Релігійна філософія ХХ століття

Специфіка релігійної філософії в тому, що вона не стільки філософія, скільки засіб обґрунтування або аргументації прийнятого у певній релігії символу віри. Мета її – витлумачення того символу віри, що вважається абсолютною істиною.

Інша функція релігійної філософії – пристосування теології (релігії) до світових знань та світорозуміння, тобто до науки, етики, мистецтва, політики, права, педагогіки.

Сучасна релігійна філософія не є щось цілісне. Вона прив’язана до світових релігій (буддизм, християнство, мусульманство), а також до різних течій у межах світових релігій. Крім цього деякі релігійні напрямки також розчленовані на ряд церков. Так православне християнство представлене Вірменською, Грузинською, Єрусалимською, Російською, Українською та іншими церквами, а протестантизм представлений різними церквами і сектами (лютеранство, кальвінізм, англіканство, баптизм).

Філософія сучасного католицизму – це модернізоване вчення середньовічного схоласта і “ангельского доктора”, Фома Аквінський – офіціальна філософія Ватикану – “Томізм”. Модернізований варіант томізму – неотомізм.

Інші релігійні напрямки (і православ’я) чимало запозичили із томізму (докази буття бога, співвідношення віри і разуму, теології і науки).

Але філософія Аквінського втратила активність.

З 1879 року започатковується етап неотомізму, який зосередився на нових суспільних обставинах. Веттер, Марітен, Бохенський вважали, що соціально – філософська доктрина Ватикану і марксисько – ленінська філософія досить близькі і співпадають у багатьох пунктах.

Ватикан став виступати проти екологічного забруднення природи, за соціальне партнерство, міжнародний мир, підтримує національно – визвольні рухи, виступи трудящих за соціальну справедливість, підтримує сучасну науку, культуру і мистецтво, переглядає норми релігійної моралі (проблеми сім’ї, становище жінки). Тобто, неотомізм нині досить енергійно прагне вписати в сучасне буття систему «вченого незнання», не поступаючись традиційним засадам католицизму і християнства в цілому.

Виникають певні течії: тейярдизм, персоналізм. Персоналізм вважає христа історичною особою, яка є зразком для борців за свободу. Тому частини католистських священників у Латинській Америці, всупереч вимогам Ватикану, брала участь у збройних боях з неокалоніалізмом, співробітничала з різними революційними рухами під маскою персоналізму.

Мета – виробити стратегію життя людини на передодні ХХІ століття.

Персоналізм (у США – Брайтмен, у франції- Муньє, Лакруа)

Мета Персоналізму – примірити релігію, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі їх світогляду переконання в субстанціональності особистого начала як у людині, так і у бутті взагалі.

Вихідний пункт – людська індивідуальність, яка близька до поняття “я” в клас, суб’єкт, ідеалізму, проте не тотожна йому.

Основну особу, за Муньє, становить концентрована цільність, її абсолютна і суверенна самостійність, яка виявляє себе в безкінечній свободі.

Абсолютна свобода – лише передумова реалізації особи, не мета. Найвища цінність особи - її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. (ірраціональна безпричинність не має пояснення)

Але “я” не ізольоване, зв’язане з іншими “я” (“міжособовий зв’язок”).

Відкритість осіб до інших – не соціальна, а релігійна.

Усвідомлення людиною своєї єдності з іншими людьми, стверджують пересоналісти, має своїм прообразом правічний зв’язок з Богом людини.

Лакруа “Ідея Бога апріорно закладена в людині, так що всі докази його реального існування зводяться до розкриття і коментування цієї самоочевидної істини”.

Дата добавления: 2015-04-24