Основні риси та тенденції розвитку сучасного світового господарства

Останнє десятиліття XX ст., як уже зазначалось, можна вважати початком нового періоду в розвитку світового господарства, оскільки воно зазнало якісних, кардинальних змін, зумовлених посиленням дії загально цивілізаційних законів та закономірностей, які охоплюють усі сфери суспільного життя й формують постіндустріальну світову цивілізацію.
Відображення цих процесів пов’язують з поняттям “глобалізації” (від франц. Global – всезагальний, такий, що охоплює всю земну кулю), яке увійшло у науковий обіг у 80-ті XX ст.
Глобалізація – складний багатогранний процес, який поширюється на всі явища суспільного розвитку і пов’язаний з поглибленням інтернаціоналізації світової економіки, зростанням взаємозалежності національних економік, зумовлених прискореним рухом міжнародних переміщень товарів, послуг, капіталу, високих технологій тощо.
Загальна характеристика процесу глобалізації
• пов’язана з переходом від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку;
• означає якісно новий стан взаємозв’язків в економіці, політиці, екології на основі підвищення мобільності капіталу, робочої сили, інформації у світовому масштабі;
• втілюється у зростаючій взаємозалежності країн світу в результаті інтенсифікації міжнародних переміщень товарів, послуг, потоків капіталу, технологій тощо;
• потребує спільних зусиль урядів держав і міжнародних організацій, регулювання на світовому рівні.

Глобалізація є складною ієрархічною системою, яка розгортається на різних рівнях і в зв’язку з цим має різні форми прояву.

Закономірності формування світогосподарських зв’язків та перспективи їхнього розвитку під впливом глобалізаційних процесів на світовому рівні проявляються
• у формуванні глобальних ринків робочої сили, товарів, інформаційних технологій на основі поступового зменшення торговельних бар’єрів, підписання багатосторонніх торговельних угод тощо;
• у бурхливому розвитку світового фінансового ринку, різкому збільшенні обсягів і швидкості потоків капіталів, фінансових операцій між різними суб’єктами світогосподарських зв’яків;
• у формуванні загально планетарного науково-інформаційного простору, світової комунікаційної мережі, глобальних технологічних систем, які показують, що генеральною тенденцією розвитку світового господарства є рух до створення єдиного планетарного економічного простору у формі єдиного міжнародного господарського комплексу.

Зростання взаємозалежності економік різних країн виявляється і в такій тенденції розвитку сучасного світового господарства, як збільшення ролі інтеграційних об’єднань.
Інтеграційні процеси, що проходять у різних регіонах, за своєю суттю єдині, оскільки вони проводяться в дію об’єктивними силами ринкової економіки. З цієї причини процеси інтеграції у світі характеризуються тим, що економічні зв’язки між країнами-партнерами переростають на елементи національних господарств, поступово перетворюючи їх на складові єдиної господарської системи. Інтеграційні процеси, що відбуваються в Європі, Америці і Азії, стають одним із головних факторів світового економічного розвитку. Вже нині інтеграційні об’єднання є впливовішими суб’єктами світового господарського процесу, ніж окремі країни. Це пов’язано з поступовим зниженням ролі національного суверенітету як фактора економічного розвитку і зростанням ролі належності країни до конкретного інтеграційного об’єднання, яке, як більш крупна економічна структура, набуває самостійності і впливу у світовій економіці. За суттю, відбувається “блочна“ перебудова світової економіки. Тому, слід очікувати, що найближчим часом світовий економічний розвиток все більшою мірою будуть визначати процеси, які відбуваються в найвпливовіших інтеграційних об’єднаннях — ЄС, НАФТА і АТЕС, АПЕК та МЕРКОСУР.

Глобалізація на рівні країни характеризується рівнем відкритості її національної економіки. Під відкритою економікою розуміють таку економіку, напрямок розвитку якої визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, її зовнішньоекономічні зв’язки посилюються, і при цьому зовнішньоторговельний оборот досягає такого рівня, коли він починає стимулювати ЗАГАЛЬНЕ економічне зростання. Вважається, що такий рівень складає близько 25% до валового внутрішнього продукту. Тобто сам факт наявності економічних зв’язків між даною країною й іншими державами ще не означає, що вона має відкриту економіку. Відкритість економіки слід розуміти як антипод автаркії, тобто економіки самозабезпечення. Становлення відкритої економіки — це формування економіки, зверненої до зовнішнього ринку, визнання стандартів світового ринку. Відкрита економіка передбачає цілісність національної економіки, єдиний економічний комплекс, інтегрований до світового господарства, ефективне використання принципу порівняльних переваг у міжнародному поділі праці, активне використання різноманітних форм спільного підприємництва, зважену доступність внутрішнього ринку для припливу іно-земного капіталу, товарів, технологій, робочої сили.
До кількісних індикаторів відкритості економіки відносять такі показники, як експортна, імпортна та зовнішньоторговельна квоти. Вони дають уявлення про масштаби зв’’язків окремих національних економік із світовим ринком.
Експортна квота – це питома вага експорту у валовому внутрішньому продукті:
Прийнято вважати рівень відкритості економіки прийнятним, якщо
Ек= 10%.

Імпортна квота – це питома вага імпорту у валовому внутрішньому продукті:

Більш комплексним показником вважають зовнішньоторговельну квоту

Однак не завжди наведені коефіцієнти адекватно віддзеркалюють стан відкритості економіки, оскільки це явище значно складніше.
Іншим показником відкритості економіки є
• коефіцієнт еластичності зовнішньоторговельного обороту стосовно ВВП.
• коефіцієнт еластичності попиту на імпорт, який засвідчує, наскільки зрос-тає імпорт у разі збільшення ВВП на 1%
• коефіцієнт еластичності попиту на експорт, який показує залежність між темпами зростання експортної продукції даної країни і ВВП держав, що імпортують цю продукцію
Коефіцієнт еластичності експорту чи імпорту, який більше 1 свідчить про зростання відкритості економіки, якщо він менше 1 — про її зменшення.
Починаючи з періоду післявоєнного економічного відродження і в наступні роки уряди провідних країн Заходу все активніше провадили політику, що сприяла розвитку „свободи торгівлі” та „відкритості економіки”. З 60-х років процеси відкритості починають поширюватися і на країни, що розвиваються. В останнє десятиліття ХХ ст. перехід країн від замкнутих національних господарств до економіки відкритого типу став провідною тенденцією світогосподарського розвитку.
Існує цілий ряд чинників, які впливають на рівень відкритості економіки країни. До них слід віднести
• обсяг внутрішнього ринку країни та рівень її економічного розвитку;
• участь країни в міжнародному поділі праці;
• рівень розвитку міжнародних економічних відносин в країні.
Крім цього, рівень відкритості економіки залежить і від галузевої структури національного виробництва. Чим більша питома вага базових галузей (енергетики, металургії), тим менша участь країни в міжнародному поділі праці відповідно тим менше відкритість економіки. Навпаки, обробна промисловість, особливо такі її галузі, як машинобудування, електроніка, хімія і т.п., передбачають більш глибоку подетальну спеціалізацію, завдяки чому відбувається зростання технологічної взаємозалежності країн і, відповідно, посилення відкритого характеру економіки.
Отже, рівень відкритості національної економіки тим вищий, чим більше розвинуті її продуктивні сили, чим більше в її структурі галузей із поглибленим технологічним поділом праці, з одного боку, і чим менший її загальний економічний потенціал і забезпеченість власними природними ресурсами — з іншого.

Галузевий зріз глобалізації найкращим чином ілюструється співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі; відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим на основі співвідношення національних і міжнародних експертних квот галузі.

Глобалізація на рівні компанії залежить від того, наскільки ефективно вона диверсифікувала свої надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту товарів і послуг та використання місцевих переваг, пов’язаних з широким доступом природних ресурсів та відносно дешевої робочої сили. Ступінь глобалізації компанії не в останню чергу визначається такими показниками, як міжнародне розосереджування надходжень від продажів та головних активів, внутрішньофірмовою торгівлею та відповідними технологічними трансферами. Все більші обсяги міжнародної торгівлі товарами, обміну науково-технічними знаннями, виробничих коопераційних зв’язків і міграції капіталу зосереджуються всередині величезних ТНК. За даними ООН, сьогодні у світі налічується близько 40 тис. материнських компаній, які контролюють 250 тис. дочірніх компаній і філіалів за кордоном. На них працює 73 млн людей, тобто кожний десятий зайнятий у світі, за винятком сільського господарства.
Частка ТНК у світовому ВВП підвищилась за тридцять років з 17 до 30%, а кількість транснаціональних компаній за останню чверть століття зросла більш, ніж у п’ять разів. 500 найпотужніших ТНК реалізують 80% всієї продукції електроніки і хімії, 95% — фармацевтики, 76% — продукції машинобудування, 85% з них контролюють 70% усіх закордонних інвестицій.
У 80-90 роки з’явилась нова тенденція у розвитку транснаціональних корпорацій — глобалізація фірм. Вона виявляється у перетворенні крупних ТНК у триполярні корпорації і у формуванні глобальних союзів. Характерним явищем для багатьох корпорацій став перехід від управління через одну штаб-квартиру до створення 3 або 4 регіональних управлінських центрів. Організація регіональних штаб-квартир означає децентралізацію відповідальності за розробку стратегії і здійснення операцій на кожному з ринків тріади (Західна Європа, США, Японія). Триполярна корпорація орієнтується на переваги децентралізації при використанні людських, фінансових і технологічних ресурсів та водночас не може управляти бізнесом, нехтуючи специфікою локальних ринків і місцевих потреб. Комбінація двох напрямків отримала назву глобальної локалізації.
Розвиток транснаціональних корпорацій здійснює вплив як на міжнародну економіку, так і на економіку окремих країн. Як засвідчують звіти експертів ЮНКТАД, міжнародні гіганти глибоко укорінилися в економіці країн, що розвиваються. У багатьох з них, враховуючи загострення ресурсної і енергетичної кризи, вони йдуть на співробітництво з урядами чи підприємцями цих країн щодо розвитку підприємств добувних галузей економіки. Оцінюючи прагнення країн, що розвиваються покінчити з економічною відсталістю, міжнародні корпорації створюють у цих країнах філіали і дочірні компанії в пере-робній промисловості. При цьому, переслідуючи свої інтереси, ТНК переносять в країни, що розвиваються трудомісткі, енергомісткі, матеріаломісткі, а також екологічно небезпечні виробництва. Укорінюючись в економіку країн, що розвиваються транснаціональні корпорації захоплюють там провідні позиції в основних галузях. Так, ТНК контролюють 40% всього промислового виробництва країн, що розвиваються та половину їх зовнішньої торгівлі. До сфери своєї діяльності за кордоном транснаціональні корпорації залучають багато місцевих фірм, у тому числі малих і середніх.
Транснаціональні корпорації, що функціонують на території промислово-розвинутих країн, також здійснюють все більш зростаючий вплив на економіку і політику цих країн. У міру того, як різні міжнародні компанії перетворюються на структурний елемент національної економіки промислове розвинутих країн, вони намагаються впливати на процес виробництва, реалізації і перерозподілу продук-ції, що безперечно призводить до появи суперечностей між економічними інтересами цих країн і ТНК. У моменти погіршення політичних відносин, поглиблення внутрішніх і міжнародних економічних криз ці суперечності набувають особливого загострення. У такі періоди уряди промислово розвинутих країн позбавляють підтримки філіали іноземних корпорацій і зосереджують свої зусилля на захисті інтересів національних фірм і компаній.

Таким чином, глобалізація економічного розвитку є однією з головних ознак сучасної цивілізації. Вона охоплює практично всі фактори та умови виробництва, всі його галузі та територіальні утворення. Світове господарство набуває нових рис
• формується глобальне світове виробництво (на основі планетарного охоплення світового господарства транснаціональними корпораціями та транснаціональними банками, розвитку стратегічних альянсів, договорів про довгострокові виробничі зв’язки тощо);
• кардинально міняється зміст світогосподарських зв’язків (темпи зростання міжнародної торгівлі випереджають темпи зростання виробництва, а фінансові потоки перевищують трансакції, пов’язані з експортом товарів і послуг);
• змінюється спрямованість і структура міжнародної торгівлі (зростає товарообмін наукомісткої, високотехнологічної продукції між розвинутими країнами);
• якісних перетворень зазнає фінансова сфера (змінюється її роль у світовій економіці на основі прогресуючого зростання валютних, фондових, кредитних ринків тощо);
• посилюється орієнтація розвинутих економік на розгортання всіх сфер людської активності здатність генерувати нові знання, швидко їх застосовувати, використовуючи сучасні методи обробки інформації
• інтенсифікується пошук світового центру управління та інструментів регулювання глобальних світогосподарських процесів.
Світове господарство, яке виникло як закономірний результат інтернаціоналізації господарських зв’язків і представляє собою сукупність взаємопов’язаних і взаємозалежних національних економік, в умовах глобалізації набуває якісно нового характеру і поступово перетворюється в цілісний глобальний організм, поєднаний гігантською виробничо-збутовою мережею, глобальною фінансовою системою, єдиним інформаційним простором тощо. Отже, глобалізація – це нова фаза інтернаціоналізації господарського життя, пов’язана з переходом світової економіки до глобальної економіки, тобто геоекономіки.

Дата добавления: 2015-04-23