Право на українських землях в XIVст. – поч.. XVIIст. 2 страница

Виданням Литовських статутів закінчився процес уніфікації різ­них джерел феодального права і правових систем, які діяли у Велико­му князівстві Литовському і, зокрема, в українських землях упродовж XIV—XVI ст.

Усі 3 Литовські Статути – збірники високорозвинутого права. Вони були написані русько-українською мовою, а на початку XVІІ ст. ІІІ Статут було перекладено польською мовою. Видання Литовських статутів обмежило сферу застосування норм звичаєвого права, та воно продовжувало діяти поряд із писаним правом. Так, І Статут дозволяв суддям за відсутності писаної норми вирішувати справу на основі давнього звичаю, а ІІІ Статут зобов`язував Великого князя дотримуватись давніх звичаїв, привілеїв і вольностей. ІІІ Статут діяв в Україні, зокрема на Полтавщині і Чернігівщині, аж до першої чверті XІХ ст.

4. Джерела права та головні риси права козацького.

Особливим джерелом права були гетьманські (Військові) артикули, які видавались у Великому князівстві Литовському, а згодом у Речі Посполитій; вони були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве козацьке право – сукупність правових звичаїв козацтва; його визнавав польський уряд і навіть після приєднання України до Росії царська грамота 1654 р. надала Запорізькому війську право судитись за власним давнім правом. Норми звичаєвого права Запорізької Січі закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, порядок діяльності судових органів, порядок землекористування, укладення окремих договорів, види злочинів і покарань.

До джерел права належало і канонічне (церковне) право. Козаки велику у вагу і шану віддавали православній вірі.

Як і при обранні старшини, в судах і в питаннях визначення винуватості чи злочинності, виду злочину й покарання, а також його міри та способу виконання, запорожці керувалися не писаними законами, а стародавніми військовими звичаями, словесним правом і здоровим глуздом.

Суддями в запорозьких козаків була вся військова старшина: кошовий отаман, суддя, писар, осавул. Окрім того, судові функції в межах своїх повноважень виконували курінні отамани та паланко­вий полковник, а в особливо важливих випадках - безпосередньо весь кіш.

Верховним суддею вважався кошовий отаман, якому належало остаточне вирішення чи затвердження вироку, вибір виду та міри покарання правопорушника. Та найчастіше отаман виконував роль вищої апеляційної інстанції, хоча, залежно від ситуації та характеру правопорушника, він міг розглядати справу безпосередньо.

Офіційним же суддею на Запоріжжі був військовий суддя. Він розглядав кримінальні й цивільні справи, чинив суд над злочин­цями, давав поради сторонам у конфлікті. Однак, найбільш складні справи, разом зі своїми пропозиціями, він передавав для остаточ­ного затвердження кошовому отаманові чи Військовій раді.

Записи судових справ, які дійшли до нас, свідчать, що в запорож­ців визнавалося право першої позички, право договору між товаришами, право давності володіння. Визнавався звичай умов­ляння злочинців облишити негідні справи та жити чесно. Практи­кувалося попереднє поміщення злочинців у військову в'язницю, чи пушкарню та суворий суд або тортури. Була й порука всього війська та духовних осіб за злочинців, особливо, якщо останні проявили себе з доброго боку чи були потрібні товариству.

Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вва­жалися справи щодо невірної грошової претензії, несплаченого боргу, обопільних чвар, різноманітних шкод або потрав, пере­вищення норм продажу товарів, визначеної в Січі, тощо.

Із кримінальних злочинів найтяжчими вважалися: вбивство козаком товариша; побої, завдані козаком козакові у тверезому чи сп'янілому стані; крадіжка чогось козаком у товариша та при­ховування ним краденої речі; зв'язок з жінками й содомський гріх, з огляду на заборону січовикам брати шлюб; образа жінки, коли козак "ославить жінку не по пристойності"; зухвалість проти начальства; насилля в Запоріжжі чи в християнських селищах; дезертирство; гайдамацтво, тобто крадіжка коней, худоби та майна в мирних поселенців; привід у Січ жінки; пиятика під час походів.

Покарання в запорожців були різноманітними, залежно від характеру злочинів, і загалом, дуже суворими. Ця суворість на думку дослідників пояснювалася такими причинами:

• на Січ приходили люди із сумнівним минулим і перевихову­вати їх не було часу;

• постійні війни вимагали підтримувати дисципліну та поря­док у війську, а для цього потрібні були суворі закони;

• козаки вели аскетичне життя, (без жінок) і не відчували їхнього пом'якшувального впливу.

Основними видами покарань у козаків були:

1) прив'язування до гармати на площі (за образу начальства й, особливо, за грошовий борг);

2) шмагання нагайками під шибеницею (за злодійство та гайда­мацтво);

3) конфіскація майна (за перевищення такси на продаж товарів і продуктів);

4) переламування ноги чи руки (за поранення ножем);

5) побиття різками;

6) страта (через повішання, забиття киями, закопування жив­цем у землю).

Для виконання страт у запорожців не існувало спеціального ката. Коли була потреба стратити якогось злочинця, то наказували це зробити іншому злочинцеві. Якщо ж на той час був лише один злочинець, то його залишали у в'язниці до того часу, доки не з'явиться інший. Тоді новий злочинець страчував старішого.

5. Суд і судочинство.

Литовсько-Руський період. До кінця XIV ст. суд великого князя литовського був аналогічний суду княжої доби. Вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від себе вони передавали справи судочинства посадовим особам — воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали тільки суду великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та сільські громади мали власні суди, існував церковний суд.

З кінця XIV ст. судова системі в державі окреслюється у відповід­ну структуру, якої не було ні в Київській Русі, ні у Галицько-Волинському князівстві. Найвищою інстанцією вважався великокнязів­ський суд, який був одноосібним, мав необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Якщо хто-небудь і брав у ньому участь за наказом князя, то рішення все одно залишалось за володарем. Через велику кількість справ він іноді передавав право чинити суд своїй до­віреній особі, але таке доручення мало тимчасовий характер.

Поряд із великокнязівським існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався у судову установу. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які пізніше передали судові повноваження старостам та воєводам. Судочинство ними здійснюва­лось також одноосібно. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. У випадку здійснення судочинства тільки панами-радою рішення можна було оскаржити князю, який у такому випадку розглядав скаргу спільно зі своїм дорадчим органом. Нижчою ланкою судової системи були суди державців-намісників, які управляли неве­ликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду був суд воєводи, від якого можна було апелювати до сейму землі (князівства) або суду великого князя.

Ще одним різновидом судів Литовсько-Руської держави були домініальні — одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населен­ням. Юридичною підставою для них була відповідна грамота велико­го князя. Такі суди були узаконені привілеєм 1457 p., а судебник 1468 р. врегулював їхню компетенцію.

Існували ще громадські суди селян та міщан, які називались "копними" (люди сходились на їх засідання копою, тобто гуртом). Копні суди були найдавнішими, досить авторитетними і тому навіть у Тре­тьому Литовському статуті йшлося про їх збереження. Це був суд звичаєвого права, він перебував у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням (в його актах копа часто називалася віче). Юрисдикції та­кого суду підлягало все населення "копного" округу. Але пани і шлях­та швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони стали, таким чином, виключно селянськими судами.

У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовились від прав здійснення власного судочин­ства. Замість нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.

Земські шляхетські суди (їх ще називали шляхетськими трибу­налами) були запроваджені в усіх повітах і складалися з судді, підсуд­ка і писаря, яких обирала шляхта та затверджував великий князь. їхні засідання тривали два тижні та проходили тричі на рік. Земські суди судили шляхтичів у всіх справах, за винятком значних кримінальних випадків (наїзд на сусіднє володіння, підпал, вбивство, розбій, зґвал­тування). Здебільшого тут розглядалися цивільні справи. Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя.

Гродські суди були одноосібними — судочинство в них здійсню­вав намісник, староста або воєвода. За дотриманням формальної сто­рони судового процесу стежив замковий суддя, судові книги вів пи­сар. Ці суди розглядали переважно кримінальні справи, судили шляхтичів, міщан, селян. Апелювати на вирок цього суду можна було також до суду великого князя.

Відповідно до Другого Литовського статуту, в кожному повіті ут­ворювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. До складу цих установ входили підкоморний суддя, призначений вели­ким князем, та його заступник — коморник.

На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, що розглядав справи, які раніше належали до компетенції суду великого князя, діяв за його особливим дорученням. Оформився також маргиалківський суд — роз'їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і за участі засідателів-шляхтичів. Він був дещо подібний до англійських судів "загального права", які були започатковані практикою роботи роз'їзних королівських судів.

Населення різних місцевостей складало певного роду союз для власної охорони від злочинних елементів і боротьби зі злочинами. Ко­ли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, він скликав ко­пу (віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили з'явитись са­мі або прислати представників), щоб учинити слідство і суд. Перші копні збори, що проводили слідство "по гарячих слідах", складалися з найближчих сусідів і мали назву "гарячої копи". Після неї вже скликалася велика копа. В урочистій обстановці, з дотриманням ви­значених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За його результатами виносився (усно чи у письмовій формі) присуд і здій­снювалося його виконання. До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його території. Сюди могли звертатися представники всіх станів суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції — гродського суду, до якого дозволялося також надсилати апеляції.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Він розпочи­нався із заслуховування скарги потерпілого. Представники сторін на­зивалися речниками або прокураторами. Відповідно до Першого Ли­товського статуту, якщо звинувачений не з'являвся в суд, вирок міг бути винесений заочно. За Другим Литовським статутом тільки після триразової неявки в суд вирок виносився заочно. У випадку неявки в суд з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг поруши­ти справу без скарги потерпілого. У XVI ст. з'являються також еле­менти слідчо-розшукового (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур.

Кожний суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами в судах були: власне зізнання (допускалося навіть "ви­ривання" такого зізнання шляхом застосування тортур); показання свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного, яку давали "добрі люди". При оцінці доказів більш дос­товірними вважалися показання шляхтича, аніж непривілейованої людини. Не могли давати свідчення особи, раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинних дій, боже­вільні.

Річ Посполита. Судочинство на українських землях відповідало становому устрою суспільства. Для нього характерними були залежність судових органів від адміністрації або їх повне злиття з апаратом влади.

Для представників вищих верств існував " суд рівних". Магнати і родовита знать розв'язували справи відповідної належності у сеймо­вому і королівському судах. Шляхта підлягала юрисдикції створю­ваних нею ж повітових шляхетських судових органів — земських су­дів, що розглядали кримінальні та цивільні справи, виконували також функції нотаріату. Земський суд складався з судді, підсудка та писаря, які обиралися на шляхетських сеймиках. Судді обіймали свої посади довічно. Сесії земських судів збиралися тричі на рік. У своїй роботі ці суди керувалися статутами Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 pp. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали.

Помітна роль у здійсненні правосуддя належала возному судовому виконавцеві. Його призначав воєвода за поданням земського суду і шляхти. У кожному повіті було кілька возних, головного з них імену­вали генералом. За дорученням земського суду або на прохання заін­тересованих осіб возний оглядав місце злочину, визначав розміри шкоди чи збитків, тяжкість заподіяного поранення. У разі необхід­ності доставляв відповідача до суду, вводив у володіння землею, фік­сував публічно-правові дії приватних осіб тощо.

Повітовими судами для шляхти і посполитих були також міські (гродські або замкові) суди. Головними суддями в них виступали керівники місцевої адміністрації — воєводи і старости. Міські суди поділялися на вищі та нижчі. До вищих судів входили головні судді та представники місцевих феодалів. Нижчі складалися з намісника голо­вного судді, шляхтича та писаря. Засідання цих судів (рочки грод­ські) тривали два тижні, починаючи з першого дня кожного місяця. Тут розглядалися найтяжчі злочини, справи про повернення невільної челяді й залежних селян, а також забезпечувалося виконання вироків і рішень інших судів.

Вищою апеляційною інстанцією був коронний трибунах. У Люблінському трибуналі спочатку розглядались справи судів Руського та Белзького воєводств, а з 1589 р. — Волинського, Брацлавського та Київського. Існували ще й інші спеціальні судово-адміністративні ор­гани, зокрема, підкоморський суд, який розглядав суперечки про ме­жі земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки. Справи в ньому розглядав суддя — підкоморій.

Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту ві­дігравала канцелярія. Туг оформляли всі майнові угоди, приносилась присяга, подавали заяви про вчинені злочини, припроваджували пі­дозрюваних у вчиненні злочинів. У повітових судових установах Воли­ні, Брацлавщини й Київщини використовувалась руська, тобто укра­їнська, мова (але у міста, що були центрами воєводств, належало направляти документи, написані польською мовою).

На українських землях існувало два види церковних судів: духов­ний і доменіахьний. Духовні суди розглядали справи про порушення догм християнської віри, церковних обрядів, про розірвання шлюбу, подружню невірність, майнові суперечки між подружжям, справи про спадщину тощо. Доменіальний суд розглядав різні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей (переважно селян, що жили на церковних землях). Аналогічними правами наділялися мо­настирські суди. Судові функції в церковних судах виконували про­топопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

Стосовно населення королівських та приватновласницьких міст судові обов'язки здійснювали призначувані їх власниками судді.

У самоврядних містах роль суддів виконували магістрати і рату­ші. У магістратських судах цивільні справи розглядала рада на чолі з бурмистром, а кримінальні — лава на чолі з війтом. Найтяжчі кри­мінальні справи розглядала магістратська рада разом з міським старо­стою. В ратушах судові справи розглядали війт або бурмистр під го­ловуванням міського старости чи іншого урядовця. Засідання цих су­дових органів відбувалися двічі на тиждень. їх ухвали можна було оскаржити намісникові воєводи.

У містах діяли й інші суди, зокрема поточні та виложені, а та­кож цехові. Поточний суд, до якого входили заступник війта, чотири бурмистри, кілька радців та лавників, звичайно скликався на третій день після подання позивачем скарги. Часто тут вирішувалися супе­речки між феодалами та міщанами. Виложений суд (скликався тричі на рік, кожна сесія тривала два тижні) працював під керівництвом війта. У ньому улагоджувалися майнові суперечки, розглядалися важ­ливі економічні питання, що стосувались усього населення міста, а та­кож кримінальні й цивільні справи.

У цехових судах правував цехмістер. Цьому правничому органові були підсудні дрібні справи між цеховими людьми, що виникали у процесі виробничої діяльності. Цехмістер, залежно від ступеня про­винності порушника, міг накласти на нього грошовий штраф, на ко­роткий час позбавити його свободи, виключити з цеху. Водночас на­давалась можливість оскаржити рішення цехового майстра загальним зборам членів цеху.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали у своєму розпо­рядженні вотчинні суди, де власники живих душ самі чинили право­суддя або доручали цю функцію управителям і державцям своїх ма­єтків. Справи розглядалися на основі місцевих звичаїв або відповідно до волі власника землі. Найпоширенішими були тілесні покарання і грошові штрафи.

На королівських землях України тривалий час зберігалися гро­мадські (копні) суди, що були органами сільського сходу. З посилен­ням феодальної залежності селян і юридичним оформленням крі­пацтва (Третій Литовський статут) коло справ, що розглядалися в копних судах, поступово звузилось.

Відмінною від інших була судова система, що сформувалася в За­порозькій Січі. Функції суддів у січовому товаристві виконували прак­тично всі представники старшини, але різною мірою і відповідно до своїх основних посадових обов'язків. У найважливіших випадках справа виносилася на суд всього коша, а його рішення фіксувалися в документах.

Кошовий отаман вважався вищим судовим органом у справах військової старшини та паланкових полковників. Однак з часом (середина XVII ст.) він почав відігравати роль вищої апеляційної ін­станції.

Основні функції щодо здійснення правосуддя покладалися на військового суддю. Він виступав охоронцем старожитніх звичаїв та порядків, на яких грунтувався весь устрій січового життя. У своїх рі­шеннях військовий суддя керувався звичаєвим правом козаків і тра­диціями, занесеними в Запоріжжя зі всієї України. Головний обов'я­зок військового судді полягав у тому, щоб судити винних швидко і неупереджено. Військовий суддя розглядав кримінальні та цивільні справи, але найбільш складні й значущі він передавав для остаточного розв'язання кошовому отаманові або військовій раді.

Судові повноваження інших представників військової старшини зводилися до виконання окремих доручень. Так, військовий писар періодично доповідав присуд старшини на раді й оповіщав учасників процесу. Військовий осавул здійснював слідство, стежив за виконан­ням вироків, розглядав на місці дрібні скарги. Військовий довбиш був помічником осавула і приставом під час екзекуцій. Курінні ота­мани часто виконували роль суддів у своїх куренях. Паланковий пол­ковник у багатьох випадках, за відсутністю в паланці січової старши­ни, також виконував обов'язки судді.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть джерела права.

2. Охарактеризуйте процес розвитку інституту права власності.

3. Охарактеризуйте процес розвитку зобов’язального та спадкового права.

4. Дайте характеристику шлюбно-сімейного права.

5. Охарактеризуйте кримінальне право.

6. Дайте характеристику Литовським статутам (1529, 1566, 1588рр.).

7. Назвіть джерела права козацького.

8. Охарактеризуйте суд і судочинство.

Література:

1. Рішення Люблінського сейму про об’єднання Польщі і Литви в одну державу – Річ Посполиту (1569).

2. Литовські статути (1529, 1566, 1588рр.).

3. Захарченко П.П. Історія держави і права України.: Університет «Україна», 2005.

4. Іванов В.М. Історія держави і права України в 2-х ч. – К.: 2002.

5. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007.

6. Історія держави і права України: Посіб. Для підготов. до іспитів / В.І. Орленко. В.В. Орленко. – 3-е вид., доповн. та перероб. – К.: Вид. Паливода А.В., 2008.

7. Історія держави і права України / За ред.. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000.

8. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.:Атіка, 2001.

9. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посіб. – К.: «Знання», КОО,2006.

10. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. / За ред.. В.Г. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997.

Дата добавления: 2015-05-10