Філософія істинного пізнання

Філософська система істинного пізнання (н'яя), перша згадка про яку припадає на III ст. до н. є., названа наукою про істинне пізнання або теорією правильного міркування і доведення (таркашастра або праманашастра). Система істинного пізнання - одна з найдавніших ортодоксальних систем філософії Індії. її загальний виклад подається у «Н'яя-сутрі» Гаутами (Готама або Акшепади). Значення терміна н'яя - входження в предмет, аналітичне дослідження, умовивід. У центрі вчення н'яя - питання природи і механізму пізнання, дослідження об'єктів пізнання шляхом канонів логічного доведення. Зміст питань, що розглядаються школою істинного пізнання (н'яя), можна з'ясувати лише загально в контексті формування логічної потреби в стародавній Індії. Логіка - особливий рід знання - виникає в середовищі брахманів через потребу правильного тлумачення ведійських текстів, що мали відношення до ритуалів жертвопринесення. Спогади про дискусії з приводу тлумачення системи істинного пізнання зустрічаються уже в Упанішадах. З дискусіями і пов'язують історію логічного вчення істинного пізнання (н'яя), яке іноді називають мистецтвом дискусій (вадвід'єю) або мистецтвом суперечок (таркавід'єю).

Основна мета системи істинного пізнання. Поняття знання, істина у логіці системи істинного пізнання, за допомогою яких людина здобуває істинне знання. Будь-яке знання, за системою істинного пізнання, набирає форми судження. Судження розкладається на іменник і прикметник, причому іменник -те, що характеризується, визначається (вішєш'я), а прикметник - те, що характеризує (вішешана). Судження, що розкриває дійсну природу об'єктів, мислиться як «прамана» - дійсне знання. Іменник вказує на існування певної речі, прикметник визначає її природу, суть. Критерієм дійсності пізнання, за системою істинного пізнання, не може стати саме знання. Встановлення істинності - прерогатива досвіду.

На відміну від філософії локаяти, що визнає єдиним істинним способом пізнання безпосереднє сприйняття, у системі істинного пізнання таких способів чотири. Поряд з безпосереднім сприйманням виділяються самостійні джерела пізнання: висновок (ануману), порівняння (упаману) і словесне свідчення (шабду). Система істинного пізнання передбачає безпосередність сприйняття і незумовленість попереднім досвідом. Ці достоїнства роблять сприймання самостійним джерелом істинного пізнання. Безпосереднє сприйняття може не визначатись (нірвікальпа) або визначатись (савікальпа). До невизначеності належать знання простого існування речі, тобто таке уявлення об'єкту, що не вимагає його вираження у словах. Адже можна і не знати, як називається об'єкт. Певне сприйняття. Окрім уявлення про існування речі, має знання ЇЇ природи, тому з необхідністю набирає форми слова, судження. Істинне пізнання н'яя також допускає сприймання не тільки окремих, одиничних об'єктів, а й загального. Коли сприймають людину як людину, сприймають у ній людське (суть), якщо у ній важко визнати людину. Сприймати людське і означає сприймати загальне для всіх людей, оскільки людськість - їх загальна природа. Крім звичайних сприймань, в ученні істинного пізнання н'яя виділяють ще й інтуїтивне сприймання - погоджу. Таке сприймання - прерогатива людей, які досягли духовної досконалості. Те, що звичайно здоровому глузду здається безкінечно складним і навіть неможливим, відкривається пророкам і йогінам.

Іншим способом пізнання, поряд із сприйманням, система істинного пізнання визнає логічний висновок, або умовивід. Знання, що суб'єкт має деяку ознаку і що ознака незмінно супроводжується властивістю, наявність якої встановлюється, дає можливість зробити висновок, що суб'єкт має таку ж властивість. У термінах логіки суть висновку виражається так: все, що можна стверджувати про весь клас, можна стверджувати і про індивідуум, який належить до класу. У логіці істинного пізнання наведена фігура умовиводу є універсальною. Усі інші способи побудови умовиводів мисляться лише як її модифікації.

Третій спосіб пізнання у теорії н'яків - це порівняння, знання, відповідність слова та його значення. Пізнання шляхом порівняння ґрунтується на такому описі об'єктів, який спирався б на вже відомі об'єкти і вказував на подібність до тих, що сприймаються.

І, нарешті, четвертий спосіб пізнання, що виділяється у філософії істинного пізнання, - це свідчення, яке заслуговує безумовної довіри (шаби). Безумовно, заслуговують довіри свідчення Священного писання, а також свідчення авторитетних осіб.

Істинне пізнання - у єдності сприймання: порівняння, висновок і свідчення - ось елементи істинного сприймання дійсності і, насамперед, пізнання власної природи. Пізнання власної природи є необхідною умовою звільнення людини від страждань. Якщо людина завдяки знанню істинної природи Я і зовнішнього світу, звільняється від помилкових бажань і спонукань, припиняє підпадати під вплив результатів власних вчинків долі (карми). Минуле, вичерпавши свою дію, неспроможне більше викликати нове народження і нові страждання. Логічні розробки істинного пізнання суттєво вплинули на формування систематичної філософії Індії. Основоположні принципи істинного пізнання прийняті практично усіма філософськими школами.

5. Ортодоксальна система філософії Індії (санкх'я)

Одна з ортодоксальних систем філософії Стародавньої Індії -санкх'я склалася близько І ст. н. є. За переказами, засновник філософії санкх'я - Капіла, який жив приблизно не пізніше VII ст. н. є. Капіла - особа легендарна. Його називали сином Брахми, втіленням богів Вішну і Агні. Найдавніші джерела санкх'я, що дійшли до сучасності, - Санкх'я-карика ішвара-Кришни. Будучи дуалістичним ученням, санкх'я визнає існування у Всесвіті двох першопочатків: матеріального - пракриті (матерії, природи) і духовного - пуруші (свідомості). Свідомість (пуруша) не є ні Богом-творцем, ні світовим духом, а є вічною, незмінною індивідуальною свідомістю, що споглядає хід життя живої істоти, де перебуває і процес еволюції всього Всесвіту. Матеріальний початок постійно змінюється і розвивається, підпорядкований закону причинно-наслідкового зв'язку. Усі видозміни матеріального початку залежать від того, у якому співвідношенні представлені три гуни - основні матеріальні якості: саттва (ясність, чистота), тамас (інертність) та раджас (активність). Поєднання гун зумовлює всю різноманітність природи. Контакт матеріального (пракриті) з духовним (пурушею) - це початок еволюції індивіда і Всесвіту.

Найважливішим досягненням філософії санкх'я стала онтологія -учення про буття, що

розглядає двадцять чотири найголовніших принципи побудови світу. За вченням про буття, всі речі у світі, включаючи і свідомість, мають три загальних властивості: здатність викликати задоволення, страждання і байдужість. Такі властивості - гуни - називають відповідно саттва, раджас, тамас. Поняття саттва - те, що реальне, те, що існує. Саттва — здатність об'єктивної реальності сприйматися свідомістю, почуттями, інтелектом. Прихильники санкх'я розуміли саттву як необхідну умову добра, задоволення, знання, ясності. Раджас - спонукаючий початок, джерело діяльності, з ним пов'язують збудження, неспокій, є причиною прагнення до влади і насолоди. Тамас - початок пасивний і негативний, стримує дії, породжує байдужість, апатію. За природою тамас протилежний саттві і раджасу. Усі три гуни (саттва, раджас, тамас), за санкх'єю, складають внутрішню єдність світу і є в усіх речах. І хоча жодна з гун не може нічого створити без участі двох інших, їх внесок у походження того чи іншого об'єкта може бути різним. Інакше кажучи, природа речі визначається переважаючою гуною. Завдяки гунам стала можливою класифікація усіх об'єктів світу. Прихильники санкх'я розуміли, якщо усі речі суть лише поєднання гун, то слід припустити такий стан світу, в якому ще не виникли речі або вже не існують. Таке становище мислилося як рівновага гун, деяка однорідна маса гун. Становище рівноваги гун називається у санкх'ї «Пракриті» - матерія.

Будучи станом рівноваги гун, матеріальне (пракриті) мислиться як всеохоплююча можливість породження непроявленого (ав'яктаму). Проте пракриті не єдина первісна реальність санх'яїків. Пракриті активна, але позбавлена свідомості. Щоб виник світ з усією його складною організацією, має бути реальність, суть якої складає свідомість. Такою реальністю у філософії санкх'я є духовна свідомість (пуруша Я або Душа). Лише контакт свідомості духовного і матеріального ~ дійсна причина виникнення світу. Контакт (саньйога) має концептуальне значення в ученні санкх'я. Контакт не тільки початок процесу еволюції, але й необхідна умова перетворення матеріального (пракриті) в реальність руху і життя світу. Разом з тим контакт розкриває і відмінність матерії і душі.

Зіткнення душі і матерії, вчить санкх'я, порушує рівновагу гун, дає початок розвитку еволюції світу. Розгортання видимої різноманітності зовнішнього світу не є лише комбінацією сліпих механічних сил, а свідомий процес духовного (досвід пуруші). Матерія на всіх етапах еволюції, починаючи з великої єдності (Махат) і закінчуючи утворенням фізичних елементів, за санкх'єю, надає духу досвід -можливість насолоджуватися і страждати. Тим самим матерія служить кінцевій меті — припиненню усіх страждань, звільненню людини. Духовне (свідомість), будучи суб'єктом будь-якого досвіду, залишається трансцендентним відносно нього, тобто духовне (свідомість), вище за будь-яку активність і зміни. Змінюються лише матерія та її продукти: тіло, почуття, свідомість. Свідомість (духовне) — безкінечна всепроникаюча реальність, не зумовлена простором і часом суть духовного буття людини. Причина помилок, за санкх'єю, коріниться у хибному ототожненні реальності з активністю свідомості, в результаті чого Душа усвідомлюється як така, що мислить, відчуває, страждає. Саме помилкове розуміння суті Душі, стверджує санкх'я, основна причина прив'язаності Душі до світу -джерело страждань. Усунення страждань можливе лише на шляху набуття знання істинної природи духовного (свідомості), розуміючи його принципову відмінність від світу речей і духовного досвіду. Якщо усвідомлюється, що Я (Душа) не є духом, що народжується < і помирає, то можливе звільнення від усіх нещасть і страждань. Дух, що досяг звільнення, більше не зазнає мінливості долі, як тіло і почуття, а спокійно існує у самому собі як безсторонній свідок драми життя. Так і матерія, виконавши свою місію, припиняє дальше розгортання. У «Санкх'я-кариці» говориться: відбувається подібне до того, як танцюристка після виступу перед глядачем припиняє танцювати і йде, так і матерія припиняє діяти і розгортати світ.

Психологічна спрямованість учення про буття (санкх'я) знайшла дальший розвиток у філософії йоги.

6. Філософія спасіння, духовного єднання (Йога Патанджалі)

Поняття йога має кілька значень: звільнення, спасіння, духовне єднання, поєднання індивідуальної та вищої душі. Таке розуміння йоги представлене, в основному, в Упанішадах і Бхагавадптті. Філо софська концепція йоги, систематизовано відображена в «Йога-сутрі

Патанджалі», визначає йога як шлях, метод звільнення, що може статися за допомогою зосередження (самадхі), що розмежовує духовне (свідомість) і матерію (Пракриті). Система Патанджалі, що виникає, очевидно, у II ст. до н. є., складається з чотирьох частин: Самадхіпади (зосередження), Садханапади (способи здійснення йоги), Вібхутинапади (досконалі здібності) і Кейвал'япади (абсолютне звільнення).

Категорія Читта змістовно охоплює визначення свідомість як інтелект, свідомість, розум і трактується у філософії йоги як матерія свідомості. У визначенні Читти Патанджалі повністю спирається на онтологію санкх'ї: усі прояви активності свідомості зумовлені впливом гун - загальних властивостей речей, що лежать в основі матеріального і духовного життя. Різноманітне становище свідомості залежить від переважання тієї чи іншої гуни. У «Йога-сутрі» виділяють п'ять станів, у яких може перебувати свідомість. Свідомість може бути блукаючою, розпорошеною, неспокійною. Цей стан зумовлений гуною раджас {діяльне). Для нього характерна спонтанна спрямованість на зовнішні об'єкти і відсутність будь-якої стабільності. Переважання гуни тамас (пасивне) приводить свідомість до стану сновидінь - тупого, засліпленого, алогічного. Третій стан, зумовлений змішуванням гун, довільно спрямований, розкиданий, що шукає задоволень і уникає страждань. Один об'єкт сприймання змінюється іншим, свідомість не прагне остаточно зосередити увагу на чомусь одному. Наповнення свідомості гуною саттва (реальне) породжує четвертий стан - стан спрямованості в одну точку, зосередженість на одному об'єкті. І п'ятий стан - це припинення будь-якої діяльності свідомості. Свідомість припиняється на самій собі. Свідомість, говорять йоги, подібна до озера. Якщо кинути у воду камінь, вода реагує у формі хвиль (вритті - образ, вихор). Якщо вода в озері каламутна (тамас) або її поверхня вкрита хвилями (раджас), неможливо побачити дно. Лише коли хвилі зникають, вода прозора і спокійна (саттва), у такому стані можна побачити проблиск дна (пурушу). Так і зі свідомістю: коли спокійна і зосереджена, бачимо те, що складає власне природу. Така логіка припинення усіх модифікацій свідомості у йозі.

. Припинення діоль-нооті свідомості пов'яодолання афектів зане 3 усуненням афектів, впливу яких зазнає свідомість. У філософії йоги дається аналіз різних афективних станів: повністю розгорнутого, ослабленого і дрімаючого. Загальна властивість афектів - здатність активізуватися за наявності відповідних об'єктів. Афект, що реалізується у чуттєвому об'єкті, називається повністю р''озгорнутим. Переривання афектів зумовлюється переключенням свідомості з одного об'єкта на інший, відповідно, культивування афектів призводить до їх пригнічення і утримання в ослабленому стані. І, нарешті, потенційний стан афектів: стан насіння -здатності плодоносити - називається у філософії йоги дрімаючим.

Мета дії, за Патанджалі, полягає в тому, щоб привести афекти до стану пропеченого насіння, тобто стану, в якому ослаблені афекти не здатні до самовідтворення. У тих, хто повністю звільнився від афектів, відсутня потенція карми (долі), що могла б виявитися у майбутньому народженні. Внаслідок згасання афектів, що вичерпали функцію, настає стан, який у йозі має назву хмари Дхарми. Про людей, які досягли такого стану, говорять, що перебувають в останньому тілі. Незнання, егоїзм, потяг, ворожнеча і жага життя - п'ять хибних афективних наповнювачів, що перебувають у постійному русі, посилюють функціонування гун і викликають визрівання карми (долі).

Серед афектів йоги необізнаність вважають основним. Необізнаність - поле або ґрунт, на якому зростають афекти. Звичайно, усі афекти суть лише різновиди незнання і усуваються разом з ним. Незнання, за Патаджалі, є баченням вічного, чистого, щастя, Атмані у невічному, нечистому, стражданні, не-Атмані. Необізнаність - сприйняття Я, Душі за те, що не є Я, Душа, чи то тіло як опора чуттєвого досвіду, чи то розум як інструмент свідомості (пуруші). Знання, звільнене від усіх перешкод, що створюються афектами і кармою, стає безмежним. Це вище знання є здатністю розрізненого осягнення, знання абсолютного розрізнення^Пуруші), Я, Душі, інтелекту (Будхи).

Йоги стверджують: звільнення можна до- Концепщя звільнення сягти зосередженням (самадхі) і духовного проникнення в реальність Я як чистого, безсмертного духу, абсолютно відмінного від тіла і свідомості. Треба звільнити свідомість від усіх домішок (афектів, карми) і здобути спокій і ясність. Для очищення і просвітлення свідомості йога пропонує вісім засобів: по-перше, яма - утримання - утримання від завдавання будь-якої шкоди усьому живому, правдивість у думках і словах, контроль над бажаннями; по-друге, ніяма — культура - культивування дхарми, чесності; по-третє, асана - положення - дисципліна тіла; по-четверте, прана-/ яма - контроль за диханням; по-п'яте, прат'яхара - усунення почуттів - контроль над почуттями; по-шосте, дхарана - увага; по-сьоме, дх'яна - споглядання; по-восьме, самадхі - зосередження.

Послідовне застосування засобів, а також поклоніння творцю (Ішварі), який розуміється у філософії йоги як особлива свідомість (Пуру-ша), призводить, на думку Патанджалі, до досягнення мети йоги -припинення діяльності свідомості, тобто до звільнення.

Метод йоги як «практична філософія» високо оцінений в більшості систем індійської думки, і в сучасних умовах є невід'ємною частиною індійського світогляду.

7. Філософія осмислення та формування понять (Веданта)

Веданта - буквально «Завершення вед» - одна з ортодоксальних систем філософії Індії, релігійно-філософське вчення, що виникло на грунті Упанішад. Веданта і тепер займає важливе місце у філософії індуїзму. Вперше основні положення Веданти викладені Бадараяною у Веданта-сутрах (III—IV стст.). Дальший розвиток Веданти зв'язаний з укладанням коментарів до твору і до Упанішад. В історії розвитку класичної Веданти виділяють три основних періоди. Перший період - прафілософське осмислення вед в Упанішадах, формування основних понять Веданти. Другий період - систематизація ідей ве-дантизму «брахма-сутрою» Бадараяни. Третій період - поява коментарів до «Брахма-сутри» і розвиток сформованого вчення.

Вперше систематизовано викладено Веданту в «Брахма-сутрі» Бадараяни (II—III стст. н. є.). У сутрах Бадараяна прагнув створити єдину концепцію Упанішад, а також обґрунтувати можливість і правомірність такого викладу. Надзвичайна стислість сутр, кожна з яких складалася з двох-трьох слів, допускала можливість різних тлумачень, особливо коли справа стосувалася однієї з центральних проблем Веданти - відношення Я (дживи) і Бога (Брахмана). Згодом у філософії склалося кілька коментаторських традицій, що пізніше оформилися у самостійні школи Веданти. Найбільш відомі з них: моністична, що стверджує принципову тотожність Я і Бога, школа адвайта-веданта Шанкари (VIII—IX стст. н. є.) і школа вішишта-адвайта Рамануджі - школа обмеженого монізму, що розглядає Я і Бог як частину і ціле (XI ст. н. є.).

Первісно під Ведантою розуміли Упанішади. Світогляд Упанішад неоднорідний. Багаточисленні тексти мають різні, іноді взаємовинят-кові трактування філософських понять буття, Брахман, Атман та ін., що служило основою для критичних нападів представників неорто-доксальних філософських учень на ведичну традицію. Спробою відновити авторитет вед, досить серйозно підірваний критикою, стала філософська система Веданти. Основна мета «Брахма-сутри» Бадараяни, а також коментарів - прагнення обґрунтувати єдине вчення Упанішад, виключивши всі можливі різночитання. На думку ведантистів, знання про Брахмана, отримуване з Упанішад, повинно бути в усьому однаковим і несуперечливим. Брахман у філософії Веданти і іманентний і трансцендентний світові, і вираження найвищою принципу (Абсолюту), і реальний творець світу (Ішвара). Критерієм реальності Брахмана оголошувалися одкровення священного писання, що підкріплювалися релігійним досвідом. Тому у Веданті відсутні раціональні доводи онтологічного (тобто сущого) буття Бога. Логіка, за Ведантою, не може визнаватись самодостатньою формою осягнення істини. Цінність розуму - у згоді релігійного досвіду з істинами. Справжнє призначення філософії полягає в тому, щоб за допомогою істинного знання організувати релігійне життя людини, допомогти їй в пошуках шляхів уникнення страждань і досягнення звільнення.

Досягнення істинного знання - брахмавід'ї, тобто знання Брахмана - передбачає ряд умов: прагнення до звільнення, віру, усвідомлення відмінності між вічним буттям Брахмана і мінливим, тимчасовим характером сансари (світу речей і людських бажань), спокій духу, помірність, відчуженість, терпіння і зосередженість. Якщо людина починає розуміти, що світ недосконалий і має існувати вічна основа світу, приходить до ідеї Бога як творця і вседержителя світу («Вішишта-адвайта» Рамануджи). Дальші роздуми про буття Бога як про абсолютну реальність дозволяють зрозуміти, що лише Бог -єдина реальність, а світ - тільки видимість («Адвайта веданта» Шан-кари). Усі відмінності між явищами зовнішнього світу, між Я і Богом - суть лише ілюзорні породження людської необізнаності, справжня суть людини, за Ведантою, є Душа, яка тотожна Брахману. Той, хто пізнав Брахмана, приходить до усвідомлення безкінечної тотожності з ним і, укоренившись у такій істині, набуває повної свободи. У працях багатьох індійських мислителів Веданта нерідко проголошується єдиною філософською доктриною, здатною здійснити найдавніші ідеали людства, вказати практичні шляхи гармонійного розвитку світового співтовариства.

Дата добавления: 2015-05-22