Педагогічні погляди Григорія Сковороди

Життя і діяльність філософа, самобутнього просвітителя, гуманіс та, педагога, поета Григорія Сковороди (1722 — 1794) — це життя патріота, вірного сина українського народу. У 12 років він вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався в 1734 — 1741, 1744 — 1745, 1751 — 1753 роках.

Досить довге навчання охоплювало й тривалі подорожі країнами Західної Європи. Він опанував латинську, грецьку, польську, німецьку та церковнослов'янську мови. Сучасник Руссо і Дідро, Лессінга і Гердера, Новикова і Радищева, Г. Сковорода глибоко сприйняв дух тогочасного просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в торжество правди й справедливості.

З 1751 до 1769 р. Григорій Сковорода з перервами викладав мови, етику, поетику в Переяславському колегіумі. Розроблений ним курс поетики був заборонений церковниками. У 1754 — 1759 рр. працював домашнім учителем у с. Коврай. У 1759 — 1764 рр. викладав поетику в Харківському колегіумі, але через сутички зі світськими й духовними наставниками закладу вимушений був залишити викладання. У 1768 р. його запросили в цей самий колегіум читати курс лекцій з катехізису. Прочитаний ним курс лекцій «християнського добронравія» становив основу його праць «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной» (1753 — 1754) та «Начальная дверь ко христианскому добронравию» (1766). Викладена у цих працях концепція моралі принципово розходилася з церковними догматами. В результаті його звільнили від викладання в Харківському колегіумі.

Вороже ставлення церковної верхівки до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусило Григорія Сковороду залишити викладання й розпочати життя мандрівного філософа, яке тривало 25 останніх років його життя. Він любив жити в селянському середовищі, переходити від слободи до слободи, з села в село, з хутора в хутір; його зустрічали й проводжали з любов'ю, всюди він був свій.

Як філософ Григорій Сковорода відомий насамперед своїми про-світницькими етичними ідеями, заснованими на критиці соціальної не рівності, паразитизму експлуататорських класів, на моральному звеличенні трудового народу. В центрі уваги Григорія Сковороди, як і всіх просвітителів XVIII століття, була проблема людського щастя. Сенс життя людини він вбачав у самопізнанні, а щастя — у праці, яка відповідає її природним нахилам.

Тому для Сковороди людина — це не просто тілесний індивід, це окремий світ, «мікрокосмос». Пізнання людини означає, за Сковоро-дою, не просто знання її тілесної організації (плоті), а осягнення її внутрішньої, духовної природи. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Мислитель не за-перечує ролі й значення наукових і технічних досягнень, але наголошує на недостатності прогресу самого по собі для людського щастя. Він чи не першим із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду.

Григорій Сковорода повстав проти соціального поневолення людини, проти влади речей, здирства, користолюбства, наруги над вільним потягом людини до відповідної її нахилам, «сродної», праці. Ідея Григорія Сковороди про забезпечення всім і кожному «сродної» праці передбачала перебудову суспільного життя на основі перетворення праці у найпершу потребу і найвищу насолоду. Його критика спрямована проти паразитизму панівних класів, проти використання ними результатів людської праці для задоволення егоїстичних, «плотських інтересів».

Головний педагогічний принцип Сковороди — розвиток природних здібностей людини. Суттєві моменти його педагогічної теорії і практики, викладені у віршах, байках та у філософських творах, давно привернули увагу дослідників.

Метою виховання він вважав не тільки навчити знаходити істину, пізнавати явища природи, а насамперед — прищепити благородні почуття, такі як дружба, вдячність, любов. Природу людини характеризує не стільки її розум, скільки «благое серце», «добра воля», тобто схильність до здійснення добрих вчинків. Природа «єсть всенародная и истинная учительница». Та це не означає, що процес виховання відбувається стихійно, сам собою. Ролі педагогічної науки, вихователя, школи Григорій Сковорода надає важливого значення. Хто бажає нав-чити інших мудрості життя, повинен довго навчатися сам, мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло, наголошував він.

Освіту Григорій Сковорода розглядав як один з основних засобів у реалізації свого соціального ідеалу. Виходячи із своєї філософської концепції та особистого педагогічного досвіду, він обґрунтував низку актуальних проблем. Вирішуючи їх, зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної науки. У притчах, байках, листах філософ оголошував війну невігластву. Він критикував школу, яка не виховує справжньої людини, а лише прищеплює прикмети показного благородства, манери світської поведінки.

Як до одного із засобів виховання Григорій Сковорода звертався до рідного слова, народної творчості. Він засуджував механічне засвоєння чужоземних педагогічних теорій, стверджував, що люди простого звання здатні до самостійної педагогічної діяльності. На глибоке переконання мислителя, освіта має бути доступною для всього народу.

У його педагогічних поглядах відбились основні напрями передової педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до батьківщини і народу. У притчах та байках Сковорода висміював без-духовне дворянсько-аристократичне виховання і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого — утвердження високих моральних якостей, формування гармонійно розвинутої людини.

Григорій Сковорода наголошував, що в кожній людині закладені великі творчі сили, здібності. Завдання педагога полягає передусім у тому, щоб ці здібності розпізнати і відповідно розвинути. «Клубок сам собою поточишся из горы, отними только препятствующий камень претыкания. Не учи его катиться, а только помогай. Яблони не учи родить яблока, уже сама натура её научила...»

Григорій Сковорода твердив, що природа, вільні нахили, а не штучна муштра, є основою виховання. Він відкидав поширене тоді серед панівних класів захоплення іноземними гувернерами, підкреслював важливу роль батьків як природних вихователів своїх дітей, підносив принцип гармонійного виховання розуму, серця і тіла, обстоював тру-дове виховання.

У притчі «Благодарний Еродій» Григорій Сковорода протиставляє дві системи виховання: демократичну та реакційну і фактично викладає основи своїх педагогічних поглядів.

Письменник вірить у здібності народу, всіляко підносить його мистецтво слова і виживання, протиставляючи їх «желудковой и череватой философіи», яка пропагує спосіб життя та освіти панства. Вустами мудрого птаха Еродія він так пояснює різницю між вихованням бідняків і панівних класів: «У них воспитаніе дело драгое. У нас же вельми дешевле. Мы воспитываем даром. В них же великою ценою».

Автор уявляє ідеал виховання людини згідно з її природними дани ми. На його думку, «главизна воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младое здравие; 3) научить благородності!».

У своїх працях Григорій Сковорода поверховій «світській» освіті протиставляв трудову освіту і виховання, обстоював переваги народної педагогіки. Виходячи з положень гуманізму, вій звертав увагу на важливе значення у вихованні поваги педагога до особистості дитини. Він підкреслював, що чуйність, гуманність і чесність можуть сформувати у юнацтва тільки такі педагоги, яким ці риси властиві.

Високо цінуючи працю вчителя, Григорій Сковорода був до нього вимогливим. Учитель, твердив він, приклад для інших, його шлях тернистий, але «труд сладостен, если ты к сему рожден». «Учитель повинен вміти володіти голосом, уміти викладати прилично, тихо без крику».

Твори Григорія Сковороди, залишаючись у рукописах і списках, за його життя були відомі досить обмеженому колу читачів. Окремі його пісні увійшли до репертуару кобзарів і лірників, анонімних наслідувачів XVIII — XIX ст. Перше наукове видання творів Григорія Сковороди у 1894 р. здійснив Д. І. Багалій.

Григорій Сковорода збагатив і продовжив найкращі традиції вітчизняної педагогіки. Його педагогічні ідеї розвивали Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко. Вони вплинули на освітню діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, на формування педагогічних поглядів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.

Іван Франко зумів визначити місце Григорія Сковороди в історії нашої духовної культури. Він справедливо розглядав Григорія Сковороду як постать «вельми замітну в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітнішу з усіх діячів XVIII віку».

4.в.

Центральне місце у творчій спадщині Г. Сковороди посідає проблема людини. Філософ неодноразово підкреслював, що кожна людина – це ніби маленький світ, і її так важко пізнати, як відшукати «у всесвітній машині начало» [8, 40].

Намагаючись розв'язати цю складну проблему, Г. Сковорода зіткнувся з великими труднощами, оскільки жити і працювати йому довелося у той період, коли не були ще науково вирішені питання походження життя і виникнення людської свідомості: не існували фізіологія людини, психологія, мовознавство та інші науки.

Г. Сковорода наполегливо відстоював ідею про єдність людини і природи. Без перебільшення можна сказати, що ідея природовідповідного виховання є основою системи його педагогічних поглядів та позицій.

До речі, сьогодні широкою популярністю у всьому світі користуються ідеї Порфирія Корнійовича Іванова, якого шанобливо називають Учителем. П. К. Іванов багато в чому продовжив ідеї Г. Сковороди, вважаючи, що людина – це частинка живої природи, яка може покарати і помилувати, що кожному відведене своє місце в ній, і воно не може бути зайняте ніким іншим, не купується ні за які гроші, а дається їй за її працю, конкретні справи. Ці та інші думки співзвучні з висловлюваннями Г. Сковороди про те, що природа – істинна, всенародна вчителька, вона сама все знає, їй не слід заважати. Водночас розвиток особистості не можна повністю пустити на самоплив, а треба постійно «розчищати дорогу», допомагати долати перешкоди, які зустрічаються на її шляху, щоб запобігти можливості виникнення відхилень у її формуванні [8, 40].

Погляди філософа про своєчасне запобігання відхиленням у формуванні особистості не збігаються з ідеями релігії та твердженнями деяких зарубіжних учених, оскільки вони по-різному тлумачать саму природу людини. Так, згідно з теоріями ряду відомих філософів (Гоббс, Кант та ін.), людина за своєю природою аморальна, зіпсована, агресивна, сповнена злоби і ненависті до собі подібних, схильна до насильства. З цього приводу висловився і австрійський учений З. Фрейд, який теж стверджував природжену агресивність людини, обґрунтовував ідею неминучості воєн.

Основою ж світогляду Г. Сковороди був гуманізм, яким, по суті, пройнята вся його творчість. І. Я. Франко цілком справедливо називав великого просвітителя «першим глашатаєм глибокого гуманізму» в Україні.

Г. Сковорода обстоював думку про те, що за своєю природою людина не зіпсована, добра, що «справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям». На думку вченого, причинами, що породжують моральні вади, інші відхилення у поведінці, є суспільні умови, неправильно поставлене виховання, темрява, неосвіченість народу. Особливо важливим у формуванні особистості є правильне виховання, воно може дати, як відзначав Г. Сковорода, «те, чого не дадуть ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож» [16, 142].

Виховання слід починати якомога раніше, максимально враховуючи психофізіологічні особливості дітей. Хоч іноді й важко пізнати природу маляти, але вона може і повинна бути пізнана. Г. Сковорода наголошував на необхідності вести щоденне спостереження за дитиною, її грою, стосунками з навколишніми, за всім її життям. Тільки в такий спосіб можна глибоко вивчити її задатки і відповідно будувати процес виховання. Саме правильне виховання дитини з перших днів її життя, вважав Г. Сковорода, є основою профілактики відхилень у формуванні її особистості, вчинення нею протиправних дій.

Одним із перших в історії педагогічної думки України Г. Сковорода висунув ідею всебічно розвиненої особистості. Тому в його творах знаходимо чимало слушних міркувань з приводу морального, трудового, фізичного, естетичного, розумового виховання. Щодо морального, то найважливішим, на думку Г. Сковороди, є формування в дитини чесності, скромності, справедливості, товариськості. В дружбі він вбачав фактор, який покликаний відіграти важливу роль у моральному вдосконаленні людей і в суспільному прогресі. «Друг – це наше друге я»,– так неодноразово висловлювався великий мислитель. Він був твердо переконаний, що людина, у якої багато друзів, – найщасливіша [8, 40].

Не залишились поза увагою Г. Сковороди і такі питання, як виховання патріотизму, любові до свободи, оптимістичного світовідчуття. Мислитель правильно відзначав, що дії людини детерміновані постійними законами зовнішнього світу. Але ця детермінованість не фатальна. На відміну від інших живих істот особистість володіє свободою волі у визначенні лінії своєї поведінки під час вибору того чи того рішення.

За Сковородою, свобода дій людини залежить від ступеня пізнання нею своєї природи і законів зовнішнього світу. Лише пізнавши свою природу, вона може вільно спрямовувати власні зусилля на досягнення гуманних цілей, зробити життя змістовним і високоморальним.

У моральному вихованні важливо «навчити вдячності». Причому поняття «вдячність» тлумачив Г. Сковорода дуже широко. Невдячність вважав джерелом багатьох моральних вад суспільства.

Просвітитель неодноразово застерігав молодь від пияцтва, статевої розпусти, які підривають репутацію людини і, безперечно, шкодять її здоров'ю.

Цікавою є ідея Г. Сковороди про необхідність виховання в дітей уміння поєднувати особисті й громадські інтереси. За основу цього він брав особистий інтерес, але вважав, що усвідомлений кожною людиною особистий інтерес є передумовою поєднання інтересів окремої особи і суспільства. Істинне життя і щастя, на думку Г. Сковороди, значною мірою залежать від здатності людини сполучати особисте і громадське. Ці ідеї близькі до принципу «розумного егоїзму», який пізніше обґрунтував М. Чернишевський. Щоправда, він вимагав свідомого підпорядкування особистих інтересів інтересам суспільства, а Сковорода наголошував тільки на їхньому нерозривному взаємозв'язку («сопряжениє») [8, 40].

У багатьох творах Сковороди йдеться про виховання «благого серця». Під цим він розумів людину високих моральних якостей, а шлях до нього вбачав у розумовому вихованні, перекидаючи таким чином своєрідний і цілком логічний місток від морального до інтелектуального виховання. Можливо, правильніше буде навпаки – від інтелектуального до морального, бо сам Сковорода вважав, що високі моральні якості людини і добрі почуття та вчинки є результатом істинного знання. Аморальність деяких молодих людей філософ пояснював відсутністю істинних знань, тим, що в них не вироблені розумні норми поведінки, критичне ставлення до своїх вчинків.

Філософ виходив з того, що знання і мудрість повинні породжувати доброчесність. Він писав:

«Як глупота є мати всіх пороків, у тому числі й пихи, якій властиво брати на себе тягар непосильний і почесті не по заслузі, – так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності, яка, міряючи себе, як кажуть, своєю власною мірою, швидше спускається вниз, ніж підноситься догори» [16, 342].

Заслуговує на увагу застереження Г. Сковороди, що не втратило актуальності й нині: розумове виховання – це не нагромадження знань, його мета – навчити дітей самостійно мислити, робити самостійні висновки, застосовувати набуті знання в житті.

Мабуть, суперечливою є думка Г. Сковороди про те, що знання породжують доброчесність та інші моральні якості, оскільки освіченість аж ніяк не тотожна моральності, хоч певний зв'язок між інтелектуальним та моральним вихованням, безперечно, існує. Знання, які перетворилися у стійкі переконання, зумовлюють моральну поведінку людини.

Так само не можна однозначно пов'язувати моральне і фізичне виховання, як намагався зробити Г. Сковорода. Фізичне здоров'я, життєрадісність він вважав ознакою не враженої жодними моральними вадами душі, твердячи: «веселість – це здоров'я гармонійної душі. Душа, вражена яким-небудь пороком, не може бути веселою».. [8, 40].

Надзвичайно великого значення у правильному формуванні особистості, запобіганні тих чи інших відхилень у розвитку особистості надавав Г. Сковорода трудовому вихованню. Згідно з його вченням праця – категорія етична. В ній філософ вбачав фактор, який може вирішальне вплинути на формування особистості, виховання моральних почуттів, сильного характеру, волі. Бездіяльність, лінощі – джерело виникнення багатьох моральних вад. При цьому просвітитель мав на увазі не будь-яку працю, а «сродную». Він вважав, що від природи в кожній людині закладений таємний «закон сродности», тобто природжені нахили до певного виду діяльності. Цей закон не можна порушувати, бо це надзвичайно небезпечно і для самої людини, і для всього суспільства. «Несродна» праця завдає страждання людині, а праця, яка відповідає її нахилам та вподобанням, приносить задоволення і втіху.

Для суспільства, звичайно, мало користі, а більше шкоди, коли «воинскую роту ведет тот, кто должен был сидеть в оркестре». Особливо небезпечним є порушення «закону сродности» заради власного збагачення, слави. Г. Сковорода дуже слушно відзначав, що в тих сферах життя, де панує «несродна» праця, настає смерть для живої справи. «Кто безобразит и растлевает всякую должность? – Несродность. Кто умертвляет науки й художества? – Несродность...» [8, 40].

Г. Сковорода правильно стверджував, що нахили природжені, що люди від народження далеко не рівні. І якщо людина займається тим, для чого не народжена, що противно її натурі, то вона, як правило, стає нещасливою. З цього приводу добре відоме висловлювання Г. Сковороди: «Живи по натурі». Водночас абсолютно правильним є зауваження українського мислителя про те, що самі собою природні здібності ще нічого не дають, бо «сродность трудолюбием утверждается» [8, 40].

Дуже слушною є думка Г. Сковороди про необхідність фізичної та інтелектуальної праці для нормальної життєдіяльності людини, про зв'язок бездіяльності з найрізноманітнішими вадами особистості. В листі до свого учня і друга М. Ковалінського Григорій Савич писав, що наш розум ніколи не залишається бездіяльним, а завжди любить чимось займатися. Якщо він не буде мати доброго, то звернеться до поганого. Отже, треба дати йому те, над чим він міг би добре попрацювати, але дати йому слід прекрасне і не занадто багато.

У цих словах Г. Сковороди можна знайти цінні рекомендації щодо роботи з молоддю, запобігання відхилень у поведінці.

Велику роль у формуванні особистості, запобіганні відхилень у поведінці дітей повинні відіграти батьки. «Благо родить й благо научить»,– підкреслював Г. Сковорода. Особливо батьки повинні дбати про фізичне здоров'я дітей, бо від цього значною мірою залежить процес формування особистості. Вчений надавав виняткового значення фізичному здоров'ю, схильний був навіть вбачати зв'язок між «тілесним» (фізичним) станом і різними психічними захворюваннями [8, 40].

Не менш відповідальною є робота вчителя, якого Г. Сковорода образно порівнював із дбайливим садівником (до речі, подібне порівняння зустрічається і в творах Я. А. Коменського). Для справжнього вчителя, на думку Г. Сковороди, характерною є чесність, скромність, безкомпромісність, любов і повага до учня, служіння добру, освіченість. «Долго сам учись, если хочешь учить других». Ця порада вчителям, яку свого часу висловив Г. Сковорода, аж ніяк не втратила своєї актуальності сьогодні.

Отже, правильно організоване виховання, яке полягає у всебічному гармонійному розвитку особистості кожної дитини з максимальним врахуванням її природних нахилів і задатків, що здійснюється спільними зусиллями батьків, учителів, суспільства, починаючи з перших днів життя дитини, є, на думку Г. Сковороди, запорукою успішного запобігання відхилень у поведінці молоді.

Дата добавления: 2015-03-29