Діалектика поліциклічності, полілінійності, стадійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства в дослідженні глобальних політичних процесів

Стадійні і цивілізаційні моделі історії.

Діалектика - вчення про найбільш загальні закономірності становлення, розвитку, внутрішнє джерело яких вбачається в єдності і боротьбі протилежностей.
Парадигма - прийнята певним наук. співтовариством модель постановки та розв'язання проблем, яка забезпечує існування наук. традиції. П. містить сукупність заг.-визнаних уявлень чи модель, яка посіла в науці провідне місце, сукупність фундаментальних елементів, що утворюють єдине правило, яке визнається в науці чи в суспільстві впродовж певного часу. У міжнар. відносинах П. відіграє роль формули, її можна визначити як заг.-визнану сукупність правил, на основі яких створюються теорії, основоположні в певний проміжок часу.
У межах цивілізаційного підходу сучасне розуміння історичного розвитку людства та історії МВ передбачає поєднання кількох парадигм, які доповнюють одна одну. Це стадійність, полілінійність, поліциклічність та цивілізаційна унікальність розвитку людства. Моделювання історичного руху суспільства та розвитку взаємовідносин між його складовими являє собою спроби побудови людською свідомістю абстрагованих моделей розвитку людства у просторі та часі.
Двома основними метафізичними просторовими моделями історичного часу є циклічна та лінійна. Циклічність (від гр. "коло" - сукупність взаємопов'язаних процесів, явищ, які утворюють завершене коло розвитку, струнку систему) - це парадигма сприйняття історичного часу. Вона поділяється на поліциклічність та моноциклічність (заперечення існування локальних цивілізацій з власною динамікою розвитку).
Лінійність - це парадигма сприйняття історичного часу, що передбачає полілінійність (багатоваріантність шляхів розвитку) та монолінійність (визнання наявності єдиного шляху розвитку людства). Лінійна парадигма стала провідною в релігіях, що прийшли до уявлення про свідому дію божої волі, яка спрямовує рух людства до певної мети - зороастризм, індуїзм та ін. Землеробським племенам була більш притаманна циклічна модель, для скотарських -лінійна.
Історична думка Стародавнього світу розвивалася у формі опису історичних подій, а історичний процес уявлявся як вияв волі божеств та діяльності окремих особистостей. На Сході арабські історики висунули теорію циклічності в історії.
Антична модель історії мала циклічний характер. Увага зосередРувалась не стільки на історичному розвитку людства в цілому, скільки на циклах розвитку окремих суспільств. Гесіод виокремлює золотий, срібний, мідний та залізний віки. Платон на цій парадигмі розробляє власну філософію історії. Він виокремлює дві фази історичного руху: перша -гармонійна, спрямована богами (до Атлантиди), друга - деградація природи і людства. Вони у своїй сукупності становлять повний цикл. Демокріт розглядає історичний розвиток як нагромадження корисних досягнень та зростання комфортності життя.
У східній моделі домінувала лінійність, але в той же час були присутні й елементи циклічності. Отже, в кожній з моделей містились по дві парадигми, але домінувала одна - циклічна - греко-римська та лінійна східна.
Історична думка Середньовіччя поєднує циклічність та лінійність, висуває концепцію провиденціоналізму, тобто розвитку історичного процесу за волею Провидіння. Історичний процес розглядався як циклічний (цикли утворення, кульмінації могутності й падіння Великих царств) та лінійний (від створення світу до Страшного Суду).
Оріген (180-253) писав, що Бог по-різному вчить народи. Євреїв - через пророків та Закон, греків - через філософію. Він доходить висновку, що люди прийдуть до Бога принаймні двома шляхами (полілінійність): Звідси він виводить концецію двох етапів історичного процесу:
1. до Христа, коли історія проходила певні цикли; 2. після приходу Христа.
Це являло собою синтез циклічної та лінійної моделі. За своєю суттю історія лінійна (виокремлюється початок, кульмінація, кінець), за формою може бути циклічною. Звідси двочленний поділ історії - на зміну "Ізраїлю во плоті" -єврейському народу приходить "Ізраїль у дусі" - християнська церква. Таким чином, Оріген визначав принаймні дволінійність історичного руху.
Далі розповсюдження набуває тринітарна модель поділу історії:
♦ Старий Завіт, правлять страх та закон, царство Бога-отця.
♦ Новий Завіт, правлять віра та любов, царство Бога-сина.
♦ царство Вічного Євангелія, правлять любов і розум, Царство Святого Духу. Ці ідеї висловлювали такі вчені, як Іоахім Флорський (XII), ідеологи гуситського руху, реформації, російський монах Філофей, автор концепції "Третього Риму".
Використовуючи тринітарну модель, німецький дослідник К.Келлер в останній чверті XVII виокремив епоху давнини, середньовіччя та епоху нового часу.
В епоху Нового часу традиції циклізму, притаманні античній філософії, відновлюються на Сході. Італійські гуманісти, зокрема Н.Макіявеллі, теж запроваджують циклічну парадигму бачення історичного процесу (уявлення про історію як циклічну зміну форм правління в окремих соціумах).
Наукова думка Нового часу розробила новий підхід до історії як зміни циклів історичного розвитку. Провідну роль в історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі, науці. Розповсюджуються ідеї щодо культурно-історичних типів локальних цивілізацій, які переживають подібні етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліциклічності історичного процесу.
Ідея стадійності є традиційною для європейської філософії історії із середини XVII ст. Теорія стадійного розвитку виходила з того, що процеси розвитку проходять послідовними, якісно відмінними етапами - стадіями. Теорія стадійного розвитку - це вчення про закономірності індивідуального розвитку людських спільнот. Вона передбачає наявність певних визначених стадій історичного розвитку людства. У той же час ідея стадійності розвитку людства має бути доповнена баченням його полілінійності та унікальності окремих цивілізаційних систем.
Засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу став російський вчений Н.Я.Данілевський, автор книги "Росія та Європа", який вважав, що головні суб'єкти історичного процесу - не держави або нації, а культурно-релігійні спільноти (культурно-історичні типи) і підкреслював принципові цивілізаційні розбіжності Росії та Європи. Головне завдання зовнішньої політики Росії - розвиток "слов'янського культурно-історичного типу". Пізніше цей принцип - зона впливу однієї цивілізації - здобуває назву "великого простору". Ці принципи розвивали К.Н.Леонтьев, О.Шпенглер, П.Н.Савицький, Л.Н.Гумільов, А.Тойнбі.
Сучасна наукова думка розробила новий підхід до історії. Історія розглядається як зміна циклів історичного розвитку. Провідну роль в історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі, науці. Серед сучасних концепцій розвитку цивілізацій можна виокремити циклічні, лінеарні, коваріантну та постмодерністські концепції.
У межах циклічних концепцій - ідеї щодо культурно-історичних типів локальних цивілізацій, які переживають подібні етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліциклічності історичного процесу. Отже, локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни або групи країн.
Лінеарні концепції розвитку були засновані на уяві, що людство розвивається від старого до нового, від нижчого до вищого з послідовним збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу. її підвалини закладені ще в XVI-XVIII ст. Американський дослідник Ф.Фукуяма поділяє історію людства на два періоди - історія і постісторія, коли знайдено оптимальні шляхи розвитку людства - ліберальна демократія та ринок. Після цього припинився процес утворення локальних цивілізацій.
Теорії стадіального розвитку людства досліджують цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, в якому виокремлюють визначені стадії - локальні цивілізації.
У межах цих теорій міжнародні відносини досліджуються на кожному окремому етапі, на структурному рівні - між групами синхронних цивілізацій, між окремими елементами цивілізаційної системи.
Згідно з коваріантною теорією К.Ясперса, історичний час обмежений початком і кінцем і поділяється на чотири періоди. К.Ясперс починає відлік історичного часу з III тис. до н.е., виокремлюючи "осьовий час" (приблизно 500 років), коли сформувалась сучасна людина з усією повнотою її духовного світу. Тому розвиток суспільства проходить наступні етапи:
§ доісторія (передісторія);
§ стародавні культури. Історія окремих локальних та регіональних цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають стародавні культури -шумеро-вавілонська, єгипетська, егейський світ, доарійська культура долини Інду, культура Китаю;
§ осьовий час 800 - 200 р. до н.е. На цьому етапі відбувається розділення на Схід та Захід, світ Передньої Азії та Європи починає протистояти двом іншим світам - Індії та Китаю;
§ технічний вік.
Відповідно до цього ним виокремлюється наступні чотири зрізи в історії:
- виникнення мов, винайдення знарядь праці;
- виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю (V-III тис. до н.е.);
-духовне основоположення людства, становлення історії людства.
Розпочата в Європі науково-технічна ера набула всеосяжного характеру. Світова історія пов'язана з розвитком новоєвропейської науки і техніки та загальною інтеграцією людства.
Розбіжності в поглядах щодо існування єдиної світової цивілізації слід узагальнити наступним чином:
- заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації, розгляд історії людства як історії існування окремих цивілізація, які розвиваються за своїми власними законами;
- визнання процесу формування єдиної світової цивілізації.
Матеріалістичний підхід до дослідження цивілізацій представлений французькою школою Анналів, яка сформувалась навколо журналу "Аннали економічної та соціальної історії", заснованого в 1929 p. М.Блоком та Л.Февром. Варто згадати Ф.Броделя, який вважає, що відносини людей в процесі виробництва визначаються її економічною та соціальною історією. Цивілізація визначається як цілісна історична система, яка утворюється із сукупності взаємодії соціальної, економічної, політичної та культурно-психологічної підсистем. Він не бачив циклічності в динаміці цивілізацій; запроваджував категорію "велика тривалість" - тривалий історичний час, на протязі якого існує цивілізація і зберігається накопичений досвід.

Дата добавления: 2015-05-22