Право на свободу та особисту недоторканність

Ю-3-285

10 3-285

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 13. Особисті немайнові права

му законодавець встановлює можливість розширювального тлу­мачення особистих немайнових прав навіть незалежно від того, закріплені вони в законі чи ні. При цьому за основу має братися те, чи відповідає дане особисте немайнове право вимогам, що ви­суваються до даного виду цивільних прав, передбачених ст. 269 ЦК України. Тому важливо не лише визначити повний перелік особистих немайнових прав, а й здійснити їх класифікацію зале­жно від того чи іншого правового критерію.

У ЦК України всі особисті немайнові права, залежно від цільово­го призначення, поділяються на:

• особисті немайнові права, що забезпечують природне існуван­ня фізичної особи (право на життя, здоров'я, свободу, особисту не­доторканність тощо);

• особисті немайнові права, що забезпечують соціальне бут­тя фізичної особи (право на ім'я, індивідуальність, особисте жит­тя тощо).

Однак серед науковців немає єдиної точки зору щодо однаковості критерію класифікації особистих немайнових прав. Одну з перших класифікацій запропонував В. А. Рясенцев, який вирізняє п'ять ви­дів особистих немайнових драв: 1) особисті права, сутність яких складають немайнові блага, невіддільні від особистості (життя, здо­ров'я, недоторканність особистості); 2) особисті права, в основі яких лежать немайнові блага, що індивідуалізують особу в колективі (ім'я, честь, гідність тощо); 3) особисті немайнові права у сфері шлюбно-сімейного права; 4) особисті немайнові права, що пере­бувають у сфері творчої діяльності, а також інтереси, що витікають з реалізації права на відпочинок, різноманітні культурні потреби тощо; 5) особисті немайнові права, в основі яких лежить майновий інтерес¹. Отже, в основі даного класифікаційного критерію лежить об'єкт особистих немайнових прав. Подібні класифікації на основі зазначеного критерію пропонувалися й іншими авторами².

Інші автори за основу класифікаційного поділу пропонують ме­ту, на досягнення якої спрямоване відповідне особисте немайнове право. Так, М. М. Малеїна поділяє особисті немайнові права на: 1) особисті немайнові права, що забезпечують фізичне та психічне

¹ Рясенцев В. А. Неимущественньїй интерес в советском гражданском праве // Уч.
записки Москов. юрид. ин-та. — М., 1939. — Вьш. 1. — С. 26-27.

² Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование общественньїх отношений: единст-
во и дифференциация. — Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1988. — С. 129-135; Ромове-
каяЗ.В. Личньїе неимущественньїе права граждан ОССР (понятие, видьі, классифика-
ция, содержание, гражданско-правовая защита): Автореф. дис. канд. юрид. наук:
12.712 / Киевский гос. ун-т. — К., 1968. — С. 6-7; Слесарев В. Л. Об'ьект и результат
гражданского правояарушения. — Томск: Изд-во ТГУ, 1980. — С. 128.

благополуччя (цілісність) особистості; 2) права, що забезпечують ін­дивідуалізацію особистості; 3) права, що забезпечують автономію особистості; 4) немайнові права авторів результатів інтелектуальної діяльності та виконавців¹. Але Т. А. Фадєєва проводить дещо іншу класифікацію: 1) особисті немайнові права, що спрямовані на інди­відуалізацію особистості; 2) особисті немайнові права, що спрямова­ні на забезпечення фізичної недоторканності особистості; 3) особис­ті немайнові права, що спрямовані на недоторканність внутрішньо­го світу особистості та її інтересів².

Ще інші автори використовують змішаний кваліфікаційний критерій, а саме: об'єкт цих прав та мету, на досягнення якої спря­моване право. Зокрема, В. А. Жакенов вирізняє: 1) права, що інди­відуалізують громадян у суспільстві; 2) права, що забезпечують осо­бисту недоторканність; 3) права, що забезпечують збереження таєм­ниці особистого життя; 4) права, що сприяють розвитку особистості та вираженню її творчої індивідуальності.

У юридичній літературі існують й інші погляди щодо класифіка­ції особистих немайнових прав³. Проте, зважаючи, що основним завданням даного підручника є не детальний аналіз усіх існуючих класифікацій особистих немайнових прав, а лише ознайомлення читача з основними поглядами щодо цього питання в цивілістичній науці, тому запропонований законодавцем поділ видається достат­ньо обґрунтованим та таким, що може бути використаний для по­дальшого розгляду конкретних особистих немайнових прав.

§ 3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існу­вання фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід від­носити:

• право на життя;

• право на здоров'я;

¹ Малеина М. Н. Личньїе неимущественньїе права граждан (понятие, осуществле-
ние, защита): Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.03 / Моск. гос. юрид. акаде-
мия. — М., 1997. — С. 11.

² Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: ТЕИС,
1996. — Ч. 1. — С. 273-274.

³ Тагайназаров III. Гражданско-правовое регулирование личньїх неимущественньїх
прав граждан в СССР. — Душанбе: Дониш, 1990; Дробьішевская Т. В. Личньїе не­
имущественньїе права граждан и их гражданско-правовая защита. — Красноярск,
2001; Апранич М. Л. Проблеми гражданско-правового регулирования личньїх не­
имущественньїх отношений, не связанньїх с имущественньїми: Автореф. дис.
канд. юрид. наук: 12.00.03 / Санкт-Петербургский гос. ун-т. — СПб., 2001.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 13. Особисті немайнові права

• право на безпечне довкілля;

• право на свободу та особисту недоторканність;

• право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання. Право на життя

Згідно з ч. 1 ст. 281 ЦК України кожна фізична особа має не­від'ємне право на життя. Законодавець не визначає ні особистого немайнового блага «життя», ні самого «права на життя». Проте, аналізуючи чинне законодавство, можна дійти висновку, що під по­няттям «право на життя» слід розуміти таке особисте немайнове право, яке об'єднує два основних аспекти: право на власне життя та право давати життя іншим.

Право на власне життя містить активний та негативний зміст, до яких, зокрема, слід відносити:

— право на фізичне існування, під яким слід розуміти природне право фізичної особи на існування як біологічного, психічного та со­ціального організму;

— право на фізичну (природну) смерть об'єднує передбачену ч. 4 ст. 281 ЦК України абсолютну заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (активна евтаназія);

— право на медичні, наукові та інші досліди, тобто юридично за­кріплена можливість проведення над повнолітньою фізичною осо­бою різноманітних дослідів лише за умови її вільної згоди (ч. З ст. 281 ЦК України);

— право на усунення небезпеки, що загрожує життю, має мож­ливість будь-якими не забороненими законом способами захищати від протиправних посягань своє життя, а також життя інших людей (ч. 2 ст. 281 ЦК України) і вимагати усунення небезпеки, яка загро­жує життю людини, що створена внаслідок підприємницької або ін­шої діяльності (ст. 282 ЦК України).

Право давати життя іншим є складовою частиною загального права на життя. Призначення цього права полягає у виконанні лю­диною її священної місії — продовження людського роду. Безпереч­но, основним повноваженням, що складає зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природ­ним шляхом. Однак треба звернути увагу на те, що, крім даного пов­новаження, право давати життя іншим — це:

— право на стерилізацію, тобто юридично гарантована можли­
вість проведення медичної операції, що має на меті позбавлення
біологічного організму здатності до репродуктивності (відтворен­
ня). Даним правом згідно з ч. 5 ст. 281 ЦК України наділені повно­
літні фізичні особи (як чоловік, так і жінка). Реалізувати це право
вони можуть лише за власним бажанням. Стерилізація недієздат-

ної фізичної особи за наявності медико-соціальних показань може бути проведена за згодою опікуна з попереднім повідомленням прокурора;

— право на штучне переривання вагітності, яким відповідно до ч. 6 ст. 281 ЦК України наділені лише жінки, за умови, що вагіт­ність не перевищує 12 тижнів. Перелік обставин, що дають право на переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законом;

— право на штучне запліднення та перенесення зародка в орга­нізм жінки, яке має повнолітня жінка за медичними показаннями (ч. 7 ст. 281 ЦК України).

Зрозуміло, що даний перелік прав є лише орієнтовним і не пре­тендує на вичерпність, оскільки життя є доволі різноманітне в усіх своїх проявах і з суспільним розвитком можуть виникати все нові повноваження особи щодо власного життя. Так, суттєвих трансфор­мацій право на життя може отримати з подальшим розвитком меди­цини, генетики, трансплантології, клонування тощо.

Окреме питання стосується меж реалізації даного права. У літе­ратурі доволі поширеною є точка зору, що право на життя є абсо­лютним правом¹. Але дане право все ж таки має певні межі, напри­клад, воно обмежується діяннями інших осіб у межах необхідної оборони.

Ще одним спірним питанням серед науковців є питання момен­ту виникнення права на життя. Так, окремі автори вважають, що право на життя виникає з моменту зачаття². На нашу думку, право на життя виникає все ж таки з моменту народження, під яким слід розуміти момент відділення життєздатної дитини від організму матері. І саме з цього моменту фізична особа, яка народилася, «перебирає» на себе всю сукупність прав та обов'язків, які включа­ються до її правоздатності, в тому числі і право на життя. Окрім того, сприйняття запропонованої нам позиції призвело б до того, що проведення абортів каралось би в порядку, передбаченому кри­мінальним законодавством за вбивство ненародженої особи. На нашу думку, аборт, якщо він проведений за передбачених законом підстав і умов, слід віднести скоріше до права жінки на визначен­ня змісту свого особистого життя або ж однієї із складових права на здоров'я.

Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства про права та сво­боди людини і громадянина: Навчальний посібник. — К.: Парламентське вид-во, 1999. ² Ромовська 3. В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. — 1997. — № 1. — С. 47-60.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 13. Особисті немайнові права

Право на здоров'я

З правом на життя тісно пов'язане право на здоров'я. Згідно з чинним законодавством під поняттям «здоров'я» слід розуміти стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів¹.

Право на здоров'я є поняттям значно ширшим від передбаченого Конституцією України «права на охорону здоров'я». І навіть попри те, що для збереження нормативної відповідності зі ст. 49 Конститу­ції України ЦК України також дублював норму про «право на охо­рону здоров'я» (ст. 283), аналіз чинного законодавства дає нам усі передумови вважати, що цивільне законодавство закріплює саме «право на здоров'я» в його позитивному і негативному змісті. Право на здоров'я містить:

— право на надання медичної допомоги (ст. 284 ЦК України), яке об'єднує цілу низку інших прав. По-перше, це право вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги. При цьому фізичні осо­би, які досягли 14 років, відповідно до ч. З зазначеної статті реа­лізують це право за власною волею або ж і проти їх волі, за умови, що внаслідок хвороби або каліцтва ця особа перебуває у стані, що є небезпечним для життя, і не може повною мірою оцінити того, що відбувається з нею (ч. 5 ст. 284 ЦК України).

У випадку реалізації права на звернення за медичною допомогою фізична особа має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій (ч. 2 ст. 284 ЦК України). По-дру­ге, повнолітня фізична особа має право відмовитися від надання їй медичної допомоги (ч. 4 ст. 284 ЦК України). Що стосується мало­літніх та недієздатних фізичних осіб, то їм медична допомога нада­ється навіть у випадку відсутності згоди малолітнього, його батьків (усиновителів) чи опікуна або ж опікуна недієздатного. Окремим компонентом цього права є право на надання психіатричної допо­моги, що реалізується згідно із Законом України «Про психіатрич­ну допомогу»² та іншими нормативно-правовими актами у сфері ме­дичного обслуговування;

— право на медичне страхування, передбачене ст. 49 Конститу­ції України, означає можливість особи використати загальнообо­в'язкове та добровільне медичне страхування на підставах та в по­рядку, визначеному чинним законодавством. Особливо слід заува-

¹ Стаття 3 Основ законодавства про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (зі
змінами і доповненнями) // ВВР. — 1993. — № 4. — Ст. 19.

² Закон України «Про психіатричну допомогу» // ОВУ. — 2000. — № 12. —
Ст. 444.

жити, що на сьогодні в Україні здійснюється реформування систе­ми медичного страхування, спрямоване на відхід від безкоштовного медичного обслуговування шляхом перекладення обов'язку з відш­кодування витрат, пов'язаних із наданням медичних послуг, на від­повідні страхові фонди (справедливості заради, потрібно зазначити, що ця складова права на здоров'я містить здебільшого майновий зміст);

— право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК України) — це право фізичної особи на достовірну і повну інформа­цію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відпо­відними медичними документами, що стосуються ЇЇ здоров'я, крім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров'я, стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесу лікування. До даного права слід відносити також і передбачену законом можливість у випадку смерті фізичної особи бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайо­митись із висновками щодо причин смерті членів сім'ї фізичної осо­би або уповноважених нею інших фізичних осіб;

— право на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК України) містить право фізичної особи не розголошувати та вима­гати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здо­ров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Гарантією цього права виступає пряма заборона законодавця вимагати та по­давати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Однак це право може бути обме­жене. Так, наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я (ст. 30 СК України);

— право на усунення небезпеки, що загрожує здоров'ю, тобто мо­жливість особи будь-якими не забороненими законом способами за­хищати від протиправних посягань своє здоров'я, здоров'я інших фізичних осіб (ч. 2 ст. 281 ЦК України), а також вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльно­сті, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК України).

Окрім зазначених прав, до змісту права на здоров'я законодавець включає також цілу низку прав щодо перебування осіб у стаціонарі, які полягають у тому, що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї ін­ших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлен­ня богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК України).

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 13. Особисті немайнові права

Право на безпечне довкілля

Доволі близьким до двох попередніх особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Під поняттям «довкілля» слід розу­міти усе те, що оточує особу: навколишнє природне середовище, предмети праці та побуту, харчові продукти тощо.

Під правом на безпечне довкілля, згідно зі ст. 293 ЦК України, слід розуміти:

— право на безпечне для життя і здоров'я довкілля — це пе­редбачена законом можливість вимагати, щоб довкілля особи ство­рювало для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-якої діяль­ності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, та можливістю вимагати від кожного припинення такої діяльності;

— право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання повної та достовірної ін­формації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо.

Специфікою даного права є його додаткова регламентація норма­ми екологічного законодавства (наприклад, шляхом встановлення системи гранично допустимих викидів та скидів, гранично допусти­мих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навко­лишнє природне середовище тощо), законодавства про охорону пра­ці, стандартизацію, сертифікацію, метрологію, низку державних стандартів, будівельних норм і правил та ін.

Одним з особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та особисту недотор­канність. Дане право складається з двох взаємопов'язаних складо­вих: права на свободу (ст. 288 ЦК України) та права на особисту не­доторканність (ст. 289 ЦК України).

Право на свободу — це юридично закріплена можливість особи діяти на власний розсуд відповідно до своїх інтересів та мети. Однак право на свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозво­леність. Воно також повинно мати передбачені законом межі, оскіль­ки неконтрольована свобода людини може перерости у свавілля. Реа­лізація права на свободу забезпечується передбаченою законом забо­роною будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання наркотичних та психотропних за­собів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу. Окрім цього, одним із видів гарантій дотримання цього права є також і за-

борона тримання фізичної особи в неволі, можливість затримання особи лише у випадках і в порядку, встановлених законом, арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду. З правом на свободу тісно поєднано право на особисту недотор­канність, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з бо­ку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканність слід від­нести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальника­ми, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних. Та­кож правом на особисту недоторканність охоплюється право на роз­порядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК України), а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних ма­теріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК України).

Дата добавления: 2015-05-10