Філософія періоду Відродження

У XIV—XVI сг. філософію України оригінальне представляли єресі Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до окремих православних-догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протвдіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст До ранніх українських гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450- 1494), Павло Русин (1470-?) із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський (151 3 1566) та інші.

Ю. Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога

Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму Так, С. Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину Однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення Шлях до безсмертного життя треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі.

Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.

Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей Вивчення історії – за-соб пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. Наприкінці XVI ст починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на ґрунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.

30. Значення діяльності Острозького культурно-освітнього центру та братських рухів для розвитку української філософії у ХVІ-ХV ст.

Важливу роль у розвитку філософської культури України відіграла Острозька академія – перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов’янську, грецьку та латинську мови Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Але викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мало узагальнюючий, філософський характер

В Острозьскій академії був сконцентрований значний інтелектуальний потенціал. Це сприяло інтенсифікації взаємообміну ідеями, духовному взаємозбагаченню інтелектуальної еліти У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обґрунтування необхідності збереження й розвитку старослов’янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов’янську священних і богослужбових книг. Особливе місце належало вірі в чудодійну силу старослов’янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Йова Княгиницького, Івана Вишенського (6л. 1538 – після 1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням

Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії Осягнення істини через самопізнання острозькі книжники ґрунтували на переконаності в нерозривному зв’язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття.

На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цій віри Христофор Філалет закликає український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов’янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст – братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви

Виступаючи проти наступу католицизму, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов’ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості

Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі «Алфавіт духовний» досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начал, які розкриваються в процесі самопізнання Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов’язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога І Копинський радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі

Кирило Транквілюн-Ставровецький, розглядаючи проблему «Бог – світ», створює вчення про чотири світи. Перший – це світ невидимих духовних суїностей, що належать до небесної ієрархії; другий – макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; третій — сама людина, мікрокосм, четвертий – поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Розрізняючи чотири світи, Транквілюн показує, що не весь світ – зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

На відміну від своїх попередників, Транквіліон надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеоло-пчно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа – відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквілюн наближається до визнання гармонії душі й тіла

У роботі «Похвала мудрості» прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

Помітним представником братського руху є Мелетгй Смотрицький (6л 1572— 1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М. Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Він долає заборону застосування логіки до теології Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивного виведення логічних операцій і методів, розроб-^ лених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії.

Касіян Сакович. Найбільш яскраво його філософські-шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: «Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини» та «Трактат про душу». Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв’язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та її душу, пов’язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К. Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К. Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить.

Душа розглядається в її відношенні до тіла. Сакович більше схиляється до арістотелізму, ближчого до природничого й раціоналістичного тлумачення душі. Він надає перевагу думці про божественне походження душі.

В цілому філософія братчиків своїм розвитком спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянськоі академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київ» ського богоявленського братства.

31. Філософія в Києво-Могилянській академії (І. Гізель, Ф. Прокопович, Д.Щербацький).

Філософія в Києво-Могилянській академії,

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою ( 1597 – 1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології Філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із досягненнями прогресивної наукової думки

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчесність. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою.

Професор академії І. Гізель (бл 1600— 1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об’єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об’єктом і суб’єктом сприйняття

Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому і раціональному Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Теофан Прокопович (1681—1736) Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він надавав не меншого значення в її осягненні спогляданню. У його курсі філософії, на відміну від курсу І Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т. Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як віднайдення невідомого через відоме Розробкою такого методу має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне

Георгій Щербацький (1725—?) визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини. Він спирається на людський розум і керується єдиним методом. Спираючись на вчення Декарта, Г. Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і (чуттєвого та розумового)

Згідно з вченням філософів Києво-Могилянської академії про матерію і форму, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану природний рух – до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений – до цільового прагнення рушія. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою рух уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома, кінцевими межами, у філософських курсах академії з’являється механістичне розуміння руху як взаємнего переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. Обґрунтовується ідея невіддільності простору і часу від природних тіл, існування порожнечі заперечується Час розглядається як тривалість кожної речі.

Висловлювались оригінальні думки щодо етичних проблем Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Теоретична етика займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Практична – вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, оскільки бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов’язує з сумлінною працею, яку вважає обов’язком щодо себе, сім’ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв’язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони надавали пріоритетного значення переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.

32. Філософія Г.С. Сковороди.

Дата добавления: 2015-05-22