Пит 67-73

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб уже порушувалася при розгляді видів міжнародної правосуб'єктності (див. розділ 4). Ця проблема набуває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві.
Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.
Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави.
Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.
Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством держави не виключає можливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, економічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, врегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадянських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами.
У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в міжнародні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулювання міжнародним правом становища індивідів.
У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлюються різні точки зору. Найбільш часто акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, котрі передбачають прямий доступ індивідів у міжнародні судові органи, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як відзначилося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єкт-ність індивідів носить у цих випадках похідний, обмежений характер і не повинна протиставлятися державному суверенітетові.
Водночас існує і думка, відповідно до котрої такого роду угоди створюють лише тільки взаємні права й обов'язки для їхніх учасників із приводу прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктивно не можуть перетворити індивідів у суб'єктів міжнародного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не в змозі брати участь у міждержавних відносинах.
Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусу індивідів, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини.. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кожній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.
Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що держави:
— у силу звичаєвих правових норм міжнародного права взаємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванні правового статусу осіб, що складають їхнє населення;
— взаємно погодилися визнавати право патримані-альної (вітчизняної) держави в установлених випадках сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів на іноземній території, у здійсненні їх прав, передбачених для іноземців;
— на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм про визначення статусу осіб, що відносяться до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного громадянства);
— регулюють на рівні норм загального міжнародного права правове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.д.);
— у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодавством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх прав.
Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб.
Ця проблема набуває особливої значимості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис сучасної цивілізації.

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського За«ключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.
До числа основних міжнародно-правових актів в галузі прав людини належать:
— Загальна декларація прав людини 1948 року;
— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права 1966 року (підписаний Україною
20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.01. 1976 p.);
— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.; 23.03.1976 p.);
— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (вступив у дію 23.03.1976 p.; Україна приєдналася
25.12.1990 р.);
— Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.; вступила в дію для України 15.02. 1955 p.);
— Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року (підписана Україною 7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; вступила в дію для України 7.04.1969 p.);

— Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.);
— Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.; вступила в дію для України 18.07. 1976 p.);
— Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 р.; вступила в дію для України 3.09.1981 p.);
— Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України
27.09.1991 р.) і ін.
Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НВСЄ; Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.
Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».
Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.
Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».
Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються відповідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).
У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:
1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, що приймаються ними для впровадження в життя зобов'язань, котрі містяться в договорі;
2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;
3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які
стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відпо
відному договорі, було порушено, і котрі вичерпали
усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.
Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комі
тет з прав людини, Комітет з ліквідації расової
дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші між
народні органи.
Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це ж питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).
Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, що протягом певного терміну подає письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.
Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам.
Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, відновлюють порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами. Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями.
Комітет з прав людини ООН
Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.
Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, що можуть бути прийняті.
Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.
Комітет з економічних, соціальних і культурних прав
Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.
Комітет з ліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.
Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок
Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.
Комітет проти катувань
Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями із вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджувальну комісію.
Комітет з прав дитини
Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав — учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.
Верховний комісар ООН з прав людини
Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік).
Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він має статус «посадової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини».
Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.
Європейський Суд з прав людини
Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму.із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).
В даний час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини.
Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. Суд працює на постійній основі і складається з числа суддів, що відповідають кількості держав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.
Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.
Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимоги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не перешкоджати реалізації цього права.
Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.
Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї.
Витрати Суду оплачуються Радою Європи.
Комісія з прав людини
Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).
Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року).
Контрольні механізми в рамках ОБОЄ У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.
Так, будь-яка держава — член ОБОЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав людини. Причому відповідь на такий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту.
На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.
Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини.
У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню.

Основу правового статусу індивіда утворюють правовідносини громадянства. Сутність громадянства полягає у взаємовідносинах людини і держави.
У вітчизняній науці міжнародного права і законодавстві з питань громадянства є багато визначень інституту громадянства, але, як вважається, усі вони грішать певною неповнотою, а іноді й суперечливістю.
Так, наприклад, у семитомному «Курсі міжнародного права» міститься наступна дефініція громадянства: «Громадянство — це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов'язків і означаючий підпорядкування даної особи суверенній владі відповідної держави незалежно від свого місцезнаходження... Громадянство — це юридична приналежність тієї або іншої особи до державно організованого суспільства. Громадянство — стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть у випадку тривалого перебування громадянина за кордоном він не переривається».
З приводу такого формулювання громадянства виникає ряд питань. По-перше, викликає сумнів, що громадянин, незалежно від свого місцезнаходження, підлеглий суверенній владі держави своєї громадянської приналежності, тому що, знаходячись у якості іноземця на території іншої держави, він, безумовно, підлеглий юрисдикції держави перебування. По-друге, на території будь-якої держави (державно організованого суспільства) у будь-який час знаходяться не тільки громадяни даної держави, але й інші особи — іноземці й особи без громадянства (апатриди), які у даний момент мешкають на її території, складаючи її населення.
Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 року закріплював таке формулювання громадянства України, котре визначало останнє як постійний правовий зв'язок особи й Української держави, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. На наш погляд, дана законодавча дефініція страждала ущербністю, тому що при її буквальному розумінні і реалізації громадянин України за своєю волею не вправі був вийти з громадянства, тому що воно являло собою постійний зв'язок особи і держави. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить, на наш погляд, навпаки, досить спрощене визначення громадянства — «громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках».
Тому найбільш оптимальним формулюванням громадянства представляється наступне: громадянство — це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки.
Як уявляється, у цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства:
— громадянство — це правовий зв'язок особи і держави (суб'єкти цього відношення пов'язані юридичними правами й обов'язками);
— юридичні права й обов'язки між суб'єктами правовідносин громадянства косять взаємний характер: держава вправі вимагати від особи поваги і дотримання своїх законів, але в той же час зобов'язана здійснювати захист цієї особи як на своїй
території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів;
— громадянство — це політичний зв'язок особи і держави, тому що припускає той або інший ступінь участі особи в управлінні справами держави і суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату податків та ін.;
— сталість такого зв'язку припускає наявність потенційної можливості його розірвання (особа вправі вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).
Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна.з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичайно не визнають приналежність даного індивіда громадянству іншої держави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити. У Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою признавалася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Проте вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплює принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.
Слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо встановлено також подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб — статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство — це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосування при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього достатньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної республіки і знаходяться в ній тимчасово.
У доктрині міжнародного права і національного законодавства деяких держав замість терміна «громадянство» використовується термін «підданство», причому в якості цілком рівнозначних. Як представляється, ці терміни не є рівнозначними. Підданство відрізняється від громадянства насамперед тим, що воно:
— по-перше, є інститутом монархічної держави і означає політико-правовий зв'язок підданого з монархом;
— по-друге, такий правовий зв'язок характеризується не взаємним і рівнообов'язковим, як при громадянстві, а одностороннім характером: підданий виконує перед монархом тільки обов'язки, а монарх щодо індивіда має тільки права;
— у третіх, в історичній ретроспективі інститут підданства передував виникненню інституту громадянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних революцій.
Варто враховувати, що в деяких сучасних монархіях інститут підданства, там де він ще офіційно існує, нічим не відрізняється від інституту громадянства. Так, наприклад, в Акті про британське підданство від ЗО липня 1948 року (п. 2 статті 1, Частина 1) указувалося: «Вираз «британський підданий» і вираз «громадянин Співдружності» мають те саме значення». У більшості ж держав із монархічною формою правління використовується поняття громадянства.
Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда,.який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави.
Громадянин (патрид) — це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної держави. В Україні громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Документами, що підтверджують громадянство України, є:
1. Паспорт громадянина України;
2. Свідоцтво про належність до громадянства України;
3. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
4. Тимчасове посвідчення громадянина України;
5. Проїзний документ дитини;
6. Дипломатичний паспорт;
7. Службовий пасорт;
8. Посвідчення особи моряка;
9. Посвідчення члена екіпажу;
10. Посвідчення особи на повернення в Україну.
Особа без громадянства (апатрид, аполід) — це особа,
яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь держави взагалі. У місці свого перебування апатрид одержує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на проживання.
Особа з подвійним або множинним громадянством (біпатрид) — це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші документи громадянина двох або декількох держав. У цьому випадку іноді виникає необхідність визначення ефективного громадянства, що особливо важливо в колізійному праві при участі таких осіб у цивільно-правових відносинах, ускладнених іноземним елементом (цивільних, сімейних, трудових та ін.).
Іноземний громадянин — це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не є її громадянином, але має докази приналежності до громадянства іншої держави. У якості такого доказу виступає паспорт громадянина (підданого) іноземної держави.
Особливу увагу слід звернути на застосування терміна «іноземці», використовуваного в законодавстві багатьох держав. Виходячи з положень статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства якої-небудь держави». Таким чином, цей термін носить збірний характер, його систематичне тлумачення дає нам розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, входять не громадяни конкретної держави, а тільки іноземні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави. Слід зазначити, що Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року використовує як термін «іноземець», під яким розуміє особу, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, тобто фактично іноземного громадянина, так і термін «особа без громадянства», під яким розуміє особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином, тобто апатрида.
На наш погляд, таке використання термінів не є вдалим, та призводить до плутанини.
Національне законодавство багатьох держав розрізняє декілька категорій іноземців: постійно проживаючих на території держави; перебуваючих (які знаходяться) тимчасово у державі; володіючих дипломатичним імунітетом; біженців та ін., правове становище кожної із яких має свої особливості.
Так, наприклад, згідно зі статтею 1 Закона України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року:
— проживання на території України на законних підставах — це проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні;
— безперервне проживання на території України — це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.
Порівняльний аналіз нормативно-правового регулювання інституту громадянства, а також його міжнародно-правова регламентація, дає можливість виділити визначені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, приблизно однорідним за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.
У відповідності зі сказаним можна виділити наступні групи субінститутів законодавства про громадянство:
Загальні положення (субінститути)
1. Поняття громадянства та принципи його законодавчого регулювання.
2. Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне громадянство.
3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і набуттю громадянства.
Приналежність до громадянства або визнання громадянства
4. Визначення поняття приналежності до громадянства та її найпростіші форми.
5. Визнання громадянства.
6. Особливі форми визначення приналежності до
громадянства в різних країнах.
Набуття громадянства, його способи, і умови
7. Визначення (закріплення) підстав і інших загальних умов набуття громадянства.
8. Приймання у громадянство, його реєстрація й оптація.
9. Відновлення в громадянстві.
Припинення громадянства
10. Підстави (види) припинення громадянства.
11. Вихід із громадянства.
12. Втрата і позбавлення громадянства.
Інші субінститути законодавства про громадянство: набуття громадянства народженням і зміна громадянства дітей; громадянство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; виконання рішень у справах про громадянство і їх оскарження — охоплюють не тільки суміжні інститути сімейного, цивільного, конституційного й адміністративного законодавства конкретних держав, але і знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних угодах між державами з питань громадянства.

Дата добавления: 2015-05-08