Хрuстuянська мораль i господарська дiяльнiсть. 1 страница

Релiгiя як свiтогляд та iдеологiя є iстотною складовою части ною

світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь вiд певного

трактування господарської i пiдприємницької дiяльностi людини,

яку за своєю традицiею опiкає, оберiгаючи її духовну чистоту.

До недавнього часу про позитивний вллив релiгiї на пiдприє­

мницьку дiяльнiсть не могло 6ути й мови. Зараз же вiдбува­

ється розгортання ринкових вiдносин, активiзацiя пiдприемницт­

ва, слiд враховувати вci фактори впливу на люди ну - не тiльки

соцiально-полiтичнi, економiчнi, соцiально-психологiчнi, нацiо­

нально-етнiчнi (ментальнi), а й релiгiйнi. Для цього треба зверну­

тися до історії релiгiї та до iї моральних спрямувань.

73. Методологія, рівні методологічного знання.

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Розрізняють 3 рівні методологічного знання. Найбільш загальний характер має філософська методологія, що є першим рівнем методології. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Другий рівень методології – це загальнонауковий рівень методології, який включає у себе елементи діалектики й метафізики. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і синтез тощо. Третій рівень методологічного знання – це методологія конкретного предмета, наприклад, в мат. аналізі, теорії ймовірностей, мікроекономіці. Причому слід зазначити, що всі види методологій пов’язані, одне з одним. Метатеоретичною є загальнофілософська методологія, яка пов’язана з світоглядними принципами.

74. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо) (22)

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.

СИНЕРГЕТИКА (від греч. «син» - «со-», «спільно» і «ергос» - «дія»), створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або просторово-часових структур в макроскопічному масштабі.

Виникнення синергетики було неоднозначно сприйнято науковим співтовариством. Одні говорили про нову парадигму в природознавстві, соціальних і діалектика і метафізика. Загальнонаукова методологія, яка включає у себе елементи діалектики й метафізики. Ця методологія об’єднує такі методи, як гуманітарних науках на базі кооперації фундаментальних наук і їх методів; інші не бачили в синергетиці нічого нового в порівнянні з сучасною теорією нелінійних коливань і хвиль; треті схилялися до думки, що синергетика всього лише об'єднуюче гасло і нічого більш, і висловлювали подив з приводу хворого, на їх думку, ажіотажу, викликаного новим напрямом. Системний аналіз, сукупність методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування рішень з складних проблем політичного, військового, соціального, економічного, наукового і технічного характеру. Спирається на системний підхід, а також на ряд математичних дисциплін і сучасних методів управління. Основна процедура - побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язки реальної ситуації; технічна основа системного аналізу - обчислювальні машини і інформаційні системи. З 1950-х рр. застосовується в економіці, сфері управління, при рішенні проблем освоєння космосу і ін. Термін системний аналіз іноді уживається як синонім системного підходу.

75. Парадигма,стиль мислення, наукова картина світу.

Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвитку науки є питання про необхідність осмислення поряд з емпіричним та теоретичним рівнями наукового пізнання ще одного відносно самостійного рівня – мета теоретичного, який є передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У сучасній філософії такі спроби зустрічаються в методологічних концепціях Т.Куна та І. Лакатоса. Т.Кун вводить поняття «парадигма», яке фіксує існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічний статус має також поняття «дослідницька програма», яке вводить у методологію науки І. Лакатос і яке є своєрідним мета теоретичним утворенням, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок, на які спирається наукове пізнання на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Великого поширення для визначення мета теоретичної та науково-дослідницької діяльності набуло поняття «стиль мислення», яке за змістом близьке до поняття «парадигма». Під стилем мислення розуміють певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямів та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій свого часу. Під «картиною світу» розуміють сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагменту об’єктивної реальності, що вивчається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності вданій науці. В понятті «стиль мислення» фіксується сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної діяльності, про способи описування та пояснення явищ.

76. Основні принципи діалектики

Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

77. Категорії діалектики

Такі поняття, як звязок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення у діалектиці є базовими і мають статус категорій. Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу абстрагування. Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони збагачуються. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.

78. Діалектика і її альтернативи

Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

79. Закон єдності і боротьби протилежностей в діалектиці.

Є основним із законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об`єктивної дійсності - боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають в стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і,взаємодіючи, стикаються між собою, вступають в взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде з рештою до розв`язання суперечностей, яка є переходом до нового якісного стану. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, що пов`язані з оновленням системи, ії внутрішними структурами і функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.

80. Натурфілософія доби Відродження.

15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон. та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в Зах.Європі в 12-13 ст.

Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричиняла якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці, географії та ін.науках.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха художньо-естетична.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

81. Філософія французького матеріалізму.

Французький матеріалізм (фм ) відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Природа являє собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок.

Згідно з Гольбахом (1723-1789) існує рух матеріальних мас (атомів). Разом з тим філософи заперечують будь-чку роль Бога в існуванні і русі матерії.

Французькі матеріалісти робили спробу розв’язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж.Ламетрі (1709-1751) намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. Людину відрізняє від тварини лише більша кількість потреб і розум.

П.Гольбах у своїй праці “Система природи” послідовно розвинув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов’я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюється тільки з однією його формою -–рухом механічним.

Отже, механізм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все багатство руху зводиться і до переміщення часток речовини. Це – спрощена, вузька картина світу. Але серед фр.матеріалістів Д.Дідро (1713-1784) схиляється розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.

Французькі матеріалісти висунули ряд інших ідей щодо суспільства, зокерма підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К.Гельвецій (1715-1771) вказував на єдність особистих і громадських інтересів. Людина – продукт, але разом і з тим і суб’єкт суспільних відносин, який несе за них відповідальність. Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства і особливо моралі – просвітництво, виховання.

82. Філософія Фіхте і Шеллінга.

Фіхте Іоган Готліб (1762-1814). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний принцип тотожнос-ті буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес цього саморозвитку у вигляді проблем протилежностей, що знаходяться в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не Я). Взаємодія цих проитлежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу. Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінноюбула ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей, це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.

Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф.Шеллінг (1775-1854). Цінним було те, що виходячи з теорії тотожності, він наполягає на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і не живої природи. Звичайно Ф.Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоритичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за ров’язання яких взявся Гегель.

83. Філософська думка укр.диаспори – Д.Чижевський, В.Липинський.

Укр.діаспора продовжує розвивати проблему людини і нації

В.Липинський (1882-1931) – визначний історик, соціолог, політик. Головні ідеї полягали в тому, що без власної укр.держави не може бути громадського життя. Філософський світогляд Липинського мав активно-динамічний хар., для нього світогляд – це спосіб думання. Цілі: вплинути на зміну пасивного способу думання, світогляду укр. провідної верстви на активний, динамічний задля здійснення України. Також його розумінню притаманний динамізм. За Липинським: Основа нації – народ, але народ ніколи сам не править. Аристократія – провідна верства. Інтелігенція – забезпечує можливість об’єднання аристократії з народом.

Д.Чижевський (1894-1977) – видатний укр. філософ, філолог. Цілі: прагнення збагнути глибинні чинники духовної історії України. Сутність його філософії має двобокий характер. З однієї сторони: - хар-р співвідношення націй і людства, з другой: - співвідношення філософсь-ких систем. Щодо укр. філософії, то складність з’ясування її національної специфіки полягає в тому, що вона не належить до тих “обраних”, через який здійснювався поступ історії всесвітньої філософії.

84. Закони взаємопереходу кількісних та якісних змін у діалектиці.

Одним з основних законів діалектики, що пояснює як, яким чином відбуватися рух і розвиток. Цей загальний закон розвитку констатує, що накопичення непомітних, поступових кількісних змін в певний для кожного окремого процесу момент з необхідністю приводить до істотних якісних змін, до стрибкоподібного переходу від старої якості до нового. Цей закон має місце у всіх процесах розвитку природи, суспільства і мислення. Кількісні і якісні зміни взаємопов'язані і обумовлюють один одну: має місце не тільки перехід кількісних змін в якісні, але і зворотний процес зміна кількісних характеристик внаслідок зміни якості предметів і явищ. Кількісні і якісні зміни відносні. Одні і ті ж зміни по відносини до одних властивостей (менш загальним) є по відношенню до інших (більш загальним) кількісними. Будь-який процес розвитку одночасно і перервний і безперервний. При цьому перерність виступає в формі якісного стрибка, а безперервність в формі кількісної зміни. Будучи найважливішим законом об'єктивного світу, цей закон є також і найважливішим принципом пізнання світу і свідомого практичного перетворення його. З зміною умов суспільного розвитку змінюються і форми вияву законів діалектики.

85. Закон заперечення заперечення у діалектиці.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що запер. і тим, що заперечеє. Першим цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є автором цього закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання. Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – заперечення буття. Поняття – друге запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або заперечення заперечення. Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, прроцесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Особливості закону випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності. Цей закон виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку, коли мають місце три ступені в процесі розв-ку. Одже особливостями даного закону є те, що він здійснює свої оберти, коли є повний цикл. І нарешті, закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальних характер розвитку.

Є три різні точки зору на цей закон: 1. Закон заперечення заперечення – основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто діє в різних сферах дійсності. 2. Так це закон діалектики. Але він не має статусу всезагального, бо є речі, в розв. яких важко уявити друге заперечення, або та кий закон не є всезаг., оскільки він проявляється сише у процесах розв. по прогресу і не охоплює руху по регресу. 3. Даний закон може бути тільки законом суб’єктивної діалектики, діалектичної логіки, як у Гегеля.

Закон з.з., як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивно. лінією, а й за регресивною

86. Категорії окремого та загального у філософії.

Категорії – це поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення.

Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами явищами, що власвива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності.

Відмінність між загальним і окремим відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного і загального в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні, індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ.

На прикладі розглянемо як взаємопов’язані протилежності загального і одиничного переходять одне в одне. Суспільне вир-во розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.

Категорії окремого та загального це філософські категорії, що виражають об'єктивні зв'язки світу, а також міри їх пізнання. Ці категорії також формуються в ході розвитку практично-пізнавальної діяльності. Кожний об'єкт з'являється перед людиною спочатку як щось одиничне. Загальні ознаки, що виявляються у всіх без виключення представників певного класу, розглядаються як загальні.

Розкриваючи об'єктивний зв'язок речей і явищ світу за допомогою категорій одиничного і загального матеріалістична діалектика говорить, що загальне втілює в себе все багатство індивідуального, окремого, що одиничне не існує без загального, а останнє без одиничного, що у відомих умовах одиничне не тільки пов'язане із загальним, але і переходить в нього.

87. Категорії форми та змісту у філософії.

Філософські категорії, що відображають взаємозв'язок двох сторін: природної і соціальної реальності певним чином впорядкованої сукупності елементів і процесів, створюючих предмет і явища, тобто змісту, і способи його існування і вираження цього змісту, його різних модифікацій, тобто форма.

Взаємовідношення змісту і форми типовий випадок взаємовідношення діалектичних протилежностей, що характеризують як єдністю змісту і форми, так і протиріччями і конфліктами між ними.

Єдність змісту і форми відносна, перехідна, в ході розвитку неминуче виникають конфлікти і протиріччя між ним. У результаті з'являється невідповід-ність між змістом і формою, яке зрештою дозволяється скиненням старою і виникненням нової форми. Виникнення, розвиток подолання протиріч між змістом і формою, боротьба змісту і форми важливий компонент діалектичної теорії розвитку.

Поняття форми в філософії Арістотеля мислилось і застосовувалось в постійному співвідношенні з протилежним поняттям, яке означало те, що підлягає оформленню, упорядкуванню. Арістотель “антиподом” форми мислив матерію, Гегель – зміст. Форма, починаючи з Арістотеля, розумі-лась як організуючий фактор буття. Оформленність протиставлялася безфор-меному та пов’язувалась з організованістю, стійкістю, упорядкованостю. Арістотелю форма уявлалась активною силою, яка організовує пасивну матерію. За Арістоте-лям, буття стає доступним раціональному пізнанню, тому що воно оформлене, організоване. Гегель також пов’язував з поняттям форми визначеність предмета. Категорії форми і змісту були призначені у Гегеля для осягнення різноманітності буття. Він обгрунтував нерозривний діалектичний зв’язок форми і змісту. Думки Гегеля про діалектичну єдність, взаємодію форми і змісту, о гнучкості, відносності цих понять ввійшли і в навчання матеріалістичної діалектики. Під змістом розуміють сукупність різних елементів та їх взаємодій, які визначають основний тип, характер того чи іншого предмета, явища, процеса. Форма – принцип упорядкованості, спосіб існуван- ня того чи іншого змісту. “Зміст” і “форма” – поняття діалектичні. Вони виражають різні, лае нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж предмета: зміст оформлений, а форма змістовна, як пояснував Гегель. Маркс и Енгельс після Гегеля мислили форму не просто як щось зовнішне, поверхневе, але і як фактор внутрішньої організації того чи іншого явища, процесу. Варіанти динамічних співвідношень форми і змісту різноманітні.

88. Категорії явища та сутності у філософії.

Категорії – це гранично широкі філо-софські поняття, які виражають універ-сальні характеристики та відношення, при-таманні всім без винятку явищам мате-ріального і духовного світу.

Категорії явища і сутності це філософські категорії, що відображають загальні необхідні сторони всіх об'єктів і процесів в світі. Суть сукупності глибинних зв'язків, відносин і внутрішніх законів, що визначають основні риси і тенденції розвитку матеріальної системи. Явище конкретні події, властивості або процеси, що виражають зовнішні сторони дійсності і представляючі форму вияви і виявлення деякої суті.

Категорії суті і явища завжди нерозривно пов'язані між собою.

Пізнання суті дає можливість віділити підмінний об'єктивний зміст явища від його видимості, усунути елементи спотворення і суб'єктивності в дослідженні.

У взаємодії суті і явища виявляється діалектика єдності і різноманіття. Суть завжди більш стійка, ніж конкретне явище, але зрештою і суті всіх систем і процесів в світі також змінюються відповідно до загальних діалектичних законів розвитку матерії.

Дата добавления: 2015-05-22