Основні підходи до розуміння суспільства

Філософський аналіз суспільства

Добре відомо, що людина не може існувати поза суспільством. Адже, як помітив ще Аристотель, поза суспільством може жити тільки геній чи божевільний. Тому природно, що одне з найважливіших місць серед філософських проблем посідає проблема людського суспільства чи просто суспільства. Щоб розкрити його сутність з позиції соціально-філософського аналізу, необхідно послідовно відповісти на такі питання: що таке суспільство і які основні підходи до його розуміння; що являє собою суспільство як саморозвинена система; що включає структура соціуму і як здійснюється його розвиток.

Метою даного розділу і є пошук відповідей на ці питання.

Людське суспільство - одне із найскладніших з відомих науці явищ дійсності. Питання, чому виникає суспільство, за якими законами воно розвивається, чому одне суспільство змінює інше, хвилювали мислителів усіх часів і народів.

Термін "суспільство" - поняття багатозначне. Його можна розглядати як у широкому, так і у вузькому розумінні. У вузькому розумінні він має такі значення:

1) суспільство як сукупність суспільних відносин. Відомо, що суспільні відносини - це те специфічне, що відрізняє соціальні утворення від інших систем матеріального світу. І кожне суспільство є не просто сукупністю людей, а являє собою єдину систему соціальних відносин, цілісний соціальний організм, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів;

2) суспільство як певний етап людської історії (первісне суспільство, індустріальне суспільство, інформаційне суспільство тощо);

3) окреме, конкретне суспільство, що є самостійним суб'єктом історії (українське суспільство, американське суспільство і т. д.).

Суспільство в широкому розумінні - це відокремлена від природи частина матеріального світу, що являє собою історично розвинену форму життєдіяльності людей, основою якої є людська праця, суспільне виробництво. Інакше кажучи, це все людство в цілому, тобто вся сукупність суспільних організмів, що існували й існують на нашій планеті.

Суспільство вивчає безліч наук: соціологія, історія, археологія, історія держави і права та багато інших, кожна з яких має свій аспект вивчення суспільства. Має такий аспект і філософія. Соціальна філософія при вивченні суспільства акцентує увагу на сутності і закономірностях розвитку суспільства, на цілях, рушійних силах, змісті і спрямованості історичного процесу. Соціологію ж в основному цікавить соціальна структура суспільства, тобто спосіб організації і зв'язку елементів суспільства в єдиний організм, історія вивчає розвиток матеріального і духовного життя суспільства в різні історичні періоди тощо.

Соціальна філософія під поняттям "суспільство" має на увазі продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а на основі спільних інтересів і договору. Поняття "суспільство" - ширше, ніж поняття спільність, тому не всяка спільність є суспільством, але будь-яке суспільство має риси спільності.

Поняття "народ" означає спільність людей, пов'язаних, насамперед, походженням, мовою, культурою і, як правило, певною територією. Під поняттям "нація" мають на увазі форму організації життя одного народу (чи кількох близьких), пов'язаних державністю, економічними, політичними і духовними відносинами людей. Держава ж являє собою продукт історичного розвитку людського суспільства, форму організації життя народів і націй, засновану на праві і законі. Усі розглянуті поняття, як це ми бачимо з даних визначень, тісно пов'язані між собою і взаємно перетинаються.

Отже, коли виникло суспільство і що воно являє собою? Встановлено, що суспільство на нашій планеті не існувало споконвіку. Воно має свою історію виникнення і розвитку. Першими відомими науці соціальними організмами були первісні племена, потім рабовласницькі державні утворення Давнього Сходу, створені людьми наприкінці ІУ тис. до н. е. у родючих долинах рік Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату (Месопотамія), Інду і Гангу (Індія), Хуанхе і Янцзи (Китай). Звідси можна зробити висновок, що перехід людства від общинної форми існування до суспільства відбувся понад 5 тисяч років тому. 216

Основні підходи до розуміння суспільства. Існує безліч точок зору на суспільство і причини його виникнення. Можна припустити, що різних інтерпретацій суспільства стільки ж, скільки існує філософських напрямів в історії філософської думки. Усі їх розглянути досить складно, однак, при певному спрощенні, їх можна об'єднати в кілька теоретичних концепцій (моделей).

Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел його розвитку є релігійно-міфологічна модель, що виникла в епоху рабовласництва. Суспільство, як і окрема людина, крізь призму даної моделі розглядалися в системі загального світового (Божого) порядку - космосу (Бога), що виступає джерелом і першоосновою всього сущого. Стихійна реалізація історичної необхідності породжувала і підтримувала в людей упевненість в існуванні долі, у Божій обумовленості існуючих відносин, порядків, а також усіх змін, що відбуваються. Тому Боже (космічне) першоджерело існування суспільства і діючих у ньому законів і моральних норм - основна тема древніх міфів. Історики і філософи Античності також розглядали суспільство не як особливе утворення, що розвивається за власними законами, а як компонент космічного буття. Звідси випливає релігійно-міфологічний характер їх поглядів.

Якщо релігійно-міфологічна концепція виникла на ґрунті античної філософії, то теологічна концепція зародилася в надрах схоластичної філософії, філософії Середньовіччя. Антична філософія, попри розбіжності у поглядах її представників на суспільство, мала космологічний характер, оскільки тим цілим, у яке включалося все суще, у тому числі й суспільство, була природа (космос). Середньовічне ж мислення було теоцентричним: реальністю, що визначає усе суще, у тому числі і в громадському житті, для нього була не природа, а Бог.

У найбільш повному вигляді ця концепція набула розвитку у вченні Аврелія Августина, а пізніше Фоми Аквінського. Августин вважав, що вся історія визначається Божою волею, а всі вади суспільства пояснюються первородним гріхом Адама і Єви. Розвиваючи ці ідеї, Фома Аквінський стверджував, що нерівність людей є вічним принципом громадського життя, а поділ на стани встановлений Богом.

У Новий час поширилась натуралістична концепція громадського життя, представниками якої були Ісаак Ньютон, Рене Декарт, Шарль Луї Монтеск'є, Джон Локк та ін., хоча перші натуралістичні ідеї можна знайти ще у творах давньогрецьких філософів. Так, наприклад,

Демокріт висловлював думку про те, що все громадське життя має природне походження, Аристотель же висунув ідею про природне походження соціального розшарування людей.

У чому ж сутність даного підходу? Натуралізм (від лат. natura - природа) як філософський принцип розглядає соціальні явища винятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних і т. ін. Відповідно до даного принципу тип суспільства і характер його розвитку визначаються кліматичними умовами і географічним середовищем (географічна школа - Лев Мєчников, Василь Ключевський та ін.), біологічними, расовими, генетичними особливостями людей (соціальний дарвінізм: Томас Мальтус, Людвіг Гумплович, Вільям Самнер; расово-антропологічна школа: Жозеф Артур де Гобіно й ін.), космічними процесами і ритмами сонячного випромінювання (Олександр Чижевський, Лев Гумільов). Таким чином, натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Головний недолік даної концепції полягає в ігноруванні якісної своєрідності людини, у приниженні людської активності, у запереченні людської волі.

На відміну від натуралістичної концепції ідеалістична модель ізолює людину від природи, перетворює духовну сферу громадського життя на самодостатню субстанцію. Такс ідеалістичне розуміння історії виникає в результаті абсолютизації духовного фактора в людському бутті і знаходить своє відбиття в принципі: "Ідеї правлять світом".

Вершиною об'єктивно-ідеалістичної моделі розуміння суспільства є погляди Гегеля, який висловив ряд геніальних здогадів про закономірності розвитку суспільства. За Гегелем, історія рухається вперед не як стихійний процес. Вона складається з дій окремих людей, кожна з яких прагне реалізувати свої здібності та егоїстичні цілі. Однак внаслідок дій людей, що дбають про свій інтерес, виникає щось нове, що відрізняється від їхніх первісних задумів. У цьому, вважає Гегель, і полягає "хитрість історичного розуму", саморозвиток і самопізнання якого і являє собою власне історичний процес.

Таким чином, якщо з погляду натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого початку виконує світовий розум (об'єктивний ідеалізм), нічим не обмежена людська активність, насамперед духовно-вольова (суб'єктивний ідеалізм).

Недоліки натуралістичної й ідеалістичної моделей намагалися розкрити творці діалектико-матеріалістичної концепції розвитку суспільства, німецькі філософи, соціологи Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

У чому полягає сутність соціальної концепції марксизму? З погляду марксизму, що ґрунтується на роботах Чарльза Дарвіна, Льюїса Моргана, процес формування суспільства своїм вихідним пунктом має виокремлення людини з тваринного світу при формуванні у предків людини соціально-спонукальних мотивів у поведінці. Завдяки цьому, крім природного добору, вступає в силу і соціальний добір. У процесі такого "подвійного" добору виживали і вважалися перспективними ті найдавніші спільності людей, що у своїй життєдіяльності підкорялися певним соціально значущим вимогам, наприклад, бути згуртованими, допомагати одне одному, турбуватися про долю нащадків і т. ін. Так поступово в ході історичного розвитку людина, образно кажучи, ставала на рейки соціальних законів, сходячи з колії біологічних закономірностей.

Процес соціалізації людини здійснювався в першу чергу в процесі праці, навички до якої постійно вдосконалювалися, передавалися від покоління до покоління, утворюючи таким чином речовинно-фіксовану "культурну" традицію. Праця, стимулюючи людей до спільної діяльності, обумовила виникнення і розвиток різноманітних видів спілкування, виникнення членороздільної мови, утворення виробничих відносин. Таким чином, праця і виробничі відносини, що виникли на її основі, є головними матеріальними силами, які привели до появи і вдосконалення власне людської форми існування - суспільства.

К. Маркс, аналізуючи закономірності розвитку вже сформованого суспільства, значно розширює сферу дії матеріалізму і поширює її на сферу суспільних відносин. Цей підхід надалі почали називати матеріалістичним розумінням історії. Відповідно до цього підходу система виробничих відносин становить у суспільстві першооснову - базис, на якому формуються всі інші відносини людей - правові, політичні, ідеологічні і т. д.

Тепер кілька слів про сучасні підходи до суспільства. Усі сучасні соціально-філософські і соціологічні концепції людини і суспільства так чи інакше розглядають його як сукупність соціальних взаємозв'язків і взаємодій людей у процесі задоволення їхніх потреб. Наприклад, одна з найвідоміших концепцій суспільства, створена Максом Вебером (1864-1920), зветься інтерпретацією соціальної дії. Головною ідеєю веберівської концепції, та й усієї його соціології, є обґрунтування можливості максимально раціональної поведінки, що виявляється у всіх сферах людських взаємин. Згідно з цією концепцією соціальна дія має зміст, якого вона не має в природі. Для розуміння цього змісту необхідна відповідна інтерпретація. У цьому і полягає головна ідея Вебера: завжди і скрізь, в усі епохи природу суспільства необхідно розуміти як тлумачення змісту соціальних дій людей. Необхідно додати, що під соціальною дією мають на увазі не будь-яку дію, а дію, "суб'єктивний зміст якої належить до поведінки інших людей". Виходячи з такого підходу, не можна вважати дію соціальною, якщо вона є суто наслідуваною, афектною чи коли вона орієнтується на яке-небудь природне явище.

Ще одна з відомих сучасних концепцій людини і суспільства-так звана концепція методологічного індивідуалізму, що склалася на основі ідей марксизму, тейярдизму, неофрейдизму і соціобіологізму, розглядає суспільство як продукт індивідуальної взаємодії. На думку Карла Поппера (1902-1994), суть даної концепції полягає в тому, що кожне колективне явище ми повинні розглядати як результат дій, взаємодій, цілей, надій і думок окремих людей і як результат створених і охоронюваних ними традицій. Відповідно до цього розуміння соціальна сутність індивіда запрограмована не тільки суспільством, а й космо-природно-товарно-соціальним буттям, оскільки людина є космо-природно-товарно-соціальною істотою. Тут потенційна духовність космосу реалізується людиною в його об'єднаннях.

Цікаві новаторські ідеї в підході до суспільства містять і інші сучасні філософські концепції: герменевтика, феноменологія, аналітична філософія

48. Те, що суспільство являє собою складну систему, котра розвивається на своїй власній основі, не викликає сумніву сього-дні так само, як і раніше. Така система розглядається як усе, що має стосунок до системної характеристики суспільства як певної цілісності, яка об’єднує індивідів різноманітними зв’язками і від-носинами. Хоча індивід також являє собою систему, однак у да-ному випадку системність розглядається на більш «високому» рі-вні — на рівні держави, етно-національних та соціально-класових утворень, таких елементів структури суспільства, як політика, право, економіка тощо.

В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два ас-пекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, су-спільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспі-льні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто су-купністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взає-мозв’язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов’язків, за-борон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності — бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб’єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них наді-ндивідним, об’єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продук-том конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об’єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними культурної спадщини, не тільки їх суб’єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об’єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, в тому числі — рівнем

суспільної свідомості. Отже, те, що має назву «соціальної детер-мінації», є фактором залежності людей від продуктів та результа-тів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розви-ваються нові об’єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує за-кономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знахо-дяться в залежності від об’єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ці обставини.

Говорячи про причини саморозвитку суспільства як цілісної системи, доцільно виділити ряд провідних суперечностей, що ви-ступають збуджувальними моментами її розвитку. Очевидно, що основу таких суперечностей слід шукати у природі суб’єктів сус-пільного розвитку. Як відомо, під поняттям суб’єкт у філософії розуміють носія предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на самого себе та об’єкт. Суб’єктом суспільного розвитку виступає й окрема особистість (особливе місце займає видатна та історична особистість), і соці-альна група (мала, середня, велика), і народ, і соціально-етнічні спільності.

Особливістю ж соціального суб’єкта є наявність у нього по-треб та інтересів, які надають йому біологічної та соціальної ак-тивності. Потреби визначаються як нестача, брак чогось необ-хідного для підтримки життєдіяльності організму, людської особистості, соціальної групи, суспільства в цілому, і це викликає здатність до подолання цієї нестачі, як стан, за допомогою якого здійснюється зв’язок організму чи соціального суб’єкта з оточу-ючим середовищем, а також як внутрішній збуджувач активності. Інтереси — це властиве людині ставлення, що виражає позитив-ну чи негативну спрямованість її активності, діяльності, історич-ної творчості на пошук, вибір, використання або створення шля-хів, засобів, норм, соціальних інститутів, здатних задовольнити людські потреби. Таким чином, інтереси разом із потребами ви-ступають збуджувальною силою історичної діяльності соціально-го суб’єкта. Важливим положенням соціальної філософії слід вважати висновок про безкінечний процес зростання потреб, причиною якого є взаємозв’язок між виробництвом і споживан-ням людиною матеріальних та духовних благ.

Виходячи з особливостей існування людини, необхідно виді-лити таке джерело саморозвитку суспільства, як суперечність між природною і культурною організацією людини та людських спільнот. Незважаючи на рівень свого історичного розвитку, лю-дина завжди залишається частиною Природи і Космосу, специфічним проявом феномену життя. Цю обставину необхідно врахо-вувати при інтерпретації всіх суспільних явищ, адже будь-які проекти будови і перебудови життя людей повинні ґрунтуватися насамперед за все на необхідності підтримки життя всієї біосфе-ри та можливостей існування й розвитку кожної людської істоти. Звідси вимога, щоб вітальність як імперативна установка на під-тримку самого феномена життя була стрижневою, визначальною цінністю суспільного розвитку, навколо якої формується загальна проблема життя і смерті. Разом із тим уся історія людства свід-чить про те, що процес підтримки умов життєдіяльності людини сполучається з інтенсивним процесом перетворення природи. Це створює особливу частину «окультуреної» («другої») природи, яка є результатом і продуктом діяльності людей. Іншими словами культура — це природа, оброблена особливим, людським спосо-бом з метою задоволення тих чи інших потреб. Але культура не зводиться до речей, вироблених людиною. Вона поширюється і на суспільні відносини, і на продукти духовного виробництва.

Суттєвішою філософською ознакою предмета культури є його подвійність, двоякісність. Адже будь-який феномен культури є чуттєво-надчуттєвим, несе в собі систему природних і соціальних якостей. У такій подвійності — суть культури як суспільно-історичного способу адаптації людини до світу, причому ця ха-рактеристика відноситься і до самої людини. Живучи у світі культури, будучи сама культурним явищем, людина залишає піс-ля себе феномени матеріальної або духовної культури. Таким чи-ном вона спілкується і з минулим, і з сучасним, і з майбутнім, за-лучаючись до руху світової історії.

Говорячи про культуру як спосіб існування суспільства й лю-дини, необхідно враховувати проблему її ґенези і структурних особливостей. Очевидно, що в процесі антропосоціогенезу про-тягом тривалого часу ведучим компонентом у культурі була тех-нологія забезпечення життєвого циклу людини, її вітальних по-треб. При зовнішній схожості тілесних функцій людини і тварини саме в біологічних процесах починався й розширявся водорозділ біологічного та соціального. У процесі задоволення біологічних потреб формувалася тілесна культура людини як ба-зовий фундаментальний шар культури. Невипадково найбільш стародавні моральні заборони — табу були пов’язані з харуван-ням і статевою поведінкою людини як передумовою становлення культури. Забезпечення себе їжею та водою, захист від погодних і кліматичних явищ, ритуалізація статевих та дітонароджувальної функції вимагали все досконалішої організації життя общини.

Поступовий перехід від привласнювального типу господарст-ва до виробляючого означав зростання потенціалу другої сторони культури — її соціальних форм. Нова стадія такого розвитку ви-магало принципово нової організації культури, сутністю котрої було забезпечення технології діяльності шляхом управління лю-дьми. У цьому полягає глибинний смисл феномена влади та ідеї державності. Таким чином, історичні зміни організації культури як удосконалення технології виживання сприяли соціальному розвитку людини й суспільства в цілому.

У контексті суперечності природи і культури слід розглядати й такий механізм саморозвитку суспільного життя, як розподіл праці. Охоплюючи всю сферу суспільного виробництва з його основними компонентами — виробництвом матеріальних благ, відтворенням самої людини, відтворенням матеріальних суспіль-них зв’язків і духовним виробництвом, розподіл праці, який на кожному етапі розвитку історії мав свою специфіку та особливо-сті впливу на різні сфери суспільного життя, можна вважати од-ним із основних двигунів суспільного прогресу. Спочатку він мав статевий і віковий характер, але потім безперервно ускладнював-ся включно до високоспеціалізованих форм праці в сучасному комп’ютерізованому виробництві. Завдяки розподілові праці лю-ди змогли забезпечити виживання первинної общини та кожного її члена, перевершуючи в цьому плані суспільства тварин.

Розвиваючи виробництво, людина все більше впливала на на-вколишню природу, змінюючи тим самим і свою власну природу. Людська праця є тим фактором, що не тільки задовольняє тілесні потреби, але й формує людське суспільство через систему суспі-льних зв’язків і відносин.

Розвиток і ускладнення трудової діяльності відбувається ра-зом з еволюцією форм сімейно-шлюбної поведінки людей, котра безпосередньо пов’язана з відтворенням людини. У цьому проце-сі спостерігається чітка тенденція безперервного і прогресуючого зростання населення планети, що слід розглядати як реалізацію особливого механізму виживання людини в умовах жорсткого тиску навколишнього середовища. Разом з тим подібна тенденція містить у собі ряд особливих і суттєвих суперечностей. Серед них — невідповідність у цілому темпів зростання населення тем-пам розвитку матеріальних умов його існування; неоднакові тем-пи зростання населення в різних регіонах земної кулі: більша ди-наміка його зростання у слаборозвинутих країнах з обмеженими природними ресурсами, недостатня народжуваність населення у високорозвинутих країнах; масові міграції; економічні, політичні

та військові конфлікти тощо. Все це в цілому складає демографі-чну проблему, розв’язання якої фактично означає знаходження дійових шляхів саморегуляції кількісного складу народонаселен-ня, як обов’язкової умови розвитку і виживання людства.

Ще складнішим для аналізу є джерело саморозвитку соціаль-них систем, пов’язаних із суспільними відносинами, що виникли в ході трудової діяльності людини. У контексті проблеми самороз-витку суспільства особливе місце посідає аналіз мотивів та спо-нукань до праці й діяльності, оскільки цей момент значною мі-рою визначає ставлення людини до світу й до себе. Виділяють декілька провідних мотивів та спонукань:

1) підтримка власного існування і виживання індивіда;

2) продовження життя роду;

3) задоволення самої потреби у праці, праця заради творчості, що несе радість і відчуття повноти буття;

4) боротьба з іншими людьми за привласнення продуктів пра-ці або заради допомоги людям.

Таким чином, вирішальним моментом, що визначає власне структуру соціуму, є фактори, завдяки яким стало можливим са-мо його народження і існування: праця, спілкування, свідомість. Вони лежать не тільки в основі визначення трьох сфер життєдія-льності людей, але й — відповідних до них суспільних відносин.

Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, — в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Потріб-но підкреслити, що визначення трьох основних сфер суспільного життя має певною мірою відносний, умовний характер, тому що реальна людська життєдіяльність — це тісний взаємозв’язок і взаємовплив цих сфер. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспі-льного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.

В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносини. М. Вебер суспільними відносинами називав «поведінку декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що орієнтується на це. Відповідно соціаль-ні відносини повністю і виключно полягають в можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний (осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є — нехай навіть мінімальна — ступінь відношення даного індивіда до іншого. Зміст цього відношення може бути найрізноманітні-шим: боротьба, ворожнеча, кохання, дружба, повага, ринковий обмін, «виконання» погодження, «ухилення», або відмова від нього, суперництво економічного, еротичного, або будь-якого

іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким чином, поняття «соціальні відносини» як таке нічого не говорить про те, чи йдеться про «солідарність» діючих осіб, або про прямо протилежне».

Соціальні відносини охоплюють всі сфери суспільного жит-тя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включа-ють в себе виробничі відносини, технологічні, відносини роз-поділу, обміну; соціально-політичні — політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні — моральні, релігійні, худжньо-естетичні, наукові відносини. Суб’єктами суспільних відносин є індивіди та соці-альні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Суспільство, як єдність соціального і індивідуального, спря-моване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розви-тку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реаліза-ції і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріа-льно-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріаль-ного достатку); регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упоря-дкування і нормалізації політичних, правових, моральних відно-син); духовно-культурний розвиток людей.

Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом ство-рення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб’є-ктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвива-ється і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалю-ються здібності. Така особливість людського буття визнача-ється в соціальній філософії поняттям «суспільне виробни-цтво». Суспільне виробництво не обмежується лише економіч-ною сферою (матеріальне виробництво), воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом форму-вання і розвитку духовнї сфери людства, суспільних форм сві-домості (духовне виробництво). Отже, основні сфери життєді-яльності в їх взаємозв’язку — це і є реальний процес суспіль-ного виробництва як виробництва життя, його суб’єкта — сус-пільної людини.

Це питання торкається ряду ключових питань, зокрема таких, як сенс життя, свобода, право, труд, рівність, власність, капітал, влада, держава, експлуатація тощо, які безпосередньо або опо-середковано мають відношення до основних мотивацій діяльно-сті людей, що зумовлює саморозвиток усіх сфер суспільного

49. Буття, його структура, форми і знаходять способи існування

У мовою термін «буття» має три основних значення. Буття означає об'єктивну, існуючу незалежно від нашої свідомості, реальність. Слово «буття» використовується для узагальнення умов матеріальної життя покупців, безліч суспільства. Нарешті, буття є синонім іншого слова - «існування». Бути - отже існувати.

У філософії, деяких інші науки поняття буття також багатозначно і становить важливу світоглядну проблему. Розуміння буття історично пов'язані з тій чи іншій орієнтацією людини, соціальних спільностей щодо внутрішнього і зовнішнього світу життя людей. Залежно від вибору, основу якої може бути наука, релігійна віра, містика, фантазія, практична життя, й буття. Філософія як наука розглядає проблему буття основою теорії загального і конкретного типу світогляду, головною частиноюметафилософии.

У широкому проблемному аспекті поняття «буття» охоплює усе, що існує, що є, що є. Категорія буття гранично широка за обсягом і різноманітна за змістом. Буття співвідноситься з небуттям - про те, чого, ні з тим, чого може бути взагалі.

Конкретніше буття означає весь існуючий матеріальний світ. Іноді матеріальний світ сприймається як об'єктивність, тобто існуюча незалежно від чоловіка та її свідомості. У цьому поясненні є певна неточність. Вона у цьому, термін «об'єктивний» не охоплює у разі всього, що є незалежно від чоловіка. Поза навіть від нашої свідомості існують багато форми ідеального. Так,потребительная вартість товару, краса природи, добро як моральності суспільства нематеріальні. Свідомість одну людину як суб'єктивна йому реальність порівняно з свідомістю іншу людину теж є об'єктивно. Воно незалежно від усвідомлення другого індивіда.

Об'єктивність матеріального однак то, можливо обгрунтована експериментально, емпірично. Наприклад, доводити існування природи, космосу, незалежного від чоловіка та її свідомості, немає особливої потреби. Створити незалежність фізичного існування, його організму від усвідомлення вже складніше. Судження у тому, що людина — частинка, елемент природного світу, отже - об'єктивність, представляєвиводное, логічне знання. Воно вимагає додаткової аргументації порівняно з психофізичними і духовними характеристиками людини.

Створити існування об'єктивно ідеального складніше. Різні експерименти власний досвід можна лише опосередковано щось довести чи спростувати. Аргументація об'єктивно ідеального ввозяться основному логічно і світоглядно. А часто полягає в вірі. Так, Р. Гегель логічно доводив існування абсолютної ідеї (абсолютного духу). Бог в релігійної філософії і теології також обгрунтовується логічно чи навіть приймається на віру.

Тому буття об'єктивного світу охоплює, з одного боку, все матеріальне, існуюче поза навіть від людини її свідомості, з другого - все ідеальне, також існуюче поза навіть від людини. Саме розуміння об'єктивного пов'язані з людиною як суб'єктом, які мають свідомістю, тобто із суб'єктивним.

Об'єктивний матеріальний світ - це природа, всесвіт, космос. Об'єктивний ідеальний світ складно узагальнити у якихось інших гранично загальних поняттях. Він такий ж сповнений багатоманітністю, як матеріальний світ, але значною мірою залежить усе-таки відштовхується від суб'єктивності людини, від його здатності фантазувати, передбачити, передчувати, припускати. Часто ідеальний образ свідомості відчужується від чоловіка й починає існувати хіба що об'єктивно, самостійно. Наприклад, мислителів минулого давно немає фізичних представників людського роду, та їх ідеї збереглися, їх використовують сучасним людством.

Вирішуючи свої завдання, до проблеми буття звертається багато хто науки. Деякі їх спеціально вивчають буття, його ознаки, структуру, форми. Так, фундаментальна фізика й хімія виступають базовими науками, основі яких формується природничонаукова картина світу (буття). Математика розвиває і обгрунтовує свою модель буття. Біологія розробляє концепцію буття живого. Філософія переважно світоглядно розв'язує проблеми буття, доповнюючи дане пояснення знаннями природних, технічних і громадських організацій наук. Вона полягає у цьому, що буття аргументується з тих чи інших ціннісних, гносеологічних та інших орієнтації філософа, на повинен прийматися як єдино можливе чи правильне, проте як вихідне, як позиція.

До основним філософським проблемам буття можна віднести: визначення буття; обгрунтування його видів тварин і форм; проблему одиничності і єдності буття; співвідношення вічності і незнищенності буття загалом і кінцівки,уничтожимости його конкретних елементів; співвідношення єдності і цілісності буття з різноманіттям і відносній самостійністю елементів змісту; проблема незалежності буття від чоловіка і об'єктивна включеність людини у буття й ін. Важливою філософської проблемою залишається взаємозв'язок можливого (потенційного) і реального (актуального) буття.

Принциповою проблемою філософії традиційно співвідношення матеріального і ідеального (нематеріального) буття. У філософії марксизму то цієї проблеми була як основне питання філософії. Він формулювався як запитання про ставлення мислення до буття, духу - до природи. Під буттям у цьому контексті цей бачили матеріальний світ.

Співвідношення матеріального і ідеального, природи й духу розглядається із двох основних позиціям. Перша позиція (чи перша сторона основного питання філософії) з'ясовує первинність матеріального чи ідеального. Друга позиція (чи друга основного питання філософії) полягає у аргументації можливості людини пізнавати буття.

Залежно від пріоритетності тієї чи іншої початку по першої позиції філософи та філософські школи поділяються на матеріалістів і ідеалістів, матеріалістичні і ідеалістичні школи. Вважається, що лінію (традиція) матеріалізму походить із давньогрецького філософа Демокрита, найпослідовніше й повно обстоювала первинність матеріального. Запропонував він, що основою всього є атом — неподільна,неразвивающаяся, непрозора матеріальна частка. Із різноманітних поєднань атомів, вважав Демокріт, і полягає всі речі. Свідомість (душа) - вторинна стосовно матеріального.

«Лінія» (традиція) об'єктивного ідеалізму було закладено, як визнано багатьма філософами, давньогрецьким мислителем Платоном. Він висунув становище з ідеєю як особливої сутності, незалежної від речі. Не свідомість людини, а ідеї передують всім матеріальним предметів. Ідея, за Платоном, — це поза свідомістю чоловіки й речей існуюче початком усього.

Матеріалізм і ідеалізм, зародившись у Стародавній Греції, є і сьогодні.Обостренние відносини між представниками даних протилежних напрямів в поясненні почав буття існували який завжди. Історично різноманітні політичним, ідеологічним й іншим обставинам вони набували конфліктний характер. Наприклад, у європейському середньовіччя, у боротьбі прибічників марксистської філософії і його противників у другій половині XIX — першій половині XX століть. Аргументація на користь матеріалізму чи ідеалізму часто набувала ідеологізований характер. Наслідком що така дискусій був перехід уабстрактно-схоластические і спекулятивні міркування.Нагнеталась взаємна ворожнеча, робилися переслідування осіб, не що розділяли звичної погляду.

З другого половини ХІХ століття і по 80-х ХХ століттяидеологизм у вирішенні основного питання філософії висловився в абсолютизації класового підходи до аналізу соціальних процесів. Марксизм поширив класовий підхід пояснення і гранично широких проблем буття. Вважалося, наприклад, що носіями матеріалістичного, тобто наукового світогляду є лише трудящі є і їх прибічники. Буржуазія, поміщики і феодали — всуціль ідеалісти і нездатні сформувати наукове світогляд.

Сьогодні протиставлення матеріалістичної і ідеалістичної позицій у філософії стало інакшим явним і конфліктним. Рішення проблеми про первинності тієї чи іншої початку буття є світоглядним і методологічним. Суворо науково, з допомогою експерименту, досягнень природничих і інших наук неможливо довести чи спростувати первинність матеріального чи ідеального буття. Наприклад, судження у тому, що космос існував ніколи й виступає тому первинним стосовно будь-яким формам ідеального, є світоглядним. Вона може бути обгрунтоване лишеформально-логически, але з експериментально, чи прийнято це без будь-якого докази, на віру. Дане судження породжує низку інших світоглядних питань; якщо космос існував завжди, вона може такий бути? Якщо космос безмежний, те, як це має бути зрозуміло людиною? Як пояснити нескінченність космосу порівняно з конечністю його конкретних елементів і станів. Відповісти та такі питання можна також ознайомитися лише світоглядно. Тому стверджувати, що матеріалістичний підхід є правильною і навіть науковим порівняно з неправильним ідеалістичним підходом, навряд можна. Слабенька й протилежна така аргументація.

Матеріалізм і ідеалізм - це два варіанта світоглядного пояснення буття. Вони доповнюються дуалізмом — ще однією варіантом, коли матеріальне і ідеальне зізнаються існуючими одночасно. Він також представляє світоглядну позицію щодо «ієрархії» матеріального і ідеального буття. Філософія, по-різному пояснюючи співвідношення матеріального і ідеального, не формує наукового, суворо доказового і обгрунтованого знання. Це світоглядне пояснення, міра істинності якого "буде уточнюватися і поповнюватися всьому протязі житті людства як «вічна істина». Але загалом відкинути проблему буття як науково нерешаемую також не можна. Вона продовжує викликати інтерес, спонукає до нових відкриттям у конкретних сферах буття.

Як бачимо, багато філософські проблеми буття мають не суворо науковий, атеоретико-мировоззренческий характер. Те чи інше їхнє рішення складно оцінити як «правильне» чи «неправильне». Варіанти рішення висловлюють світоглядний вибір, визначають тип світогляду, його гранично загальну спрямованість. Філософ чи навіть людина мають природне право зупинитися у тому чи іншому варіанті пояснення буття, який їм тим більше імпонує, відповідає відповідним світоглядним ідеалам й потребам.

Розуміння буття пов'язане з вербальним його вираженням. Часто буття позначається словом «світ» чи «все існуюче». У сучасному розмовному російській мові існує 13 основних значень слова «світ» і кілька десятків словосполучень. До поясненню буття ставляться кілька значень. Вислів: «Світ є, був і буде» - вічно правильне судження, однак має ряд акцентів. По-перше, світ - це сукупність всіх форм матеріального у земному і космічному просторі (Всесвіт, космос). По-друге, світ означає частина Всесвіту, планету.. По-третє, слово «світ» характеризує земну кулю, Землю, усе те, що є Землі. По-четверте, термін «світ» використовується для диференціації цілого, системи: неорганічний і органічний світ, світ рослин i світ тварин, світ людини, і навіть світ ідей, духовний світ образу і т.д.

Буття як усе світ має ці акценти. Переважно, вони відбивають різні підходи до матеріального світу. Але буття, як було зазначено, включає у собі все існуюче. Тому категорія буття охоплює як матеріальний, і ідеальний (духовний) світ. У зв'язку з таким розумінням буття у філософії досить попереду стоїть проблема єдності світу (буття).

Вислів «буття світу» можна зрозуміти як тавтологія, як вживанняслов-синонимов. Оскільки буття — і є матеріальний і ідеальний світ, то буття й світ — синоніми. Але до цього необхідно доповнити таке. Буття й усе існуюче співвідноситься зі світом в граматичному контексті. Світ — усе це, що є, а буття зазначає, що він є, функціонує. Тому словосполучення «буття світу» граматично висловлює просте оповідальний пропозицію - існування світу. Або: світ є, він є, існує. У цьому сенсі буття має хіба що підлегле значення стосовно світу. Але це формальний бік співвідношення понять «буття» і «світ».

Важливо підкреслити, що єдиного розуміння буття, тобто «існування всього наявного» Демшевського не дозволяє з'ясуватисубстанциональную основу буття. Твердження, що існує, не проясняє того, та якщо з що він полягає, з якого «матеріалу». Визначеннясубстанциальности буття дає можливість знайти його основу єдності. Існування світу (тобто буття) неспроможна служити такий основою, оскільки є й матеріальне, і ідеальне, якісубстанциально протилежні, несумісні. Матеріальний світ складається з речовини і фізичних полів. Ідеальний світ складається з ідей, нематеріальних явищ. Ідеальне у приватних випадках виступає стосовно матеріального його властивістю. Наприклад, свідомість є властивість мозку чоловіки й самої людини. Але всі - й матеріальне, і ідеальне - існує, а об'єднати їх можна, оскільки ідеальне стосовно матеріального - ніщо.

Більше вірним методологічним підходом до розуміння єдності світу (буття) є застосування поняття «єдність» лише у матеріального світу. Світ єдиний у цьому, що вінматериален. Інакше кажучи, у бутті єдиний лише матеріальної світ, оскільки маєсубстратностио. Єдність ідеального світу проблематично хоча б тому, що об'єктивно ідеальний світ несумісний із суб'єктивно ідеальним (духовним)миpoм людини. Можна, наприклад, вважати, що буття, іидеально-объективное буття зокрема, єдині Бога. Багато релігіях Бог сприймається як Абсолютна Істина, Абсолютна Добро і Абсолютна Краса, як Творець, Творець. Але пояснити таке розуміння Бога як єдності об'єктивно ідеального і лише буття можна знову ж тільки світоглядно чи основі віри. До того ж, у різних філософських системах є велика розмаїтість у сенсі Бога, і навіть об'єктивно ідеального.

Як бачимо, пояснення одиничності і єдності світу - як буття не завжди однаковий. В будь-якому варіанті є світоглядним. Але ще важливіше підкреслити, що затвердження реальної одиничності матеріального світу та її єдності в матеріальності набагато ближчий до наук, що пояснював конкретні види й форми буття. Воно має більшої методологічної переконливістю, ніж релігійне, містичне,объективно-идеалистическое й інша обгрунтування єдності буття.

Розгляд проблеми буття дає можливість виділити елементи її змісту, взаємозв'язку координування й субординації з-поміж них. Насамперед, буття включає два виду: матеріальне і ідеальне (нематеріальне) буття. Як зазначалося, це завжди «рівноправні» ісоотносимие елементи. У різних світоглядних рішеннях їх координація та субординація розглядається дуже варіативно.

Дата добавления: 2015-05-22