматичну школу (з 1913 р. – імені М.В. Лисенка*, яка працювала за програмою вищих мистецьких навчальних закладів. На батьківщині він створює опери світового рівня “Чорноморці” (1872*, “Різдвяна ніч” (1876*, “Утоплена” (1884*, “Наталка Полтавка” (1889*, “Тарас Бульба” (1890*, “Енеїда” (1910*, а також дитячі опери “Коза-Дереза”(1888*, “Пан Коцький” (1891*, “Зима й Весна” (1892*. Сам виступає на концертах, організовує хори, з якими витупає у містах і селах України. Влаштовував щорічні шевченківські концерти, урочистий концерт до 100-річчя з дня народження М. Глинки (1904*. Разом з М. Кошицем був організатором музично-хорового товариства “Київський Боян”, головою якого був до кінця життя. М. Лисенко був також засновником і головою ради правління “Українського клубу” (1908–1911*, займався хормейстерською роботою (при Дворянському зібранні з аншлагом проходять підготовлені ним хорові програми українських, російських, чеських, сербських, хорватських та болгарських пісень*.М. Лисенко є засновником національно-музичної творчої школи, основоположником української класично музики. Він написав 80 творів на слова “Кобзаря” Т. Шевченка, композицій на твори М. Старицького, С. Руданського, Лесі Українки, О. Олеся, М. Вороного, І. Франка. М. Лисенко є також основоположником інструментальних жанрів української музики, серед яких рапсодії, сюїта, соната., полонези, ноктюрни. Автор фольклорних праць “Дума про Хмельницького і Барабаша” (1888*, “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892*, “Народні музичні інструменти на Україні” (1894*, а також ряду праць із історії української народної культури. Для хору обробив 200 пісень, для фортепіано з голосом – понад 300.М. Лисенко формував і збагатив майже всі існуючі в музиці жанри, розвинув вітчизняну науку про музичну творчість. Педагогічною діяльністю М. Лисенко заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні. Його учні, а саме Я. Стеценко, Я. Степовий, М. Леонтович стали також відомими композиторами. Тож недаремно К. Станіславський називав М. Лисенка “сонцем української музики”.

3. Ще за життя вона була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання “Ваґнерівська примадонна” ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет із написом “Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй”. Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва

Родина

Соломія Крушельницька народилася 23 вересня 1872 року в селі Білявинці, нині Бучацького району Тернопільської області, у сім’ї священика. Сім’я Крушельницьких походить із шляхетного й старовинного українського роду. Батько Амвросій – зять письменника, уродженця с. Дуплиська, нині Заліщицького району Григорія Савчинського. Провадив хори, аматорські театри, грав на скрипці та фортепіано, на ювілейних концертах дириґував хором товариства “Руська бесіда” у м. Тернопіль. У 1873 році сім’я кілька разів переїжджала: спочатку в Осівці, потім Петликівці (обидва нині – Бучацького району), деякий час сім’я Крушельницьких жила у передгір’ях Східних Бескид – у селі Тисові на Станіславщині (нині Івано-Франківщині). У 1878 року вони перебралися у село Біла недалеко від Тернополя, звідки вже нікуди не переїжджали.Вчитися музики Соломія почала з шести-семи років. Була наділена більшими здібностями, ніж інші її брати та сестри. До речі, старший брат Антон згодом став відомим співаком та дириґентом, сестри Ганна – оперною і камерного співачкою, Емілія – фольклористкою. Мати, бачачи захоплення Соломії грою на фортепіано, ніколи не відривала її від занять. Батько також долучався до музичного виховання дітей, організувавши домашній хор, у якому брали участь усі вісім дітей. Згодом сестра Крушельницької Олена згадувала: “Ми влаштовували домашні концерти для гостей, виступали в народних строях. Усі ми також співали у сільському хорі, котрий організував батько. Дуже часто Соломія заступала батька і дириґувала хором сама”.У дитинстві співачка знала дуже багато народних пісень, які вона вивчала безпосередньо від селян.

Навчання

Соломія почала їздити на уроки музики до Тернополя, де навчалася гри на інструменті у голови польського музичного товариства “Лютня” Владислава Вшелячинського. Основи музичної підготовки отримала в Тернопільській музичній школі товариства “Приятелі музики”, іспити в якій здавала екстерном. Тут зблизилася з музичним гуртком гімназистів, членом якого був також Денис Січинський – згодом відомий композитор, автор опери “Роксоляна”.Музичну освіту Соломія продовжила у 1891 р. в Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.У консерваторії її учителем був знаменитий тоді у Львові професор Валерій Висоцький, який виховав плеяду відомих українських та польських співаків. Під час навчання у консерваторії відбувся перший сольний виступ С. Крушельницької – 13 квітня 1892 року, співачка виконувала головну партію в ораторії Г.-Ф. Генделя “Месія”. 5 червня того ж року Соломія виступила у “Львівському бояні”, де виконала пісню на музику Миколи Лисенка “Нащо мені чорні брови”.

У 1893 р. С. Крушельницька закінчила Львівську консерваторію. У консерваторському дипломі Соломії було написано: “Цей диплом отримує панна Соломія Крушельницька як свідоцтво мистецької освіти, здобутої взірцевою старанністю і надзвичайними успіхами, особливо на публічному конкурсі 24 червня 1893 р., за які була відзначена срібною медаллю”...Ще під час навчання в консерваторії Соломія Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте прагнула до української опери, якої на той час не було. Для того, щоб продовжити навчання, співачка вирішила їхати до Італії. На її рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у Львові.Олена Крушельницька-Охримович, сестра Соломії, зафіксувала у спогадах: “З допомогою свояка Дашкевича батько дістав у банку позичку в сумі 2000 ринських – австрійська грошова одиниця (Дашкевич зобов’язався платити по частинах, доки батько не матиме змоги робити це сам), і восени 1893 року Соломія разом із батьком їде до Мілана…”, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі (спів) і професор Конті (драматична гра та міміка). Фауста Креспі, яка підготувала не одну знамениту співачку, вважала Соломію найздібнішою зі своїх учениць.

Дата добавления: 2015-05-23