Основні терміни онтології

Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше. Отже, зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, первоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та первоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».

Основні поняття онтології: Онтоло́гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.

Матеріальне — філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його об'єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).

Ідеальне — це філософська категорія для позначення суб'єктивного, образного нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об'єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об'єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності.

Простір — форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об'єкти (ширина, висота, довжина).

Час — теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час, без матеріальних об'єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Діале́ктика (грец. διαλεκτική — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку.

Онтологія вивчає буття як суще, а метафізика — основні умови буття.

Основними категоріями метафізики і онтології є: буття, небуття, суще, субстанція, акциденція, модуси, атрибути, есенція, екзистенція тощо.

Центральні проблеми: єдності і множинності (починаючи з Парменідової постановки: якщо буття єдине, воно не може мати частин), субстанції, матерії і духу, ієрархії буттєвих форм, можливості і дійсності, випадковості і необхідності, причинності, цілеспрямованості буття, першої причини виникнення світу, свободи волі.

2.1.1. Буття представлене у вигляді горизонту буття: предметної концептуальної сфери, що задається запитанням про буття. Тобто буття саме по собі (а не як присутність якоїсь конкретної речі) можна виявити лише поставивши питання про нього. Тому питання про буття є завжди трансцендентальним по відношенню до усього нашого пізнання: неможливо вести мову про будь-що, попередньо не ствердивши його буття. Питання про буття належить до передзнання — відповідь на нього ми знаємо ще до того, як задаємо це питання. Буття завжди присутнє, переддане, воно є безумовним горизонтом значимості (порівн. зі значенням дієслова „бути” у будь-якій природній мові чи зв’язки „є” у логіці).

Буття дане нам як тотожність розрізнюваного (чим є саме буття, абстраговано від існування конкретних різноманітних речей) і розрізнення тотожного (усі речі є, тобто співвіднесені з буттям, однак ми розглядаємо буття у множинності його форм і видів, дві однакові речі відрізняються принаймні своїм окремим буттям, тому логік Лейбніц казав, що у всесвіті неможливе існування двох повністю тотожних речей).

Буття є невід’ємною складовою поняття речі, у цьому сенсі І.Кант казав: „Буття не є реальним предикатом, тобто воно не є поняттям про щось, що можна додати до самої речі”.

Суще — все, що є. Поняття сущого — це всезагальне поняття, яке висловлюється про все, що є загалом, тобто те, чому притаманне буття в необмеженому і безумовному значенні. Поняття сущого є трансцендентальним, під ним маються на увазі не лише усі речі, які виявляються емпірично (досвідно), але й усе, що „є” чи може „бути”, тобто дійсне і можливе, субстанційне і акцидентальне, минуле, майбутнє і теперішнє.

Іншими метафізичними трансценденталіями (поняттями, через які визначаються решта понять), окрім буття і сущого*, є поняття, які утворюють середньовічну метафізичну тріаду: єдине (unum) — істинне (verum) — благе (bonum).

*наприклад, у латиномовній термінології, яка детально розроблялась у період середньовіччя — час розквіту метафізики, від поняття „буття” (esse) утворені категорії „суще” (ens), сутність (essentia) і існування (existentia).

Якщо суще — це те, що є, то буття, яке йому притаманне, це те, завдяки чому має місце (наявне) суще. Буття є основою сущого як такого, тобто те, завдяки чому воно є і визначене.

2.1.2 Буття і небуття — пара протилежностей, відношення між якими визначають два відомі середньовічні висловлювання:

1. З ніщо нічого не виникає (Ex nihilo nihil fit).

2. Чому існує дещо, а не ніщо, адже ніщо більш просте, ніж дещо?

З логічної точки зору питання про ніщо є самоспростовним, оскільки позбавляє себе свого предмету (Що є Ніщо?): головною ознакою ніщо має бути те, що воно не-є, отже, ніщо не може бути частиною сущого, оскільки є протилежністю до сущого. Цей аргумент вперше висловлює Парменід: небуття не існує, оскільки якби воно існувало, то було б частиною буття, отже, не було б небуттям.

Поняття „ніщо” виконує функцію визначення сущого — суще як протилежність ніщо.

Для людини ніщо означає відсутність, натомість людська екзистенція (існування) сприймається самою людиною як присутність у світі, тому, за словами М.Гайдеггера, ніщо її жахає: „Человеческое бытие может вступать в отношение к сущему только потому, что выдвинуто в Ничто. Ничто ничтожит”. Ніщо є джерелом заперечення екзистенції.

2.1.3. Сутність і існування є ще однією похідною від буття парою метафізичних понять, що спричинила виникнення багатьох метафізичних концепцій. Розрізнення сутності і існування в античності постає як проблема ідей і речей у Платона (ідея становить сутність, „що” є річ, а речі існують як залежні від сутності), у філософії Аристотеля вперше розрізняються ідея як сутність, що визначає існування речі (онтолог.), і як поняття свідомості, що осмислює річ (концепт.). У середньовічній метафізиці сутність і існування співпадають у необхідному абсолютному бутті (тому Бог існує тільки один), однак відрізняються у випадковому бутті (тому сутність людини одна, однак людей існує багато). Розвиток знаходить у тринітарній проблемі або проблемі божественної трійці (три Бога чи три іпостасі) і у проблемі універсалій чи загальних понять.

Для дійсності необхідне існування, для мислимості (можливості) — сутності. Логічне формулювання Лейбніца: все необхідне є дійсним.

Категоріальний вираз сутності — це поняття (тому Аристотель визначає „сутність” як основну категорію, до якої зводять решта 9 категорій).

Фома Аквінський розрізняє дійсне і можливе як актуальне і потенційне буття.

Діалектика додає поняття „становлення”, яке означає перехід можливого буття у дійсне.

Протиставлення сутності (essentia) і існування (existentia) дає назву філософському напряму ХХ ст. — екзистенціалізму.

Основна теза екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр): існування визначає сутність. Для людини це означає, що вона спершу з’являється на світ, починає існувати і лише потім формує так звану сутність. Людина — проект самої себе.

Так само екзистенціалістською є і теза марсизму: „Буття визначає свідомість” (тобто свідомість людини формується під впливом суспільних, у першу чергу класових, обставин).

Натомість есенціалістськими є будь-які концепції, які виходять з тези: сутність визначає існування. Це усі теорії, які передбачають наявність вродженої душі (наприклад, платонізм, християнська теологія), вроджених здібностей, які лише проявляються у досвіді (картезіанство) чи моральної природи людини (просвітницькі суперечки про „злу” чи „добру природу” людини).

2.2. Субстанція — це „у собі” існуюче суще, яке не потребує нічого, окрім самого себе (Аристотель). Субстанція — це причина самої себе, causa sui (Б.Спіноза). Субстанція — це те, що визначається не через щось інше, а через саму себе. Отже субстанція — це самопричинне самодостатнє буття, що виступає основою, умовою можливості для обмежених, скінченних речей, однак саме не потребує основи для свого існування.

Субстанцію слід відрізняти від субстрату — носія властивостей.

Акциденція — це реальне визначення чи властивість субстанційного сущого, яке існує не „в собі”, а в „іншому”, вона не мислиться поза субстанцією і є залежною від неї.

Субстанція не може бути чуттєво даною (звідси неможливість емпіричного доведення існування субстанції). Проблема субстанції піднімається у британському емпіризмі Нового часу: Т.Гоббс критикує поняття ідеальної субстанції, Дж.Берклі — матеріальної, а Д.Юм ставить під сумнів саме поняття субстанції. Субстанцію можна лише мислити як умову акциденції, пізнається вона через субстрат і властивості.

Атрибут — необхідна властивість субстанції.

Модус — модифікація, видозміна, стан субстанції.

Контингентне буття — можливе, умовне (ненеобхідне) буття.

Акцидентальне буття — випадкове буття.

З т.з. кількості субстанцій розрізняють:

— монізм — 1 субстанція (напр., Парменід, Спіноза);

— дуалізм — 2 субстанції: матеріальна і духовна (Декарт);

— плюралізм — багато субстанцій (напр., 4 елементи Емпедокла, нескінченна кількість атомів Демокріта чи монад Лейбніца).

Монізм має дві основні форми — матеріалізм і ідеалізм. Ідеалізм поділяється на суб’єктивний (Дж.Берклі, І.Фіхте), об’єктивний (Платон, Гегель) та трансцендентальний (І.Кант).

Проблема першопочатку або виникнення світу у філософії має кілька стандартних варіантів вирішення:

а) заперечення виникнення: вічне існування єдиного незмінного буття (Парменід), ілюзорність змін, нескінченне повторення (індійська філософія);

б) креаціонізм: творення досконалим вічним субстанційним буттям недосконалого скінченного акцидентального світу (середньовічний теїзм, Платон);

в) пантеїзм: тотожність природи, що творить, природі створеній (М.Кузанський, Дж.Бруно, Б.Спіноза).

Дата добавления: 2015-05-22