Археологічні дані засвідчують наявність вони великих зернових запасів, особливих комор зерна

Археологічні знахідки радянських вчених показують, що слов'янам здавна був відомий плуг з залізним лемешем. У слов'ян були вправні ковалі, ювеліри, які виготовляли бронзові прикраси з емаллю, гончарі, робили красиву глиняний посуд.

По Маврикию, слов'яни що багато сіяли ячменю і проса, вже у перші сторіччя нашої ери розводили худоба; їм були відомий і різні домашні ремесла.

У слов'ян, мешканців районі Вісли і Верхнього Дніпра, великій ролі, крім хліборобства й скотарства, грали рибальство і лісове господарство (звіроловство, бортництво).
Для загальних підприємств слов'янські племена об'єднувалися під керівництвом обраного князя. Вже IV в. у антів був великий союз племен, на чолі якого стояв князь Бож. Один візантійський письменник каже: «Оскільки вони багато князів і вони між собою незгодні, то вигідно декого з тих залучити до свій бік чи у вигляді обіцянок чи багатими подарунками, особливо тих, котрі за сусідству на нас мають зносини коїться з іншими, що вони не з'єдналися разом і надійшли під начальство одного».
Складніше реставруються громадські відносини східних словян. Візантійський автор Прокопій Кесарійський (У1 ст.) Пише: Ці племена, словяни і анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народоправства, а тому щодо всіх щасливих і нещасливих обставин у них рішення приймаються спільно.
Швидше за все мова тут йде про збори (віче) общинників, на які вирішувалися найважливіші питання життя племені, в тому числі і вибір вождів - військових ватажків. При цьому в вічових зборах брали участь лише чоловіки-воїни. Таким чином в цей період словяни переживали останній періодобщинного ладу - епоху військової демократії, що передує утворення держави. Про це ж свідчать і такі факти як гостре суперництво між військовими вождями, зафіксоване іншим візантійський автором У1 в. - Маврикієм стратегом, поява рабів з полонених, набіги на Візантію, що, в результаті роздачі награбованих багатств, зміцнювали престиж військових ватажків і приводили до складання дружини, що складається з професійних військових, соратників князя.

18.Формування державної території Русі в 9-10ст. Утворення Руської вперії.

Імперія- державне утворення, що утримується в єдності силою, зособом існування якої є агресія.

Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.

Передумовами утворення державності були: а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст); б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин). Проіснувала ця держава, як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.). Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання українців.

Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя, що становило 800 тис. кв. км (майже половина її – у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд, а не чужинці – варяги (нормани), як намагаються трактувати творці та прихильники “норманської теорії”
З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення — племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Особливості державотворчого процесу в Європі Процес утворення держави в східних слов'ян відбувався водночас з аналогічними процесами на всій території ЄвропиЕтапи розвитку Київської Русі. В українській історіографії історія Київської Русі поділяється на три періоди.

Перший – з 882 р. коли на престол сів Олег – до смерті Святослава у 972 р. Протягом цього періоду (майже 100 років) відбувається значне розширення території Київської Русі, об'єднуються землі і племена Подніпров'я: поляни, древляни, сіверяни. За часів правління Олега, Ігоря і Святослава були приєднані до Русі землі уличів, тиверців, вятичів, Білу Вежу, Тмутаракань.

Другий період – розквіт Київської Русі. Це роки коли при владі знаходилися князі Володимир (980-1015 рр.) і Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Це період найбільшої могутності Київської Русі. Розширювалися кордони держави: приєднані землі волинян, білих хорватів, окремі землі Балтії. Проводяться суттєві внутрішні реформи з метою укріплення і централізації влади. У 988 р. Володимир приймає християнство. Поступово родовий принцип управління змінюється державним. Варязьку аристократію витісняють дружинники і бояри місцевого походження. Стабілізується державна територія і кордони, удосконалюється державний апарат. Формується вотчина і феодальні відносини, які були юридично закріплені у зводі законів “Руська правда” (1015 р.)

Третій період – феодальна роздробленість Київської Русі (друга половина XI – перша третина XII ст.) – час правління Ярославовичів та їхніх нащадків. У політичному житті цей період характеризується центробіжними тенденціями. У господарській сфері – пануванням феодальної власності на землю, формуванням великого вотчинного землеволодіння, зростанням продуктивних сил у сільскому господарстві і ремеслі. В XIII ст. влада великого київського князя стала номінальною. З'являється більше півтора десятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турово-Пінське.

19. Візантійські автори про вірування та побутову культуру словян у сер. 1 тис.

Найдавніші писемні повідомлення про вірування слов'ян належать візантійському історику VI ст. Прокопію Кесарійському. Він писав, що слов'яни вважають "володарем усього" одного з богів — творця блискавок (Перуна). Йому приносять у жертву биків та інших тварин. Слов'яни поклоняються також рікам, німфам та іншим божествам, складають їм жертви і під час жертвоприношень ворожать. Німфи в античній міфології — духи природи (джерел, гір та ін.). Отже, слов'яни, окрім вищих богів, які уособлювали сили природи (грім, блискавку, вітер та ін.), поклонялись і духам (німфам). Крім Перуна, до нас дійшли такі назви слов'янських богів: Велес, Даждьбог, Стрибог, Род, Макот та ін. Місця поклоніння богам називаються капища, де встановлювались ідоли певних богів. (До наших днів зберігся Збручанський ідол).

Долі вони не визнають і взагалі не визнають, що вона має відносно людей якусь силу.

Звідси випливає, що:

1. система релігії слов’ян vi ст.. являє собою обожествлення сил природи

2. слов’яни-язичники знали багато богів, але визнавали єдиного бога – владику громовержця

3. що словяни поклонялись також річкам і німфам

4. служіння богам виражалось у формі жертвоприношення биків та інш. Свящ. Тварин

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньої - слов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Відтоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев'яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах, До того ж припускається, що слов'яни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення

20. Вітчизняні та зарубіжні джерела про початки Руської держави.

У VI – VIII ст. слов’янські племена почали консолідуватися в об’єднання – племінні союзи.

На IX ст..припадає перша згадка про русів – у франкській урядовій хроніці – «Бертинських анналах» за 839 рік,де міститься повідомлення про послів «народу Рос», які прибули до імператора в числі візантійських послів.

До цього часу іноземні автори згадували лише окремі слов’янські племена. Ібн-Русте «Книга дорогоцінних скарбів» - згадує про «країну слов’ян» і описує її устрій, а також те, що в цій країні є «глава», який «коронується,вони йому підкоряються і від слів його не відступають».

Арабський автор Гардізі у книзі «Краса оповідань» також повідомляє про країну слов’ян і зазначає, що в них було столичне місто – Джарват.

Згадка про русів є в іншого арабського автора Ібн-Хаукаля, який у «Книзі шляхів держав» говорить про «три групи» русів: перша – «ближча до Булгара (столиця Волзької Булгарії), і цар їх в місті, яке називають Куйаба (можливо Київ), і воно більше від Булгара». Друга група – найголовніша – «називають її ас-Славія, і цар їх в місті Салау (припускають що Славія знаходилась на території пізнішої Новгородської землі)». Третя група називається «ас-Арсанійя, і цар їх сидить в Арсі (Прикарпаття або Переяславська земля)».

Також про слов’янські племена повідомляють такі візантійські автори, як Прокопій Кесарійський та Маврикій.

У IX ст.. на базі полянського племінного союзу утворюється слов’янська держава – Київська Русь. Про це, а також про перших полянських князів повідомляє «Повість минулих літ»: «…було три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх Либідь….Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом». «Тут він (Кий) і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися». «А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян». Останнім князем з династії Києвичів, на думку дослідниці Н.Яковенко, був Дір, якого арабський автор ал-Масуді називає «першим серед царів слов’ян».

Отже, утворення Руської держави у IX ст.. було закономірним процесом державотворення східних слов’ян, яке розпочиналося від племінних союзів.

21. Дискусія навколо "норманської теорії" в історичній науці XVIII-XX ст.

1749 р Фрідріх Мюллер,офіційний російський імператорський історіограф виголосив промову,яка базувалась на Бертинських аналла та творах Констянтина Багрянородного.Виходячи з цих джерел академік Мюллер розвинув теорію про те що Київську Русь заснували нормани.

Аргументи норманістів

(визначніші з них: А. Л. Шлетцер, Е. Кунік, Ф. Томзен, А. А. Шахматов, Т. Й. Арне,

С.Томашівський, А. Стендер-Петерсен) в основному такі:

1. Русь дістала спою назву від слова Ruotsi, фінського означення шведів у середині IХ ст.

2. Більшість імен руських послів, названих у договорах з Візантією (911, 944), очевидно, скандінавського походження, наприклад, Карлы, Инегелдъ, Фарлоф, Веремуд і т. д.

3. Бертинські аннали розповідають що у 839 році посли народу Rhos, які прибули від візантійського царя Теофіла до імператора Людовіка І в Інгельгайм, виявилися шведами.

4. Візантійський цар Костянтин Багрянородний у своєму творі De administratio imperio (написаному бл. 950 року) цитує назви порогів Дніпра як по-слов'янськи, так і по-руськи. Більшість руських імен виводиться з старо-скандинавської мови, наприклад, Ульмфорс (староскандинавске (h)ulmforsi)

5. Ісламські географи і мандрівники ІХ-Х ст. завжди чітко відрізняли Rus від as-Saqaliba (слов'ян).

На це антинорманісти (включаючи С. Ґедеонова, М. Грушевського, Б. Д. Грекова. С.Юшкова, Б.

Рибакова, М. Н. Тіхомірова, В. Н. Пашуто, В. Мавродін, Н. В. та А. В. Рязановських) наводять такі протилежні докази:

1. Назва Русі, спочатку була зв'язана не з Великим Новгородом і не з Ладогою на півночі, а з

Києвом на півдні. Більше того, Русь існувала на Київщині від непам'ятних часів. Для підтримки

цієї тези наводяться два аргументи: по-перше, вищенаведені топонімічні, тобто існування назв

кількох річок у тому районі; по-друге, існування «Історії церкви» Псевдо-Захарії

Ритора, складеної в 555 році після Р. Хр. (задовго до появи норманів), в якій є згадка про Hros

(себто, на їх думку, — Русь) у зв'язку з деякими північно-кавказькими народами, що жили, як

приймають, на південь від Києва.

(Стосовно згадки Hros,знайденої у творі Псевдо-Захарії і введеної до історії Східньої

Европи Й. Марквартом у 1903 році, не має, як виявляється, ніякого зв'язку з Русь. В одному з

додатків до Історії церкви є цікавий звіт про християнську місію якогось Кардаста серед гунів на

Північному Кавказі, що включає також список гунських племен. Цей звіт спонукав ученого

переписувача навести епізод про амазонок із середньоперської версії Повісті про Олександра, в

якій уживається грецький термін герос ("герой") у застосуванні до гігантських чоловіків амазонок.

У сирійській адаптації цей грецький термін прийняв форму hros.)

2. У Скандінавії не було відоме ніяке плем'я чи народ під назвою Русь, і ні одне

скандинавське джерело, включно з сагами, не згадує про нього.

3. Скандинавські імена руських послів, що відвідали Інгельгайм у 839 році і підписали договори з Візантійською Імперією у Х ст. не є доказом, що Руси були скандинавами. Нормани

були тільки представниками слов'янських руських князів, фахівцями, які виконували торговельні

та дипломатичні доручення.

4. Ібн Хурдадгбег, який писав бл. 840-888 років, ясно називає Rus племенем слов'ян.

5. Археологічні матеріали з міст і торговельних шляхів Східньої Европи показують, що в тому

районі перебувало мало скандинавів.

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення (М. Брайчевський), заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Таких поглядів дотримуються зокрема такі сучасні українські історики,як Н. Яковенко та П. Толочко.

Підсумувати дане питання можна висловом одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших».

Дата добавления: 2015-05-08