Давньогрецька натурфілософія: пошуки першопочатку

Антична філософія: основні риси і етапи розвитку

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VІ – V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди:

Перший - період ранньогрецької філософії - охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці(засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки(Цицерон, Сенека, Епітет).

БІЛЕТ №10

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських (Натурфілософія – це філософське осмислення природи) ідей та шкіл у Стародавній Греції). Мілетська, Піфагорська, та Елейська школи).

Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об’єкт, а першою проблемою цієї філософії – проблема пошуку вихідного початку буття. Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визначенням. Був Фалес із Мілета) місто на узбережжі Малої Азії, 624-526 рр. до РХ). Від нього до нас дійшло дві тези: «Усе з води» та «Усе має душу», Філософом називають Фалеса не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини, друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

Інший представник мілетської школи Анаксімен (585-525 рр до РХ) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анасімена, саме таким є повітря, яке він є визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні іде й у сфері інших питань. Наприклад Фалес був видатним їх здобуток – розроблення таких ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактре до поглибленого усвідомлення реальності.

До того мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що «все подібне до числа або пропорції», Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570-590 рр. до н.е.). Якщо виходити з міркувань мілетської школи і вважати, що «все» є щось «одне», то тоді світ «все») стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.

Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення. А також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов’язане з речами, є невидиме само пособі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як «Космос», «гармонія», «філософія». Давні джерела переповідають. Що саме Піфагор уперше назва себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Великий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв’язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора – Гераклід Ефеський (544-483 рр. до РХ) використав ідеї концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

БІЛЕТ №11

Класичний етап античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

У класичний період антична філософія переносить свою увагу з проблем космосу на проблему людини, її розуму і душі. Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони - відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби. Така крайня скептична позиція софістів призвела до того, що згодом їх вчення вироджується у суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтувати або спростувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додавав - інші не знають навіть цього». Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання. Осередком людської природи він називає душу, і ця думка пролунала вперше в античній філософії, для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі - розум, на ньому зосереджує Сократ свою увагу. Щасливе життя - це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі.

Великим учнем Сократа був Платон (428-347 рр. до н. е.). Вчення про людину Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинно перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, «гробницею душі». Із вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Великим учнем Платона був Аристотель(384-322 рр. до н. е.). На відміну від Платона, Аристотель заперечував самостійне існування загальних понять - ідей. За Платоном, ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами, Аристотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Аристотель відкидає основи платонівського ідеалізму.

На противагу вченню про ідею Платона, Аристотель висуває своє вчення про категорії. За Аристотелем, усі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Аристотель виділяє десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії - абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі.

БІЛЕТ №12

Філософія епохи еллінізму та Давнього Риму (стоїцизм, епікуреїзм)

У III ст. до н. е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи. Хронологічно це збігається з добою, так званого еллінізму. Остання була тісно пов'язана із завоюванням Александром Македонським майже всієї Ойкумени (так називали греки територію відомого їм на той час світу), внаслідок чого еллінська культура (і, звичайно ж, філософія) поширилася у величезному регіоні Середземномор'я, Близького Сходу, Парфії та Бактрії (Пенсії й Середньої Азії), Західної Індії та ін.

Істотні зміни намічаються в змісті традиційної філософської парадигми античного суспільства. Йдеться про те, що цілісне, предметно-речове бачення світу ніби «подвоюється» поряд зі звичним предметним світом речей мовби виростає новий — духовно-ідеальний (вже не і предметний), «внутрішній», «індивідний» (той, що «випадає» із світової гармонії буття) світ. У елліністичній (після аристотелівській) філософії вказані зміни виявляють себе насамперед не просто поворотом від космосу до людини (такий поворот здійснює вже Сократ), а виключним інтересом до морально-етичних проблем, до суб'єктивної тематики. Даний поворот чітко простежується у всіх трьох провідних філософських напрямах елліністичної філософії — епікуреїзмі, стоїцизмі та скептицизмі.

Епікур (341—270 до н. е.) у 306 р. до н. е. заснував в Афінах філософську школу. Майже буквально відтворюючи у своїй концепції всі положення Демокрітової філософії (вчителем Епікура був послідовник Демокріта Навсіфан), Епікур водночас надає останній зовсім іншого звучання. Проте відмінність ця виростає із зовсім, здавалося б, незначної «деталі» вчення, «дрібниці».порівняно з тим, у чому мислителі були згодними. Йдеться про те, що в Демокріта атоми рухаються в порожнечі виключно під дією необхідності. Що ж до Епікура, то в нього поряд з необхідністю з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від лінії необхідності:

Універсальний порядок буття і в елліністичну епоху, так само як і в класичну, продовжує панувати над людиною. Проте це вже не Логос досократиків і класичної античності, що «охоплює своєю гармонією космічне ціле, в якому рівною мірою розчиняються» як природа, так і людина. Тепер це зовнішня щодо людини необхідність, котра підпорядковує але не виражає «самотності» індивіда. Ця необхідність вже не тільки, «наперед визначає» (як давній рок), скільки примушує. Звичайно, протистояти їй так само безглуздо, як і Долі; але, якщо від останньої «нема куди подітися», то по відношенню до необхідності з'явилася не підпорядкована їй; сфера - внутрішній світ людини, її дух». Саме в цьому виявляється Епікурове відхилення атома від лінії Необхідності. Цей же момент є відправним у міркуваннях; іншої впливової філософської школи епохи еллінізму — стоїцизму.

Стоїцизм (назва походить від слова «стоя» — портик в Афінах, де виникла ця школа) заснував у 300 р. до н. е. Зенон (6л. 333—262 до,н. е.) з Кітіона (о..Кіпр). В історії цього напряму розрізняють Давню Стаю (III—II ст. до н. е., представники — Зенон, Клеанф, Хрісіпп), Середню Стою (її—І ст. до н. е., представники — Панецїй, Посідоній) і Пізню (Римську) Стою (І—II ст. н. е., представники— Сейека, Епіктет, Марк Аврелій). У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй. Людина цілком залежна від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність. І хоча це і не завадить діянню необхідності, проте дасть змогу, добровільно підкорятися останній.

Скептицизм, так само як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує «розчинення» індивіда в суспільно-природному порядку буття. Проте розчинення це (на відміну від класики і особливо досократівської традиції) тлумачиться тепер як суто «тілесне», тобто в тій мірі лише, в якій людина продовжує лишатися природною істотою і тому мусить їсти, спати і, зрештою, вмирати. Разом з тим кожний з напрямів елліністичної філософії вказує на наявність певної сфери: (внутрішнього — духовного — світу особистості), в якій людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішній необхідності.

БІЛЕТ №13

Дата добавления: 2015-05-08