Навчально-методичний 2 страница

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість (ст. 25 КК). Злочинна самовпевненість - це таке психічне ставлення винного до вчинених ним діянь, при якому особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їх відвернення. Передбачення можливості настання наслідків має абстрактний характер, особа не конкретизує у своїй свідомості злочинний результат. Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків, при цьому сподівається на реальні обставини, які, на її думку, можуть запобігти настанню наслідків. Злочинна недбалість характеризується таким психічним ставленням до вчиненого, при якому особа, діючи певним чином, не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла передбачити їх настання.

В суб'єктивній стороні складу злочину мотив і мета можуть виступати в якості обов'язкових, факультативних чи кваліфікуючих ознак. У тих випадках, коли мотив і мета прямо зазначені в законі або маються на увазі, вони є обов'язковими ознаками. У деяких випадках, мотив і мета можуть враховуватися в якості пом'якшуючих чи обтяжуючих обставин при призначенні покарання. Мотив – це спонукання особи до вчинення злочину. Мета – це уявлення особи про кінцевий результат суспільно небезпечного діяння.

Юридична помилка – це невірна, хибна уява особи про злочинність чи не злочинність, вчиненого нею діяння, його кваліфікації або карності. Видами юридичних помилок є: уявний злочин, помилка у протиправності діяння, помилка у кваліфікації вчиненого діяння, помилка в караності діяння. Фактична помилка – це невірна, хибна уява особи про обставини, що утворюють об’єктивні ознаки конкретного складу злочину. До фактичних помилок відносять: помилка в об’єкті злочину, помилка у предметі злочину, помилка у знаряддях вчинення злочину, помилка у причинному зв’язку, помилка в суспільно-небезпечних наслідках.

Емоції – це психічні стани і процеси в людині, у яких реалізуються її ситуативні переживання, пов’язані з вчиненням нею злочину. Фізіологічний афект – це стан сильного душевного хвилювання, що виник у особи внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання, або тяжкої образи з боку потерпілого (наприклад, вбивство в стані сильного душевного хвилювання). У теорії кримінального права виділяють також патологічний афект, коли настає глибоке затьмарення свідомості особи і вона втрачає здатність усвідомлювати свої діяння або керувати ними - особа визнається неосудною.

Тема 6. Стадії вчинення злочину, співучасть у злочині – 2 години

Умисні злочини можуть відбуватися за стадіями, Закон виділяє три стадії: готування, замах і закінчений злочин (ст. 13 КК). На стадії готування створюються умови для вчинення злочину (підшукання або пристосування знарядь, засобів вчинення злочину, усунення перешкод, розподіл ролей між співучасниками та інші). Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч.2 ст.14 КК).

На стадії замаху відбуваються дії, спрямовані на скоєння злочину, але злочин не завершується з причин, що не залежать від волі винного (закінчений та незакінчений замах) – ст.. 15 КК.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця – це остаточне припинення особою за своєю волею, з будь-яких мотивів доведення до кінця задуманого злочину. Добровільна відмова можлива на стадії готування чи замаху, але до закінчення злочину. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Від добровільної відмови необхідно відрізняти дійове каяття. Дійове каяття – це сукупність дій особи, спрямованих на усунення чи зменшення збитку, заподіяного злочином. Дійове каяття має місце після закінчення злочину, може враховуватися як обставина, що пом'якшує покарання (ст.. 66 КК), або як підстава звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45 КК).

Під час вивчення цієї теми особливу увагу слід звернути на питання про юридичну природу співучасті. У теорії кримінального права склалися дві сталі концепції юридичної природи співучасті. Одна з них має в основі акцесорну природу (від лат. accessorium – «додатковий», «несамостійний») характеру співучасті. Прихильники іншої теорії розглядають співучасть як самостійну форму злочинної діяльності.

Діючий КК України визначає в ст. 26, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Співучасть включає наступні ознаки: наявність двох та більше суб’єктів злочину, які беруть участь у скоєнні одного умисного злочину; спільна їх участь в скоєнні злочину; умисний характер діяльності співучасників.

В залежності від ролі, яку виконують злочинці при вчиненні злочину спільними зусиллями, Закон виділяє наступні види співучасників: виконавець, організатор, підбурювач та посібник (ч. 1 ст. 27 КК України).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка: а) безпосередньо скоїла злочин, або б) вчинила це шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не є суб'єктом злочину. Організатор скоєння злочину вчиняє одне із наступних дій: організовує вчинення злочину (злочинів); керує підготовкою злочину (злочинів); створює організовану групу чи злочинну організацію; керує організованою групою або злочинною організацією; забезпечує фінансування організованої групи або злочинної організації; організовує приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 27 КК). Підбурювачем вважається особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом чи іншим шляхом схилило будь-кого зі співучасників до скоєння злочину. Посібником визнається особа, яка сприяла скоєнню злочину іншими співучасниками: порадами чи вказівками; наданням засобів чи знарядь вчинення злочину; усуненням перешкод для вчинення злочину; заздалегідь даною обіцянкою переховувати злочинця, знарядь чи засобів скоєння злочину, його сліди та предмети, здобуті злочинним шляхом, або придбати чи збути такі предмети; іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 УК). Пособництво за характером дій поділяють на: інтелектуальне, фізичне.

Форми співучасті – це об’єднання співучасників, що розрізняються між собою за характером ролей, які виконуються ними і за стійкістю їх суб’єктивних зв’язків. В залежності від ступеня узгодженості дій співучасників можна виділити наступні форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою. В залежності від способу взаємодії співучасників воно підрозділяється на: 1) співвиконавство; 2) співучасть у прямому значенні цього слова. За характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину воно ділиться на: 1) просте та 2) складне.

За суб’єктивною ознакою виділяють наступні форми співучасті: група без попередньої змови; група за попередньою змовою; організована група; злочинна організація.

Слід відмітити, що співучасть як одна з форм злочинної діяльності не створює яких-небудь особливих підстав кримінальної відповідальності. Однак, окрім загального положення, передбаченого ч. 1 ст. 2 КК, діють правила, які стосуються відповідальності співучасників (ст. 29 та 30 КК).

Співучасники несуть відповідальність тільки за ті діяння, які скоєні у межах домовленості, яка відбулася між ними. Відхилення від цієї домовленості може привести до ситуації, за якої вчинене виконавцем не підпадає під ознаки співучасті. У такому випадку має місце так званий кількісний або якісний ексцес виконавця.

В Кримінальному кодексі 2001 року введена норма з добровільною відмовою співучасників від скоєння злочину (ст. 31 КК).

Причетність до злочину – це така злочинна діяльність, яка хоча й пов’язана зі вчиненням злочину, однак не є співучастю у ньому через відсутність об’єктивної та суб’єктивної спільності. В теорії кримінального права виділяють три види причетності: заздалегідь не обіцяне приховування злочину; неповідомлення про злочин; потурання злочину.

Питання про можливість співучасті звичайного суб’єкта у злочинах, вчинених тільки спеціальним суб’єктом, являється дискусійним. Дискусійними в науці кримінального права є проблеми уявної співучасті та співучасті у необережних злочинах.

Тема 7. Множинність злочинів. Обставини, що виключають злочинність діяння. – 2 години

Одиничний злочин – це діяння, яке містить ознаки одного складу злочину, передбаченого однією статтею Особливої частини КК. В науці кримінального права розрізняють прості і складні одиничні злочини. Простий одиничний злочин складається з одного об’єкту, одиничних ознак об’єктивної і суб’єктивної сторони. Складні одиничні злочини мають декілька видів: складний злочин, що має (два об’єкти посягання; два або більше видів дій; два види наслідків); продовжуваний злочин, який складається з декількох чи багатьох тотожних злочинних дій, спрямованих на досягнення однієї мети; триваючий злочин, об’єктивна сторона якого виконується безперервно.

Множинність злочинів має місце при вчиненні однією особою двох чи більше злочинів, кожний із яких утворює ознаки самостійного складу злочину і за які особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Ознаками множинності є такі обставини при яких одна і та ж особа вчинила два чи більше закінчених чи незакінчених злочинів; кожен із злочинів передбачений самостійною кримінально-правовою нормою, він не є необхідною ознакою іншого злочину, з числа вчинених цією ж особою; хоча б по двох злочинах не “погашені” їх юридичні наслідки; хоча б щодо двох злочинів відсутні процесуальні перепони для притягнення до кримінальної відповідальності.

КК 2001 р. називає три форми множинності: повторність, сукупність, рецидив.

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. Виділяють повторність однорідних і тотожних злочинів. Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. Розрізняють два види сукупності злочинів: реальну та ідеальну. Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Рецидив можна поділити на такі види: загальний рецидив; спеціальний рецидив; пенітенціарний рецидив.

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим КК України.

Вивчення другої частини теми необхідно розпочати зі з’ясування того, що обставини, які виключають злочинність діяння, – це обставини, наявність яких перетворює діяння, зовнішньо подібні до злочину, у правомірні, а деякі – у суспільно корисні. Ознаки обставин, які виключають злочинність діяння: а) являють собою свідомий і вольовий вчинок людини, який підпадає під зовнішні ознаки злочину та вчинення за наявності до того певних підстав; б) є за своїм змістом суспільно корисними чи соціально прийнятними (припустимими); в) передбачаються нормами різних галузей законодавства; г) виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, а тим самим – кримінальну відповідальність, тобто є правомірними.

Необхідною обороною (ст. 36 КК) визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, чи іншої особи, а також суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечних посягань шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної та достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Уявною обороною (ст.37 КК) визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Не визнаються злочинними дії потерпілого й інших осіб (ст. 38 КК) безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця тягнуть кримінальну відповідальність лише у випадках заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження особі, яка вчинила злочин, тобто за статтями 118 і 124 Кримінального кодексу.

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК), тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Якщо особа заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого вона не могла керувати своїми діями, то заподіяне цією особою не є злочином (ч.1 ст. 40 КК).

Дія (бездіяльність) особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, але була вчинена з метою виконання законного наказу чи розпорядження, визнається правомірною (ст.41 КК).

Діяння, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, не визнається злочином, якщо воно було вчинено в умовах виправданого ризику для досягнення суспільно корисної мети (ст. 42 КК).

Якщо особа вимушено заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під час виконання нею відповідно до закону спеціального завдання із попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, беручи в них участь, то її діяння не є злочином (ст.. 43 КК).

Тема 8. Поняття, мета та види покарання – 2 години

Покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарання – це кримінально-правовий наслідок скоєного ним злочину.

Слід виділити специфічні ознаки покарання, з яких і складається поняття покарання: це міра державного примусу; державний характер примусового заходу; позбавлення й обмеження, пов’язані з застосуванням до нього покарання; призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи, при чому важливо визнати вину особи у скоєнні злочину; призначається тільки за вироком суду і від імені держави; спричиняє особливий правовий наслідок – судимість; за своїм змістом є карою. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Проблема мети покарання цікавили багатьох вчених і філософів протягом всієї історії. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: абсолютні теорії покарання (теорії відплати); відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

На підставі ч. 2 ст.50 КК України можна виділити такі цілі покарання: кара; виправлення засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим; запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Під карою як метою покарання розуміється не жорстока помста чи відплата особі з боку держави за вчинений злочин, а орієнтація законодавцем суду за застосування до засудженого такого комплексу обмежень його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також спеціальної і загальної превенції.

Мета виправлення засудженого передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Мета спеціальної (приватної) превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, який виключає повторне скоєння злочинів. Мета загального попередження (загальна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб.

Розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов’язаними і взаємообумовленими. Покарання можна класифікувати за різними критеріями (ст.52 КК).

За характером впливу на засудженого покарання класифікуються на пов’язані з виправно-трудовим впливом на засуджену особу та на покарання, які не пов’язані з виправно-трудовим впливом на засуджену особу. До покарань, пов’язаних з виправно-трудовим впливом з урахуванням діючого законодавства відносяться: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До покарань, які не пов’язані з виправно-трудовим впливом відносяться: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; конфіскація майна, арешт. До покарань, які не пов’язані з виправно-трудовим впливом та можуть бути застосовані до неповнолітніх слід віднести: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, арешт.

За порядком, способом призначення ст. 52 КК виділяє основні, додаткові, змішані. До основних належать: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До додаткових: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. До змішаних: штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Розміщуючи види покарання законодавець розмістив їх в залежності від суворості виду покарання від найменш суворого до найбільш суворого. Система для повнолітніх виглядає наступним чином: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Для неповнолітніх із основних покарань це: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк.

За змістом обмежень і позбавлень прав і свобод засудженої особи розрізняють 1) покарання, що обмежують або позбавляють засуджену особу особистої волі: обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі; 2) покарання, що обмежують або позбавляють засуджену особу права власності: штраф та конфіскація майна; 3) покарання, що обмежують трудові та інші права і свободи засудженої особи: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

За суб'єктом, до якого можуть застосовуватися покарання розрізняють загальні покарання та спеціальні покарання (застосовуються до певної особи).

За можливістю визначення строку покарання виділяють: строкові покарання; безстрокові покарання (штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна; довічне позбавлення волі), та різновид безстрокових покарань - разові.

Тема 9. Звільнення від кримінальної відповідальності, від покарання та його відбування,– 2 години

Для уяснення сутності та змісту інституту звільнення від кримінальної відповідальності важливо знати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це передбачена законом відмова держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, обмежень її прав і свобод, визначених КК України. Звільнення особи від кримінальної відповідальності відбувається у судовому порядку, виключення – звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону України про амністію.

Слід мати на увазі, що залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: імперативне (обов'язкове) і дискреційне (факультативне, необов'язкове). факультативними є звільнення, передбачені ст. 47, ст. 48 та ч. 1 ст. 97 КК України.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним та умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім двох, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи або організації (ст. 47) і звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97).

Необхідно звернути увагу, що випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбаченої як Загальною, так і Особливою частинами КК України. Це дає підстави здійснити їх поділ на загальні та спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності. У Загальній частині передбачено 9 таких видів, а у Особливій – 14, наприклад, ч.2 ст. 111 КК України.

Згідно структури розділу IХ КК України, слід виділяти такі види звільнення від кримінальної відповідальності: у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України), у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України), у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України), у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48 КК України), у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК України). До наведених видів звільнення також слід додати звільнення від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію».

Під звільненням від покарання розуміється відмова держави від застосування до винного передбачених кримінальним законом покарань за певних, установлених кримінальним законом чи законами про амністію або актом про помилування, підстав та умов. При цьому підстави такого звільнення різні. Зокрема, воно допускається, 1) якщо засуджений виправився й тому цілі покарання можуть бути досягнуті без його реального виконання (в цілому чи його частині), або 2) якщо є інші обставини, що свідчать про недоцільність застосування до нього покарання (давність виконання обвинувального вироку); або ж 3) коли досягнення цілей покарання стає неможливим і безцільним (наприклад, тяжке захворювання засудженого).

Види звільнення від покарання та його відбування можна викласти в залежності від різних підстав класифікації.

В залежності від остаточності застосування звільнення від покарання та його відбування: умовне (неостаточне) та безумовне (остаточне).

Також класифікувати види звільнення від покарання та його відбування можна за характером можливості звільнення на: імперативні (від покарання - ч. 2 ст. 74, ч. 1 ст. 78, ч. 1 ст. 84, ст.ст. 86, 104 КК України; від відбування покарання - ст.ст. 80, 86, 106 КК України) та факультативні (від покарання - ч.ч. 4, 5 ст. 74; ч. 4 ст. 79, ч. 4 ст. 83; ч. 2 ст. 84, ст. 105 КК; від відбування покарання - ст. ст. 75, 79, 81, 83, ч. 2 ст. 84, ст.ст. 87, 104, 107 КК України) види звільнення від покарання та його відбування.

За суб’єктом застосування звільнення від покарання та його відбування розрізняють звільнення, які застосовуються за рішенням суду та звільнення, які застосовуються Президентом України за актом помилування.

Є й інші підстави класифікації видів звільнення від покарання та його відбування. Наприклад, за правовими підставами звільнення, за часом звільнення, за категорією звільнюваної особи та ін.

Відповідно до чинного законодавства судимість визнається юридичним наслідком засудження особи за вчинений злочин, етапом, що завершує реалізацію кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 89 КК погашення судимості, як автоматичне її припинення при наявності встановлених законом умов, залежить від категорії вчиненого злочину, особистості винного, виду покарання й відбутого строку покарання. Відповідно до ст. 91 КК зняття судимості встановлюється рішенням суду до осіб, засуджених до обмеження або позбавлення волі, які після відбуття не менш половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК, зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці довели своє виправлення.

Тема 10. Особливості кримінальної відповідальності

неповнолітніх – 2 години

Кримінальне законодавство передбачає ряд положень, відповідно до яких, органи, що забезпечують протидію злочинності зобов’язані прагнути до перевиховання підлітків без застосування до них мір кримінального покарання. Якщо неповнолітній звільнюється від кримінальної відповідальності (ст.97 КК), або покарання (ст. 105 КК), до нього можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру.

У ст. 97 КК передбачено, що неповнолітні, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, якщо буде визнано, що їх виправлення можливе без застосування кримінального покарання, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності з застосуванням до них примусових заходів виховного характеру. Неповнолітній, що вчинив злочин невеликої чи середньої тяжкості може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано що внаслідок щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

До неповнолітнього можуть бути застосовані наступні примусові заходи виховного характеру: застереження, обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладання на неповнолітнього, що досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяного майнового збитку; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищуює 3 років.

Тривалість примусових заходів виховного характеру встановлюється судом. При ухиленні неповнолітнього, який вчинив злочин від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

Особливості призначення покарання неповнолітнім - до визнаних винними у вчиненні злочину неповнолітніх можуть бути застосовані такі види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк; та додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-91 КК України з урахуванням положень, передбачених статтею 108 цього Кодексу.

Тема 11. Злочини проти життя та здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та недоторканості особи. (4 години)

У другому розділі Особливої частини КК України передбачені лише ті злочини, що безпосередньо посягають на життя та здоров’я особи (в Особливій частині КК містяться й інші злочини, які посягають на життя та здоров’я особи, проте відносини, що забезпечують охорону життя та здоров’я особи, є не основним безпосереднім, а додатковим об’єктом цих складів злочинів).

Об’єктом злочинів, передбачених розділом II Особливої частини КК України є суспільні відносини, спрямовані на захист життя та здоров’я особи.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. У кримінально-правовому розумінні біологічне в людині - це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості - об'єкт.

Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кін­цевим моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть мозку. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку тобто повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів.

Суспільно небезпечне діяння при вчиненні злочинів проти життя може проявлятися як у формі дії (наприклад, порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини) так і у формі бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані). Посягання на життя може бути вчинене як умисно, так і з необережності.

Всі злочини, передбачені вказаним Розділом, можна поділити на: злочини проти життя особи (ст.ст. 115-120,129 КК),злочини проти здоров’я особи (ст. ст. 121–128 КК), злочини проти особистої безпеки особи (ст.ст. 130–145 КК)

Дата добавления: 2015-05-10