Поясніть причини утворення: ЄС, НАТО, сєато, сєнто, анзюс, ОВД. Структура та політичні цілі

Європе́йський Сою́з (ЄС, Європе́йська У́нія, Європе́йська Співдру́жність ^[2]) — союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р. Створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта [(Екю|ECU)], від 1999 року — Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства. Ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з'явилися ціла низка організацій: Рада Європи, НАТО, Західноєвропейський союз. Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС, ECSC — European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію даний договір вступив з липня 1952 року. З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) (EEC — European Economic Community) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом, Euratom — European Atomic Energy Community). Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох європейських співтовариств було ЄЕС, так що в 1993 році воно було офіційно перейменоване в Європейські спільноти (ЄС — European Communities). Процес розвитку і перетворення цих європейських співтовариств в сучасний Європейський союз відбувався шляхом, по-перше, передачі все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень (поглиблення) і, по-друге, збільшення числа учасників інтеграції (розширення).

НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами. Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всі цілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки. Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантичне звено, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.

Багдадський пакт (СЕНТО): Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону, особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23 липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешко­дою на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.
Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони.5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобрита­нія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада - Іран. У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна револю­ція. Нове керівництво оприлюднило рішення вийти з Баг­дадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО). Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем»єр-міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже він (ІРАК) відходить від нейтралістиської політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу. Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту. Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року. Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно пов»язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабстких держав. Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пункиів їзнбої оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

Утворення СЕАТО: США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами, Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це було пов»язане з необхідністю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також із особистим потягом Фостера Даллеса до Азії. Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р. Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4 передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту (що включала Південний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобов»язувалися втручатися включно у випадку комуністичної агресії.

Створення АНЗЮС: Напередодні конференції у Сан-Франциско, скликаної для підписання мирного договору з Японією, у лютому-квітні 1951 р. США розпочали переговори з Ав­стралією та Новою Зеландією, які побоювалися повто­рення агресії з боку Японії.
1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС), який гарантував Австралії та Новій Зеландії американський захист від можливого відродження японського мілітаризму. Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого оке­ану, координацію зусиль щодо створення регіональ­ної системи безпеки, колективні воєнні дії в разі нападу на одну з країн-членів пакту.

Створення ОВД: Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії, у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про ратифікацію Лондонського та Паризького договорів, СРСР негайно, 7 травня розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.
Потім у Варшаві з 11 по 14 травня 1955 року відбулася конференція східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн (СРСР, Польща, Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина). Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування під приводом радянського маршала Конєва. Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду. Варшавський пакт не змінював радикаль­но ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного ха­рактеру, бо не виключав можливості поліпшення від­носин країн-членів й Заходом, декларував недоторкан­ність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпоряд­кування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'я­завшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протя­гом усієї «холодної війни». З утворенням ОВД було завершено процес кон­солідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та еко­номічній сферах. Блокова біполярність ставала реаль­ністю.

30.Дайте оцінку Бонапартизму, як специфічному різновиду авторитаризму Нового часу.

http://referaty.net.ua/referaty/referat_62963.html

Бонапартизм (від прізвища французького імператора Наполеона І Бонапарта) — різновид авторитаризму, сильна, одноосібна диктаторська влада, яка, однак, здобула підтримку народу (наприклад, через плебісцит) і закріплення в державному законодавстві.

Специфічним різновидом авторитаризму Нового часу став Бонапартизм. Він виник шляхом синтезу двох основних принципів демократичної революції – народного суверенітету (загальне виборче право як вираз ідеї рівності) і представництва (як вираз свободи, представленої можливістю делегування владних повноважень від народу – парламенту і від останнього одній особі). Так з*явився феномен подвійної легітимності влади в перехідний період: народної легітимності, що виникає з демократичного принципу, і династичної, що має тенденцію до обгрунтування з позицій священного права. Даний тип авторитаризму, що поєднує нову, демократичну легітимність із збереженням старої необмеженої одноосібної влади, виявився тією моделлю, яка згодом неодноразово реалізувалася в ході соціальних революцій Нового і Новітнього часу. На всіх етапах соціального протистояння вирішальна підтримка подібним режимам булла подана з боку величезної мовчазної більшості – середнього классу. Тенденція до посилення адміністративної централізації в епохи криз стає умовою збереження спадкоємності розвитку у напрямі демократії. Демократія не є абсолютною формою політичного розвитку, будучи процессом переходом від авторитаризму до суспільства рівних можливостей.

Дата добавления: 2015-05-22