Світська педагогічна думка в Україні. 2 страница

Ідеї гуманізму проникають i в тогочасну педагогіку, яку ще називають гуманістичною педагогікою.

Педагоги-гуманісти піддали різкій критиці всю середньовічну схоластичну систему виховання і навчання, протиставили їй таке виховання, що розвиває людину розумово і фізично, формує в неї високі моральні якості.

Одним із головних завдань гуманісти вважали ознайомлення учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з біблією й іншими джерелами в оригіналі, у неспотворених церквою формах.

Ряд гуманістів вимагали окрім вивчення історії та античної літератури ще й поширення через школу реальних знань, вважали обов’язковими для вивчення такі науки як математика, астрономія, природознавство, географія, ознайомлення з різними видами людської діяльності.

Проголошувалась ідея гармонійного й багатостороннього розвитку особистості дитини, що було притаманно ще античній педагогіці. Ця ідея відображає ідеал ренесансної людини. У повній відповідності з античністю педагоги-гуманісти дбали, щоб формувалось здорове тілом i духом підростаюче покоління.

По-новому розуміючи мету і завдання виховання, гуманісти проголошували загальну повагу до дитячої особистості, заперечували сувору дисципліну та тілесні покарання. Вони відзначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати навчання і виховання.

Новими були підходи і до методів навчання та виховання. Гуманісти вважали, що у процесі навчання і виховання діти повинні набути здатність активно мислити, самостійно пізнавати оточуючий світ. Для цього роботу у школі треба зробити привабливою для дітей, щоб навчання розпочиналось з ознайомлення з речами, а потім уже зі словами, що їх означають. Правилам повинні передувати факти, узагальненням – спостереження. Слід широко використовувати з пізнавальною метою прогулянки, екскурсії, ігри тощо.

Важливою звучала вимога багатьох гуманістів здійснювати навчання у школах рідною мовою.

Гуманісти по-новому ставили питання про освіту жінок, вважаючи, що вони мають право навчатися у школах різних типів.

Гуманізм охоплює перш за все тогочасну педагогічну думку i не вносить кардинальних змін в освітньо-виховну практику. Він дістав своє вираження у поглядах та діяльності багатьох мислителів.

Власне відлік педагогіки Просвітництва, та англійською зокрема, слід з вчення Джона Локка. Джон Локк (1632–1704). Одне з основоположників епохи Просвітництва, її ідеології й філософії [309], автор усесвітньо відомого педагогічного трактату «Думки вихованням», коли він заклав підвалини принципово нова форма теоретичного педагогічного свідомості – антропологічної, що виходить в поясненні проблем виховання з природи людини, витлумаченої як природна природа.

Його праці фактично складається з трьох часток, у яких викладає систему фізичного, морального і розумового виховання. Важливе значення він надає фізичному і моральному вихованню, менше – розумовому. Він став проти класичного освіти, пропонуючи замінити його практичним, реальним.

А загалом, англійське Просвітництво, найяскравішим представником якої у педагогіці був Джон Локк, поклало початок нового етапу педагогічного мислення, розуміє виховання переважно у рамках природничо-наукових поглядів на людині й людської природі. Відповідно, англійське Просвітництво серйозно переглянуло попередню педагогічну думку й освіту, особливо зміст, поставивши під сумнів доцільність класичної культури та висунувши перше місце практичне знання. Вона ж поставило під абсолютну цінність навчання, вважаючи найважливішим у формуванні людини виховання і стверджуючи, що саме має приділятися головну увагу.

XVIII століття – розквіт французького Просвітництва. Саме тоді мови у Франції творять десятки великих діячів у різних областях культури, від філософії до математично-природничої грамотності. Чимало з цих діячів надали помітне вплив на педагогіку, освіту й виховання, їхні праці ввійшли як У історію педагогіки Франції, але стали світовим надбанням. З відомих діячів французького Просвітництва, які зробили найбільший внесок у педагогіку, треба назвати творчістьШ.Л. Монтеск'є,Ф.М. Вольтера, П.О.Гольбаха,К.А. Гельвеція, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо.

Шарль Луї Монтеск'є (1689–1755). Одне з основоположників французького Просвітництва. У історію світової думки увійшов, як найбільший теоретик права,обосновавший принцип поділу влади. У своїй головною книзі «Дух законів» вихованню присвятив спеціальну частина. Основна ідея книжки у тому, що це державне пристрій суспільства визначає основні риси виховання.

Франсуа Марі Вольтер (1694–1778). Відомий як, драматург, письменник, історик, філософ. Вольтер не залишив спеціальних педагогічних творів, та й ідеї виховання зустрічаються досить рідко у творчості, однак уся його філософія і весь його ідеологія стали фактичної основою багатьох педагогічних концепцій, ідей установок у сфері виховання і гуманітарної освіти.

Поль АнріГольбах (1723–1789). У історію людській думці увійшов, як автор знаменитої книжки «Система природи, або про законах світу фізичного та світу духовного», у якій викладаються основні засади атеїстичного світорозуміння й у контексті – погляди в ролі і значення виховання.

Клод Андріан Гельвецій (1715–1771). Автор двох більших коштів та широковідомих книжок – «Про умі» і «Про чоловіка, його розумових здібностях та її вихованні», у яких говорить своє концепцію виховання. Вона зводиться до того що, що це або вони майже все розвиток людини визначається вихованням, і тому людина такий, яким його робить виховання. Правильне виховання, поГельвецию, має містити фізичне, розумовий і моральне виховання. Фізичне виховання має бути організовано типу давньогрецького виховання, розумовий – за прикладом професійного, а моральне то, можливо правильно влаштовано лише за зміні суспільного устрою або зміну уряду.

Дені Дідро (1713–1784). Став уособленням французького Просвітництва. У межах своїх творах часто звертався до питань виховання. Найвідоміша педагогічної роботою Дідро є книга «Систематичне спростування Гельвеція», де він показав важливого значення спадковості вчених людини. Він підготував для Катерини Великої «План університету чи школи публічного викладання всіх наук для Російського уряду». У роботі дав загальну програму розвитку, спрямовану виховання всього народу. Вона передбачала початкове навчання усіх громадян, потім – середнє і вище ще здатних. Систему освіти України, описувана Дідро, мала включати мережу початкових, середніх та вищих шкіл, зокрема і університет.

Жан-Жак Руссо (1712–1778). Поруч із Дідро і Вольтером, Руссо одна із великих діячів епохи Просвітництва, визначив її основні ідеї, й проблематику. Він відомий як як філософ, соціолог, психолог, письменник, а й як великий педагог. Завдяки Руссо проблеми виховання стали суспільно значимими проблемами. Роман Ж.-Ж. Руссо «Еміль, або про вихованні» – це нова ідеологія і теорія виховання. Цей роман побудований у вигляді описи виховання з багатої сім'ї з його народження до повноліття. Руссо викладає теорію виховання чоловіки, здатного мислити «як філософ і як чоловік». Пропонує Руссо і системи виховання тоді, яка значно поступається чоловічому вихованню, особливо у освіті. Головне у жіночому вихованні, вважає Руссо, – підготувати ідеальну дружину майбутньої чоловіка.

Теорія виховання Руссо – це цілісна педагогічна система, що містить чимало закутків, ідей пропозицій, одні з яких зрозумілі і могли реалізуватися тільки через десятиліття, інші стали основою нових педагогічних теорій і систем, спонукали до діяльності багатьох відомих педагогів.

У Радянському Союзі педагогіка пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Надія Крупська (1869-1939), Павло Блонський (1884-1941), Станіслав Шацький
(1878-1934), Антон Макаренко (1888-1939), Василь Сухомлинський (1918-1970). Першими авторами навчальних посібників з педагогіки були Павло Блонський і Альберт Пінкевич (1883-1939).

Славу радянській педагогіці принесли праці А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського. Антон Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім'ї, самовиховання і самоосвіти, вдосконалення професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучні спостереження актуальні й на сьогодні. Свої педагогічні думки він виклав у творах «Марш 30-го року» (1932), «Педагогічна поема» (1932-1935), «Книга для батьків» (1937), «Прапори на баштах» (1938).

Василь Сухомлинський – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 роках – досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання й виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей, які й нині не втратили своє значення (наприклад: «Сто порад учителю», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка»). Більшість його робіт присвячені ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.
Найсуттєвішим, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання поваги до самого себе. Він вважав, що доки є самоповага, існує й школа.

У 50-70-х роках XX століття в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це – «Педагогіка» С. Ф. Збандуто, «Хрестоматія вітчизняної педагогіки» за редакцією С. А. Литвинова, «Курс методики викладання української літератури» та «Українська література в середній школі» Т. Ф. Бугайко і Ф. Ф. Бугайка, «Основи теорії літератури» П. К. Волинського тощо.
В розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів А. Алексюка, А. Бондаря, Г. Костюка, І. Єременка, С. Гончаренка, І. Зязюна, О. Савченко, В. Онищука, О. Мазуркевича, В. Мадзігона, В. Смаля, М. Ярмаченка та інших.
Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить, що її виникнення і розвиток визначалися об'єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя.
Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті.

В Україні зародження педагогіки так само відбувалося в надрах філософії. З часів Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів), «Повчання» Володимира Мономаха, «Житіє Євдокії Полоцької» та «Повчання дітям» ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо. В розвитку освіти на українських землях важливу роль відіграли братські школи (XIV-XVII ст.) в Луцьку, Львові, Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав XVII століття в історії української педагогіки як «Золотий вік нашого письменства, нашої культури»: «Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою». У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, захоплювались освіченістю українців. Наприклад, Павло Алеппський, подорожуючи Україною в 1654 та 1656 роках, у своїх дорожніх нотатках писав, що українці – «люди вчені», кохаються у науках і законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії. «У їх там розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду», «...по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дають, щоб вони тинялись по вулицях».
Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська колегія, заснована 1632 року, яка з 1701 року почала називатися Київською академією. У XVIII столітті вона була одним з визначних навчально-наукових осередків східного слов'янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку XIX століття вона поступово почала втрачати своє провідне значення у зв'язку з реформою освіти, і 1819 року її було реорганізовано в Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.
1992 року відроджено університет «Києво-Могилянська академія».
Вершина української народної педагогіки – козацька педагогіка, що втілила в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу».

Основними завданнями козацької педагогіки були:
• виховання фізично загартованих, мужніх воїнів – захисників рідного народу від чужоземного поневолення;
• виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загальнолюдських цінностей;
• формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
• виховання громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.

Наприклад, неписані закони «кодексу лицарської честі» передбачали:
• виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружби, побратимства, шанобливого ставлення до України;
• готовність захищати слабших, піклуватися про молодших, зокрема дітей;
• шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;
• непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі та духовності;
о відстоювання повної свободи та незалежності особистості, народу, держави;
• розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи;
• прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;
• цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;
• уміння завжди та всюди поводитися шляхетно, виявляти інші чесноти.

Цікавим є також «кодекс лицарських звитяг», який включав у себе:
• готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;
• нехтування небезпекою, коли це стосується життя друзів, побратимів, України-неньки;
• ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників, героїзм, подвижництво в праці та бою.

Козацька педагогіка мала три ступені.
Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
Другий – родинно-шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності.
Третій – вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах.

Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.
Січова школа діяла при церкві Святої Покрови на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному готували паламарів і дияконів, у цьому відділі було завжди 30 учнів. У другому – молодиків – училися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу та військової справи. Кількість молодиків становила близько 50.
Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді слугували українські народні думи й історичні пісні, козацькі літописи («Літопис Самовидця», літописи Г. Граб'янки і С. Величка, Густинський літопис), а також історичні праці («Синопсис»).

Більшість сучасних істориків України виділяють у вітчизняній історії XX ст. такі етапи: 1-й (1900-1917) – відродження національної свідомості; 2-й (1917-1920) – українська національна революція (період визвольних змагань українського народу); 3-й (1920 – кінець 20-х років) – радянізація українського суспільства; 4-й (30-ті – середина 50-х років) – період тоталітарної системи; 5-й (середина 50-х – 60-ті роки) – часткова демократизація українського суспільства; 6-й (70-80-ті роки) – економічна та суспільно-політична кризи; 7-й (90-ті роки) – становлення української незалежної держави [1; 3].

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку? Річ у тім, що особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це дуже рідкісні випадки. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості - стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

На активність життєвої позиції людини впливають політичні відносини: наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

11-11-11-11-11

Розвиток людини — це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів, серед яких цілеспрямоване виховання і навчання відіграє провідну роль.

Напрямки розвитку: анатомо-фізіологічний, психічний, соціальний. До анатомо-фізіологічних змін відноситься ріст і розвиток кісткової і м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни стосуються, передусім, розумового розвитку, формування всіх психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві, відносяться до соціального розвитку особистості.

Фактори розвитку: спадковість, середовище, виховання.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільна значущого та індивідуального — неповторного.

Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить у результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття розвитку особистості і формування особистості дуже близькі і нерідко їх вживають як синоніми. Можна виділити три види формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, самоформування.

Функції виховання в розвитку і формуванні особистості людини:

а) організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;

б) підбирає зміст для розвитку і формування особистості; в) усуває впливи, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості; г) ізолює особистість від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Виховання не тільки визначає розвиток, а й само залежить від розвитку, воно постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Його завдання полягає в тому, щоб створити "зону ближнього розвитку" (Л.С. Виготський), яка б у подальшому перейшла у зону актуального розвитку. Значить, виховання формує особистість, веде за собою розвиток, орієнтує на процеси, які ще не дозріли, але перебувають у стадії становлення.

Дата добавления: 2015-03-31