Епанагога у Візантії

Дігести – основна частина кодифікації Юстиніана у Візантії.

Дігести являються найбільшою за об’ємом і найважливішою частиною кодифікації Юстиніана. Поява цього збірника була обумовлена тим, що, як вказував Юстиніан „уся генеалогія законів, що уходить корінням до часів заснування міст Рима та Ромула, настільки заплутана, що розширилася до безкраю і опанувати її не дано ніяким природнім даруванням людини”.

В комісію по створенню Дігестів, яку очолив також Трібоніан, увійшло 4 професори академій та 11 адвокатів. Головним завданням було вибрати найкращі фрагменти із творів класичних римських юристів (І–III ст. н.е.) і поєднати їх таким чином, щоб скласти логічний збірник, який був би придатним для використання діючими суддями та адвокатами-практиками.

Комісією було досліджено 2000 творів 39 видатних римських юристів і видано збірник, який складався з 50 книг. Так, як і при роботі над кодексом Юстиніана, комісія вибирала з творів юристів минулого тільки те, що можливо було застосувати в умовах теперішнього часу, а тому також отримала право вносити у фрагменти певні доповнення та зміни, які пізніше отримали назву emblemata Triboniani.

За своєю будовою кожна з 50 книг поділяється на титули, які мають свою назву (їх було три), включає фрагменти, що містять назву, в якій зазначається ім’я юриста; твір, з якого береться фрагмент; та параграф.

Внутрішня системи Digesta включає: загальну частину, зокрема кн.1 трактує загальні питання права, містить короткий нарис історії права і публічне право; кн.2-46 присвячені приватному праву, зокрема питанням речового права - кн.6-8; зобов’язального права - кн.9-19; особистим правам та сімейному праву - кн.23-27; спадковому праву - кн.28-38. Всі інші книги, за винятком кн.47 та 48, що відносяться до кримінального права та процесу, а також кн..47 (тит.14 та наступні) та кн.50 (тит.1-11 та 15), що мають своїм предметом окремі інститути публічного права, а саме адміністративне право, право імунітету, посольства тощо, складають доповнення до різних частин вказаної внутрішньої системи. Титул ХVI кн.50 „Про значення слів” являє собою тлумачний словник римських юридичних термінів, а титул ХVII цієї ж книги „Про різні правила середньовічного права” містить роз’яснення забутих термінів епохи дії Законів ХII таблиць та преторського едикту.

У 872 р. була створена юридична пам'ятка - Прохірон. Звід законів був викладений простою мовою для розуміння широкими народними верствами. Між 884 і 886 pp. Василем І було видано посібник із застосування діючих правових норм - Епанагога. В ньому, зокрема, регулювалися взаємовідносини православної церкви з державою. За імператора Лева VI (886-912) на зміну Дигестам Юстиніана вводилися т. зв. «Базилики», що складалися з 8 томів у 60 книгах. Після імператорів македонської династії візантійське право зазнало відносно невеликих змін, переважно непринципового характеру. На початку 20-х років X ст. було відновлено право общинників на першочергову купівлю земель своїх односельчан. Далі таке ж право отримали общини і на купівлю дінатських земель. Продані ж за останні 30 років селянські наділи підлягали поверненню колишнім власникам - селянам. Цю ж лінію продовжив імператор Василь II, який у 996 р. оголосив дінатами тих розбагатілих общинників, які користуючись правом першочергової купівлі, зосереджували в своїх руках землі розорених сусідів; віднині общини мали право вимагати повернення своїх земель, незалежно від того, коли ці землі були утрачені!

Така турбота влади щодо збіднілих общинників пояснювалася військовими потребами: з селянської ділянки певної цінності виставлявся воїн-вершник, меншої цінності - військовий моряк або піхотинець. Якщо ж ділянка дробилася (наприклад, в результаті успадкування), військовослужбовця виставляли «у складчину». Але зміни у військовій справі потягнули за собою і соціальну перебудову суспільства. У війську зросла роль важкоозброєної кінноти. Разом з підвищенням вартості спорядження вершника, зростали і розміри (та вартість) ділянки, від якої виставлявся вершник-стратіот. Власник такої ділянки по суті ставав дрібним вотчинником, чиє становище в загальній селянській масі суттєво вирізнялося. Втрата колишнього значення на полі бою піхоти, навербованої з бідніших вільних селян, вела до того, що ця категорія населення втрачала підтримку держави і швидко почала закабалятися.

Для того, щоб поставити собі на службу церкву і монастирі, а також високопоставлених сановників, імператори в Х-ХІ ст. починають практикувати роздачу т. зв. солемніїв - права залишати собі частину чи навіть усі державні податки з сіл чи округів. У XI ст. з'явився особливий вид солемнія - т. зв. пронія, яка крім права пожиттєвого збору податків на свою користь з певної території включала в себе і право управляти цією територією.

Тим самим у Візантії наприкінці XI - на початку XII ст. (тобто дещо пізніше, ніж у Західній Європі) завершується оформлення основ феодальних відносин та становлення основних класів феодального суспільства.

Водночас проходить подальше удосконалення державного апарату. Кількість відомств досягнула шістдесяти. Найважливішим з них було податкове. Велику роль відігравало відомство державної пошти та зовнішніх зносин, яке славилося мистецтвом дипломатії та розвідки. Кожній посадовій особі присвоювався відповідний титул. Ієрархія титулів була узаконена табелем про ранги. Імператорський синкліт (сенат, в якому переважали вищі чиновники) був повністю підпорядкований главі імперії. Церква була міцно підпорядкована державній владі, патріарх повністю залежав від імператора. Єпископи особистих володінь не мали. Прибутки церкви визначалися в основному милістю імператора. Лише наприкінці X ст. добровільні піднесення населення були узаконені як особливий церковний податок (канонікон), що сплачувався подвірно грошима і натурою.

Дата добавления: 2015-05-22