Проблема особистості і її само свідомості 1 страница

Останнім часом у вивченні суспільно-історичного змісту такого роду категорій ведуться глибокі дослідження. Результатом їх є визначення двох рівнів детермінації філософської категорії: суспільно-історичною практикою і формами світосприйняття. Зроблена спроба дослідження ряду категорій людського мислення в аспекті їх соціально-історичного змісту і світоглядницької функції, як форм самосвідомості і цілепокладання. Це категорії «мета», «захист», «причина», «рух». Особливий інтерес у філософії викликає питання про категорії, як форми самосвідомості, взяті в аспекті відношення духу і матерії. Останнє подає суттєве уточнення до загального формулювання основного питання філософії в діалектичному матеріалізмі як «відношення людського духу, або духовного світу людини, до олюдненого і олюднюваного буття». [19: 437]. І

«Особливість категорій як форм пізнання є те, що філософська категорія фіксує не тільки всезагальну форму буття природнього, але і буття людського, в якому перетворення природи невіддільне від перетворення соціального середовища». [18: 39].

Рівень і темпи розвитку сучасного виробництва, що випробовує відчутну дію науково-технічного прогресу, проблеми політичного життя, культури в цілому вимагають від будь-якої людини, що виходить за рамки своєї безпосередньої ділянки, кругозору, усвідомлювати свою справу у взаємозв'язку з іншими. А така потреба задовольняється не тільки за рахунок професіоналізму, але і завдяки оволодінню світоглядом, діалектикою діяльності. Не вдаючись до дрібниць питання взаємодії філософії і світогляду, слід звернути увагу на те, що це дві незвідні і не підмінюючі одна одну форми ставлення до світу. Філософія входить у світогляд. Філософія - це система понять про світ, це теорія, яка

відображена в граничних основах людського буття - в системі категорій, всезагальних законів, принципів. Одним словом, це теоретична форма відношення людини і світу, форма світобачення. Світогляд ж і генетичне, і по своїй суспільній функції входить до джерел практичного ставлення людини до світів, виявляє свій об'єкт також категорійне; але в даному випадку категорії відіграють роль самосвідомості людини в світі. Світогляд за формою свого буття різний. Будучи вихідним від практичного відношення, він може охопити інші відношення, в тому числі і практику і самого себе, роблячи предметом пізнання все, що так або інакше належить до сфери людської діяльності і проявляється перш за все у масовій свідомості або світогляді, а потім вже усвідомлюється у філософії, в її законах і категоріях.

Таким чином, проблеми світогляду через особливість філософського світотлумачення, тобто категорізацію світу, одержують теоретичну форму буття.

«Філософія виникає і розвивається через засвоєння, постановку і теоретичне вирішення світоглядницької проблематики» [21:121].

Такий зв'язок філософії і світогляду дозволяє розглядати категорії крізь призму цілісності світосприйняття, що несе на собі сліди історичності суб'єкту. Саме це дає право, вникаючи у історичний контекст, здійснювати історичний зріз загальнолюдської культури мислення. У зв'язку з цим можна сказати, наскільки тип життєдіяльності, спосіб виробництва визначає особливості сприйняття світу, категорійний ряд мислення, настільки через розкриття історичного змісту категорій можна підійти до більш адекватного уявлення «моделі світу» на різних етапах людської історії.

Отже, свідомість, формуючись внаслідок колективної трудової діяльності і осмислення цієї діяльності, є одночасно і активною силою подальшого розвитку людської спільноти.

Висновки

Отже, виходячи з попереднього аналізу феномену свідомості, можна зробити деякі узагальнюючі висновки:

1. Виникнення свідомості має своїм підґрунтям тривалий розвиток живої матерії, тваринного світу. Ще на рівні найпростіших організмів зароджуються перші форми органічного відображення (подразливість), які в процесі свого поступового ускладнення готують основу для виникнення людської свідомості, яка відображає оточуючий людину світ і власне буття людини в ідеальній формі.

2. Лише біологічний розвиток тваринного світу не може привести до виникнення, формування свідомості - він є тільки тією матеріальною передумовою, на якій можливий генезис свідомості. Необхідною умовою для перетворення психічної діяльності вищих тварин в ідеальне відображення світу, яке характерне для людини, є колективна трудова діяльність, спілкування, обмін інформацією і вироблення та установлення певних норм спільного життя первісних предків людини. Вирішальну роль в цьому процесі відігравала мова, в якій закріплюється досвід людей і яка служить основою для формування понятійного мислення.

3. Свідомість людини не є пасивним, дзеркальним відображенням світу; вона на певному етапі починає активно впливати на розвиток і суспільства, і людини, виступаючи вагомим фактором соціального прогресу. Саме тому формування нової свідомості є одним з важливих завдань для духовного відродження України і її прогресу в усіх сферах суспільного життя - економіці, політиці, культурі.

4. Дослідження проблем свідомості, сутності її генези, форм прояву та подальших напрямків еволюції неможлива в рамках лише якоїсь однієї галузі наукового пізнання. Невдачі різного роду біологізаторських

концепцій тлумачення свідомості є яскравим свідченням цього. Правильне осягнення феномену людської свідомості потребує оптимального поєднання різних галузей природничо-наукового і гуманітарного знання. І, як свідчить досвід сучасної науки, такий синтез різних напрямків фундаментальної наукової творчості все глибше проникає в середовище вчених.

СВІДОМІСТЬ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ ТА СУТНІСТЬ.

1. Постановка проблеми свідомості в історії філософії.

2. Предметно-практичні засади виникнення свідомості.

3. Структура свідомості.

Постановка проблеми свідомості в історії філософії.

Розглядаючи перше питання, студентам треба зрозуміти, що проблема свідомості була однією з основних проблем філософської думки з самого початку її виникнення. Наукові теорії походження свідомості пов’язані з формами пізнання, які вивчають людину як високоорганізовану істоту. Але біологія чи анатомія людини можуть пояснити лише структурно-природні передумови, які є необхідними для виникнення свідомості. Наприклад, різні відчуття того або іншого кольору наука пояснює різною довжиною світлових хвиль, що існують поза сітківкою ока, поза людиною і незалежно від неї. Відчуття залежить від мозку, нервів, сітківки тощо. Але природничі науки не можуть поясненити причини походження свідомості, тому що такі причини – суспільно-виробнича, предметно-практична діяльність людини – не входять у предмет природничого пізнання. Неправомірність такого розширення предмету пізнання особливо гостро проявилося у науці про фізіологію вищої нервової діяльності, в якій походження свідомості пов’язувалося з нейрофізіологічними процесами мозку. Тобто засади виникнення свідомості виводилися за межі суспільної практики і переводилися у площину біологічної форми матеріального руху. Отже, ця галузь пізнання втратила зв’язок з найвищими здобутками класичної і сучасної психології. Психологія як наука у доробках таких вчених, як С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонт’єв, Л. С. Виготський та ін., доводила, що зародження психіки залежить від особливої форми діяльності, яка властива лише людині, а не від її фізіології.

Виведення суттєвих характеристик свідомості відбувалося протягом усієї історії філософії. Принциповою засадою у тлумаченні свідомості стала концептуальна позиція філософів за принципом матеріалістичного (визнання первинности матеріального, що породило з себе ідеальне) та ідеалістичного (визнання первинності ідеального, що породило з себе матеріальне) світорозуміння. У такому вигляді “основне питання філософії” (щодо взаємовідношення мислення та буття і можливості пізнання світу) сформувалося в античній філософії через протиставлення Демокритом і Платоном методологічних основ способу їх філософування (як було показано у першій темі). Отже, матеріалістичний напрямок в історії філософії виводив свідомість з матеріального, а ідеалістичний напрямок виводив матеріальний світ з свідомості. Більше того, в обґрунтуванні природи свідомості матеріалістичний напрямок характеризувався глибокими суперечностями механістичного і діалектичного матеріалізму (див. тему № 1), а ідеалістичний напрямок – суперечностями суб’єктивного і об’єктивного ідеалізму.

Представниками механістичного матеріалізму (конституювався у мануфактурному періоді філософії Нового часу) свідомість тлумачиться через її безпосередній зв’язок з фізіологічними процесами мозку. Отже, ці філософи пояснювали свідомість з позицій природознавства.

Представники діалектичного матеріалізму доводять, що біологічні властивості людини (наявність вищої нервової системи, мозку, підкірки) є лише природними умовами виникнення свідомості, але не є її безпосередніми засадами. Мислить не мозок людини сам по собі – мислить людина за допомогою мозку, який формується як орган, що мислить, лише в процесі практичної, матеріально-виробничої взаємодії людини з природою. В процесі виробництва умов свого існування людина відрізняється від тварини тим, що не пристосовується до навколишнього середовища і не обмежується одним видом діяльності, на який запрограмована кожна тварина. Людина підпорядковує природу своїм потребам і в цьому процесі засвоює будь-який вид діяльності – за своїми здібностями вона стає універсальною. Отже, свідомість виникає як універсальна форма відображенн ятільки внаслідок зміни форм діяльності.

Суб’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як таку, що передує об’єктивній реальності у вигляді індивідуальної свідомості. Так, у філософа німецької класичної доби І. Г. Фіхте первинним є “Моє Я”, яке продукує з себе “Не-Я” – об’єктивну реальність у всій сукупності її складових. Очевидно, що таке тлумачення свідомості породжує цілу низку питань: чи слід розуміти, що індивідуальна свідомість є первиною і стосовно фізичного тіла цього індивіда? І чому Фіхте був змушений поставити питання про “перше Я”, яке тлумачилося вже не як суб’єктивна свідомість і тим самим здійснив перехід до об’єктивного ідеалізму Шеллінга і Гегеля.

Отже, об’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як існуючу до і незалежно від матеріального світу у вигляді певної Об’єктивної Ідеі, Розуму (Платон, Гегель). Метою такої свідомості є її самопізнання, яким, за Гегелем, завершується розвиток.

Залежно від того, яка форма філософування була властива тій чи іншій епосі, а також від рівня розвитку філософії взагалі, свідомість отримувала різні тлумачення.

Давньогрецька антична філософія тлумачила (і ідеалістами, й матеріалістами) як нематеріальний феномен і переважно через моральність. Але у вченнях представників натурфілософії (Фалеса, Анаксімена, Геракліта), а пізніше у Демокріта, Епікура й Лукреція, душа тлумачилася як породжена матеріальними стихіями. Їй надавалися при цьому деякі характеристики розуму. Особливий інтерес викликають ідеалістичні інтерпретації свідомості суб’єктивним ідеалізмом Сократа і об’єктивним ідеалізмом Платона. Сократ поставив питання про необхідність формування понятійного мислення, яке, як він доводив, є пізнанням суперечностей. Разом з тим, Сократ підкреслював функціональність свідомості як добродіяння, коли душа володіє істиною.

Платон завершив попередній період філософії тим, що сформулював проблему “душі” на засадах об’єктивного ідеалізму. Платон тлумачив душу як таку, що володіє об’ктивною істиною, а остання носить вічний та незмінний характер і диктує людині певну “лінію поведінки”. В філософії Аристотеля “душа” розглядається вже через природу мислення, яке спирається не на часткові поняття, а на загальні категорії й закони об’єктивної реальності. З його точки зору, душу не можна розглядати незалежно від тіла, вона є “внутрішньою формою живого тіла” і реалізує його сутність. Аристотель аналізує спроможність душі відчувати, уявляти і мислити.

Середньовічна філософія є релігійною філософією, тому свідомість тлумачиться нею як “душа”, в якій віра повинна поєднуватися з аргументами розуму (Філон Александрійський), але пізнання Бога є містичним, ірраціональним. Пізніше, в філософії Тертулліана, віра вже буде протиставлятися розуму, якому відмовляється у спроможності дослідити основи Бога і віри. Представники схоластичного напрямку цього періоду (Еріугена, Кентерберійський), а також Абеляр, Фома Аквінський як представники ідеалістичного реалізму вважали поняття реально існуючими. Фома Аквінський обгрунтовув можливість душі виходити за межі тіла, а цим підтверджувалася і можливість її повернення в тіло. Тим самим обґрунтовувалася ідея воскресіння. На відміну від реалістів, представники номіналізму (Дунс Скот, Р. Бекон, У. Оккам) стверджували, що поняття не існують реально, а є іменами речей.

В епоху Відродження проблема свідомості (особливо у представника раннього Відродження Мірандола) тлумачиться як інтелектуальна засада могутнього потоку творчості, який притаманний людині. В “Трактаті про безсмертя душі” філософ Помпанацці ставить проблему розумності душі в хрістіанському звучанні. В філософії М. Кузанського і Дж. Бруно розум отримує нові значення. Кузанський стверджував, що діалектичним є лише той розум, який спроможний пізнати Бога. За Бруно, можна говорити про Світову душу як здатність матерії утворювати будь-які форми. Він тлумачить душу як таку властивість світу, яка сходить до Мислячого духу. А Світова душа, за Бруно, знаходиться не поза межами світу, а в ньому самому як його власна внутрішня форма.

Філософія Нового часу розвивається у тотожності з науковим пізнанням. Це спричинило особливості у тлумаченні природи свідомості. Оскільки наука Нового часу базується на досвіді та експерименті, то більшість філософів цього часу виходять з незалежності розуму від віри і науки від релігії. Іх (починаючи від Галілея і продовжуючи Декартом, Ф. Беконом, Лейбніцем, Спінозою) інтереси переміщуються в теорію пізнання, логіку та методологію науки. Це означає, що свідомість вперше стає предметом наукового пізнання. Так, Ф. Бекон пише “Новий Органон”, у якому піднімає на новий рівень проблеми логіки і виводить чотири ідоли пізання; Т. Гоббс розриває свідомість між емпіризмом та раціоналізмом і тому закладає основи дуалізму; Д. Локк виводить свідомість з чуттєвості і стверджує: “немає нічого в розумі, чого б не було у відчутті”. Р. Декарт викладає свою концепції рівнів пізнання в роботі “Міркування про метод”; в об’єктивному ідеалізмі Лейбніца ідеальне тлумачиться як духовність, що притаманна монадам, які є основами світу. Лейбніц розрізняє монади, яким властива лише перцепція (пасивне і неусвідомлене сприйняття), і монади-душі, яким властива аперцепція (наділені свідомістю). Особливе значення для подальшого розвитку філософії має концепція Спінози про ідеальне, яке тлумачиться як атрибут – невід’ємна властивість субстанції.

Філософи французького Просвітництва (Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д’Аламбер, Д. Дідро, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, Е. Кондільяк, К. Гельвецій) залишаються механіцистами в тлумаченні походження свідомості. Але внаслідок того, що філософія цього періоду характеризується спрямованістю на вирішення соціальних проблем, свідомість розглядається на рівні співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості. Звідси виникла антиномія: з одного боку, стверджували філософи цього часу, обставини породжують “точки зору” а з іншого – точки зору впливають на матеріальний світ. Розв’язання цієї суперечності з позицій механістичного матеріалізму було неможливим.

Отже, в наступній – німецькій класичній – філософії (І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель) проблема свідомості й сама свідомість стає предметом ідеалістичного тлумачення. Але такі інтерпретації свідомості та мислення мали величезне значення для пізнання їх універсальної природи, адже тільки ідеалізм, особливо в його об’єктивній формі, спроможний обґрунтувати природу мислення через універсальні закони і категорії. Діалектичний матеріалізм (К. Маркс, Ф. Енгельс) вивів матеріалістичні підстави походження свідомості, використавши теоретичні засади ідеалістичних систем попередників.

Предметно-практичні засади виникнення свідомості.

Розглядаючи друге питання, студентам необхідно зрозуміти, що феномен свідомості безпосередньо пов’язаний з такою властивістю матерії як відображення. Але свідомість виступає соціальною формою відображення. Тому свідомість є ключовим поняттям філософії, соціології та психології і визначає людську спроможність ідеального відтворення реальності, а також механізми та форми такого відтворення. Оскільки ж людина має історичне походження, то й феномен свідомості може адекватно розумітися в контексті розвитку матеріального світу взагалі. Тому видатний філософ Нового часу Б. Спіноза визначав свідомість як атрибут субстанції, тобто як необхідну, суттєву та невід’ємну властивість матерії. Отже, у своєму розвитку матеріальний світ закономірно досягає такої форми самовідображення, якою є свідомість. Тому ідеальне і є суб’єктивним образом об’єктивної реальності, відображенням зовнішнього світу у формах діяльності, свідомості і волі людини. Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їхнього життя. В цьому розумінні не свідомість визначає буття, а буття визначає свідомість. Наші відчуття, наша свідомість є лише образом зовнішнього світу, а відображення не може існувати без відображуваного, але відображуване існує незалежно від того, що відображає. Що являє собою відображення? Як всезагальна властивість матеріальних об’єктів, відображення є зміною, реакцією, зліпком будь якого предмету, або явища, які взаємодіють з іншими предметами чи явищами. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або подібності з тією чи іншою стороною предмета, який дії на інший предмет.

Оскільки свідомість є суто суспільним явищем, то вона народжується виключно у суспільній формі матеріального руху. А суспільною формою матеріального руху є предметно-практична, матеріально-виробнича діяльність суспільства у цілому і людини як компонента продуктивних сил. Якщо кожна форма матеріального руху містить у собі всі інші у “знятому” вигляді: механічна форма руху є переміщенням макротіл, фізична – механікою молекул, хімічна – фізикою атомів, біологічна – фізикою клітин, то предметно-практична діяльність суспільства і людини характеризується тим, що вона є універсальною взаємодією з природою у цілому – в розумінні усіх її матеріальних форм руху, включаючи і саму себе як суспільну форму руху матерії. І якщо в попередніх формах матеріального руху перехід однієї форми в іншу здійснюється стихійно, то перехід одних речей в інші на рівні суспільної форми матеріального розвитку – практику – здійснюється:

а) свідомо – через усвідомлену людиною мету своєї діяльності;

б) опосередковано – через сукупність суспільних відносин.

Таким чином, принциповою особливістю суспільної практики є її універсальність, а свідомість як універсальна форма відображення світу може виникати лише в універсальних підставах. Чому, наприклад, діяльність тварини не можна ототожнювати з діяльністю (практикою) людини, адже організованість діяльності тварин не можна заперечувати – досить згадати високий рівень природної організації діяльності бджіл, мурах та інших тварин. Коли постає питання про таку відмінність діяльності людського суспільства та тварин зазвичай дається відповідь, що людина відрізняється від тварин тим, що вона є розумною істотою. Але така відповідь породжує знов питання: а чому саме людина є розумною істотою? Звідки в неї виникає здатність мислення?

Для повної відповіді необхідно виявити основу виникнення людської свідомості, тобто знову звернути увагу на якісні риси людської практики. Основною рисою, що відрізняє практику людини від діяльності тварини є те, що людина підкорює світ, підпорядковує його собі залежно від власних потреб. Таким чином, людина спроможна оволодіти безкінечною кількістю форм діяльності. Тварина від природи запрограмована на один єдиний від діяльності й ніколи в принципі не може оволодіти іншим. В цьому розумінні людина підкорює собі навколишній світ, тварина пристосовується до навколишнього світу. Людина може жити в будь-яких обставинах, а тварина може жити лише в умовах, на які вона запрограмована біологічно, адже вона не спроможна усвідомити і підкоряти невідповідні її природним потребам обставини. Саме тому, на відміну від тварин, людина є істотою універсальною. Людина усвідомлювати свої потреби, а тварина діє інстинктивно. Спосіб існування тварини залежить від діяльності її природних рефлексів та рефлекторного реагування на навколишнє середовище. Таким чином, тварина запрограмована на один вид діяльності і, тим самим, не є і не може стати універсальною. Отже, як доводить вітчизняний філософ Б. О. Парахонський, не зважаючи на елементарні прояви у неї “протоісторичного індуктивного адаптування до реальності”, тварина не може стати свідомою істотою.

“Ключовим пунктом” у виведенні людиною себе “з тваринного царства” та становлення неї свідомою істотою є те, що, на відміну від тварин, діяльність яких направлена безпосередньо на здобування і вживання їжі, людина створює знаряддя праці, яке використовується опосередковано – як засіб виробництва їжі і умов існування. Отже, тварина пристосовується під природу, а людина переробляє природу відповідно до своїх потреб. Саме у цьому опосередкованому (абстрактному у тому розумінні, що знаряддя праці не споживається фізіологічно) акті виробництва і виникає така ідеальна абстракція як свідомість.

Таким чином, розуміння суспільної предметно-практичної, виробничої практики людини у тому, що вона стає розумною істотою тоді, коли виробляє щось, що до неї у природі не існувало. Це “щось” є знаряддя праці, яке виробляється з природних засобів, але має виключне виробниче значення. Не випадково людина виникає історично не на півночі, де могли вижити виключно ті види тварин, які були пристосовані до жорстких природних умов, і не на півдні, де було досить їжі, щоб тваринам не бути вимушеними виробляти щось додаткове, а саме в ареалі середньої полоси земної кулі де умов для існування одночасно було і достатньо, і недостатньо. Отже, в знаряддях праці суспільна діяльність отримує своєрідну форму накопиченого досвіду людського колективу, який стає за часом естафетою суспільного розвитку взагалі в формі продуктивних сил. Оскільки ж суспільна практика носить свідомий характер, то свідомість виступає ідеальним знаряддям праці, адже практика людини не може здійснюватися поза усвідомленням своєї мети.

Наведемо істотні риси предметно-практичної діяльності, які зумовлюють виникнення і розвиток свідомості. У первісному значенні праці предметно-практична діяльність має такі риси:

1. Праця характеризується перш за все ідеальним усвідомленням митця власної подальшої реалізації;

2. Праця починається із ідеальним відображенням та уявленням результату своєї реалізації;

3. Праця має і матеріальну форму за своїм здійснюванням як у виробничої сфері, так і в теоретичній;

4. Праця є процес, який відбувається між людиною та природою, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює та контролює “обмін речовин” між суспільством та природою.

З таких характеристик слідує наступне: чим більший рівень розвитку предметно-практичної діяльності суспільства і людини, тим більший рівень розвитку суспільної і індивідуальної свідомості. І навпаки, рівень розвитку суспільної і індивідуальної свідомості стає логічною підставою для подальшого розвитку суспільної практики “зі знанням справи”.

Існує індивідуальна і суспільна свідомість. Разом з тим, ці її форми не є абсолютно ізольованими одна від одної – не існує індивідуальної свідомості без суспільної, як і навпаки. Але невірно тлумачити суспільну свідомість як певну суму “індивідуальних свідомостей”. Так і індивідуальну свідомість не можна розуміти як відособлений “екстракт” суспільної свідомості – вони є тотожністю протилежностей, що взаємообумовлюють і взаємозбагачують одна одну.

Разом з тим, предметно-практичні засади виникнення свідомості проявляються й у виявленні активності свідомості по відношенню до буття – свідомість не тільки відображає буття, але виступає умовою його активного відтворення. Таким чином, у процесі суспільної життєдіяльності – матеріального та “духовного” виробництва – процес взаємообумовлення свідомості та буття є безперервним – не тільки буття продукує свідомість, але й свідомість продукує буття. Тому питання про первинність буття по відношенню до свідомості має сенс лише у аспекті що з чого виникло історично. В реальному процесі життя свідомість і буття постійно взаємопереходять одне в інше – свідомість стає засадою життєдіяльності людини і суспільства. Тому, відмінністю свідомості від інших (які властиві всім попереднім формам матеріального руху) форм відображення полягає в тім, що вона виступає умовою свідомої діяльності людини у реалізації її потреб.

Структура свідомості.

Розглядаючи третє питання, студенти мають виявити структурні компоненти свідомості. Відрізняють чуттєво-емоційний, емоційно-вольовий та абстрактно-логічний компоненти свідомості. Чуттєво-емоційний частіше за все пов’язують з “несвідомим”, яке неправомірно ототожнюється з “підсвідомим”. Більше того, “несвідоме” тлумачиться зазвичай у тому значенні, який йому надавав З. Фрейд. В роботі ““Я” і “Воно”” Фрейд структурує свідомість (а точніше – психіку) через виокремлення “Воно” (ід), “Я” (его) та “Над-Я” (супер-его). Під “Воно” розумілася найбільш примітивна інстанція, яка охоплює генетично первісне, що підкоряється принципу насолоди і нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. “Воно” з самого початку ірраціональне й аморальне. Його вимогам повинно підкорятися “Я”. “Его” слідує принципу реальності і є посередником між стимулами, що йдуть з середовища, та з глибин організму. До функцій “Его” відносяться самозбереження, збереження в пам’яті досвіду зовнішніх упливів, уникнення загрозливих упливів, контроль над вимогами інстинктів, які надходять від “Воно”. “Супер-его” є джерелом моральних і релігійних почуттів, своєрідним “агентом”, що контролює і задає систему норм поведінки.

Виведення цієї концепції зі сфери ідеального та її перенос у сферу психоаналітики було закономірним, адже Фрейд “звільняє” несвідоме від соціального простору культури. Останній тлумачиться як такий, що пригноблює прагнення людини до насолоди і протистоїть йому.

У такому випадку залишається відкритим питання: чи було несвідоме у первісної людини і чи є воно у дитини цим “прихованим” від культури тягарем нездійснених насолод? Очевидно, що Фрейд неправомірно обмежує несвідоме формами біологічного, які містять в собі некультурний зміст переходу людини від інстинктів тваринного світу до культури. Насправді, несвідоме є сходинкою у становленні психіки, а його фрейдівський варіант характерний для нездорової психіки. Як перехідна форма до свідомості, несвідоме містить у собі багатозначну систему взаємообумовленості чуття, відчуття та первісних уявлень.

До підсвідомого можна було б віднести інтуїцію, оскільки чуттєва свідомість (починаючи з “усвідомленого інстинкту”) сприйняття зумовлює емпіричність цього рівня, де предмети сприймаються як самостійні, відокремлені, поза внутрішніми зв’язками. Це рівень «чуттєвої свідомості», який, за Гегелем, наштовхується на суперечність предмету, але не може собі пояснити позитивне значення цієї суперечності. Чуттєва свідомість на початку є усвідомленням найближчого природного середовища і усвідомленням обмеженого зв’язку з іншими людьми та іншими предметами. В цьому процесі утворюється уявлення як підсвідома форма узагальнення цілісності предмету. Воно зводиться до чуттєво-наочного образу предмету, має певне символічне навантаження і може претендувати на підсвідоме узагальнення як операції мислення. Таке уявлення відбувається як “згорнутий” умовивід, а він “закріплюється” у інтуїтивному вигляді. Ось чому “підсвідоме” закріплюється у вигляді інтуїції, котра, в свою чергу, отримує багато значень: 1) миттєвої ідентифікації об'єкту, феномену або символу; 2) чіткого розуміння значення та зв'язків у безпосередності знаків; 3) легкість визначення змісту об'єкту сприйняття. Інтуїція як уявлення означає: 1) спроможність репрезентувати в іншій формі те, що сприймається (так звана геометрична інтуїція); 2) здатність формувати метафори, тобто показати ідентичність окремого об'єкту з ознаками виду, до якого він належить; 3) інтуїція як творче уявлення (натхненність).

Емоційно-вольовий компонент свідомості пов’язаний з її роллю в активному конструюванні дійсності, адже воля є свідомим і цілеспрямованим регулюванням людиною своєї діяльності. В цьому процесі воля постає історичною за змістом та направленістю. “Усі планомірні дії тварин не змогли накласти на природу печатку їх волі. Це змогла зробити лише людина” (Ф. Енгельс). Зміст обумовлюється характером потреб людини та способів їх реалізації. Тому емоційно-вольової компонент свідомості залежить як від рівня розвитку цих потреб, так і від рівня їх адекватного усвідомлення.

Абстрактно-логічний компонент свідомості характеризується спроможністю людини усвідомити сутність речей через їх осмислення поза безпосереднім чуттєвим спостереженням. Тому свідомість не існує поза мисленням та мовою. Отже, якщо виводити особливості свідомості, мислення та мови, то вони виступають явищем одного порядку, оскільки не існують незалежно одне від одного. Разом з тим, вони відрізняються за формою виявлення. Якщо свідомість констатує собою наявність соціального відображення, то мислення постає процесуальним відображенням, тобто таким, що рухається за логікою виникнення, розвитку та розв’язання суперечностей об’єктивних предметів. Саме тому Сократ намагався підштовхнути учасників діалогу до розуміння суперечностей предметів та явищ, на які було направлене пізнання, а І. Кант формулював сутність мислення як людську спроможність судження. Вищою метою мислення є діалектичний спосіб розуміння світу. Тому питання “що є мислення?” є питанням “що таке розум?” – мислить кожна людина, але відсутність діалектичного способу мислення консервує її свідомість у межах дурості.

Дата добавления: 2015-05-22