Григорій Сковорода як видатний український філософ-мислитель

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794).

Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини.

Поділяючи світ надвоє — на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовкою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. «Скрізь любов та віру людина пізнає себе», — твердить Сковорода.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж. Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій.

Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину).

БІЛЕТ №32

Філософський смисл буття. Основні форми буття. Універсальність категорій «абсолют», «універсам», «буття», «субстанція», «матерія»

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти основні, найбільш важливі й поширені.

І. Буття людини. У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла – немає і людини, хоча ми і "їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти". Не задоволені елементарні потреби – не може існувати і зростати духовність.

Друга форма буття людини – практика соціального творення. Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці.

Третя форма буття людини – її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає.

II. Буття речей, процесів. Це буття ділиться на: а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого; б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною. Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу поза і незалежно від існування людини, яка, однак, є частиною цього світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює "штучну природу", сприятливу для задоволення потреб свого життя. Людство не винайшло нічого, що могло б замінити біоту як регулятора навколишнього середовища. Але за час свого існування (відносно короткого) воно вже знищило 70% природних екосистем, які здатні переробити всі відходи людської діяльності. Про це свідчать очевидні факти: руйнування озонового шару, знищення планктону морів та океанів тощо.

III. Буття соціальне. Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства. Про буття людини вже йшлося. Суспільству присвячено цілий розділ "Соціальна філософія".

Матерія - це філософська категорія для позначення реальності, яка існує незалежно від нашої свідомості і яка копіюється нашими органами чуття. Це визначення усуває суперечності між філософією і наукою. У матерію входять не тільки речовини, але й поля. Основними властивостями матерії є:1-об'єктивність, 2-пізнаванності, 3-структурність, 4-субстанціональності.

Субстанція - те, що лежить в основі всього існуючого, суть гранична підстава всіх речей і процесів. Філософські напрямки в самому загальному плані, тому позначаються по розумінню ними субстанциальности світу. Ті філософські вчення, які пояснюють світ з однієї субстанції, називають моністичними. Атрибути буття (рух, простір, час) абсолютні. Але оскільки це форми рухомої матерії, то вони відносні, вони обумовлені нею, як форма своїм змістом, і кожен рівень руху матерії характеризується своєю просторово-часової структурою, становить певну ієрархічну систему буття, досить складну у своєму розвитку по просторово-тимчасовим характеристикам і відтворену на сприйнятті людиною світу в цілому.

Зізнання універсальності й унікальності людини недостатньо в світоглядному плані, якщо воно не доповнюється визнанням універсальності й унікальності внечеловеческая різновидів буття. Справа в тому, що сучасна наука, в тому числі і філософія, вийшла на обгрунтування унікальності кожного індивіда, а відповідно, і існування цього індивіда, тобто буття.

БІЛЕТ №33

Дата добавления: 2015-05-08