Психоаналіз Фрейда і проблема підсвідомого

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два перші. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик. Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини: -розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки; -аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347]. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого - принципу реальності. Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів. Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб`єктивну реальність людини. У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (ісі, ід), “Я” (едо, его) та (Над-Я” (зирег-едо, зирег-его). Під “Воно” Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348]. “Я”, як вважав Фрейд, - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. Особливого значення 3. Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. “Над-Я” - це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного. Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (сублімація - процес відхилення енергії сексуальних потягів від прямої мети і спрямування до несексуальних, соціальних цілей).

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю сотень тисяч людей в роки першої світової війни, Зігмунд Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Він проводить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації. Психологічні та соціальні погляди Зігмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, духовне життя західного суспільства в цілому. Після виходу праць Зігмунду Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Він ввів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення яких неможливо зрозуміти природу людини, запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу. Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

37. Людська свідомість глибоко укорінена у попередній еволюції тваринного світу, вона має своє підґрунтя насамперед там. Без вивчення психічного розвитку тварин виникнення людської свідомості залишилося б дивом. Вивчення історії розумового розвитку тварин дозволяє зрозуміти, як в рамках біологічних закономірностей готувалося виникнення свідомості людини, і разом з тим правильно підійти до усвідомлення того нового і специфічного, що характеризує свідомість як суспільний спосіб відображення дійсності, на відміну від біологічних форм відображення, властивих тваринам. У ході тривалого розвитку неорганічної природи виникло життя, а у зв'язку з ним і здатність матерії відображати впливи зовнішнього середовища у вигляді подразливості, а потім і відчуття та більш досконалих форм. Подразливість є функцією живого організму, суть якої полягає у відображенні тих чи інших впливів зовнішнього і внутрішнього середовища у формі збудження і зовнішньо - відповідної вибіркової реакції. Важливою умовою розвитку відчуттів і формування сприйняття є виникнення особливих нервових механізмів - органів чуття. Мислення - це суспільна, усвідомлена форма пізнавальної діяльності, яка заснована на мові, і тим самим властива тільки людині. Процес праці розпочався з того моменту, коли жива істота почала виготовляти штучні знаряддя. Але, перш ніж досягнути цього, перед цим людина тривалий час користувалася в якості знарядь головним чином готовими предметами. Стадність визначає суттєву ознаку життєдіяльності приматів. Стадні взаємовідносини приматів досягли найвищого рівня в рамках природної історії в безпосереднього предка людини. Необхідність спрощення стадного способу життя випливала з мети самооборони і полювання на тварин. Стадо перед людей, як біологічне об'єднання, в результаті зародження і розвитку трудової діяльності, змінилося елементарним соціальним об'єднанням - стадом первісних людей. В розвитку живої матерії відбувся стрибок, виникла нова закономірність життя. Праця - це перша основна умова усього людського життя. Процес праці в його більше чи менше розвинутій формі обов'язково пов'язаний із виготовленням знарядь, що поклав принципову межу між чисто тваринним і людським способом життя і, що визначив увесь подальший шлях розвитку людства. Праця і стадний спосіб життя перед людей – біологічні чинники найбільш раціональні способи адаптації до середовища і формування однакових законів соціальності та формування суспільних відносин (первісного суспільства). Виготовлення штучних знарядь праці та їх використання, розвиток мисливства, використання вогню - все це поставило людей перед необхідністю обмінюватись досвідом, встановлювати більш тісні відносини і контакти між собою, більш впорядкований контроль і спостереження за трудовою діяльністю. Тоді виникла мова, як необхідний засіб взаємного спілкування в процесі праці. Мова виникла не на порожньому місці, їй передував тривалий процес розвитку звукової сигналізації і рухових реакцій перед людей. Успадковані від тварин звуки стали основним матеріалом формування звукової мови людини. Керівним пунктом виникнення мови мав стати той момент, коли звук перетворився у засіб спеціального відображення дій і предметів. В утворенні зв'язку між звуками, їх слуховими відчуттями, емоціями, образами предметів і діями, величезну роль відігравала міміка і жести. Виникнення мови означало утворення в мозку людини нового типу нервових зв'язків - елементарної другої сигнальної системи. Отже, думка народилась на грунті практичних дій, але не безпосередньо, а через ставлення людини одна до одної, через спілкування, мову. Суспільний початок у його примітивній формі відігравав величенну роль у формуванні розумової діяльності, в її первісному відведенні від практики і об'єктів, на які вона спрямована. Формою ж діяльності, яка відігравала роль свого роду «повивальної бабки» в народженні думки з практичних дій, була мовна функція, що здійснюється шляхом жестів і звуків. Вже стадна людина була наділена здатністю до логічного мислення, яке здійснювалося на основі чуттєвих образів. Під логічним мисленням у широкому значенні мається на увазі такий послідовний зв'язок думок, який правильно відображає зв'язок речей. Для того, щоб зрозуміти практичні дії розумної людини, наростання ланцюга зв'язків в її діях і сам розвиток і відображення цих зв'язків в думках, потрібно поглянути на них зі структурної сторони, з точки зору процесу абстрагування. Біологічні передумови абстракції мають місце у вищих тварин, в яких вони відображаються у фіксації уваги на одних властивостях даного предмету і відверненні від інших його властивостей у процесі дії з предметами, в процесі їх використання. В людини абстракція у найпростішому вигляді виступає як невіддільна сторона будь-якої цілеспрямованої дії і сприйняття. Першою, специфічно людською формою абстракції і є мислення узагальненими уявленнями, що виникло в процесі праці. На відміну від тварин, стадна людина, виділяючи той чи інший предмет з природи, включала його в процес праці і систему тих зв'язків, які з нього випливають. Такий рівень розвитку абстракції зафіксований, наприклад, у граматичній структурі мови малорозвинених етносів. З свідомістю в широкому змісті слова, звичайно, слід пов'язати і уявлення про самосвідомість. Розвиток складних форм самосвідомості проходить на достатньо пізніх етапах історії людської свідомості, де самосвідомість набуває відносної незалежності в структурі свідомості.

38. Сутність свідомості багатоаспектна. її онтологічний аспект полягає в тому, що свідомість вторинна, похідна віл матерії як за джерелом, так і за способами і формами функціонування; гносеологічний аспект — у тому, що свідомість є вищою формою відображення, суб'єктивним образом об'єктивного світу; природничо-науковий аспект — у тому, що свідомість є властивістю особливо організованої матерії, тобто головного мозку людини (свідомість є там і тоді, де і коли функціонує головний мозок людини); соціально-історичний аспект — у тому, що свідомість є результатом соціалізації людини, прогресу людини і суспільства. Отже, сучасна матеріалістична філософія розглядає свідомість як ступінь у розвитку властивості відображення, пов'язану з виникненням людського суспільства. Аналізуючи взаємовідношення матерії і свідомості, ця філософія доходить висновку, що свідомість — це вища, притаманна лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності, властивість не усієї матерії, а тільки особливо організованої — головного мозку людини.

39. Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної. Суспільна свідомість за обсягом значно перевищує індивідуальну. Далеко не всі компоненти суспільної свідомості в їх складній і суперечливій взаємодії, різнорівневому відображенні суспільного буття перетворюються в процесі соціалізації індивіда на його свідомість. Водночас індивідуальна свідомість глибша за суспільну: у підсумку саме вона перетворюється на керівництво діями індивідів. Індивідуальна свідомість може також, хоч і тимчасово, виходити за межі суспільної свідомості. Нові ідеї, як правило, виникають у свідомості індивідів — учених, спеціалістів, професіоналів, досвідчених практиків. Якщо вони здобувають визнання соціальних спільнот, то поповнюють арсенал суспільної свідомості. Цей процес перетворення індивідуального на суспільне може бути тривалим за часом. Отже, носієм суспільної свідомості є суспільство, носієм індивідуальної свідомості — індивід. Пріоритетним у діалектиці індивідуальної і суспільної свідомості, провідною суперечністю між ними е суспільна свідомість. Нерозуміння відмінності між індивідуальною і суспільною свідомістю — живильний ґрунт для догматизму і волюнтаризму. Догматик відмовляється від свого власного погляду на користь, на його думку, загальноприйнятого. Волюнтарист, навпаки, ігнорує суспільну свідомість на користь індивідуальної. Всі починання і догматиків, і волюнтаристів насправді зводяться до утопій, ілюзій, антикультури. за структурою вона може бути моністичною, одностайною і плюралістичною, тобто складатися з низки поглядів, що не збігаються.

Дата добавления: 2015-05-22