Охарактеризуйте процес становлення, сутність, характерні риси та ідеологію абсолютизму в Росії (Петро 1 Микола 2). 2 страница

На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками, тобто фактично керівними центрами цих фашистських (інших просто не було) спілок. Потім Велика національна рада фашизму (штаб партії) обирала із загального списку 400 «найдостойніших» кандидатів. Виборцям надавалося право схвалювати ці призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони відповідали одній з чотирьох вимог:

а) платили внески у профспілку або

б) сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або

в) тримали цінні папери (державні або банківські), або

г) належали до церковного кліру.

В Італії протягом 1926-1934 pp. виникла т. зв. корпоративна держава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати «неупереджений арбітраж». Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій. За законом, корпораціям надавалося визначення умов праці (робочий час, заробітна плата) і вирішення трудових спорів. Страйки заборонялися і нещадно придушувалися.

Як правило, керівництво фашистських профспілок не йшло на конфлікти з підприємцями, що забезпечувало високий ступінь експлуатації за майже повної відсутності класової боротьби. Зрозуміло, що навіть за умови швидкого економічного прогресу і вибуху штучно роздмухуваного ентузіазму ця корпоративна система вимагала постійної охорони і підтримки з боку фашистської партії, уряду держави та її карально-репресивних органів. У 1938 р. «Палата фашистських організацій і корпорацій» офіційно замінила парламент, який уже в 1924-1928 pp. фактично втратив свою роль. Цей крок мав чисто символічне значення. Натомість каральні органи держави ставали усе потужнішими. До 1926 р. в Італії не було політичної поліції, цю роль виконували карабінери - військова жандармерія. З приходом фашистів до влади було створено «організацію охорони від антифашистських виступів» (ОВРА), «особливу службу політичних розслідувань», «добровільну міліцію національної безпеки», додаткові загони карабінерів. Одночасно були створені особливі «поліцейські суди» за участю начальника поліції, прокурора, начальника фашистської міліції та ін. осіб. Для осуду не вимагалося нічого, крім підозри в політичній неблагонадійності. Як вищий суд діяв Особливий трибунал з числа генералів сухопутних сил, авіації, міліції та адміралів флоту. Цей трибунал розглядав найважливіші справи у максимально пришвидченому порядку - за 48 годин. Звинувачувальний акт видавався звинуваченому в день процесу, захисника могли перервати і навіть посадити за грати за «неповагу до закону». Вердикти оскарженню не підлягали, смертний вирок виконувався негайно. Саме такий Особливий трибунал присудив А. Грамші, засновника комуністичної партії Італії, до 20 років ув'язнення. Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з'їзди та інші форми партійного самоуправління скасовувалися. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за призначенням. Головою ради ставав голова уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар) призначався королем за поданням прем'єра. Характеризуючи цей період політичного життя Італії, зауважимо, що саме у цей час Ватикан офіційно став суверенною державою і отримав свій сучасний статус. Це було закріплено в 1928 р. Латеран-ськими договорами з Пієм XI. У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу. Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не відмовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні можливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р. Європа була неприємно вражена тим фактом, що для ведення війни проти абіссінських тубільців фашисти не вагаючись використовували хімічні отруйні речовини (від ОР загинуло 300 тис. чоловік і ще 300 тис. від голоду та 15 тис. в концтаборах). Режим Муссоліні першим серед фашистських режимів зазнав військової, а відтак і політичної поразки. В 1943 р. розпочалася висадка союзників на Сицилії (до речі, допомогу американській армії надавала мафія). В країні відбувся антифашистський переворот. Муссоліні був ув'язнений. Гітлер ще спромігся визволити свого невдачливого союзника, але італійські партизани стратили колись могутнього диктатора, підвісивши його униз головою. У 60-70-х роках неофашистські партії і групи, здавалось, могли стати впливовою політичною силою в Італії, однак відродження фашизму в цій країні - не сталося. Виникають у 20-х роках і фашистські організації: «Бойові хрести», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони отримують гроші від монополій, пов’язані з держапаратом. У 1933 році, коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські партії та організації об'єднуються у Союз франсистів. Народний фронт у Франції виник як реакція демократичних сил на фашистський заколот, приводом до якого стала справа Ставіського, який організував шахрайську операцію - випуск фальшивих облігацій на суму понад 200 млн. франків! Фашисти, висунувши гасло «Геть злодіїв!», Закликали покінчити з продажними парламентаріями і міністрами, ліквідовувати парламент і взагалі «прогнилий режим» Третьої республіки. 6 лютого 1934 р. фашисти спробували захопити парламент, організувавши заколот. Лише вночі 6 лютого поліцейські відкрили вогонь, і фашисти відступили. Праві звинуватили уряд, очолюваний радикал-соціалістом Даладьє, у розправі з демонстрантами, і він вирішив піти у відставку. У новий уряд, очолений правим радикалом Думергом, увійшли не лише радикали, а й лідери правих партій, в тому числі Тардье, Лаваль і маршал Петена Спроба фашистського заколоту сколихнула всю Францію, викликавши потужний підйом антифашистського руху та пробудивши тягу до єдності. 9 лютого 1934 р. в Парижі під керівництвом Центрального Комітету ФКП (Французька комуністична партія) і керівництва УВКП (Унітарна всезагальна конфедерація праці) була проведена антифашистська демонстрація, в якій взяли участь 50 тис. осіб., які закликали трудящих провести масову антифашистську демонстрацію. 12 лютого 1934р. відбувся загальний страйк протесту проти фашизму, організований Комуністичною партією, Соціалістичною партією, ВКП (Всезагальна конфедерація праці) і УВКП. В основних галузях виробництва страйкувало 80 - 90% робітників. До них приєдналися багато дрібних торговців і ремісників. У загальній складності припинили роботу 4,5 млн. чоловік. Загальний страйк супроводжувався численними мітингами і демонстраціями майже у всіх великих містах Франції. Вперше у демонстраціях і страйках спільно брали участь комуністи, соціалісти, члени профспілок, безпартійні. Успіх демонстрації і загального страйку 12 лютого 1934 р. показав, що у Франції відбувається серйозне перегрупування класових сил. Французькі антифашисти, стривожені трагічним досвідом Німеччини і загрозою фашистського перевороту, зустріли масову підтримку французького народу. Фашисти не добилися сприяння армії і поліції. Проти них виступила значна частина населення.

«Брита́нский сою́з фаши́стов» (англ. British Union of Fascists) — политическое объединение, возникшее в Великобритании в обстановке мирового экономического кризиса и ставшее самой массовой британской фашистской организацией в межвоенный период, чья деятельность оказала заметное влияние на общественно-политическую жизнь страны в 30-е годы.

Становление партии

Британский союз фашистов (БСФ) был основан в Лондоне 1 октября 1932 года английским аристократом Освальдом Мосли, который был бессменным руководителем и главным идеологом Союза на протяжении всего времени его существования. Мосли был участником Первой мировой войны, после её окончания начал политическую карьеру в рядах консервативной партии, затем перешёл к лейбористам, был членом второго лейбористского правительства, которое в 1930 году покинул. В начале 30-х годов в обстановке углублявшегося в стране экономического кризиса Мосли, разочаровавшись в традиционных политических партиях и в целом в парламентской системе, принял решение объединить под своим началом все праворадикальные силы страны.

Лидер БСФ отстаивал антидемократические, антикоммунистические, националистические воззрения. Программа политических реформ фашистов предусматривала поэтапную ликвидацию парламентской системы, установление в стране диктатуры, подчинение государству практически всех важнейших сфер жизни британского общества. В начале 30-х годов для Мосли главным примером для подражания была фашистская Италия, которую он неоднократно посещал и где он встречался с Муссолини.

БСФ имел полувоенную структуру. Во главе организации стоял вождь Союза — Освальд Мосли, обладавший в БСФ неограниченной властью. Ниже по иерархической лестнице БСФ следовали общенациональные, районные руководители, офицеры и рядовые. Последние были объединены в роты, взводы, звенья. Рота состояла из пяти взводов, взвод из пяти звеньев, в звене насчитывалось шесть рядовых членов. Высшие руководители, офицеры и активисты БСФ имели право носить форму — чёрную рубашку и чёрные (или серые) брюки. Эмблемой БСФ (до конца 1935 года) был древнеримский символ власти — пучок связанных ремнём прутьев с топором в середине (фасции).

На начальном этапе развития Союза его лидеры нашли поддержку у некоторых влиятельных и богатых представителей британского общества. Среди них были газетный король лорд Ротермир (владелец популярного издания «Дейли Мэйл»), автомобильный магнат лорд Наффилд, миллионерша леди Хаустон и некоторые другие. При их поддержке, а также получая щедрые денежные субсидии от Муссолини, Британский союз фашистов в первые годы существования быстро развивался. С конца 1933 года руководители БСФ регулярно проводили массовые митинги и шествия в крупнейших городах страны, издавали газеты, среди которых ведущей была «Блэкшет» («Чёрная рубашка»), её лозунгом были слова «Британия прежде всего».

1 января 1934 года лидерами БСФ основан «Январский клуб», куда входили видные представители английского общества. Председатель клуба Джон Скваер, редактор журнала «Лондон Меркьюри», говорил, что члены клуба «в большинстве своем относятся с симпатией к фашистскому движению». В клуб входило около 450 человек, в том числе Герберт де ля Пэр Гот — директор нескольких крупных компаний, Винсент Виккерс — директор Лондонской страховой компании, лорд Ллойд — бывший губернатор Бомбея, председатель Имперского экономического союза, граф Глазго — крупный землевладелец и др.

К лету 1934 года БСФ имел десятки отделений по всей Великобритании и за ее пределами — в Италии и Германии. Были созданы фашистские организации женщин, молодёжи, Фашистский союз британских рабочих, Федерация британских университетских фашистских ассоциаций с представительствами в Оксфорде и Кембридже и др. Заметную роль на начальном этапе существования Союза играли штурмовые отряды — так называемые Силы обороны БСФ, которые лидеры Союза в начале 1934 года всемерно укрепляли и расширяли. В это время некоторые отделения Союза превращались в казармы; были сформированы транспортные секции (для оперативной переброски фашистов в различные районы страны); созданы служба оказания первой медицинской помощи и секция по переливанию крови.

К лету 1934 года в рядах БСФ состояло от 40 до 50 тысяч человек. Социальный состав Союза отличался неоднородностью. В рядах фашистской организации можно было встретить представителей практически всех социальных слоев британского общества от аристократа до безработного. Руководителями среднего звена в основном были представители средних слоев и офицеры в отставке. Много в БСФ было молодёжи, которая оказалась особенно восприимчивой к националистическим лозунгам и социальной демагогии. Немалое воздействие на молодых людей оказали также внешняя атрибутика БСФ, использование формы, полувоенная дисциплина Союза, массовые шествия и демонстрации, организуемые лидерами фашистов.

Громадя́нська війна́ в Іспа́нії 1936—1939 — війна між лівим урядом Іспанської республіки (підтриманий СРСР) та правими силами (підтриманими Німеччиною і Італією), яка закінчилась встановленням фашистського режиму генерала Франко.

Передумови війни

Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту. Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників.

Початок

Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції — «Над усією Іспанією безхмарне небо» — розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня — в самій Іспанії.

Зовнішні чинники

Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.

Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.

Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжнародної комісії невтручання», вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.

СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників.

Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1937 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Перебіг війни

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави негласно підтримували режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.

Закінчення війни

В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

У Німеччині такою організацією стала Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яка на чолі з Адольфом Гітлером 1933 року захопила владу і втягла світ у Другу світову війну. Нацизм став крайнім виявом ідеології фашизму.

З деякими застереженнями до категорії фашистських відносять режим генерала Ф. Франко, який у 1936 — 1939 роках очолював боротьбу проти комуністичної революції в Іспанії і згодом керував цією країною впродовж кількох десятиліть.

У Португалії в 1932 р. прем'єр-міністром став А. О. Салазар, який спирався на партію «Національний союз» та воєнізовану структуру «Португальський легіон».

У Швеції з розрізнених фашистських організацій 1929 р. була створена Націонал-соціалістична народна партія, яка орієнтувалася на німецький зразок. Данська націонал-соціалістична партія була створена 1930 року в Данії. У Швейцарії тоді ж була утворена партія «Національний фронт».

У Норвегії під керівництвом В. Квіслінга досить впливовою була партія «Національна єдність».

У Голландії найбільш помітною структурою фашистського типу став Націонал-соціалістичний рух, який мав своє штурмове крило «Збройний загін». У Бельгії тоді діяла ціла низка фашистських організацій, до найбільших з яких належали «Національний легіон», «Національна дія», Фламандський національний союз та рух рексистів.

Поширення ідеології фашизму не оминуло і країни Центральної та Східної Європи. У Польщі її виразником став Національно-радикальний табір — Фаланга під керівництвом Б. Пясецького, в Естонії — Спілка борців за свободу. В Литві — Партія «народних». В Угорщині 1932 р. була створена Націонал-соціалістична Угорська робітнича партія, в 1935 р. — Партія схрещених стріл на чолі з Ф. Салаші. В Румунії виразником ідеології фашизму вважалася партія «Залізна гвардія». У Чехословаччині під керівництвом генерала Р. Гайди була створена Національна фашистська громада, згодом — Партія національної єдності.

Захоплення фашизмом зачепило і радикальні єврейські кола. Зокрема, у Польщі була відома створена В. Жаботинським організація «Бетар», яка копіювала уніформу та гасла німецьких штурмовиків і влаштовувала публічні марші. В Палестині близькою за ідеологією до фашизму вважалася група Аба Ахимеіра. Представники таких течій у єврейському середовищі не раз зустрічалися з Муссоліні. В Італії у 1934—1937 рр. у військово-морській школі Чівітта навчалися молоді активісти сіоністських організацій, які згодом склали кістяк військово-морських сил Ізраїлю.

Ідеологія фашизму знайшла сприятливий ґрунт серед значної частини російської еміграції. Відомий ідеолог російського чорносотенного руху В. Шульгин твердив про ідейну спорідненість її правого крила з фашизмом. Видатний філософ М. Бердяєв вважав, що фашизм складається з позитивних елементів і на його чолі стоїть «чудова людина». На такому тлі цілком логічним виглядало створення цілої низки власне фашистських російських організацій. У 1926 р. в Сербії була заснована Національна організація російських фашистів. Тоді ж у Харбіні (Китай) почала діяти організація «Робітничо-селянська козача опозиція росіян — Російські фашисти», в Тяньцзині — організація «Чорні фашисти». У Франції помітною була «Рада младоросів», що ідентифікувала себе з фашистами. Серед подібних організацій були також Всеросійська фашистська партія, згодом — Російський фашистський союз, також Російський Національний Фронт, Російський Націонал-Соціалістичний Рух, Всеросійська націонал-революційна партія та ще багато інших. Вони об'єднували десятки тисяч членів. Російські фашистські партії були членами Всеслов'янської фашистської громади з центром у Празі, а деякі з них оголосили лідера чехословацьких фашистів генерала Гайду вождем фашистів слов'янських народів.

У середовищі української еміграції на початку 1920-х років була утворена організація «Союз Українських Фашистів» на чолі з П.Кожевниківим і Л.Костарівим, яка у 1925 р. стала організацією-співзасновницею Колегії Українських Націоналістів, а її лідери згодом стали членами Проводу Українських Націоналістів і одними з чільних діячів ОУН на першому етапі її розвитку.

У грудні 1937 до влади прийшов уряд фашистської Націонал-христианської партії, очолений О. Гогой; це стало початком встановлення диктаторського режиму. 10 лютого 1938 король Кароль II розпустив уряд Гоги і встановив режим особистої диктатури (так званої королівської диктатури). У лютому 1938 була прийнята реакційна конституція, в грудні створена єдина допущена режимом політична партія — Фронт національного відродження (організація фашистського типу). У березні 1939 був поміщений економічний договір між Румунією і Німеччиною, який разом з іншими угодами 1939—1940 повністю підпорядкував економіку Румунії інтересам фашистської Німеччини.

Відповідно до совіцько-німецького пакту Молотова-Рібентропа і наступної совітсько-румунської угоди від 28 червня 1940 Бесарабія поверталася до Росії. Північна Буковина і деякі повіти Бесарабії увійшли до складу УРСР; велика частина Бесарабії приєднувала до Молдавської АССР у складі України, яка в тому ж році була перетворена в Молдавську Совітськую Соціалістичну Республіку.

Німеччина нав'язала Румунії другий Віденський арбітраж 1938 і 1940 рр., згідно якому від Румунії була відторгнута і передана хортиській Угорщині Північна Трансильванія. Крайовською болгаро-румунською угодою від 7 вересня 1940 Болгарії була повернена Південна Добруджа.

Незадоволеність монархо-фашистським режимом, що погодився з Віденським арбітражем, охопило всю країну. Скориставшись цим, верхівка румунських монополістів і аграріїв за підтримки Гітлера, що прагнув в умовах підготовки війни до воєнізації Румунії, усунула у вересні 1940 Кароля II. Королем був проголошений його син Міхай. Фактична влада перейшла в руки генерала І. Антонеску, який в співпраці з «аток німецької військової машини, одне з важливих джерел постачання Німеччини нафтою і іншими видами сировини.

22 червня 1941 разом з фашистською Німеччиною Румунія почала війну проти СРСР. В допомогу німецько-фашистським військам Румунія виставила 13 дивізій і 9 бригад і 1 липня зробила наступ в межиріччі Дністра і Прута в межі СРСР. Надалі у війні брало участь 30 румунських дивізій і бригад. Німецькі і румунські фашисти організували в масових масштабах пограбування окупованих радянських областей. За це Німеччина дозволила окупувати і анексувати територію Буковини, Бесарабії, Буджаку, Одесу і Причорномор'я до річки Південний Буг, що входили до складу Румунії до їх звільнення у 1944 році.

В результаті здійснення Ясько-Кишинівської операції 1944 Радянська Армія завершила оточення і розгром могутнього угрупування німецько-фашистських військ. Совітський Союз встановив маріонетковий уряд і організував румунські "комуністичні" війська. В результаті сумісних бойових дій Радянської Армії і румунських військ було завершено до 25 жовтня 1944 звільнення Румунії. В боях на її території загинуло і було поранене понад 286 тис. радянських воїнів. Втрати румунської армії з 23 серпня по 30 жовтня 1944 склали 58 330 чоловік. На завершальному етапі війни румунські війська брали також участь в звільненні Угорщини і Чехословаччини.

Дата добавления: 2015-05-22