Філософська думка Стародавнього Сходу

Китай - одна з найдавніших цивілізованих держав світу. Якщо на ранніх етапах розвитку філософської думки на передньому краї стояли безособово-узагальнені уявлення про світ, то згодом дедалі більше уваги приділяється проблемам Людини, її життя. В самій же китайській культурі така проблема поставлена ще в VI ст. до н. е. Конфуцієм, який намагався осмислити поняття писемність, культура, словесність.

Майже до початку XX ст. поняття сюе, що означало філософію, вважалося символом знання. І хоча ще в XII ст. філософ Чжу Сі намагався вичленити окремі науки, а в XVII ст. філософ Фан Ічжи вперше сформулював принципи, що дозволяють розрізняти філософію і науку та форми філософії, близькі до європейських, процес її диференціації та окремих наук поширились лише на межі XIX-XX ст. Політика, військова справа, сільське господарство, освіта, астрономія, медицина і навіть бойові мистецтва - усе розглядалося як звичайна форма застосування філософських категорій. Ця особливість культурної історії Китаю знайшла відображення і в становленні категорій понять китайської філософії. В сучасних умовах визначення місця Китаю та його традицій у світовій культурі - одна з найважливіших проблем китайської філософії.

Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

З розвитком філософської думки в Японії поширюються буддизм і конфуціанство, беручи джерела в Китаї та Кореї. Тоді, в У-УІ стст., імператорський двір Японії надав буддизму ранг панівної ідеології. Це пояснювалося необхідністю швидше здійснити реформи Тайка, щоб зміцнити центральну владу в країні формуванням держави ранньофеодального типу. Буддійські ідеї нерідко перепліталися з примітивізмом і відвертим шаманством. З одного боку, в буддизмі підтримувалася віра у переродження, а з іншого - возвеличувалися сутри, ченці, чесність, бодхісатви Каннон (богині милосердя).

Глибина філософських положень буддизму, привнесеного з чужої культури в життя японця, здебільшого мало кого цікавила. Практична користь, отримана від копіювання і вшанування статуй будд, - ось основна причина стрімкого вкорінення вчення у свідомість японця - від простолюдина до принца. Так, у державному указі, вердикті про державне управління (Конституції), принц Сетоку (573-621 рр.) спирається на вислови Конфуція, додаючи до них численні буддійські тексти.

Спроби осмислити буддійські релігійно-філософські тексти, наблизити їх до духовного життя японців простежуються у Хоянсь-кий період (794-1191 рр.) і зв'язані з творчістю видатних мислителів японського буддизму Саіте (767-822 рр.) і Кукая (774-835рр.). Монах Саіте відомий тим, що на початку IX ст. сформував за зразком китайської школи Тянь-Тай школу тендай. Користуючись підтримкою імператорського двору, школа тендай швидко перетворилася у найбільше в Японії релігійне об'єднання з потужною економічною базою і значним впливом на політичне і громадське життя країни. Головна філософська ідея школи тендай: одна мить думки — три тисячі світів. Суть ідеї пояснюється тим, що три тисячі - число проявів світів Дхарми (Дхарма - закон, порядок), яких прихильники школи тендай нараховують десять. Ці світи від пекла до Будди розумілися як фізичні і психічні стани, що їх набувають живі істоти.

БІЛЕТ №9

Дата добавления: 2015-05-08