Ренесансні впливи на українську культуру

Осередки культурного життя в середньовічній Русі.

Передвісниками Ренесансу були Данте (на зламі XIII—ХIV ст.), Пет­рарка і Бокаччо (XIV ст.), але датують Ренесанс, виходячи з європейських реалій, пізніше: ранній (1420— 1500 рр.), золотий (1500—1540 рр.) та пізній (межі точно не встановлюють). Оскільки Ренесанс — це в перекладі означає «відроджен­ня», то виникає спокуса знайти озна­ки відроджень у різних народів у різних розуміннях слова все далі на схід, аж до Китаю та Японії.

Між тим в Італії термін «відрод­ження» мав цілком визначений, прив'язаний до власної національної історії, смисл. Після Данте мова йшла про відродження старої римо-іта­лійської культурної традиції, яка досі заперечувалась, оскільки була язич­ницькою. Католицька церква строго дозувала ту культурну спадщину, яку можна було прийняти на ґрунті хрис­тиянства. Освіта, яку сприйняла се­редньовічна Європа з попередньої епохи, не могла задовольняти потре­би суспільства вже після того, як відкрилися нові горизонти внаслідок освоєння культури іспанських арабів. Розвиток науки, передусім фізико-математичної, дозволив подо­лати рубежі, на яких зупинилася ан­тичність. Йшлося про можливість звертатися необмежено і в гу­манітарії до античної класики попри її «язичництво»: це була ідеолога відновлення національної римо-італійської культури.

Найхарактернішою ідеологічною ознакою епохи Відродження вва­жається гуманізм. Слідом за одним із ранніх ідеологів гуманізму Салю-таті в центрі уваги італійських пись­менників XV ст. опиняється поняття humanitas, вживане ще Ціцероном. Humanitas розуміється, як ученість і,як схильність до шляхетних мис­тецтв, а також, як доброзичливість щодо інших людей. В свідомості се­редньовіччя, в церковній свідомості протиставилось людське — божественному як вищому, принципово відділеному. У Салютаті, у Леонардо Бруні humanitas розуміється як культура іпротиставляється, з одного боку, відсутності освіти — варварству з іншого боку — відсут­ності моральності й шляхетності, тобто дикості. Звідси, між іншим, починається майбутня кон­цепція етапів людської історії — дикість, варварство, цивілізація — прийнята свого часу і Ф. Енгельсом.

Мистецтво і література Ренесансу залишаються безпосередньо пов'яза­ними з християнською ідеологією і християнським містеріальним куль­том. Але відбувається радикальна зміна позицій щодо літургійного часу і способів єднання смертного індивіда з трансцендентним, надіндивідуальним, безконечним світом.

У традиційній християнській ху­дожньо-теологічній системі світ лю­дини протистоїть небесному світові як його духовній (необразній) сут­ності, а обом їм протистоїть світ бут­тя Бога, як світ надраціональний і надобразний. Ці канони зруйнувалися ренесансною культурою, яка переосмислила ставлення до нетварного і надтварного світу, виходячи з нового розуміння біблійної тези про людину як образ Божий. Повернен­ня до античного антропоморфізму в баченні богів мало набагато шир­ший, ніж власне «італійський», сенс повернення до забутої римсько-ан­тичної спадщини. Бог-Отець з'яв­ляється на полотнах християнських майстрів у вигляді могутнього стар­ця, а Мадонна вражає своєю жіноч­ною красою. Ікона перетворюється на живопис і вміщується не тільки в храмі, а й у палаці. Божественна історія світу стає людською істо­рією, розкриває те. що релігія по­божно називала Божим задумом

Жести, постави, композиції фігур в ренесансному мистецтві умисні, піднесені і театральні, що змушує вбачати в образах людського світу особливий смисл. У цьому особли­вому смислі і міститься вся сакральність світу. Мистецтво не ство­рює, хоча б натяком, священну он­тологію, не натякає символічними засобами на світ неземних об'єктів, острів літургійного часу — воно прагне показати те особливе світло, яке робить тварне буття частиною Божественного цілого.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI — початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берестейською унією стимулював розвиток полемічної літератури. Письменників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", З. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога".

Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й реформаційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гуманістичне спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцінне" (1646) утверджується ідея земного буття людини.

Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідомлення важливості власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI — на початку XVII ст. вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що переважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

Дата добавления: 2015-05-08