Функціонально-операційний бік мислення. Мислення як процес

Мислення об'єктивно виступає як системне та багато якісне явище. Цей процес завжди виникає у взаємодії суб'єкта з довкіллям та з іншими суб'єктами. Утім, постає воно не в готовому, завершеному вигляді, а як процес обстеження певного об'єкта, який безперервно розвивається, в ньому з кожним кроком відбувається відкриття нових та істотних характеристик. Безперервне пізнання від простіших до складніших і суттєвіших сторін об'єкта здійснюється завдяки функціонапьно-операційному боку мислення, або механізмові "аналізу через синтез" (С.Л. Рубінштейн, О.В. Брушлінський).

Пошук, відображення істотного в різних явищах, подіях, об'єктах не може мати відповідних результатів, коли суб'єкт не керує своїм мисленням, не визначає, що буде шукати, що відомо, що має більше значення, що повинно більше цікавити; не планує свої мисленнєві кроки, не передбачає результати, не приймає рішення, яким способом, якими прийомами буде користуватися, коли не контролює своїх дій, не оцінює і не коригує їх, ідучи до здійснення мети. Перелічені моменти мислення є операціональними. Операціональні компоненти - це структурні елементи будь-якої діяльності, отже, маємо підстави виділити в мисленні ще один аспект - характеристику його як діяльності

Оскільки не може бути мисленнєвої діяльності, ізольованої від суб'єкта, як і будь-якої іншої, зокрема перцеитивної, мнемічної діяльності, мислення має особистісний аспект. Цей аспект розкривається при розгляді впливу на процес мислення мотивів та ставлення суб'єкта до об'єктів пізнання.

Названі аспекти мислення вирізнені мислено, абстрактно, насправді вони становлять онтологічну єдність. Так, змістовий аспект мислення залежить від того, як суб'єкт володіє операціями, діями, а в засвоєні знання входять і такі, які характеризують функції мисленнєвих операцій.

Для глибшого розуміння своєрідності мислення розглянемо конкретно мислення як процес та безперервну операційну взаємодію суб'єкта з об'єктами пізнання.

Операційний компонент мислення, що забезпечує його процесуальність, складають операції аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, абстрагування, класифікації, систематизації, конкретизації тощо.

Кожна мисленнєва операція виконує певні функції. Так, операція аналізу полягає у поділі цілого на частини, елементи, у вирізненні окремих його ознак і сторін.

Синтез - це мисленнєва операція, яка полягає у пошуку цілого через утворення істотних зв'язків між вирізненими елементами цілого. Аналіз і синтез є основними мисленнєвими операціями. Це операції, які взаємодіють і взаємо зумовлюють одна одну. Повний аналіз, тобто вирізнення основних одиниць цілого, сприяє успішному виокремленню зв'язків між елементами, ознаками цілого.

Операції аналізу та синтезу зароджуються у практичних, зовнішніх діях і виконуються мимовільно. Розвиваючись, перетворюються на цілеспрямовані та внутрішні операції (здійснюються подумки).

Функції мисленнєвої операції порівняння полягають у відображенні елементів ознак подібності та ознак відмінності. Індивід може порівнювати наочно наявні або уявлювані об'єкти, створюючи їхні образи. Складним є процес порівняння людей, літературних персонажів, суспільних явищ.

У процесі розв'язування задач доводиться здійснювати не тільки аналіз, а й абстрагування. Абстрагування - це мисленнєва операція, якою ми вирізняємо окремі ознаки, елементи і відділяємо їх від інших і від самих об'єктів. Слово "абстрагувати" походить від лат. - відриватися, залишатись осторонь. Продуктом актуалізації операції абстрагування є утворення поняття, моделі, теорії тощо. В основі цих продуктів діяльності абстрагування лежать істотні ознаки, відокремлені від неістотних, необхідні - від випадкових, загальні - від поодиноких, якісні - від кількісних тощо. Зароджується абстракція в практичному мисленні, а свій подальший розвиток дістає у слові як засобі вираження свого продукту.

Функції операції узагальнення полягають у вирізненні груп предметів та явищ за істотними ознаками, спільними для цих груп. Узагальнення відбувається на основі абстракції, бо остання здійснює вирізнення істотних ознак та відділення їх від неістотних. Операція узагальнення необхідна тоді, коли треба зробити висновок, визначення, вивести правило тощо. Ця операція є продовженням операції синтезу, але складніша від неї.

Є два різновиди узагальнення: емпіричне, яке здійснюється шляхом порівняння чуттєво даних ознак і виявлення серед них спільних; і теоретичне, яке ґрунтується на глибокому аналізі об'єктів, виділенні спільних та істотних ознак за допомогою подальшого розвитку аналізу в операції абстрагування. В узагальненні, як і в абстрагуванні, велику роль відіграє слово. Операція узагальнення сприяє виникненню узагальнених і абстрактних знань, але в житті людини, у навчальній діяльності завжди доводиться шукати зв'язок загального з частковим. Цей зв'язок полягає в тому, що істотні властивості поодинокого, стаючи видовими, відповідають узагальненим. Здійснення переходу від загального до часткового з метою встановлення їхньої відповідності істотному має назву конкретизація. Рух думки від аналізу і синтезу до абстрагування й узагальнення, а від нього до конкретизації - це діалектичний процес, що відображає зв'язок загального з частковим, поодиноким.

Операція класифікації - це пошук істотних і спільних ознак, елементів, зв'язків для певної групи об'єктів, що створює основи для розподілу об'єктів на групи, підгрупи, класи.

Систематизація - це мисленнєва операція, яка спрямована на виділення істотних і загальних ознак та подальше об'єднання за ними груп або класів об'єктів.

Мисленнєві операції, розвиваючись і ускладнюючись у пізнавальному процесі, можуть стати мисленнєвими діями. Мисленнєві дії - це дії з об'єктами, відображеними в образах уявлень, уяви та в поняттях. Мисленнєві дії співвідносяться з певним змістом, вони спрямовані на перетворення умов пізнання об'єкта, його образу, умов задачі тощо. Можна сказати, що в основі мисленнєвих дій лежать кілька взаємопов'язаних операцій, які впливають на зміст, перебирають на себе весь тягар у пошуку відповіді на питання. Мисленнєві операції спрямовані на розпізнавання об'єктів, а також - на контроль за виконанням перетворювальної функції. Вони взаємодіють між собою і взаємозумовлюють одна одну. Кожній із них відповідає операція, яка має протилежну за своїм характером функцію (розподіляти - об'єднувати тощо). Мисленнєві дії входять до складу розумових дій (перцептивні, мнемічні, імажинативні тощо).

49. Поняття про інтелект, його структура та детермінанти.
В аналізі мислення важко обійтися без понять "інтелект" та "інтелектуальні здібності". Словом "інтелект" (від лат. розуміння, розум) позначають відносно стійку структуру розумових здібностей. Існують різні тлумачення цього поняття, зокрема, його ототожнюють із мисленнєвими операціями, зі стилем та стратегіями розв'язання проблемних ситуацій, зі здатністю до учіння та пізнання, з індивідуальними особливостями орієнтування в ситуації, з когнітивним стилем, з біопсихічною адаптацією до наявних обставин життя.
Структура інтелекту дуже складна. Одні вчені вважають, що її можна оцінювати за трьома показниками: як систему операцій з даними, як суму конкретних даних (за змістом) та за результатами інтелектуальної діяльності. Виходячи з цих трьох вимірів, Дж. Гілфорд створив кубічну модель і вдався до спроби визначити кожну зі 120 здібностей. Тип інтелекту визначають за перевагою якоїсь комбінації з цих варіантів. Для найбільш загальних характеристик використовують поняття конкретного практичного, абстрактного, потенційного та набутого інтелекту.
М.О. Холодна, спираючись на структурно-інтегративний підхід, дійшла висновку, що інтелект - це форма організації індивідуального ментального (розумового) досвіду. На її думку, критерії розвитку індивідуального інтелекту слід шукати в особливостях того, як людина сприймає, розуміє та пояснює те, що відбувається.
Оцінювання рівня інтелектуального розвитку здійснюють на основі співвіднесення реального хронологічного віку дитини з її "розумовим віком". Показником розвитку інтелекту є "коефіцієнт інтелектуальності", який скорочено позначають IQ. Цей показник знаходять співвідношенням:

Середнє значення 1(2 відповідає 100 балам, найнижчі можуть наближатися до 0, а високі - 200. Стандартне (тобто середнє для всіх груп) відхилення - 16 балів у кожний бік. У кожного третього IQ перебуває між 84 і 100 балами, і така сама частина (34%) - з показниками від 100 до 116 балів. Дві інші частини людей (у кожній по 16%) розглядаються як крайні групи з низькими (від 10-84) і високим інтелектом IQ від 1 16-180).
Дебільністю називають легко виражену "недоумкуватість" (IQ більше 75%). Вона помітна не відразу, а в процесі початкового навчання. Показником вияву цього явища є нездатність до абстрактного мислення. Дебіли не розуміють переносного смислу прислів'їв, метафор. Точні дані про дебілізацію суспільства жодна країна дати не зацікавлена. У США, у Східній Азії, де дебілізм є національною трагедією, признається нормою легка його форма, і максимально скорочується в загальноосвітніх школах навчальний матеріал, для засвоєння якого необхідно виявити здатність до абстрактного мислення.

50. Пам`ять та її природа. Фізіологічні механізми пам`яті.
Пам'ять - це психічна властивість людини, яка відкриває їй можливості для нагромадження досвіду. Пам'ять виявляється в запам'ятовуванні, збереженні, розпізнаванні та відтворенні явищ, процесів і психічних станів. Завдяки цій психічній властивості ми здобуваємо різноманітну інформацію, засвоюємо знання про світ і розвиваємо наші вміння та вправність. У найширшому розумінні цього слова, пам'ять - це властивість, яка створює умови для впливу попередніх подій і переживань на сьогодення. У вужчому розумінні, пам'ять - це здатність пригадувати окремі переживання з минулого. Усвідомлюючи не лише саме переживання, але й його миттєвість в історії нашого життя зі свідомим розміщенням у часі і просторі. Завдяки пам'яті зберігаємо, переховуємо, відтворюємо різні елементи нашого досвіду, не лише інтелектуальні, але й емоційні та моторно-рухові. Пам'ять про почуття піднесення, напруження може іноді зберігатися довше, ніж інтелектуальна пам'ять про події, пов'язані з ними.
Тимчасові нервові зв'язки є фізіологічним механізмом утво рення асоціацій. Асоціація — це зв'язок між окремими подіями, фактами, або явищами, відображеними в нашій свідомості й за кріпленими в нашій пам'яті. Без цих зв'язків, або асоціацій, не можлива нормальна психічна діяльність людини, в тому числі діяльність пам'яті. Запам'ятовування будь-якого предмета зав жди відбувається в зв'язку з іншими предметами.
Асоціативні процеси в корі головного мозку забезпечують за пам'ятовування і відтворення різних явищ дійсності в певному зв'язку й послідовності. «Тимчасовий нервовий зв'язок,— писав І. П. Павлов, — є найуніверсальнішим фізіологічним явищем у тваринному світі і в нас самих. А разом з тим воно ж і психіч не — те, що психологи називають асоціацією, чи буде це утворен ня поєднань з усіляких подій, вражень або з літер, слів і ду мок»[1].
Асоціації бувають кількох видів. Звичайно розрізняють асоціації за схожістю і асоціації за контрастом.
Асоціації за схожістю виникають у тих випадках, коли який-небудь новий предмет схожий на раніше відомий предмет. На приклад, учень, дивлячись на картину, де зображений пейзаж, пригадує, що він схожий з пейзажем, який він бачив колись раніше в натурі.
За контрастом асоціюються різко відмінні, суперечливі факти та явища. Наприклад, дощовий осінній день за асоціацією може викликати уявлення яскравого сонячного літнього дня. Дістав ши погану оцінку, учень згадує, як він раніше одержував з цьо го предмета добрі оцінки.

51. Теорії пам`яті.
Протягом розвитку психологічної науки в рамках різних її напрямків виникали теорії, що мали на меті пояснення сутності пам'яті та її закономірностей. Ці теорії звертали увагу на різні аспекти проблеми дослідження процесів пам'яті.

Асоціативна теорія розкриває залежність процесів пам'яті від характеристик матеріалу, що запам'ятовується. В основі пояснення механізмів пам'яті в цій теорії лежить поняття асоціації. Між явищами, що запам'ятовуються, встановлюється зв'язок, або асоціація, яка потім впливає на відтворення матеріалу. При пригадуванні людина відшукує ланцюжок зв'язків, який приведе до потрібного матеріалу. Відтворення деякого факту веде до відтворення факту, із ним асоціативно пов'язаного, а запам'ятовується те, що пов'язане із вже наявним в пам'яті матеріалом. При дослідженнях пам'яті в межах асоціативної теорії були встановлені типи утворення асоціацій: асоціації за схожістю (зв'язок виникає між подібними фактами), за суміжністю (зв'язок виникає між фактами, що слідують в часі один за одним), за контрастом (зв'язок виникає між фактами, які відрізняються, протилежні один до одного).

Гештальтпсихологічна теорія підкреслює залежність процесів пам'яті від способів організації і структуризації матеріалу, що запам'ятовується. Чим чіткіше буде організовано матеріал, тим простіше його запам'ятати. При цьому наголошується на активній ролі людини в структуризації матеріалу шляхом ритмізації, перебудови, об'єднання або, навпаки, роз'єднання його різних частин.

В біхевіористичній теорії закономірності процесів пам'яті розглядаються, як подібні до закономірностей утворення рухових навичок. Асоціації для біхевіористів - це елементи досвіду людини, що створюються в результаті научіння. Як і для формування рухових навичок, так і для формування навичок збереження матеріалу в пам'яті потрібні вправи. В рамках цієї теорії встановлено, що на ефективність закріплення матеріалу впливає кількість вправ, проміжок часу між вправами, обсяг матеріалу та індивідуально-психологічні властивості людини, яка запам'ятовує матеріал.

За когнітивною теорією пам'ять розглядається, як деяка структура, призначена для обробки інформації. Ця структура складається із різних блоків, що відповідають за розпізнавання інформації, побудову когнітивної карти, збереження отриманої інформації і за відтворення її в певному вигляді. Процеси переробки інформації (об'єднання, доповнення, зміна та інші) забезпечують належні зміни інформації в блоках і перехід її із одного блоку в інший.

В діяльнісній теорії розглядається залежність процесів пам'яті від діяльності людини. За цією теорією, закономірності запам'ятовування, збереження і відтворення певної інформації визначаються змістом та структурою діяльності людини із цією інформацією, мотивами, що лежать в основі цієї діяльності, ставленням людини до неї.

52. Види памяті та їх характеристики.
Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забу­вання індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.

Види пам’яті

В залежності від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

Образна – виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.

Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях.

Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словесно-логічною.

Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.

Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів.

Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.

За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.

Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.

Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.

Оперативна – забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, необхідної для використання в поточній діяльності.

За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.

Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.

Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.

Умовами успішного запам’ятовування є:

– багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;

– розбиття матеріалу на частини,

– виокремлення в ньому смислових одиниць;

– розуміння тощо.

Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним).

Механічне – здійснюється без розуміння суті матеріалу. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) – опирається на розуміння суті матеріалу.

Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо.

Види відтворення

Відтворення – один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Види відтворення:

- впізнавання;

- згадування;

- пригадування.

Впізнавання – найпростіша форма відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі ознайомлення з ним.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, трудно­щами співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді.

Згадування – особливість цієї форми відтворення полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється.

Згадування буває довільним і мимовільним.

Довільне – зумовлюється актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило, відповісти на запитання тощо).

Мимовільне – коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.

Пригадування – потреба виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається згадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.

Одним із варіантів довільного відтворення є спогади.

Спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого.

Забування та його причини

Забування – процес, обернений запам’ятовуванню, виявляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Причини забування:

- Забування – функція часу. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються.

- Недостатня міцність запам’ятовування.

Індивідуальні особливості пам’яті

Індивідуальні особливості пам’яті: швидкість, точність, міцність запам’ятовування та готовність до відтворення.

Швидкість – визначається кількістю повторень, потрібних людині для запам’ятовування нового матеріалу.

Точність – характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам’ятовувалося, та кількістю допущених помилок.

Міцність – виявляється в тривалості зберігання завченого матеріалу (або повільністю його забування).

Готовність до відтворення – виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати потрібні їй відомості.

Дата добавления: 2015-05-22