Основні напрямки політичної думки ХІХ - ХХ сторіччя

Сучасні дослідники виділяють кілька основних течій та шкіл Західної політології:

Вищеназваний перелік основних напрямків сучасної Західної політології на цьому не вичерпується. Провідним школам політичної науки на Заході присвячена обширна література, а тому звернемо увагу тільки на творчості найяскравіших їх представників.

Теорія еліт – термін “еліта” походить від латинського eligere, що означає кращий, добірний, обраний. Засновником теорії еліт прийнято вважати Гаетано Моску та Вільфредо Парето. Провідною ідеєю Г.Моски була ідея про те, що необхідно створити владний клас, так як влада має перебувати в руках меншості – еліти. На думку Г.Моски, скрізь виникають два класи: правлячий і підпорядкований. Останній більш чисельний і контролюється першим, забезпечуючи йому матеріальні можливості існування, потрібні засоби для функціонування політичного організму загалом. Стабільність у суспільстві він пов’язував з оновленням еліти, бо кожна еліта має тенденцію до перетворення її в “закриту” спільноту.

В.Парето визначав еліту як клас, що складається з людей найбільш продуктивних і здібних. Еліти він поділив на “левів”, які використовують силу в управлінні, та “лисиць”, які застосовують хитрощі, різного роду спекуляції тощо. Кожна з цих еліт не має переваги і не спроможна задовольнити всіх вимог суспільного управління, тому збереження соціальної рівноваги потребує постійної зміни, циркуляції еліт. У сучасній західній політології мають місце два основні підходи до визначення еліти та її ролі в життєдіяльності суспільства – функціональний і ціннісний.

Концепція дослідження партійно-політичних систем (М.Дюверже) автор книги ”Політичні партії”. Робота “Політичні партії” продовжила ряд блискучих досліджень політичної організації суспільства та демократії Е.Дюркгейма, М.Острогорського, М.Вебера, Р.Міхельса. В своїй праці, на основі конкретно-історичного матеріалу, він аналізує походження, структуру політичних партій, їх участь у виборчому процесі, особливості функціонування різних партійних систем.

Щодо походження політичних партій, то Дюверже вважає, що до 1850 р. жодна країна світу (за винятком США) не знала політичних партій в сучасному розумінні цього терміну. Дослідник виокремлює 2 шляхи утворення партій: 1) електоральне або парламентське походження, коли партії утворюються на основі фракцій та виборчих комітетів; 2) зовнішнє походження партій, коли вони утворюються на основі різних громадських об’єднань.

Аналізуючи структуру партій, М.Дюверже виділяє два її види: пряму і непряму. Пряма структура характеризується тим, що члени партій безпосередньо зв’язані з нею (пишуть заяву про вступ, сплачують членські внески і т.д.). Непряма структура характеризується тим, що не існує індивідуального членства в партії. Особистість є членом якоїсь організації (наприклад, профспілок), а відтак опосередковано входить до партії. Автором “Політичних партій” дається характеристика 4 базових елементів, які є основою структури політичних партій: 1) комітет (характеризується централізацією, певною автономністю функціонування, обмеженим членством, територіальним принципом організації); 2) секція (частина від цілого, масове членство, територіальний принцип організації); 3) ячейка (формується за професійними ознаками, тобто об’єднує членів партії за місцем роботи); 4) міліція (свого роду військова організація в партії, наприклад, СА – гітлерівські штурмові загони).

ТЕОРІЇ
теорія демократії (Р.Даль, Дж.Сарторі);

структурно-функціональний аналіз (Т.Парсонс, Р.Мертон);

теорія конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С.Ліпсет, Р.Фішер);

теорії влади, впливу і контролю (Г.Моргентау);

концепції політичної модернізації (З.Бжезинський, С.Ліпсет

порівняльна політологія (Г.Алмонд, Дж.Пауелл, К.Стром, Р.Далтон) та багато інших.

Дата добавления: 2015-05-23