Філософські ідеї Т. Г. Шевченка

Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т. Г. Шевченка (1814—1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. Філософія Т. Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т. Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя До найволелюбніших книг належить «Кобзар».

Поезія Т Шевченка багато чим зобов’язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із сьогоденням, із сучасним життям Філософія Т. Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.

34. Філософсько-соціологічні погляди громадівців та «Молодої України». (!)

З усієї історії української філософії післяреволюційний період — 20—80-ті роки є чи не найскладнішим. Вся українська філософія, як і філософія інших радянських республік того часу, була «розмита», «розчинена» в єдиній пануючій тоді марксистсько-ленінській філософії з єдиними вимогами, єдиними завданнями, цілями і єдиним світоглядом.

Кожен філософ в Радянській Україні зобов’язаний був твердо притримуватись позицій діалектичного і історичного матеріалізму. Склався догматичний розгляд традиційних філософських проблем, в тому числі і самої історії філософії. Філософія в СРСР перетворилася в служницю політики і офіційної ідеології.

Створилася така атмосфера, був закладений такий грунт, на якому фактично не могли зростати ні дійсно творчі філософські напрями, ні видатні філософи-мислителі.

Ще на початку 20-х років в Україні виконують вказівки Леніна «побороти весь опір капіталістів, не тільки воєнний і політичний, але й ідейний...» — закривають університети. На їх базі створюють «інститути народної освіти» і їм подібні заклади, в яких проводилась «чистка», «демократизація» як професорсько-викладацького складу, так і студентства. Всі рівні освіти — від самих нижчих в колгоспах, на заводах, фабриках до вищої школи — заполонились цілою системою з різними ланками, школами, семінарами політосвіти. Організовувались інститути, університети марксизму-ленінізму тощо. Єдиною філософією у вузах фактично був діалектичний (діамат) і історичний (істмат) матеріалізм. Інші філософські напрями з класових, партійних позицій розглядалися як ворожі, буржуазні і піддавалися поверховій, необгрунтованій критиці. Варто зазначити, що значна більшість радянських філософів щиро вірила в «істинність», «науковість» тільки марксизму-ленінізму, марксистсько-ленінської філософії.

Однак навіть в умовах системи тоталітарного мислення філософська думка України не згасала повністю. В 20-ті роки увагу привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмислення характерне і для ряду творчої літературно-художньої інтелігенції, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Вороного, М. Куліша та ін. Але ці процеси українського відродження тривали недовго. Уже з середини 20-х років почалися репресивні заходи, викликані звинуваченнями у «зраді», в «шпигунстві», у «відступництві» від марксизму-ленінізму тощо. На початку 30-х років почався наступ і на філософів. Сталіним було оголошено про два «ухили» в філософії, котрі неправильно тлумачать марксистську філософію. Розгорнулася широка дискусія, яка привела до висновку про існування в Україні механістичної (С. Семковський) та ідеалістичної (В. Юринепь) ревізії марксизму-ленінізму і відповідно до репресій щодо прогресивних філософів. Культурне відродження, яке почалося в 20-х роках, закінчилось трагічно і ввійшло в історію під назвою «розстріляне відродження».

За передвоєнне десятиріччя (1931 — 1941), у результаті масових репресій в Україні змінилось три покоління філософів, які фактично не здатні були на прояв самостійної думки, а могли лише повторювати «глибокі» думки «геніального керманича». Але певні зрушення у філософському житті України все ж таки були:

1944 р. був відкритий філософський факультет у Київському університеті, 1946 р. створюється Інститут філософії АН УРСР, 1950 р.— ІПК викладачів суспільних наук (з кафедрою філософії) при КДУ ім. Т. Шевченка.

Так звана «хрущовська відлига» привела до того, що в б0-х роках в Україні почалося «друге відродження» філософії. 1958 р. із Москви до Києва приїздить Павло Васильович Копнін (1922—1971), який спочатку очолює кафедру філософії КПІ, згодом — кафедру філософії КДУ, а 1964 р. стає директором Інституту філософії Української академії наук. Саме Копніну і його школі з молодими українськими філософами-науковцями вдається розпочати ревізію усталеної філософії діамату, за що його й звинувачували в «ревізіонізмі». Копнінська школа почала робити вихід на тематику філософського гуманізму. Увага науковців була акцентована на онтології людського буття, на проблемах, які пов’язані з діяльністю людини. 60—70-ті роки позначаються виходом цілого ряду серйозних наукових світоглядно-гуманістичних досліджень з проблем історії, логіки, в тому числі і сучасної світової філософії. Особливий інтерес становлять дослідження українських філософів з історії вітчизняної філософії.

Нове відродження української світоглядної культури, в тому числі й філософії, наступає з кінця 80-х — початку 90-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності.

Вагомим і необхідним доповненням до історії української філософської думки є розробки філософських проблем мислителями української діаспори.

35. «Філософія серця» П. Юркевича.

Одним із визначних українських філософів минулого століття був П. Д. Юркевич (1827 – 1874). За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об’єкта; в цій ідеї мислення і буття. тотожні Істина відкривається не тільки численням, а й «серцем», оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, е вже містичним спогляданням.

Дата добавления: 2015-05-22