Міжгалузеві й галузеві принципи 3 страница

Романо-германська правова сім'я зазнала кілька періодів у своєму розвитку. Хронологічно вирізняють такі: перший —

РОЗДІЛ XV

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

і

період звичаєвого права (кутюмів) і_писаного римського права (до XIII століття); другий — відродження вивчення римського права в університетах (XIII — XVIII ст.); третій — період ко­дифікації, завершення формування романо-германської право­вої сім'ї як цілісного явища (XVIII — 50-ті рр. XX ст.); четвер­тий — «ера декодифікації» і розвитку тематичної правотворчості (50-ті рр. XX ст. і до нашого часу).

Формувалася романо-германська правова сім'я за умов фео­дальної роздрібленості Європи, відсутності національного права, нетривких, тимчасових союзів. Позитивне право перебувало в ха­отичному, роздрібленому стані, панували анархія і свавілля, а су­перечки вирішувалися за правом сильнішого. Суспільство при­йшло до усвідомлення необхідності нового права, що було б засно­ване на справедливості і єдиних, універсальних критеріях, гарантії виконання судових рішень. Таким правом, що було основою ви­кладання в університетах, а пізніше і національних кодифікацій, стало римське і канонічне право. Воно відповідало свідомості та потребам суспільства. Кодифікація, яка пройшла у європейських державах з XVIII по XX століття, дала можливість покласти край множинності, архаїчності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити романо-германське право не тільки на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прий­няті в Пруссії — Прусське земельне уложення 1794 року, Авст­рії — Австрійське цивільне уложення 1811 року, у Франції — Французький цивільний кодекс 1804 року, Німеччині — Герман­ське цивільне уложення 1896 року та ін. Причому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континен­тального права. Історичне його значення полягає в тому, що він на­був поширення у всьому світі. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецептований Бельгією, Голландією, Люк­сембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Туні­сом, Марокко, Південною та Центральною Америкою, штатом Луїзіана США, канадською провінцією Квебек та іншими.

Спочатку, після кодифікації, існувала небезпека поділу євро­пейського права на так звані латинські (романські) і германські системи, але пізніше різниця між ними нівелювалась, а пізніші ко­дифікації зовсім позбавили смислу цей поділ. На сьогоднішній 214

день у національних правових системах країн, що належать до континентальної правової сім'ї, більше подібних ознак, ніж різ­них. До них, зокрема, належать такі:

а) усі вони в основному побудовані на основі римських, ка­нонічних і місцевих правових традиціях;

б) романо-германська правова сім'я є винятково продуктом
культури, незалежним від діяльності феодальної державної влади;

в) єдина ієрархія джерел права, висловлена у формально, абстрактно сформульованих нормах, тобто як основне джерело висту­пає нормативний акт, який виходить від законодавця. Законода­вець усвідомлює суспільні відносини, узагальнює соціальну прак­тику, типізує ситуації, які повторюються, і формулює в норматив­них актах загальні моделі прав і обов'язків для суб'єктів права;

г) подібна юридична техніка, аналогічні прийоми подачі правових норм, наявність спільної юридичної мови і подібної манери
викладення, що полегшує переклад юридичних текстів з однієї
мови на іншу;

ґ) кодифікований характер права;

д) єдина система права, тобто поділ її на галузі;

є) в усіх країнах визнається поділ права на публічне і приватне;

є) більш-менш єдина система принципів, у тому числі тих, що визначають специфіку судової діяльності;

ж) відносна одноманітність судової та адміністративної прак­тики.

У романо-германській правовій сім'ї суддя не зв'язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів, за винятком судової практики Верховного або Конституційного Судів. Судова прак­тика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики». Враховуючи викладені подібні ознаки, видається надто цікавою пропозиція С. Алексєєва віднести романо-германське право до так званої нормативно-законодавчої системи, відокремленої від нормативно-судової, представленої англо-американським загальним правом. На його думку, на високому рівні теоретичних абстракцій можливе обособлення в логічному плані юридичного і техніко-юридичного сторін сімей правових систем і формування на цій основі деяких укрупнених (логічних) систем юридичного регулювання, що да­ють можливість об'єднати найтиповіші правові цінності. Залежно від того, який з елементів правових систем, сполучених з основ­ними формами право утворювального процесу, — встановлені за 215

РОЗДІЛ XV

конодавством форми (норми) чи юридична, судова практика, — розглядається як основа юридичного регулювання, вирізняють дві основні укрупнені юридичні системи, існування та особли­вості яких характеризують їх як нормативно-законодавчу і нор­мативно-судову.

§ 3. Англо-американська правова система

Англо-американське (загальне) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку: пер­ший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 р.); другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 р.); третій — період розвитку загального права, становлення додаткової пра­вової системи — права справедливості (1485 — 1832 рр.); четвер­тий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти представницьких органів, підсилення значення дер­жавної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). До сім'ї загального права, поряд із Англією, входять правові сис­теми США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірлан­дії, країн групи Британсько Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права.

Після норманського завоювання 1066 року функція правосуд­дя здійснювалася здебільшого феодальними судами (судами ба­ронів, менорськими судами і т. ін.) також на основі звичаєвого права, так само як і в ліквідованих судах графств і судах сотень. Король втручався в суперечки тоді, коли існувала загроза миру в королівстві і коли обставини складалися так, що їх не можна бу­ло вирішити у звичайному порядку. В рамках Curia regis (суду для вельможних людей і найважливіших справ) склалися спеціальні комісії зі специфічною судовою компетенцією, засідання яких відбувалися у Вестмінстері. Зокрема, до їх компетенції належали справи, що торкалися королівських фінансів, стосувались влас­ності і нерухомості, а також тяжкі кримінальні злочини, оскільки ці злочинці порушували мир у королівстві. У ході діяльності Королівських Вестмінстерських Судів склалася судова практика, коли судді керувалися нормами тих стосунків, що вже існували, і на їх основі виробляли свої юридичні принципи. Сукупність цих рішень, прецедентів, стала еталоном для розгляду подібних справ у судах і, будучи обов'язковою для всіх інших судів, таким чином, 216

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

уклала систему загального права. Наприкінці середніх віків ко­ролівські суди були практично єдиним органом правосуддя, бо муніципальні, торговельні та церковні розглядали лише мало­значні справи, а сеньйоральні суди вже припинили на той час своє існування. Але аж до реформи 1875 року королівські суди продов­жували залишатися судами з винятковою юрисдикцією — приватні особи повинні були просити про надання їм можливості звернення до них. Зацікавлена в розгляді справи особа зверталася до вищої посадової особи — канцлера з проханням видати спеціальний при­пис (\угії) суду розглянути цю справу. Проте такий припис вида­вався в разі подібності, схожості з раніш уже підтвердженими підставами для позовів, перелік яких був досить обмеженим (на­приклад, перед судовою реформою в 1872 році таких випадків було лише 76). Кожному позову відповідала спеціальна процедура. Оскільки кількість звернень від громадян зростала, загальне право вже не могло впоратися із щодалі більшим навантаженням через строго казуїстичну процедуру. Починаючи з XV століття, приватні особи, які не мали можливості розглянути справу в королівських судах, звертаються безпосередньо до короля з проханням про втручання через Лорда-канцлера. Таким чином, частина функцій щодо здійснення правосуддя зосереджувалася в канцлерському суді. Це призвело до формування паралельної правової системи — «права справедливості», яка за своєю процедурою повністю відрізнялася від загального права. Право справедливості надало нові способи захисту там, де загальному праву їх бракувало. При­рода права справедливості й по сьогоднішній день висловлюється у відомих «максимах справедливості»:

право справедливості не може залишити зло безкарним; право справедливості не допоможе особі, що одержує будь-що, не даючи нічого натомість;

право справедливості не забезпечує засобами захисту особу, що поводила себе нечесно, бо той, хто шукає справедливості, по­винен мати «чисті руки».

Майже всі норми права справедливості були створені в період поміж 1529 роком — датою закінчення строку канцлерства Уолсі, і канцлерством лорда Ілдоуна, що завершилося в 1827 році. Інко­ли вони були наслідком визнання нових правил, що повністю не визнаються судами загального права (виняткова юрисдикція), або дарування нових способів, яких не мало загальне право (па­ралельна юрисдикція). Власне кажучи, право справедливості до­повнювало й усувало вади загального права.

РОЗДІЛ XV

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

Коли право справедливості доповнювало загальне право, во­но не йшло врозріз із повноваженнями правників загального пра­ва. Проте, коли право справедливості усувало вади загального права, суд канцлера вступав у конфлікти з судами загального пра­ва. Траплялося так, що канцлер розривав договір або ж виправляв формулювання документа, а суди загального права примусово приводили його до виконання згідно з первинними умовами. Ре­форми, здійснені відповідно до законів про судоустрій 1873—1875 років, анулювали конфлікти між судами загального права та судом канцлера, знищивши самі ці суди і передавши їх новому Верховно­му Суду. При цьому закони про судоустрій уніфікували лише по­рядок здійснення правосуддя з загального права і права справед­ливості, але не злили норми матеріального права. Більше не існує будь-якої подвійності в юрисдикції, оскільки Верховний Суд пови­нен сприяти використанню правомочності і способів захисту як за­гального права, так і права справедливості. При колізії норм за­гального права й норм права справедливості щодо одного й того ж питання перевага надається нормам права справедливості. Вна­слідок цього деякі норми загального права зникли.

Крім загального права і права справедливості до структури англійського права входить також статутне право (законодав­ство), джерелом якого є акти представницьких органів, що свідчать про складну еволюцію даної правової сімї. Нині законодавство є головним двигуном правової реформи. Практично всі норми, які належать до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що до них застосовується, є статутними. Тобто, якщо більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального пра­ва і права справедливості, то величезна кількість деталей міститься зараз у законі. Законодавство як джерело права певною мірою відрізняється від загального права і права справедливості. Загаль­не право і право справедливості обмежені існуючою доктриною прецеденту і можуть тільки розвивати нові прецеденти, варіюючи і розширюючи застосування вже сформульованих принципів.

Правило прецеденту, що зобов'язує англійських суддів до­тримуватися раніше прийнятих рішень, укорінилося в першій по­ловині XIX століття. Полягає воно в тому, що:

рішення, винесені Палатою лордів, є обов'язковими прецеден­тами для всієї системи судів;

рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх нижчих судів і, крім кримінального права, для самого Апе­ляційного суду;

рішення, прийняті Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, будучи строго обов'язковими, мають дуже важливе зна­чення і використовуються різноманітними відділеннями Високо­го суду для керівництва. До 1966 року Палата лордів була пов'язана своїми прецедентами, проте на майбутнє вона відмови­лася від цього правила в інтересах правосуддя.

Законодавство ж, зі свого боку, може повністю здійснювати нові принципи права, що сформувалися без посилання на прин­ципи, що існували раніше, а також може категорично відміняти існуючі норми права, чого не можуть робити ні загальне право, ні право справедливості. У цьому і полягають основні привілеї зако­нодавства.

Нарешті, історичні джерела відрізняються від законодавства ще й тим, що норми загального права й права справедливості, а також інших історичних джерел можуть бути підтверджені поси­ланням тільки на інші історичні джерела, особливо на прецеден­ти, законодавство ж становить самостійне джерело права. При колізії закону і прецеденту пріоритет завжди буде на боці зако­ну. Але правозастосовчии орган пов'язаний не лише текстом за­кону, але й актами тлумачення закону в попередніх посадових рішеннях, тому оцінювати закон як джерело, що стоїть вище пре­цеденту, було б неправильно.

§ 4. Релігійно-традиційна правова система

Вельми значні особливості порівняно з романо-германською та англо-американською правовими системами мають правові системи, що входять до сім'ї релігійно-традиційного права.

Сім'я релігійно-традиційного права охоплює релігійні правові системи, засновані на будь-якому віровченні, і традиційні правові системи, засновані на звичаєвому праві.

До релігійних правових систем належать: мусульманське, ка­нонічне, індуське, іудейське право; до традиційних — японське, далекосхідне і звичаєве право окремих держав Африки, Азії,,Океанії. Загальною ознакою для них є те, що всі вони функ­ціонують нарівні з національним правом окремих держав, а ступінь впливу на суспільство залежить від їх авторитету серед населення.

Мусульманське право являє собою правила поведінки при­бічників ісламу, основний зміст яких становлять зобов'язання

РОЗДІЛ XV

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

щодо Аллаха¹ та інших мусульман, а також санкції за їх пору­шення.

Період становлення мусульманського права як системи со­ціально-нормативного регулювання охоплює УІІ-Х століття. Ви­никло воно на території Аравійського півострова, як гадають, у його західної частині — області Хіджаз.

Мусульманське право — це одна з найзначніших правових си­стем світу, яка охоплює понад 500 мільйонів осіб.

Зведення мусульманських теологічних та правових норма­тивів (шаріат), звернених до людей, було встановлена Аллахом і передано ним через пророка Мухаммеда¹. Джерелами мусуль­манського права є Коран, сунна, іджма та кійас.

Коран (арабською — «аль-Кур'ан», що означає «читати вго­лос речитативом, декламувати») за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Кора­ну складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела («святого Духа») приблизно у 610-632 роках², а їх запис вівся протягом наступних десятиліть.

Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно в 300 віршах Корану подані установи нормативно-юридичного ха­рактеру.

Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про жит­тя пророка Мухаммеда, розповідається про його вчинки та наво­дяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого. І тільки близько 500 хадісів можуть бути віднесеними до норм — правил поведінки в правовому розумінні.

Іджма (доктрина мусульманського права) —_це єдина думка, якої досягли вчені всіх або ж однієї юридичної школи з питань ісламу і обов'язків правовірних. Звернувшись до Корану та сунни, мусульманські судді (каді) не завжди могли пристосувати їх по­ложення до розгляду конкретних справ. Тому, починаючи з VIII століття, функцію тлумачення перших двох джерел почали здійснювати правові школи тлумачення, що зробило доктрину провідним джерелом права. При цьому судді втратили право пря­мо посилатися на Коран та сунну, а були зобов'язані застосову­вати норми в інтерпретації певної правової школи тлумачення.

' Гадають, що це стародавній бог племені курейшитів, який зайняв панівне становище серед богів арабських родів. ¹ Мухаммед помер у 632 році.

Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування поло­жень, сформульованих у Корані, сунні та іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків'.

Таке узгоджене об'єднання різних джерел дістало назву сис­теми «чотирьох корінь» ісламського права.

У XX столітті ряд мусульманських держав здійснив кодифі­кацію окремих галузей права за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це внесло значну різноманітність у вікові мусульманські правові тра­диції кожної з держав. Посилення ролі нормативного акта, хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу, призвело також до по­слаблення ролі доктрини в процесі розгляду юридичних справ. У сучасному світі ідеї «вестернізації» найменше торкнулися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (додаткові) джерела праці вчених-юристів застосо­вуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін.

У зв'язку з цим необхідно розмежовувати релігійне мусуль­манське право і право мусульманських держав.

Канонічне право в християнській релігії є сукупністю право­вих рішень (канонів), установлених, головним чином, на всесвіт­ніх та деяких інших церковних соборах. У католЩькїїГцеркві ка­нонічне право вміщує також постанови римських пап. Слово «ка­нон» у перекладі з грецької означає «норма», «міра», «стандарт». Найбільш ранніми канонами є правила нового Заповіту. Розріз­нені норми різних єпархій, декретів пап були систематизовані у Зводі канонічного права 1582 року (Согриз Зигіз сапопісі). Аж до XX століття ніяких інших кодифікацій канонічного права не відбувалося, воно лише інтерпретувалося каноністами. Поширен­ня в Західній Європі Кодексу Наполеона стало імпульсом до про­ведення кодифікації канонічного права з 1904 по 1918 рік, який залишався основним правом римської католицької церкви до 1983 року, коли був введений новий Кодекс.

Такі норми не повністю правові — скоріше це гібридна право­ва система, оскільки вона охоплює як корпоративні, так і мо­ральні регулятори. Як правові норми корпоративне право можна розглядати тією мірою, якою воно визнається обов'язковим у тій чи іншій державі (наприклад, абсолютна теократична монархія Ватикану).

Індуське право є одним_а_цайііільш стародавніх і оригінальних у світі. Ряд положень індійського збірника Веди (II тисячоліття

XV

до н. є.) можна витлумачити як правила поведінки загального ха­рактеру. Подолавши віки, традиційні норми стародавнього та се­редньовічного права — веди, смрити, дхармашастр та інші, зали­шилися складовою частиною внутрішньодержавного права Індії. Індуське право поширюється на осіб, які сповідують індуїзм не­залежно від місця проживання. Зараз у світі налічується близько 300—350 мільйонів індусів, які мешкають переважно в Індії. Жи­вуть вони також у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії та дер­жавах Східної Африки.

Характерними ознаками індуського права є: персональний характер правової системи, оскільки вона за­стосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (мається на увазі, що в разі переїзду індус везе право з собою);

поширення на означені категорії відносин: внутрішньосімейні, кастові, відносини землекористування, договірного права, права власності;

відносна незалежність від інших правових систем (англійсько­го, мусульманського права), що свідчить про високий рівень пра­вової культури;

наявність жорстких правил станово-кастової організації, за якою члени кожної касти — брахмани (священослужбовці), кшатрії (військові), вайшиї (торговці) та шудри (слуги і ремісни­ки) мають власну систему прав і обов'язків, власну мораль, рівень пізнання істини;

тісний зв'язок з індуїзмом релігійно-філософської і соціаль­но-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних дог­мах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква — ієрархічної організації;

здатність до адаптації в умовах "постійних соціально-еко­номічних і політичних змін;

включення до сфери дії індуського права представників неортодоксальних релігійних,общин, сектантських груп (лингаяти, ар'я-самаджисти, джайли, будисти, сікхі та ін.);

різноманітність джерел права: веди — священні книги, ідейні засади індуського права; смрити — правові трактати, що комен­тують веди; збірники висловлювань індійських авторитетів; зви­чаї — правила поведінки доброчесних, розсудливих людей.

Сьогодні окремі положення індуського права зазнали змін у зв'язку з прийняттям відповідних законопроектів; скасована відповідальність за порушення норм кастової належності, забо-222

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

ронена полігамія, дозволені розлучення, встановлено право на отримання аліментів та ін.

Іудейське право (єврейське право) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і зберігалося як право єврей­ського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було її. Цьому процесу сприяла наявність внутрішньої автономії єв­рейських общин — їм дозволялося мати органи самоврядування і власні судові заклади. Іудейське право являє собою нормативну ча­стину Усного Вчення — Талмуда. Воно включає також Агаду — ста­родавні сказання та легенди, вислови мудреців, повчальні історії. Спочатку законодавчі положення передавались усно із покоління в покоління і аж у V столітті були зафіксовані в письмовій формі.

Записане вчення — Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон, є основним джерелом права для суддів і нагадує конституції єврейського народу. Іншим джерелом є талмудична література — Мішна, Мндрашим, Барайти, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди.

Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і криміна­льно-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: додержання релігійних наказів так само обов'язкове для євреїв, як і додержання юридичних за­конів іудаїзму. При цьому право постійно вдосконалювалось ви­нятково представниками європейської юридичної думки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних правових систем.

Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових інстанцій, хоча презюмується, що законів держави слід обов'язково дотримуватися. Ця заборона не стосується звернень до державних судів після створення Ізраїлю.

Характерно, що сучасна судова система держави Ізраїль не пов'язана зобов'язанням дотримуватися принципів єврейського права. Проте фактично законодавство і судова практика абсор­бує багато положень із старовинних джерел, особливо в галузі приватного права.

Усередині самого єврейського права вирізняється проблема колізії законів унаслідок світового географічного розселення єврейських общин, яке призвело до формування різних правил та норм, що застосовуються при розгляді подібних юридичних проблем у різних регіонах.

Японське право. Відокремлене географічне положення, що перешкоджа1Г~гіросяканню правових інститутів інших держав, сприяло виникненню в японському суспільстві своєрідної систе-

РОЗДІЛ XV

ми норм, традицій, що дозволяють регулювати відносини сторін шляхом узгоджувальних процедур. Із середини XIX століття національне право Японії прагне до континентальної правової сім'ї, оскільки ґрунтується воно на французькому і германському законодавстві. Проте після Другої світової війни японське право зазнало значного впливу права США, особливо в галузі еко­номіки. Поряд з тим досить великого регулятивного значення в японському суспільстві набули норми «гірі», що приписують по­ступовість примирення, згоду при розгляді юридичних справ без звернення до офіційних судових органів.

Далекосхідне право. Цінність тієї чи іншої нормативної систе­ми залежить від її здатності до впорядкування людських відно­син. З цього погляду вельми своєрідною є далекосхідна правова сім'я. Походить вона з Китаю і пов'язана з філософським вчен­ням Конфуція. Етичні цінності і традиції цієї держави мали знач­ний вплив на Монголію, держави Індокитаю, Малайзію, Бірму, Японію, Корею.

В основі конфуціанства лежить прагнення людини співвідносити свою поведінку з космічною гармонією Той, хто прагне по­водити себе правильно, повинен любити лише праведні вчинки, не порушувати встановлену природою рівновагу, підпорядковувати власні інтереси збереженню гармонії. Правила, яких слід дотри­муватися, під назвою «лі», не є однаковими для всіх, а залежать від статусу людини, його статі, фаху, службового становища, сімейного стану. Право з позицій конфуціанства має дуже за­гальний характер, не враховує багатоманітності людських відно­син. Водночас правила «лі» дають можливість досить точно обу­мовлювати поведінку сторін у конкретній ситуації. Попри все втручання офіційних судових органів не в змозі відновити пору­шену гармонію. Тому перевагу в конкретних ситуаціях слід відда­вати узгоджувальним процедурам, домагаючись відновлення прав шляхом взаємних поступок і терпіння.

Прибічники школи легістів дотримувалися протилежної по­зиції і відверто ворогували з конфуціанцями. Людина за своєю сутністю егоїстична, тому її інтереси повинні бути обмежені за­конодавством і засобами державного примусу. Проте китайська державність протягом понад 2000 років ґрунтувалася на філо­софському вченні Конфуція. З роками його прибічники визнали закони як необхідну форму регулювання відносин у суспільстві.

Інтенсивний розвиток законодавства в сучасному Китаї за континентальним зразком, проголошення його особливого шля-224

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ і

ху не виключає збереження багатьох інститутів традиційного права і морально-етичних передбачень у суспільстві.

Звичаєве право держав Африки, Азії та Океанії являє собою унікальну правову систему, коріння якої сягають тисячоліть.

Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому і впливу колишніх метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав.

Неповторність системи традиційного права полягає в збере­женні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державного визнання. Звичай тією чи іншою мірою відомий усім правовим системам, проте в романо-германському та англо-американському праві він виконує допоміжну (субсидіарну) роль.

Звичаєве право африканських держав має переважно неписа­ний характер і передається з покоління в покоління окремими на­родами або племенами, що робить його іноді єдиним джерелом права і дає уявлення про особливості культури цих народів.

Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти людей (роду, племені, родини, селища), а не суб'єктивних прав конкретних осіб. Наприклад, шлюб — це угода між родинами, за якою наречений чи його представник розрахо­вується за майбутню дружину викупом або зобов'язується відпрацювати за неї. Правила про успадковування майна побудовані так, щоб родина ніколи не втрачала контролю над майном.

Для оцінки звичаєвого права як архаїчного не має достатніх підстав, оскільки навіть тепер рішення, прийняті за його норма­ми, рідко заперечуються сторонами. За даними ряду дослідників, у колишніх франкомовних колоніях лише один відсоток (!) справ доходить до офіційних судів. Мабуть, жодна з національних пра­вових систем світу не має такої високої ефективності розгляду юридичних справ.

Дата добавления: 2015-05-10