Причини розпаду Югославії

Причини
Економічні	Політичні	Національні	Соціальні	Релігійні
Економічна криза. На кінець 1985 р. безробіття складало 15%, інфляція – 100% (у 1989 р. – 3000%), зовнішній борг складав – 19 млрд. дол. (1989 р. – 21 млрд. дол.). На його обслуговування уходило до 40% всіх валютних доходів держави. Крім того близько 1 млн. чол. постійно виїздили на заробітки в Італію, Німеччину, Австрію.	Нездатність колективного керівництва країною виробити ефективну модель управління. Зміцнення республіканських партійно-бюрократичних еліт. Які прагнули якнайменше залежати від центру. Криза СКЮ.	Давні національні протиріччя між народами, що населяли Югославію. Великосербський шовінізм. Історична пам`ять про масові вбивства сербів хорватськими усташами в роки Другої світової війни тощо. Претензії албанців на територію Косово, яка у середні віки була центром сербської держави.	Нерівномірність розвитку різних регіонів держави. Найвищий рівень життя в Словенії, найнижщий – в БіГ і Македонії. Значне соціальне розшарування населення. Значний прошарок безробітних. Падіння життєвого рівня населення в результаті кризи другої половини 80-х років.	Словенці, хорвати, угорці – католики; серби, чорногорці, частина македонців, частина албанців – православні; боснійці, частина албанців – мусульмани. Серед цими релігійними конфесіями існували давні протиріччя, непорозуміння і образи.

З 1989 р. у всіх республіках утворюються опозиційні партії, особливістю яких було те, що вони формувались виключно на національній основі. На весні 1990 р. на виборах у Словенії і Хорватії перемагають національні коаліції.

Спроба на ХІV з`їзді СКЮ (січень 1990 р.), якось виправити становище було невдалою. Серби відмовилися реорганізовувати партію на федеративних початках, як наполягали делегати від Словенії, Хорватії і Боснія і Герцеговина. Робота з`їзду була тимчасово перервана, яка так і не була відновлена. СКЮ розпалась. Республіканські організації перейшли на націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі з С. Мілошевичем.

Біографічна довідка

Слободан Мілошевич (народ. 1941 р.) Його родина походила з Чорногорії. Ще у школі у нього проявилася схильність до громадської роботи. У 18 років він вступив в СКЮ. Стрімке сходження Мілошевича до вершини влади почалося у 80-ті роки ХХ ст. Важливу роль у сходженні Слободана до влади відіграв лідер сербських комуністів середнього покоління І.Стамболич. У 1987 р. С.Мілошевич домігся усунення Стамболича і сам став у Сербії людиною №1. Він розпочав широко розрекламовану компанію по захисту косовських сербів і домігся прийняття нової сербської конституції, яка у 1988 р. фактично скасувала автономію Косово. У 1990 р. він змінив назву комуністичної партії Сербії на соціалістичну. Виступав за збереження жорстко централізованої югославської федерації, а коли розпад держави став фактом, що відбувся, то доклав максимум зусиль для збереження у єдності всіх сербських земель. Це було однією з причин тривалих етнічних війн на теренах колишньої Югославії. Під час криз проявляв рідке уміння виходити з них з найменшими втратами і незмінно зберігав владу, для збереження якої був готовий пожертвувати будь чим. Але в результаті «жовтневої» революції 2000 р. він втратив владу, а згодом був притягнутий до відповідальності Міжнародним трибуналом у Гаазі. Тривалий судовий процес по теперішній час не досяг жодного результату. Мілошевич і тут показав свою волю і майстерність.

Листопадові вибори 1990 р. дали перемогу прокомуністичним (просербським) силам у Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговині, і Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де до влади прийшли націоналісти, прийняли нові конституції і висловили намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80% – за) і Хорватії (95% – за) переважна більшість населення висловилась за незалежність. Союзне керівництво, переважна частина якого складали серби, виступило за збереження єдності будь-якою ціною.

Після прийняття рішення Словенії (лідер М.Кучен) і Хорватії (лідер Ф.Туджман) про вихід із складу Югославії (червень 1991 р.), спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почались бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було надано наказ забезпечити єдність Югославії.

5. Міжетнічні конфлікти і війни на території колишньої Югославії

Після поразки ЮНА в Словенії, основні бойові дії перемістились в Хорватію, де місцеві серби за підтримкою ЮНА виступили зі зброєю в руках і встановили свій контроль над територією де компактно проживають серби (11% населення, 10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна з столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припиняються.

Для припинення етнічного конфлікту і розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН – міжнародні миротворчі сили. У конфлікт вирішив втрутитися і Європейський Союз. Його члени у січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходились на території суверенної держави. Проти Сербії були введені міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. сто тисячна хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіка Сербська Країна була ліквідована. 15 тис. сербів загинуло, 250 тис. стали біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглась суверенітету і над Східною Славонією, яка була захоплена ЮНА у 1991 р.

27 квітня 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави – Союзної Республіки Югославії. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії і Герцеговині (БіГ). У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3% населення; хорвати (католики) – 17% та серби і хорвати, які сповідували іслам (43,7%) і отримали назву «босняки». Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання БіГ до СРЮ (Тут вони ще 15 січня 1992 р. проголосили Сербську Республіку БіГ), мусульманська на чолі з Алієм Ізитбеговичем – незалежності і єдність БіГ (1 березня 1992 р.; 10 березня БіГ була визнана США і країнами ЄС); хорватська – приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БіГ (хорвати контролювали 20%, мусульмани – 10% території БіГ). Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Всі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сербів. Навіть введення військ ООН, які повинні були роз’єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху.

Цікаво знати

У 1992-1993 рр. провалилися два міжнародні плани врегулювання конфлікту в БіГ. Перший план був сформульований у жовтні 1992 р. він отримав назву план Венса-Оуена за прізвищами двох головуючих Женевської конференції по колишній Югославії. Згідно цього плану передбачався поділ БіГ на 10 не пов`язаних між собою провінцій, кантонів (по три для кожної общини і одна столична).

Другий план (літо-осінь 1993 р.) розроблений Д.Оуеном і одним з головуючих координаційної ради при ООН Т.Столтенбергом. Згідно цього плану БіГ залишалась формально єдиною, суверенною, незалежною, членом ООН, але при цьому ділилась на три національні частини, які між собою мали утворити м`яку федерацію чи конфедерацію.

Обидва ці плани залишились нереалізованими. З початку 1994 р. посилюється міжнародне втручання у конфлікт, ключову роль у якому відіграють США і НАТО. Під тиском США 18 березня 1994 р. і їх керівництвом було написано конституцію, яка проголошувала Федерацію Боснії і Герцеговини, в яку об`єднувалися території контрольовані хорватами і мусульманами, у загальному вжитку це утворення стало називатися Мусульмансько-хорватська федерація (МХФ). Наступним кроком американської дипломатії стало створення міжнародної контактної групи у складі США, Німеччини, Англії, Франції і Росії. Ця група розробила третій план, який торкався територіального розмежування між МХФ і Республікою Сербською у співвідношення 51% і 49%. Подальші переговори контактної групи і сторонами конфлікту впиралися у проблеми незгоди з запропонованим поділом. Найбільш незгодними були мусульмани і серби.

Зрештою після тривалих бойових дій, починаючи з 1995 р. США і НАТО приступили до дій по примушуванню до миру. Підсумком стала Дейтонська угода 1995 р. (парафована 21 листопада, підписана – 14 грудня 1995 р. у Парижі).

Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серію ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Як акція помсти сербів стало захоплення ними міста Сребреніца, яке було під охороною військ ООН. Тут серби влаштували різанину мусульманського населення (загинуло 8 тис. чол.). Тоді НАТО перейшло до рішучих дій приводом до яких став вибух на центральному ринку Сараєво, де загинуло 37 чол. Відповідальність за вибух було покладено на Сербів. Під прикриттям авіації НАТО (30 серпня-вересень 1995 р., операція НАТО отримала назву «Звільнена сила) мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БіГ.

Під тиском світової громадськості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. У Дейтоні (США) 15 грудня 1995 р. було укладено попередню угоду, яка остаточно була підписана у Парижі. За цією угодою БіГ залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, для спільного існування яких була розроблена система взаємовідносин. Для реалізації угоди і проведення виборів у органи влади на територію БіГ вводився контингент багатонаціональних сил (60 тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи.

Здавалось війна на Балканах скінчилась (за 4 роки війни загинуло понад 200 тис. чол., поранено – 500 тис., 3 млн. стали біженцями.), але у лютому 1998 р. загострився конфлікт у Косово – автономному краї Сербії, автономія якого була ліквідована в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об`єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Впродовж 74 днів бомбардувань і обстрілів на територію СРЮ було випущено 30 тис. т. вибухових речовин. Зрештою керівництво СРЮ вивело війська з краю, а на їх місце були введені миротворчі сили. Проте на цьому етнічний конфлікт не скінчився, він лише стримується силою. На виборах 2001 р. у Косово відбулись вибори, на яких перемоги прихильники незалежності краю.

Новий вибух конфлікту на Балканах спалахнув у Македонії (березень 2001 р.). Македонія була єдиною республікою СРЮ, якій вдалось уникнути збройного конфлікту у період здобуття незалежності. Але проти утворення Македонії виступали Греція і Болгарія, які боялись сепаратистських рухів у себе з боку македонців. Завдяки президентові Б.Трайковському, який взяв орієнтир на Захід, за допомогою США і ЄС, конфлікт було подолано. Як гарантія існування нової держави на її території були розміщені війська ООН. Але ні міжнародний захист, ні поміркована внутрішня політика не забезпечили мир Македонії. Албанські екстремісти (албанці складають третину населення країни), керуючись прикладом і підтримкою косовських албанців, розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албанцями державоутвоюючу націю, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення. Завдяки зусиллям світової громадськості, ООН, НАТО сторони сіли за стіл переговорів. Права албанців були розширені. Конфлікт вдалося вгамувати.

Поразки сербських шовіністичних сил у етнічних конфліктах на Балканах (Словенія, Хорватія, БіГ, Косово) призвели до масових виступів населення проти режиму президента Сербії С.Мілошевича. Влітку – в осені 2000 р. у країні розгорілася політична криза, яка супроводжувалась загостренням відносин між Сербією та Чорногорією. Остання взяла курс на проголошення незалежності. Приводом до загострення політичної боротьби стали вибори Президента Югославії. Головними суперниками на виборах були Слободан Мілошевич і Воіслав Коштуніца. Під тиском опозиції конституційний суд визнав перемогу на виборах Коштуніци. Новий президент відразу опинився перед лицем безлічі проблем: розвал федерації, відбудова країни після війни з НАТО, тиск світового співтовариства з метою видати Мілошевича Міжнародному трибуналу тощо.

Стосовно відносин з Чорногорією після тривалих переговорів було укладено домовленість про перетворення федерації Югославії на конфедерацію. З 14 березня 2002 р. Югославія припинила своє існування. Через три роки має бути проведено референдум про подальшу долю конфедерації Сербії і Чорногорії. Завдяки реформаторській діяльності уряду Зорана Джинджича (12 березня 2003 р. був застрілений представниками одного з кримінальних угруповань Белграда) Сербія змогла подолати економічну кризу. С. Мілошевич в обмін на економічну допомогу США та країн ЄС був переданий до Міжнародного трибуналу в Гаазі. Також до трибуналу було передано, або приїхали самостійно, ще цілий ряд воєнних і політичних діячів Сербії та Хорватії.

Дата добавления: 2015-05-22