Філософсько-етична думка епохи еллінізму

Для філософів і філософських шкіл елліністичного (і тим більше римського) періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Інтерес до теорії,.до теоретичного з'ясування картини світу, фізики, космології, астрономії всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки питання як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Філософ, який у період «високої класики» став ученим, дослідником, споглядав і осягав Макро- і Мікрокосм, тепер стає умільцем жити, добуваючи не стільки знання, скільки щастя. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, обманливості, від страху й хвилювань, якими так переповнене і зіпсоване життя. Зростає інтерес і змінюється ставлення до кінізму, адже внутрішньо розірване суспільство «зрівноважує» соціальну несвободу асоціальною свободою. Виникають і оригінальні, не «коментаторського» тлумачення філософсько-етичні концепції, породжені культурним станом елліністичної епохи, і, насамперед, це скептицизм, стоїцизм та етична доктрина матеріаліста-атоміста Епікура.

Скептицизм Піррона

Родоначальник античного скептицизму Пір-рон (365-275 pp. до н. є.) вважав філософом того, хто прагне щастя. Але щастя полягає у незворушності та в відсутності страждань. Хто бажає так досягнути зрозумілого щастя, має відповісти на три питання: Із чого складаються речі? Як потрібно ставитись до таких речей? Яку вигоду матимемо із ставлення до них? На питання, з чого складаються речі, Піррон не дає ніякої відповіді: «Усяка річ є це не більше, ніж те». Тому ніщо не називається ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Всякому твердженню про будь-який предмет однаково протиставляється суперечне. Якщо ні про які предмети неможливі ніякі істинні твердження, єдиним ставленням до речей, що пристало філософу, Піррон називає утримання (епохе) від яких би не було суджень про них. Але таке утримання від суджень не є повний агностицизм. Безумовно достовірні, за Пірроном, чуттєві сприйняття або враження, і судження типу «Це здається гірким або солодким» буде істинним. Помилкова думка виникає лише там, де той, хто висловлював судження, намагається перейти від позірного до того, що існує насправді, тобто відштовхуючись від явища, робить висновок про справжню основу (суть). Помилиться лише той, хто стверджує, що річ не тільки здається гіркою (солодкою), але що насправді така, якою видається. Відповіддю на друге питання філософії визначається, за Пірроном, і відповідь на її третє питання: що є наслідком, або вигодою із обов'язкового для скептика утримання від усяких суджень про істинну природу речей? Піррон стверджує, що такою істинною природою речей є незворушність, безтурботність, спокій, у чому скептицизм вбачає вищу мету доступного філософу щастя. Та утримання від догматичних суджень зовсім не означає повної практичної бездіяльності філософа: хто живе, той повинен діяти, і філософ - так само, як і всі. Але від усіх інших людей філософ -скептик відрізняється тим, що не надає способу думок і діям (які^як і всі люди, засвоїв із звичаїв своєї країни) значення безумовно істинних. Пізніша антична філософія зберегла немало розповідей і легенд про моральне обличчя самого Піррона, про його глибоку впевненість у своїй правоті, надзвичайну стійкість характеру і незворушність, виявлених ним не раз у хвилини випробувань і небезпек.

Філософія Епікура

Епікур, який створив матеріалістичне вчення (назване пізніше його ім'ям), також розумів під філософією діяльність, що дозволяє людям за допомогою роздумів і досліджень досягти безтурботного життя, вільного від страждань: «Нехай ніхто в молодості не відкладає заняття філософією, а в старості не втомлюється займатися філософією... Хто говорить, що ще не настав або минув час для занять з філософії, той схожий на того, хто говорить, що для щастя або ще немає, або вже немає часу». Тому окрема галузь знань філософії є етика. За Епіку-ром, етика відкриває природні початки та їх зв'язки, звільняючи тим самим душу від віри в божественні сили, у навислий над людиною фатум або долю. Фізиці ж передує третя частина філософії -каноніка (знання - критерій істини і правил її пізнання). Зрештою Епікур робить висновок: критеріями знань служать чуттєві сприйняття і засновані на них загальні уявлення. У гносеології ця орієнтація дістала назву сенсуалізму (від латинського сенсус - почуття). Фізична картина світу, на думку Епікура, така. Всесвіт складається з тіл і простору, «тобто порожнечі». Тіла ж постають або як поєднання тіл, або як те, із чого утворюються поєднання, а це -неподільні, непідвладні розрізанню щільні тіла - атоми, що розрізняються не тільки, як у Демокріта, формою і величиною, але й вагою. Атоми вічно рухаються в порожнечі з однаковою для всіх швидкістю і, на відміну від поглядів Демокріта, можуть спонтанно ухилятися від траєкторії прямолінійного руху, що обов'язково виникає. Епікур вводить гіпотезу самовідхилення атомів для пояснення зіткнень між атомами і трактує це як мінімум свободи, що необхідно передбачити в елементах мікросвіту - атомах, пояснити можливість свободи і в людині.

Етика Епікура виходить із того, що для людини перше і природжене благо є задоволення, яке варто розуміти як відсутність страждання, а не як перевагу стану насолоди. Епікур писав: «Коли кажемо, що задоволення є кінцева мета, то розуміємо не задоволення розпусників і не задоволення в чуттєвій насолоді, як думає дехто, хто не знає, або не погоджується, або неправильно розуміє, але розуміємо свободу від тілесних страждань і душевних тривог». Саме за допомогою звільнення від них досягається, відповідно з епікуреїзмом, мета щасливого життя - здоров'я тіла і відсутність хвилювань, повна безтурботність духу, атараксія. Страждання душі, вважав Епікур, значно тяжчі за страждання тілесні. Етика Епікура індивідуалістична: навіть дружба цінується більше не заради неї самої, а заради безпеки, що приносить, і заради безтурботності душі. Отже, і оптимізм Епікура, який вважав, що страх не має ваги в очах філософа: «Смерть найстрашніше із лих, не має ніякого стосунку, тому що коли існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді не існуємо».

Філософські ідеї стоїцизму

Інші настрої знаходимо у філософії стоїків, які спиралися на вчення Геракліта, посиливши риси матеріалістичного гілозоїзму (вчення про загальну натхненність універсуму): світ повністю є єдине тіло, живе й розчленоване, наскрізь пронизане натхненним тілесним диханням («пневмою»). Вченню про множинність атомів Епікура стоїки протиставляли вчення про сувору єдність буття. Взагалі, кожному положенню фізики й етики Епікура можна знайти в стоїцизмі контрположенмя. Найповніше протилежність виявилася в питанні про розуміння свободи і вищого завдання людського життя. Якщо епікуреїзм пронизаний пафосом свободи і прагне вирвати людину із «залізних кайданів необхідності», то для стоїцизму необхідність («фатум», «доля») непорушна і позбавитися необхідності (свобода в розумінні епікуреїзму) неможливо. Дії людей відрізняються не тим, що одні діють вільно, а інші - ні, а лише тим, як - добровільно чи з примусу — збувається і виконується невідворотня у всіх випадках і безумовно призначена для всіх необхідність. Доля веде того, хто добровільно і безпечально їй підкоряється, і тягне силоміць, притягує того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Мудрець намагається вести життя стосовно з його природою і керується розумом. Настрій, у якому живе мудрець, є смиренність і покірність невідворотному. Розумне й узгоджене з природою життя доброчесне, його наслідок - апатія - відсутність страждань, безпристрасність, байдужість до всього зовнішнього. Саме із стоїцизмом зв'язують афоризм: «Філософія є наука помирати». Проте, незважаючи на явний песимізм, етика стоїків орієнтована на альтруїстичний принцип обов'язку і безстрашність перед ударами долі, тоді як ідеал епікуреїзму є егоїстичним, попри витонченість і освіченість. Етика епохи еллінізму відображує настрої жителів величезної імперії.

Неоплатонізм

Великий оригінальний філософ пізньої античної традиції - родоначальник римського неоплатонізму Плотін (205-270 pp.) формулює вчення про єдність як про першопочаток усього сущого. Уся сфера буття, що виражається у послідовності: Розум - Душа - Космос, виявляється лише проявом, здійсненням першопочатку, трьома іпостасями: Розум і Душа - втілення єдності у вічності, Космос - у часі. Єдність Плотін називає Благом і порівнює із Сонцем. Йому ж протистоїть темна і позбавлена виду матерія - принцип зла, що провокує перехід вищого в нижче (розум відпадає від єдності, душа - від розуму, а найбільш зухвала частина душі животіє в рослинах). Зауважимо, що Арістотель теж визнавав існування рослинної душі, поряд із душею тваринною і розумною, і лише рослинна душа трактувалася ним як незалежна від тіла і здатна зі смертю тіла злитися із світовим розумом. Природно, сфера буття у Плотіна структурована: Розум - це істинно сутнє, первісні сутності, у Розумі думка і предмет думки збігається; сфера істинного буття завжди відкрита для душі, слід лише уміти повернутися до самого себе, пізнати власну природу. Такому світу протистоїть Космос, що є, на відміну від всюдисущого Розуму, у певному місці. Космос вічно рухається, обертаючись по колу, і в ньому завжди відбуваються народження й загибель, включаючи вічне значення тварин і людей, вічні війни та вбивства, і всі речі світу - лише (матеріальні) подоби тих першообразів, що створює Розум без допомоги знарядь і «в матерії, що не відрізняється від нього самого». Зло в світі Космосу вічне й неминуче, але Душа ставиться до Космосу як до театру: адже «ЇЇ істинне пристанище - завжди поруч з нами». Очищення - ось, за Плотіном, засіб звільнити Душу від тілесного, від скороминучих земних інтересів і піднести її до Божественного. Вінець очищення - екстаз. Екстатичне занурення в божество, злиття з невимовленим першоєдиним.

Після Плотіна всі течії суспільної думки пронизує містицизм, -забобони та культи, східні і християнство. Прокл (410-485 pp.) завершує розвиток античного неоплатонізму, залишивши по собі послідовно розвинений стосовно розуму, душі та єдності метод тріа-дичної побудови і викладу: все у світі богів, у Космосі та у філософії розвивається, згідно з Проклом, за тріадами, саме: перший момент тріади - перебування в собі (причина, неподільна єдність, потенція, батько); другий момент - вихід із себе (еманація за свої межі, перехід у численність, початок подільності, енергія, мати). Третій момент -повернення з інобуття назад у себе (повернення в розчленовану єдність, в ейдос або єдино роздільну суть). У тріаді Прокла розвиток розуміється як регресивність. Творчістю Прокла завершується антична філософія: у 529 р. декретом імператора Юстиніана закрито Пла-тонівську Академію в Афінах, що формально означало припинення більш ніж тисячолітнього сходження античного духу до самого себе.

Отже, антична філософія в особах багатьох видатних представників, особливо Сократа, Платона й Арістотеля, вперше висунула і професійно обговорила проблеми онтології, гносеології, логіки, антропології тощо. Філософія Стародавньої Греції мала визначальний вплив на розвиток усієї філософії аж до сучасності.

Глава 4. ЯПОНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Тривалий період філософська думка Японії існувала і розвивалася в межах буддійських релігійно-філософських уявлень, одержує широке розповсюдження тоді, коли конфуціанство стає феодальною етикою - вступом вчення Конфуція. Починаючи з другої половини періоду Токугава (XVI ст.), коли процес нагромадження знань про природу йшов швидкими темпами, основною течією стає натурфілософія. Питання гносеології природи і можливостей людського мислення, його логіки в межах філософії ще не розглядалося. У філософії превалювала моральна і соціально-політична тематика. Академічна японська філософія формується лише у другій половині XIX - на початку XX ст. Відтоді японська філософія успішно розвивається, а імена японських мислителів займають почесне місце на світовому філософському небосхилі. Проте шлях, пройдений японською філософією, її становлення і розвиток повчальні та цікаві.

1. Філософська думка в епоху раннього феодального суспільства

З розвитком філософської думки в Японії

Буддизм і конфуціанство поширюються буддизм і конфуціанство, бе-

в Японії ручи джерела в Китаї та Кореї. Тоді, в

V-VI стст., імператорський двір Японії надав буддизму ранг панівної ідеології. Це пояснювалося необхідністю швидше здійснити реформи Тайка, щоб зміцнити центральну владу в країні формуванням держави ранньофеодального типу. Буддійські ідеї нерідко перепліталися з примітивізмом і відвертим шаманством. З одного боку, в буддизмі підтримувалася віра у переродження, а з іншого - возвеличувалися сутри, ченці, чесність, бодхісатви Каннон (богині милосердя). Глибина філософських положень буддизму, привнесеного з чужої культури в життя японця, здебільшого мало кого цікавила. Практична користь, отримана від копіювання і вшанування статуй будд, - ось основна причина стрімкого вкорінення вчення у свідомість японця - від простолюдина до принца. Не випадково модним стало цитування філософських буддійських текстів, що склали збірку мудрих висловлювань. Так, у державному указі, вердикті про державне управління (Конституції), принц Сетоку (573~621 pp.) спирається на вислови Конфуція, додаючи до них численні буддійські тексти.

Спроби осмислити буддійські релігійно-філософські тексти, наблизити їх до духовного життя японців простежуються у Хоянсь-кий період (794-1191 pp.) і зв'язані з творчістю видатних мислителів японського буддизму Саіте (767-822 pp.) і Кукая (774-835 pp.). Монах Саіте відомий тим, що на початку IX ст. сформував за зразком китайської школи Тянь-Тай школу тендай. Користуючись підтримкою імператорського двору, школа тендай швидко перетворилася у найбільше в Японії релігійне об'єднання з пружною економічною базою і значним впливом на політичне і громадське життя країни. Головна філософська ідея школи тендай: одна мить думки — три тисячі світів. Суть ідеї пояснюється тим, що три тисячі - число проявів світів Дхарми (Дхарма - закон, порядок), яких прихильники школи тендай нараховують десять. Ці світи від пекла до Будди розумілися як фізичні і психічні стани, що їх набувають живі істоти. Із буддійських сутр послідовники школи тендай робили висновок про взаємопроникнення світів одного в інший, наявності десяти світів у всьому сущому і навіть у тому, що вважається неживим. За допомогою складних математичних розрахунків з'ясовувалося три тисячі проявів світів щомиті, а ланцюг миттєвостей вважався безкінечним. Вчення про три тисячі світів і миттєвостей думки — не належить до простих і лише при широкому тлумаченні його можна розглядати як універсальну модель буття.

Широкого розповсюдження в Хоянський період набула творчість філософа, поета, скульптора, художника Кукая (посмертне ім'я Ко-бо - дайсі). Основний твір (Сокусін зенбуцу гі) - про те, як стати буддою. Усе існуюче, вчив Кукай, є вселенський Будда-Махавайро-чана. Його єство втілене у шести першоелементах — землі, воді, вогні, вітрі (повітря), просторі і свідомості. Усі першоелементи мають багато форм, кольорів, якостей. Всесвіт активно проявляється у трьох видах дій: житті, звуках і розумі Всесвіту (тілі, словесних проповідях і думках Махавайрочани). Потенції Будди закладені в кожній людині. їх можна виявити, якщо осягнути механізм Всесвіту і поклонятися графічним зображенням Будди.

Вивчаючи діяльність існуючих тоді численних буддійських сект і конфуціанства, всебічно розвинутий Кукай помітив у ряді випадків суперечності між сектами буддизму, а також виявив неоднакову цінність різних філософських і релігійних учень, створює ієрархічну систему, розташовуючи відомі йому вчення за ступенями мудрості. На першій, низькій сходинці, - життя нічим неприборканих пристрастей. На другій - конфуціанство. На його думку, конфуціанство незнана релігійна істина, але цінність в тому, що скеровує розум людини до практичної моральності. Третю сходинку займають народні вірування, за якими релігійна мета - це життя на небі.

Ще вище Кукай розміщує різні школи буддизму, а на самій вершині системи - вчення про Космічного Будду - Махавайрочану. Під ним Кукай розуміє іпостась бога Будди, яка співпадає з Космосом. Усі елементи системи Кукая складають екзотеричне (тобто доступне для всіх) вчення.

Свої погляди Кукай розвиває в таємному вченні, що ґрунтується на спогляданні специфічних творінь релігійного мистецтва (мандал) і на живому мистецтві дихання, руху і жесту, що передається від учителя до учня. На думку Кукая, це дає відчуття реального залучення до ритму Космосу, до тих сил, які йому притаманні. Отже, Кукай та інші релігійні й філософські мислителі намагаються з позицій японського духовного життя, своєрідності національного менталітету з'ясувати (трактувати) буддизм і конфуціанство. Тенденція глибинного опанування буддизмом посилюється у XII-XVH стст. в період феодальної роздрібненості Японії.

Дата добавления: 2015-05-22