Патристика, схоластика, апологетика, теоцентризм

Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти). Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин Аврелій захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля. Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст. Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). У цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків. У принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.). У ранній схоластиці домінує суперечка про універсалії: що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремими речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття не більше, ніж сформовані в голові людей (від лат. «номен» - ім'я). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із таким вченням, Свята Трійця повинна складатися з трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були б ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абеляром (концептуалізм): універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості (лат. «in rebus»), а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей). У період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, що поступово витіснявся аристотелізмом. У цей період домінують вчення Фоми Аквінського, учня Альберта Великого, який у своїй системі багато в чому йде за вченням Аристотеля. Пізня схоластика (XIII—XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Томи Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної авероїзму, що руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних із церквою. Апологéтика — система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів. Апологет — особа, що розробляє таку систему, захищає певну систему поглядів за допомогою логічної, раціоналістичної аргументації. Апологети — захисники християнських догм. Серед них своєрідну позицію об'єднання християнства, зокрема з неоплатонізмом, займав теолог і філософ Оріген (185—254). Bin розглядав християнство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення. Оріген розглядав Бога — Сина і Бога — Духа Святого як послідовні еманації верховного Бога — Отця. У зв'язку з цим Бог — Син вважався посередником між Богом — Отцем і природно-людським світом, що відсувало на другий план функцію Бога — Сина як спасителя. Неприйнятною для "Отців Церкви" була також думка Орігена і щодо питань створення світу Богом. Філософ уявляв його не одноразовим актом, а споконвічним процесом: до створення матеріальних світів Бог створив безсмертних і безтілесних духів, підпорядкованих йому як Святому Духу. Це — ангели та людські духи. Вони за суттю рівні як творіння єдиного Бога, але володіють свободою вибору. Тому одні з них пішли за Творцем і утворили світ ангелів, а інші, підкорившись якійсь спокусі, впали вниз, втілились у матеріальні речі й створили предметний світ — рослинний, тваринний та людський. Так Оріген зняв з Бога відповідальність за зло у світі: зло виникає від духів, що впали вниз. Бог не дозволяє світу вічно перебувати в злі. Через Христа він відкриває людям можливість спасіння. Але після возз'єдпаппя духів із Богом настає їх новий занепад, який приводить до створення нового світу, і так до нескінченності. Орігенізм офіційно засудив церковний собор, але він суттєво вплинув на філософствуючих "Отців Церкви", християнську теологію та саму церкву. Нікейський церковний собор (325) прийняв концепцію Орігена про еманацію другої та третьої особи Божественної єдності з верховного Бога — Отця. Апологети не тільки захищали християнство, а й робили спробу систематизувати філософські вчення про нього. Найбільш активними у цьому напрямі у IV ст. були: на Сході — Григорій Назіанзин (330—890), який виконував деякий час функції єпископа Константинопольського, його друг Василь, єпископ Кесарійський (330—379), прозваний Великим, і брат останнього Григорій, єпископ Нісський (335—394); на Заході — Амвросій, єпископ Міланський (340—397), а також Ієропім Блаженний (бл. 840—420), який переклав Біблію латинською мовою. Теоцентризм (грец. Theos — Бог + лат. Centrum — центр кола) — філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування Бога і служіння йому, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя. Принцип теоцентризма поширюється і на пізнання, де найвищу сходинку в системі знання займає теологія; нижче неї - філософія, яка знаходиться на службі в теології; ще нижче - різні приватні і прикладні науки. Середньовічна філософія була нерозривно зв'язана з християнством, тому загальфілософські і християнські ідеї тісно в ній переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії – теоцентризм. Корені філософії середніх століть ідуть у релігії єдинобожжя (монотеїзму). В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіших принципи, далеких релігійно-міфологічній свідомості і відповідно філософському мисленню язичницького світу: ідея утворення й ідея одкровення. Обидві вони тісно між собою зв'язані, тому що припускають єдиного особистого Бога, Бог є реальністю, що визначає все суще. Ідея утвору лежить в основі середньовічної онтології, а ідея одкровення складає фундамент навчання про пізнання. Таким чином, розходження у функціях, виконуваних людьми, є результатом не суспільного поділу праці, а цільової діяльності бога. Ясно, що в середні століття, в епоху теоцентризму, прагнули обґрунтувати правомірність представлень про Бога. Повсякденна релігійна свідомість вважала буття Бога очевидним остільки, оскільки кожна людина має поняття про нього.

Дата добавления: 2015-05-22