Білет № 15

1. Літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»: історія створення, творча платформа, провідні мистецькі акції та здобутки.

Літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» виникло в 1985 році у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець. Вони одними з перших відчули підсвідомий синдром зламу в свідомості мас, що виник внаслідок розпаду імперії, дуалістичність світу і психіки ко­лоніальної людини, що супроводжується двома чинниками — суспільною депресією і масовою сміховою культурою. Це й визначило пафос творчості учасників «Бу-Ба-Бу». Вони звер­таються до поетики карнавальності, культивують необароко на новому ґрунті. «Бубабісти» модернізують українську віршову барокову драму, бурлеск і травестію Івана Котляревського, по­етичне кабаре перших десятиліть XX ст., витворивши новий різновид віршованої поезії — поетичне шоу. Тут позитивним героєм, як у безсмертних «Енеїді» Івана Котляревського та «Ревізорі» Миколи Гоголя, є Сміх. У 1995 році побачила світ книга «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри». Найвиразніший представник групи Юрій Андрухович — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один з найбільш знаних у Європі сучасних українських пись­менників, лауреат премії Антоновичів 2001 року.

2. Новелістика Любові Пономаренко. Загальна характеристика.

Пономаренко (Кириченко) Любов Петрівна (нар. 25 травня 1955 року в селі Іванківці Срібнянського району Чернігівської області) - український письменник-прозаїк. Лауреат премій “ Благовіст” (1999), імені Олеся Гончара (2000), імені Панаса Мирного (2005), імені Леоніда Бразова (2012). Член Національної спілки письменників України з 1987 року. Пономаренко (Кириченко) Любов Петрівна (нар. 25 травня 1955 року в селі Іванківці Срібнянського району Чернігівської області) - український письменник-прозаїк. Лауреат премій “ Благовіст” (1999), імені Олеся Гончара (2000), імені Панаса Мирного (2005), імені Леоніда Бразова (2012). Член Національної спілки письменників України з 1987 року.

У творчому прозовому доробку Л. Пономаренко є низка повістей та оповідань, які виходять друком не лише в Україні, а й у Німеччині та Японії. Та передовсім уражають і дивують її лаконічні оповідання з небуденним внутрішнім напруженням та енергетикою, у яких авторка досліджує складні питання сьогоднішнього буття, тонко відчуває людську душу.

«Гер переможений» Предмет новели — персонажі — також «особливі»: потрапляють у незвичайні життєві обставини; таких ми не звикли бачити в повсякденному житті; вони вражають нас таємницями, глибиною своєї душі; їх відчуття, переживання зрозумілі і бентежать нас, в який би час вони не жили. У новелі обов'язково присутній ще один персонаж — оповідач У новелі Л. Пономаренко це дівчинка, згодом — жінка похилого віку. Сюжет новели простий, однолінійний, одновершинний, напружений, концентричний; відкидається все, що заважає руху до кульмінації. У творі «Гер переможений» немає експозиції; автор не пояснює, де і коли відбуваються події; можна лише здогадуватися про передісторію Фрідріха; навіть ім'я оповідача виявляється несуттєвим у ланцюжку душевних порухів, який сплітається від першого речення: «Полонені німці зводили цей квартал з любов'ю і розпачем» [8,3]: любов визначила сутність життя німецького офіцера у полоні, розпач призвів його до смерті. Але новела не уривається на найвищій точці напруження (зачитується епізод від слів: «Одного ранку його знайшли під стіною барака /.../» до слів: «/.../навіть не насипавши горба» [8,4]); суть «несподіваної» розв'язки — життя Фрідріха продовжилося в його добрих справах. Раптово серед грудня зацвіла посіяна ним квітка (зачитати) як символ любові, яка розтопила лід ненависті до переможеного ворога.

Текст твору: Гер переможений.

Полонені німці зводили цей квартал з любов'ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м'язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам'ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут... кіндер... гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв'язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау». У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок. Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною. Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так, що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували. Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.— Бидлото, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут жеосікся: від шиї до коробки сіріла мотузка. Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоня-ха. Я одяглася, вискочила на подвір'я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпну-ла. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв'язаний нами хрест...

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:— Ви не знаєте, де наш тато?..

Дата добавления: 2015-04-24