Соціально-економічний та суспільно-політичний устрій Русі в Х- на початку ХІІ ст. 10 страница

На відміну від ОУН лідери УНДО виступали проти насильницьких, терористичних методів боротьби, намагаючись досягти порозуміння з поляками. У 1935 р. між лідерами УНДО і польським урядом була укладена угода під назвою „нормалізація», за якою УНДО відмовилася від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій. Один із лідерів УНДО, В. Мудрий був обраний віце-маршалом польського сейму. У цілому наприкінці 30-х років ситуація на українських землях в Польщі залишалася напруженою.

3. Інша частина західноукраїнських земель – Північна Буковина і Південна Бессарабія з 1918 р. опинилися під владою Румунії. Становище українців на цих землях було найбільш важким. Особливо у 1918 -1928 рр., коли на окупованих Румунією територіях діяв стан облоги (воєнний стан), тобто була заборонена будь-яка легальна політична діяльність. Українське населення в Румунії піддавалося жорстокому національному і соціально-економічному гнобленню.

Політика румунського уряду щодо українців була класично колоніальною. Українці визнавалися не українцями, а „слов’янізованими румунами». Активною була асиміляція краю, румунська мова була державною, використання і вживання української мови заборонялося. У Північній Буковині було українських початкових шкіл: у 1914 р. – 218, у 1920 р. – 157, а у 1926 – 1927 рр. – 0. З 1919 р. на роботу в державні установи брали лише тих, хто знав румунську мову, українська мова була заборонена. Українські міста і села перейменовувалися на румунські. Закриті були всі гімназії та профшколи з українською мовою навчання. Також були закриті культурно-освітні товариства, заборонено ввозити українські книжки і музичні твори. У Чернівецькому університеті закрили українські кафедри. Жертвою стала і православна церква, бо румуни теж були православні.

Економічне становище українських земель у складі Румунії було надзвичайно важким. В промисловості абсолютно переважало дрібне кустарне виробництво, найбільш розвинутими були харчова і лісова промисловості. Високим було безробіття. Рівень життя був одним з найнижчих у Європі. На селі панувало малоземелля і безземелля серед селян. Населення окупованих Румунією земель чинило опір. 16 – 25 вересня 1924 р. в Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, в якому брало участь і українське населення.

З 1928 р. почалися деякі послаблення. В школах впроваджувалося викладання української мови, але у 1934 р. це було скасовано. Легалізоване було політичне життя. З 1927 р. в Північній Буковині діяла Українська національна партія, ліберальна організація, яка захищала національні інтереси українців, але виключно легальними методами діяльності. З 1929 р. почала діяти легальна організація „Визволення», а у 30-ті роки формуються націоналістичні організації. Але у 1938 р. в Румунії до влади прийшли військові і легальна політична діяльність знову була заборонена.

Пит.35.Початок Другої світової війни. Зміни в становищі західноукраїнських земель

Події у Закарпатті у 1938-1939 рр. Карпатська Україна.

Радянсько-німецькі договори 1939 р. і доля західноукраїнських земель.

Радянизація західноукраїнських земель.

1. Закарпаття з 1919 р. перебувало у складі Чехословаччини. Становище українців тут було значно кращим, ніж у Польщі чи Румунії. Чехословацький уряд дбав про економічний розвиток краю, до того ж асиміляційні процеси тут були більш слабкі. Проте обіцяної автономії Закарпаттю надано не було. Ситуація змінилася у 1938 р., коли Німеччина висунула територіальні претензії до Чехословаччини. У вересні 1938 р. Англія, Франція, Італія і Німеччина уклали Мюнхенський пакт, за яким відбулося розчленування Чехословаччини. 23 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Уряд краю очолили українські патріотично настроєні діячі, які виступали за побудову автономної української держави. У січні 1939 р. саме ці діячі створили Українське Національне об’єднання, яке 13 лютого 1939 р на виборах до сейму (парламенту) здобуло 86% всіх голосів. 15 березня 1939 р на засіданні Сейму за ініціативою УНО було проголошено незалежну українську державу в Закарпатті, яка дістала назву Карпатська Україна. Її президентом було обрано лідера УНО Августина Волошина. Проте, вже 14 березня 1939 р війська Угорщини почали окупацію Закарпаття і за кілька днів успішно її завершили. Карпатська Україна, ледве народившись, відразу перестала існувати. Сталін, виступаючи на XVIII з’їзді ВКП(б), так охарактеризував Карпатську Україну: „Комашка, що хоче прилучити до себе слона».

2. Цікава геополітична ситуація наприкінці 30-х рр. склалася й навколо інших західноукраїнських земель. Готуючись до широкомасштабної війни на заході нацистська Німеччина прагнула забезпечити собі тил і домовитися з СРСР. Сталін виявився готовим до діалогу. 23 серпня 1939 р. у Москві було укладено радянсько-німецький пакт про ненапад – пакт Молотова – Рибентропа, таємний протокол якого розмежував сфери впливу обох держав у Східній Європі. До сфери впливу СРСР відійшли Західна Україна, Західна Білорусь, Бессарабія, Прибалтика. Цей договір розв’язав Німеччині руки.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася друга світова війна. 17 вересня 1939 р. Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон і здійснила окупацію західних земель України і Білорусії. 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали „Договір про дружбу та державний кордон», який чітко поділив захоплені землі Польщі між ними. Так Східна Галичина, Західна Волинь і Західне Полісся увійшли до складу СРСР у вересні-жовтні 1939 р.

У червні 1940 р. уряд СРСР поставив ультиматум Румунії з вимогою повернути Бессарабію і Північну Буковину, окуповані у 1918 р. Німеччина це підтримала і Румунія повернула ці землі СРСР. Так, за винятком Закарпаття, на літо 1940 р. всі українські землі об’єдналися в єдиних державних кордонах.

3. На приєднаних західноукраїнських землях сталінське керівництво почало їх радянізацію, тобто проведення за сталінським сценарієм перетворень в політичній, економічній та культурній сферах. Ці дії оцінюються досить суперечливо. Був позитив. Була розширена мережа навчальних закладів і проведена українізація системи освіти всіх рівнів. Збільшилася кількість україномовних періодичних видань, театрів та ін. Частина бідноти з підвалів переїхала до добре влаштованих квартир. Було введено безкоштовне медичне обслуговування. Усе це схвально було зустрінуто, особливо незаможним населенням. В економіці проводилася відміна приватної власності на засоби виробництва. Була проведена націоналізація промисловості, конфіскація поміщицьких земель, але скоро розгорнулася примусова колективізація за сталінським зразком. Були закриті всі політичні партії і громадські об’єднання. Почалися репресії, особливо проти «соціально чуждих» (капіталісти, поміщики, урядовці, офіцери та ін). Репресії набули великих масштабів. 10% населення краю в ці роки стало жертвами сталінських репресій.

Єдиною політичною силою, спроможною протистояти сталінському режимові на західноукраїнських землях, залишалася ОУН, яка зберегла свою підпільну мережу і чинила опір. У січні 1941 р. у Львові відбувся гучний процес над 59 членами ОУН, переважно молоддю (студенти і учні), з яких 42 (11 дівчат) були засуджені до розстрілу. Проте остаточне завершення радянізації західноукраїнських земель було перервано нападом на СРСР нацистської Німеччини.

Пит.36.Початок Великої Вітчизняної війни. Окупація німецько-фашистськими військами території України. Окупаційний режим.

Бойові дії на території України влітку 1941-1942 рр.

Окупаційний режим в Україні.

1. 22 червня 1941 р. раптовим нападом військ нацистської Німеччини та її союзників на СРСР почалася Велика Вітчизняна війна. В Україні наступала група армій „Південь», яка діяла проти радянських військ Південно-Західного і Південного фронтів. Початок війни для радянських військ виявився вкрай несприятливий, вони зазнали величезних втрат, але чинили опір, який дедалі зростав. 23-29 червня 1941 в районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни. 7 липня – 19 вересня 1941 р. тривала оборона Києва, 5 серпня – 16жовтня 1941 р. тривала оборона Одеси, а у жовтні 1941 р. – липні 1942 р. тривала оборона Севастополя. 25 серпня 1941 р. німецько-фашистські війська захопили Дніпропетровськ. У другій половині вересня 1941 р. сталася трагедія Південно-Західного фронту, одна з найбільших поразок Червоної Армії на початку війни. В оточенні німецьких танкових колон опинилося 4 армії, в полон потрапило 665 тисяч чоловік, загинуло й командування фронту разом з командуючим генерал-полковником Кирпоносом. На кінець 1941 р. не окупованими залишилися лише східні райони Харківщини, Донбасу та Севастополь.

У травні 1942 р. радянські війська спробували провести наступальні операції в районі Харкова і Керчі, але зазнали поразки. В полон потрапило 440 тисяч чоловік. 28 серпня 1942 р. захопивши місто Свердловськ Ворошиловградської області, німецько-фашистські війська завершили окупацію українських земель. На їх території було встановлено жорстокий окупаційний режим.

2. Вся територія України була поділена на кілька частин. Під назвою „Трансністрія» до складу Румунії включили Одещину, частини Миколаївської, Вінницької областей та Лівобережжя Молдови. Під назвою дистрикт (округ) Галичина до складу Генерал-губернаторства (польські землі) були включені західноукраїнські області (Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич). Прифронтові області безпосередньо підпорядковувалися військовому командуванню. Інші українські землі утворили Рейхскомісаріат „Україна», очолений Еріхом Кохом, який виділявся своєю жорстокістю до слов’ян.

На окупованих землях було встановлено „новий порядок», за яким місцеве населення перетворювалося у дискриміноване і нерівноправне. Були встановлені різні заборони, діяли закони військового часу. Проводилися репресії, особливо щодо єврейського населення. Всього було знищено 3,9 млн. цивільного населення і 1,3 млн. військовополонених.

Проводилася широкомасштабна програма економічного пограбування України. Вивозили продовольство, сировину, устаткування, пам’ятники культури, плодові дерева, навіть чорнозем. На каторжні роботи до Німеччини було вивезено 2.2 млн. людей, переважно молоді. Усі ці заходи здійснювалися у відповідності до плану „Ост», розробленому ще напередодні війни, за яким вирішувалася доля окупованих східних земель, і України також. За цим планом передбачалося перетворення України в колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, „життєвий простір» для колонізації представниками „вищої раси».Місцеве населення підлягало витісненню і фізичному знищенню.

Пит.37.Нацистський окупаційний режим в Україні. Рух Опору.

.

Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 11 клас>>Історія України: Окупаційний режим. Розгортання руху Опору в Україні.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ

Згадайте:

1. У чому полягав режим воєнного часу в прифронтових районах України в 1941 р.?

2. Яким був розмах евакуаційних заходів в Україні під час відступу радянських військ?

3. Коли Україна була повністю окупована нацистськими військами?

Розчленування України

Захопивши Україну, окупанти перш за все знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на чотири частини, підпорядкувавши їх різним державам і різним адміністративним органам.

Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини - Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також проголосили частиною Румунського королівства.

Західноукраїнські землі — Львівська, Дрогобицька, Станіс-лавська і Тернопільська області - на правах окремого дистрик-ту (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу генерал-губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові.

Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню.

Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. На пост рейхско-місара України Гітлер призначив Еріха Коха, який навіть серед німецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю.

Що ж до Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишалась у складі Угорщини.

Нацистський «новий порядок»

Окупаційні власті спиралися на каральні органи — державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки (СД) тощо. Крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрацій, на захоплених територіях створювалася допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами: бургомістри у містах, голови у районах, старости в селах, допоміжна поліція.

З початком окупації в Україні розгорнулася широка пропаганда, що мала на меті нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Домагаючись підтримки населення, окупанти особливо охоче використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати та інші пропагандистські матеріали вони оприлюднювали трагічні факти насильницької колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні. Зокрема, в багатьох містах і містечках були виявлені масові поховання невинних жертв сталінських репресій. Ці невідомі населенню факти справляли гнітюче враження.

Водночас окупанти обіцяли їм аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення солдатів додому. У деяких місцях роздавали колгоспну худобу реманент. Частину полонених українців випустили із концтаборів. Такі дії окупантів були схвально сприйняті всіма незадоволеними радянською владою. Але «новий порядок» не виправдав надій цих жителів. Він приніс такі поневіряння, такий розмах терору, в порівнянні з якими недавнє радянське минуле здавалося майже райським.

На власній території українці та інші жителі республіки перетворилися на людей «третього гатунку». їхнє життя регламентувалося наказами і правилами, порушення яких каралося концтаборами або розстрілом. Окупанти заборонили їм користуватися кафе, ресторанами, стадіонами, іншими громадськими закладами. Навіть біля деяких криниць і колодязів вивішувалися попередження: «Тільки для німців».

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Місцеве населення, в тому числі українці, росіяни, євреї та інші, підлягали витісненню і навіть фізичному винищенню. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв. Свій «Бабин Яр» був у кожному великому місті України. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тисяч євреїв.

Жорстоких репресій зазнало сільське населення. В ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні було вбито й замучено 3,9 млн цивільного населення, понад 1,3 млн військовополонених, 150 концентраційних таборів, влаштованих в Україні, перетворилися в страхітливі «фабрики смерті». Найбільшими серед них були Львівський, Славутський, Житомирський, Уманський, Кам'янець-Подільський, Володимир-Волинський, Кіровоградський, Сирецький і Дарницький (в Києві) концтабори.

Економічне пограбування України. Вивіз населення до Німеччини

Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування країни. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метали, продовольство, твори мистецтва, музейні експонати і навіть родючі українські чорноземи. На роботу в промисловості й сільському господарстві Німеччини, по суті в нацистське рабство, було вивезено з України 2,3 млн найпрацездатніших чоловіків і жінок, переважно молодих. Це становило майже 80 % усіх депортованих з СРСР. Окупаційні власті прагнули налагодити роботу підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12-14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю німецької держави, гітлерівці разом з тим не пішли на ліквідацію колгоспів. їх вважали «державними маєтками» з примусовою працею селянства й передачею вирощеного окупаційним властям. Передбачалося, що з часом кращі землі перейдуть до німецьких колоністів.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Розкажіть про адміністративне розчленування України після її окупації німцями. Покажіть на карті зони окупації.

2. Що являє собою «новий порядок»? Що було його метою?

3. Що було метою гітлерівської пропаганди на захоплених українських територіях?

4. В чому полягала суть плану «Ост»?

5. Яке місце в політиці нацистів займав терор?

6. Як здійснювалося економічне пограбування України?

7. З якою метою здійснювався вивіз населення до Німеччини?

8. Чому окупанти не ліквідували колгоспи?

ДОКУМЕНТИ.

1. Витяг з мемуарів М. Хрущова

Часто приходилось тогда слышать, что украинцы проявляют недружелюбие к отступающей Красной Армии. Я разьяснял: «Вы поймите: почему зто крестьяне-украинцы должны приветствовать наше отступление? Они огорчены. Сколько труда затрачено. Ничего не жалели для укрепления армии, для укрепления нашей страны. И вдруг разразилась такая катастрофа. Армия отступает, бросает население, бросает территорию. Естественно, они проявляют недовольство по отношению к тем, кто оставляет их в беде. Зто не предательство, а больше огорчение».

Вопросы истории. - 1990. - № 10. - С. 91.

2. Уривок з донесення командира другого кавалерійського корпусу СС

12 серпня 1941 р.

...Українське і білоруське населення дуже доброзичливе. Це проявляється, зокрема, у тому, що населення викриває банди, які коротко чи довше вештаються у цьому районі... Доказ ввічливості полягає у тому, що з приходом військ їм зразу почали приносити молоко, яйця й інші продукти, які були віддані солдатам безкоштовно й цілком добровільно.(...)

Документ Федерального архіву в Кобленці - ФРН//Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. - С. 520.

3. Зауваження і пропозиції Міністерства східних територій по генеральному плану «Ост»

Цілком таємно! Берлін, 27.04.1942

Генеральний план «Ост» передбачає, що після закінчення війни число переселенців для негайної колонізації східних територій має становити... 4450 тис. чол.

4450 тис. німців повинні бути розподілені частково також в областях України...

...в) до питання про українців.

Згідно головного управління імперської безпеки на територію Сибіру повинні бути переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення шестидесяти п'яти процентів населення...

Дашичев В. Банкротство стратегии германского фашизма. - М.: Наука, 1973. -7.2. - С. ЗО - 35.

ЗАПИТАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ

Документ № 1.

Проаналізуйте зміст документа. Наскільки глибоко й точно відбивав він настрої народу України?

Документи № 2, № 3.

Порівняйте зміст документа № 1 з фактами, наведеними в документі № 2 і документі № 3. Зробіть висновки.

РОЗГОРТАННЯ РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ

Згадайте:

1. На які адміністративно-територіальні одиниці окупанти розділили Україну?

2. Яку політику здійснювали окупанти на території України?

3. Чи мали окупанти соціальну підтримку в Україні?

Дві течії руху Опору в Україні

Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з окупантами був саботаж. Робітники працювали абияк, часто не виходили на роботу, виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання замовлень. Селяни також відмовлялися виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух.

Факти свідчать, що в антигітлерівському русі Опору було дві течії, перша з яких справді керувалася радянськими гаслами, а друга орієнтувалася на створення незалежної української держави.

Існування в антинацистському русі Опору течій з різною політичною орієнтацією — звичайне явище для європейських країн. Тож Україна не була винятком.

Радянське підпілля і партизанський рух 1941-1942 рр

До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.

Організація підпільної та партизанської боротьби була покладена на більшовиків та комсомольські комітети, яких зобов'язували діяти в контакті з військовими.

У червні-вересні 1941 р. на окупованій території було залишено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп КП(б)У. За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3 500 груп. Передбачалося, що мережа підпільно-партизанських організацій, загонів і диверсійних груп охопить усю Україну.

Однак уже в перші тижні окупаційного режиму сотні не-підготовлених до підпільної роботи комітетів і груп були викриті та розгромлені гітлерівцями. Тоді ж були виявлені заготовлені для диверсійних і партизанських груп запаси зброї і продовольства, а самі групи розгромлені або ж розпалися. З 3500 на червень 1942 р. діяли лише 22.

Провал радянського підпілля свідчив про відсутність належної підтримки його населенням. Певний час люди вичікували, вивчаючи поведінку окупаційних властей. Навіть тих, котрі схильні були підтримати радянський рух Опору, глибоко деморалізували нищівні поразки Червоної армії, у непереможності якої запевняла радянська пропаганда. З часом, коли терористично-грабіжницький характер нового режиму відчули мільйони жителів України і до боротьби з нацизмом почало за власним бажанням включатися багато безпартійних, зокрема оточенців, утікачів-військовополонених, літніх людей, жінок і навіть дітей, радянський рух Опору в Україні став набувати активніших і організованіших форм.

Посиленню партизанського руху в Україні сприяла перемога під Москвою. У районах, де партизанський рух був особливо інтенсивним, окремі загони зливалися в з'єднання. Так, незабаром після окупації Сумщини гітлерівцями, розгорнули бойову діяльність партизанські загони С. Ковпака і С. Руднєва. Невдовзі вони об'єдналися, в результаті чого виникло досить велике угруповання під командуванням С. Ковпака. Боротьбу з окупантами вели також загони на чолі з О. Федоровим, Я. Мельником, М. Наумовим, О. Сабуровим.

Прагнучи налагодити централізоване керівництво партизанським рухом, ДКО ЗО травня 1942 р. створив при Ставці Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), начальником якого було призначено П. Пономаренка. В червні 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), підпорядкований безпосередньо ЦК КП(б)У. Начальником штабу було призначено Т. Строкача. Наприкінці серпня - на початку вересня 1942 р. у Москві відбулася нарада командирів і комісарів партизанських з'єднань, секретарів підпільних парткомів. Учасники наради схвалили пропозицію щодо проведення глибоких рейдів на Правобережжя, де вплив керованих більшовиками підпільних і партизанських груп був слабким.

Багато шкоди завдавали нацистам підпільні організації, діяльність яких охопила не лише лісові регіони України, а й степові, де умови для розгортання руху Опору були несприятливі. Підпільники виробили своєрідну тактику, що включала інформування населення про події на фронтах, зрив відправки молоді до Німеччини, організацію саботажу на підприємствах, диверсії, збройні напади на поліцію і німецьких військових.

Серед підпільників було чимало молоді, зокрема учнівської та студентської.

Одна з найвідоміших молодіжних підпільних організацій України - «Партизанська іскра» - виникла у селі Кримка Одеської (тепер Миколаївської) області. Очолював організацію вчитель В. Моргуненко. До складу її входили старшокласники місцевої школи. Вони здійснили декілька диверсій на залізниці, визволили з полону групу військових. «Партизанська іскра» проіснувала до лютого 1943 р. і була викрита німцями.

Організація українських націоналістів (ОУН) на початку війни

Організація українських націоналістів, зокрема та її частина, яка йшла за Андрієм Мельником, котрий заступив місце керівника ОУН Євгена Коновальця, вбитого в Голландії 1938 р., на початку війни покладала певні надії на Німеччину. Оунівці виходили з того, що більшовизм був спільним ворогом як ОУН, так і націонал-соціалістів, і проти нього вони можуть діяти спільно.

Більшість же в ОУН була невдоволена курсом А. Мельника на зближення з гітлерівцями. Цю частину очолив Степан Бан-Дера - з 1933 р. голова ОУН на західноукраїнських землях. У вересні 1939 р. після вторгнення Німеччини в Польщу він вийшов з польської тюрми, куди був ув'язнений ще в 1935 р. Степан Бандера, не відкидаючи можливості співпраці з німцями, виступав за утворення власної армії і розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись переважно на сили і можливості українського народу.

Таким чином, ОУН напередодні радянсько-німецької війни розкололася на дві фракції: прибічників С. Бандери - ОУН-Б, яких називали бандерівцями, і прибічників А. Мельника - ОУН-М, або мельниківців. Між фракціями склалися напружені стосунки, які нерідко виливалися в жорстоку міжусобну війну.

Нацистське керівництво Німеччини, відкидаючи ідею української державності, разом з тим погоджувалося на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її в боротьбі з Червоною армією. Зокрема, воно погодилося на комплектування з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» Легіону українських націоналістів, особовий склад якого планувалося використати при проведенні диверсійних операцій на радянських територіях. Зі свого боку, ОУН-Б у цих військових частинах вбачала ядро майбутньої української армії.

«Акт проголошення відновлення Української держави»

Перші дні війни засвідчили безпідставність надій на досягнення бодай обмеженої незалежності з допомогою Німеччини. Ввечері ЗО червня, одразу ж після відступу радянських військ зі Львова, скликані керівниками ОУН-Б Українські національні збори ухвалили відновлення державної незалежності України та формування національного уряду, прем'єром якого став Ярослав Отецько, один із провідних діячів ОУН. «Акт проголошення відновлення Української держави» та благословення митрополита Андрія Шеп-тицького були широко оприлюднені, в тому числі й через львівську радіостанцію.

Однак вище партійно-державне керівництво нацистської Німеччини відмовилося підтримати проголошення Української держави. 9 липня 1941 р. уряд Я. Стецька було розігнано. 15 вересня 1941 р., за наказом Гітлера, були ув'язнені С. Бандера і Я. Стецько, а також деякі члени уряду. Тоді ж окупанти заарештували близько 300 членів ОУН, а 15 керівних діячів організації розстріляли.

Ці репресії вплинули на настрої в батальйонах «Роланд» і «Нахтігаль», і вони відмовилися виконувати німецькі нака-зи.Через деякий час ці частини було розпущено, а їхніх українських офіцерів - заарештовано. ОУН перейшла до саботажу політики нацистських властей і підготовки власних збройних сил для боротьби з окупантами, розширення підпільної мережі.

Оунівське підпілля 1941 — 1942 рр.Створення УПА

На відміну від радянської влади, ОУН завчасно подбала про організацію підпілля. Ще до початку війни для майбутньої роботи на окупованих гітлерівцями територіях стали формуватися так звані похідні групи. Цим займались як бандерівці, так і мельниківці. З початком вторгнення нацистських військ в Україну «похідні групи» дістали наказ просуватися за гітлерівцями, а де буде можливість - випереджати їх і за умов безвладдя перших днів окупації брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» орієнтувалися на лояльність окупаційних властей, а в разі відмови останніх погодитися з проголошенням незалежності України, мали розгорнути підпільну боротьбу під антигітлерівськими й анти-сталінськими гаслами.

Підпільні оунівські організації були утворені в багатьох містах України, а також у Криму. На Донбас було відряджено «похідну групу», яка, за свідченням її члена Є. Стахіва, організувала тут самостійницьке підпілля. Вони вели боротьбу під гаслами: «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну! Радянська влада — без більшовиків!»

Поширення самостійницьких настроїв, особливо в лівобережних областях Наддніпрянщини і на Сході України, де протягом двох десятиліть тривала жорстока боротьба з будь-якими проявами національно-державницької свідомості, було цілком несподіваним для гітлерівців. Вони з тривогою спостерігали, як навколо керівників і членів «похідних груп» об'єднувалися не лише місцеві інтелігенти, а й учнівська молодь, робітники, селяни.

Дата добавления: 2015-05-22