Архітектура та будівництво в Україні ранньонового часу

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад 30 фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій.

Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склепіння і "стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими". При вході у вівтар "стояли два стовпи з цілого каменя і на них склепіння, а верх же вгорі прикрашений зорями золотими на лазурі". Внутрішній поміст її "був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як дзеркало". Дверей було двоє, і "прикрашені вони каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдієм..." "На західних дверях був зроблений Спас, а на північних святий Іоанн Золотоустий, так що всі, хто дивився на них, дивувалися". Прикрасив князь дорогоцінним камінням і золотом ікони, які привіз він з Києва. Коли ця церква згоріла під час пожежі у Холмі, то Данило побудував новий собор Богородиці, що був прикрашений різними скульптурами та виробами художнього ремесла. Поряд з прикрасами місцевих умільців, багато архітектурних деталей привозилося з Києва та інших міст, а також з-за кордону. Князі і бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шатами, виготовленими з дорогоцінних тканин і гаптованими золотом. Деякі дослідники припускають, що палати князів і багатих вельмож прикрашались пишно і з великим культурним смаком.

Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-Волинській державі.

26. Полемічна література кінця XVI – початку XVIІ ст.: причини появи, проблематика, видатні автори.

27. Українська барокова література.

Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Ще протягом всього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, "слова", "казання", "поученія" Л. Барановича ("Меч духовний", "Труби словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), А. Радивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна "Книга житій святих" Д. Туптала.

Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Крім згадуваних вже літописів Самовидця, Г. Граб'янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з'являється анонімна "Історія русів". Видатною пам'яткою паломницької прози стали "Странствованія" В. Григоровича-Барського.

Однак козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: "Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі" М. Стрийковського, поема "Про Острозьку війну під П'яткою" С. Пекаліда, "Україна, татарами терзана" М. Павковського, "Чигирин" О. Бучинського-Яскольда, "Розмова Великоросії з Малоросією" С. Дівовича та ін. Особливо показові твори деяких поетів "часів Мазепи", який і сам писав вірші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи — як у західноєвропейській лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького (у останнього, наприклад: "Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пливе щасливо у відвічну славу..."). І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирної праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами.

Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такий раціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський і Феофан Прокопович! І хоч самі автори розуміли умовність усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецькою метою, для гри думки і переливів слова.

Вірші-послання, панегірики — то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках — на Ціцероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанням вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури.

Дата добавления: 2015-05-08