Охарактеризуйте причини, особливості, політичні цілі, інструменти боротьби та соціально-політичні наслідки громадянської війни та іноземної інтервенції в Росії(1917)

Починаючи з листопада 1917р., на території всієї Росії формуються опозиційні сили, які ведуть жорстоку боротьбу проти більшовиків. Це офі­церські та козачі загони на Дону, у Сибіру, національні формування в Украї­ні, на Кавказі тощо.

У грудні 1917 - січні 1918 р. більшовицький уряд розв'язує грома­дянську війну проти опозиційних сил походом на Дон проти Каледіна та наступом на УНР. Колишні верховні головнокомандуючі російською армією Л. Корнілов та Н. Алексеев організували в Новочеркаську Добровольчу ар­мію з незадоволеного російського офіцерства. На північному заході генерал Юденіч створив антибільшовицькі військові формування, на сході адмірал О. Колчак формує свою армію, у Заволжі генерал О. Дутов готується до на­ступу. На півночі антибільшовицький рух очолив лідер Союзу відродження Росії М. Чайковський. Таким чином, у суспільстві відбувається розкол на «своїх» та «чужих», розгортається гостра і надзвичайно жорстока боротьба, знецінюється людське життя, розвалюється економіка. Це велика трагедія народу, що має назву громадянська війна. Причини громадянської війни:

- безкомпромісне політичне протиборство політичних партій,
груп, соціальних верств, намагання знищити противника;

- прагнення колишньої керуючої верхівки повернути багатства і владу;

- економічні помилки більшовиків (запровадження політики «воєнного комунізму»;

- політичні помилки більшовиків, які в січні 1918 р. розігнали Установчі збори та в березні 1918 р. уклали сепаративний мир з Німеччиною;

- ігнорування більшовиками козацьких традицій і звичаїв та насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі
сприяло незадоволенню російського козацтва і підштовхнуло до збройної боротьби;

- розв'язання проблем у суспільстві не шляхом пошуку компромі­сів, а шляхом фізичного знищення класового ворога. Це стало можливим під впливом російських традицій «пугачовщини» й «разінщини» та через відсутність демократичних традицій;

- відмова від сплати позичок царського і Тимчасового уряду, можливість виходу Росії з Першої світової війни, страх перед сві­товою революцією, призвело до іноземного втручання.

В історичній науці є різні думки щодо дати початку громадянської війни, але усі сходяться на тому, що основні етапи охоплюють період 1918-1920 рр.

Перший період: літо 1918 р. - жовтень 1918 р. — початок громадян­ської війни. Розгортання військової інтервенції Антанти.

Другий період: листопад 1918 р. - квітень 1919 р. — посилення інтер­венції Антанти.

Третій період: 1919 р. — вирішальні перемоги над силами внутрішніх супротивників радянської влади та іноземних інтервентів.

Четвертий період: 1920 р. — радянсько-польська війна і розгром біло­гвардійських військ Врангеля.

Наслідки громадянської війни були надзвичайно трагічними в першу чергу для народу. Збитки, завдані війною, становили 50 млрд карбованців. Внаслідок економічної розрухи промислове виробництво впало у 1920 р. до 14% відносно рівня 1913 p., сільськогосподарське виробництво скоротилося майже вдвічі. Унаслідок застосування «білого» й «червоного» терору, від голо­ду та хвороб загинуло від 12 до 15 млн осіб. Громадянська війна поділила країну на два ворожі табори, змінила зви­чний спосіб життя і долі мільйонів людей. Наслідком війни стала еміграція багатьох людей. Більше 2 млн осіб опинилися за кордоном, і це були не лише активні учасники білогвардійського руху, а й робітники та селяни, що мобілі­зувалися до білих армій, а потім були виведені за кордон. В еміграції опини­лося багато представників інтелігенції.

Слід зазначити, що громадянська війна у Примор'ї та Забайкаллі трива­ла аж до 22 листопада 1922 p., коли Далекосхідна республіка перестала існу­вати й увійшла до складу Росії. У Середній Азії ще довгі роки тривала боротьба проти басмацьких фор­мувань. Останні осередки селянського протистояння в Україні були ліквідо­вані лише в роки голодомору.

Інтервенція почалася весною 1918 р. В ній брали участь такі великі держави як США, Великобританія, Франція, Японія, Греція, а також Німеччина, Туреччина і ряд інших держав. Для Росії світова війна вже закінчилася, але для Антанти і Німеччини вона ще тривала. Тому введення французьких і британських військ на російські території було пов'язане з прагненням Антанти не допустити переходу під контроль Німеччини найважливіших опорних пунктів в Росії - портів і стратегічно вигідних позицій.

Після Брест-Литовського миру в процесі просування на Україну німецькі війська зайняли ряд найважливіших чорноморських портів - Одесу (13 березня 1918 р.), Миколаїв (17 березня) і Севастополь (1 травня).

В якості контрзаходу в березні 1918 р. британсько-американський десант висадився в Мурманську. У складі цього десанта були італійські і сербські підрозділи. У серпні 1918 р. після антибільшовицького перевороту в Архангельську британські війська зайняли і Архангельськ.

5 квітня 1918 р. японські війська висадилися у Владивостоку. Одночасно в Примор'ї були розміщені британські, американські, французькі, італійські, румунські і навіть польські контингенти. З Примор'я інтервенти стали просуватися на захід в Приамур'ї і Забайкаллі. У жовтні 1918 р. британські війська досягли Іркутська, де вони вступили в зіткнення з бунтівним чехословацьким корпусом, зона контролю якого стала новим вогнищем інтервенції.

Чехословацький корпус опинився в Сибіру за угодою від 28 січня 1918 р. між Радянської Росії і Антантою про репатріацію чехів, що знаходилися в російському полоні, і словаків. Оскільки останні були налагоджені в цілому проти Австро-Угорщини, союзні держави мали намір сформувати з них Окремий чехословацький корпус, щоб використовувати його проти Четверного союзу. Росія не опиралася ідеї репатріації Чехословаччини, але наполягала на їх евакуації з російських меж по східному маршруту - тобто через Владивосток, звідки за бажання країни Антанти могли їх перекинути в Європу морем. До моменту заключення Брест-Литовського миру евакуація Чехословаччини була далека від завершення, і ешелони з ними розтягнулися на величезній відстані по усьому Сибіру. Після радянсько-німецького миру серед Чехословаччини поширилися чутки про намір Москви перешкодити їх репатріації. 20 травня 1918 р. стався озброєний виступ особового складу чехословацького корпусу проти більшовиків. Під контролем корпусу виявилися Пенза, Самара, Челябінськ і Омськ. Тільки осінню 1918 р. Червона Армія змогла витіснити Чехословаччину за Урал, але подавити їх повністю не вдалося. Тим часом після підписання Компьенского перемир'я втручання Антанти розширилося, і у кінці листопада 1918 р. британські і французькі війська висадилися в Новоросійську, а також в Севастополі і Одесі, звідки були виведені німецькі війська. У січні 1919 р. французькі і грецькі війська зайняли Херсон і Миколаїв. Вторгнення іноземних військ за часом співпадало з фактичним розпадом території колишньої Російської імперії на ряд окремих держав на околицях і декілька частин власне російської території, антибільшовицьких білих урядів, що виявилися під владою, або просто військових адміністрацій. Зарубіжні інтервенти враховували у своїх діях розстановку сил між супротивними групами в Росії і межі підконтрольних ним зон.

67.Визначте геополітичні зміни у Східній Європі після Першої світової війни (на підставі аналізу Сен –Жерменської, Тріанонської, Нейської мирних угод).

Сен-Жерменський мирний договір був підписаний 10 вересня 1919 р. з Австрією. Згідно договору, від Австрії відділялася Угорщина й одержувала незалежність. До Чехословаччини долучалась Богемія, Моравія, Сілезія. Італія одержала Південний Тіроль, Трентіно. Румунія одержала Трансільванію і Буковину, Польща – Галіцію і Західну Україну. Сербія і Чорногорія, які до війни були незалежними, одержали Словенію, Боснію, Герцеговину, Далмацію, Македонію. З цих територій утворилася Сербо-Хорвато-Словенська держава (Югославія). Так з території Європи зникла велика багатонаціональна Австро-Угорська імперія.

Нейїський мирний договір був підписаний з Болгарією 27 листопада 1919 р. Болгарія втратила Західну Фракію, яка відійшла до Греції, і тим самим була позбавлена виходу до Егейського моря. Частина Македонії передавалась до Королівства СХС. Румунія одержала Південну Добруджу. Їй заборонялося мати армію понад 20 тис. солдатів.

Тріанонський мирний договір був підписаний з Угорщиною 2 червня 1920 р. (після ліквідації там радянської влади). Територія Угорщини скорочувалась втричі, а населення – у 2,5 рази. Румунія одержала Трансільванію (8 млн. чол.) Словакія і Карпатська Україна відійшли до Чехословаччини. Угорщині заборонялося вводити військову повинність, а її армія скорочувалась до 35 тис. чол. Угорщина, як і інші переможені держави зобов’язувалась виплачувати репарації.

Яким було ставлення до договорів у країнах Європи? Чехословаччина, Румунія, СХС, Греція одержали внаслідок договорів переваги, і тому їх підтримували. Австрія, Угорщина, Болгарія в результаті договорів втратили значні території і тому вони були незадоволені ними.

Мета учасників конференції щодо радянської Росії полягала в тому, щоб силою ліквідувати владу рад, утворити “санітарний кордон” з малих країн, витіснити Росію з Прибалтики, Західної Білорусії, Західної України і Бессарабії. Усі ці проблеми належало вирішувати уже після закінчення Паризької мирної конференції.

Версальська система договорів – це юридичне, міжнародно-правове оформлення результатів Першої світової війни та визнання після її закінчення нового співвідношення сил у повоєнному світі, а саме: послаблення Німеччини, ліквідація Австро-Угорської імперії і царизму в Росії, суттєве посилення США, Великобританії та Франції. Маємо додати, що ось ці зміни ніяким чином не вплинули на імперіалістичний характер нової системи міжнародних відносин. Хоча корективи в неї були внесені. Причиною того були потреби реформування капіталізму через сильний національно-визвольний рух та серйозну загрозу соціалістичної альтернативи капіталізму.

Новим елементом у повоєнному світі було намагання США відігравати керівну роль у міждержавних відносинах. В. Вільсон намагався дати раціональну відповідь на нові тенденції, а звідси такі новації в міжнародних відносинах, як утворення міжнародної організації по збереженню миру – Ліги Націй, утворення при ній спеціального агентства по здійсненню узгодженої політики у відносинах між трудом і капіталом – Міжнародної організації праці, утворення мандатної системи.

Разом з тим, слід відзначити, що ось ці нові елементи в міжнародних відносинах не могли і не змінили їх імперіалістичного характеру. Боротьба з усім, що загрожувало традиційному функціонуванню системи, велась без коливань. Підтвердженням цієї думки може служити ставлення до радянської Росії, до революційного руху в Німеччині, до малих країн. Територіальний поділ світу, в цілому, здійснювався, як і раніше, не за принципами національної характеристики тієї чи іншої території, а по узгодженню інтересів великих держав. Досить чітко це проявилося в їх відношенні до народів Центральної та Південно-Східної Європи. Так, до складу Румунії були включені території з угорським і болгарським населенням, що надовго створило неприязні відносини між Румунією, Угорщиною і Болгарією.

Все це робилося невипадково. Націоналізм на той час ставав потужною політичною силою. Тому-то роз’єднуючи народи, вони його послаблювали. У результаті, соціальні рухи переставали бути загрозою для капіталізму.

Імперіалістичний характер міжнародних відносин не змінився і в ставленні до колоніальної політики. Колоніальна система була збережена. Інтернаціоналістична форма управління колоніальними володіннями (мандатна система) не одержала підтримки і була відхилена.

Чимало вигод від Версальської системи договорів одержала Великобританія. Під її управління перейшли найважливіші німецькі і турецькі колонії. Німеччина більше не могла бути її конкурентом. У Лізі Націй Великобританія мала практично 6 голосів (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський союз та Індія).

Франція також одержала немало вигод від Версальської системи договорів. Вона набула нові колонії в Африці, суттєво посилився її вплив на вирішення європейських проблем. Цього вона досягла шляхом підписання цілої системи військово-політичних союзів з Бельгією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Югославією, а також утримуванням сильної сухопутної армії. Вирішальну роль Франція відігравала і в вирішенні репараційної проблеми, домоглася виділення їй 52% від загальної суми репарацій.

Між Францією і Великобританією мали місце імперіалістичні протиріччя. Однак, їх опір домаганням США на керівну роль у вирішенні проблем післявоєнного устрою світу був рішучим і спільним. Ця обставина була однією з причин успіху на конференції Великобританії і Франції і “поразки” США.

В історичній літературі дійсно існує таке твердження. Однак, варто підходити до нього не так однозначно. По-перше, все-таки США домоглися визнання ряду запропонованих ними міжнародних принципів у “Чотирнадцяти пунктах” Вільсона. Був прийнятий американський план утворення Ліги Націй, схвалений принцип утворення мандатної системи. Інша справа, що реалізація цих принципів через опір Великобританії і Франції дещо відрізнялася від того, як того хотіли США. Чому ж США не змогли протистояти на конференції Великобританії і Франції? В американській історіографії існує думка, що у США на конференції не було ніяких імперіалістичних планів, що на відміну від лідерів Великобританії і Франції, які намагалися захопити нові колонії, американська делегація проявляла “благородство” і мріяла про встановлення нового, справедливого світового порядку. Звинувачення В. Вільсона і взагалі всієї американської делегації у відсутності політичного і дипломатичного досвіду, як це робили окремі дослідники і політики, не витримує ніякої критики. Можемо сказати, що В. Вільсон був більш далекоглядним політиком і справедливо настоював на включення в систему міжнародних відносин нових принципів, які випливали з реальної оцінки нового часу. На наш погляд, перешкодою для В. Вільсона були деякі внутрішньополітичні аспекти, а саме: протистояння в американській політиці ізоляціоністів і глобалістів, що послаблювало позиції США на конференції. До того ж США відставали від Великобританії і Франції у розмірах свого військово-морського флоту, а від Франції – у розмірах своєї сухопутної армії. Не мали США і розгалуженої системи військово-політичних союзів. Страх перед “загрозою більшовизму”, тобто поширення революційного руху у світі, спонукав їх йти на підтримку Великобританії і Франції. Імперіалістичні кола в США і, перш за все, в республіканському таборі, розгорнули серйозну антипрезидентську кампанію, звинувачували Вільсона за те, що США виявилися ”обділеними” в Парижі. Кампанія по дискредитації лінії Вільсона набрала в США таких обертів, що в Конгресі постало питання про недоцільність ратифікації Версальського договору, про їх участь у роботі Ліги Націй. Вимога “свободи рук” для США у відстоюванні їх міжнародних інтересів стала домінуючою в системі дискредитації В. Вільсона і його політичного курсу.

Політичні підсумки Першої світової війни.

У результаті війни і під її впливом відбувся крах Російської, Австро-Угорської імперії і монархії в Німеччині, утворилися незалежні національні держави в Центральній і Південно-Східній Європі. Народи Європи не підтримали наміру більшовиків повалити імперіалізм, але вони виступили серйозною перепоною на шляху імперіалістів збройною силою придушити радянську владу в Росії. З цього часу світ став біполярним. Рішення Версальської конференції заклали систему нових відносин у післявоєнному світі. США взяли курс на утвердження своєї гегемонії у вирішенні важливих проблем післявоєнного світу Відбувся серйозний перерозподіл політичних і економічних позицій серед європейських країн. Франція явно претендувала на лідерство в Європі Учасники Паризької мирної конференції взялися за одночасне вирішення великої кількості складних міжнародних проблем, при цьому припустилися серйозної помилки під час вирішення питання про післявоєнний устрій світу, спробували його законсервувати на переможців і переможених; репарації для Німеччини були визначені без врахування її національних інтересів; проблема кордонів в Європі в результаті їх зміни учасниками конференції в Парижі не тільки не послабилася, але й загострилася; курс країн Західної Європи і США на ізоляцію радянської Росії був недалекоглядним. Зближення Росії з Німеччиною було значною мірою наслідком такого курсу.

Дата добавления: 2015-05-22