Людина та природа 1 страница

Активно використовуючи природні ресурси на основі удосконалення технологій та виробництва, суспільство добилось колосальних успіхів і якісно змінило уклад життя. За останні сто років, наприклад, людство збільшило в тисячу разів енергетичні запаси. Кожні 15 років у розвинутих країнах подвоюється загальний обсяг товарів та послуг. Проте людство вже починає тяжко розраховуватись за технічні та інші досягнення цивілізації. Змінився склад біосфери. Спеціалісти відмічають накопичення вуглекислоти в атмосфері, запиленість, у порівнянні зі становищем на початку і в кінці XX ст., зросла на 20 процентів. У нових для людства умовах взаємодію суспільства і природи потрібно будувати так, щоб розвиток суспільства і його компонентів не завдавав шкоди природі, а, навпаки, сприяв розвитку, потрібно створити такі умови, при яких природний фактор повніше б враховувався.

У сучасній науці такий підхід до вирішення актуальних проблем взаємодії суспільства і людини одержав назву коеволюції. Існують різні підходи до визначення предмета і завдань коеволюції. Під коеволюцією розуміємо сукупність поглядів, у відповідності з якими суспільство і природа — це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування природного і навпаки. Інакше кажучи, дальший розвиток суспільства, всіх його духовних і матеріальних факторів неможливий без узгодження з розвитком природи. Система людина ~ суспільство - навколишнє середовище досить жорстка система, елементи якої само-визначають один одного. Тут доречна аналогія з принципом антропності, досить популярним у сучасній науці. Відповідно з принципом антропності всі світові константи: швидкість світла, гравітаційна стала та інші - між собою пов'язані так точно, що навіть малесенька зміна їх величин, припустимо на долю процента, перетворила б Всесвіт в зовсім інший світ. Глибокі відносини суспільства і природи будуються так, що деякі зміни в природі відображаються на суспільстві і навпаки. Коеволюція через це вчить необхідності досліджувати взаємозв'язки і взаємозалежності суспільства і природи - враховувати їх характер у практичній діяльності людини. Мова йде не про перетворення природи, а про адаптацію до неї, збереження розвитку екосистем, створення штучного середовища там і в такій формі, щоб екосистема не деформувала природне середовище існування людини. Філософське осмислення особливостей сучасної взаємодії системи людина - суспільство - природа духовного процесу без коеволюційного виміру неможливе. Увесь духовний процес суспільства в цілому і в конкретних сферах важливо осмислити з ко-еволюційних позицій. Тут одним із пріоритетних напрямків, безумовно, є розробка екологічних імперативів сучасного виробництва. Розвинувши потужні виробничі сили, людина вже в середині XX ст. опинилася певною мірою їх заручником.

Спеціалісти відмічають, що в сучасних умовах економічна криза в Україні вразила всі сфери навколишнього середовища. За оцінками деяких зарубіжних учених щорічні втрати України від неефективного, нераціонального природокористування та забруднення навколишнього середовища складають від 15 до 20 процентів національного доходу і трохи чи не найбільші в світі. Трагедією в долі українського народу стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції -перша в історії світу глобальна екологічна катастрофа техногенного походження. В результаті аварії до навколишнього середовища викинуто 50 мільйонів кюрі різних радіонуклідів. Несприятливі екологічні обставини склалися не лише в країнах із низьким технологічним рівнем і технологічною дисципліною, ненадійною технікою, але й в технічно розвинених. Сучасне виробництво, взявши від природи 100 одиниць речовини, використовує всього 3-4, а 96 одиниць викидає до навколишнього середовища у формі отрутної рідини. Як же бути в такій важкій екологічній ситуації? Заборонити виробництво, повернутися до природи, як закликають деякі прихильники руху зелених? Сучасне людство може зняти техногенний вплив на природу, якщо створюватиме екологічно чисте виробництво. Спеціалісти різного профілю сформулювали ряд екологічних обмежень, розробляють і реалізують концепцію всебічної екологізації суспільного виробництва, виробляють науково-технічну та інвестиційну політику, спрямовану на вирішення екологічних проблем, виробляють надійний економічний механізм ринкового типу в природовико-ристанні та охороні навколишнього середовища. Найважливіший напрямок екологізації суспільного виробництва - структурна перебудова. Мова йде про його екологічну оптимізацію і раціоналізацію. Проблема актуальна і для виробництва України. Проте напрямок екологізації виробництва можна успішно реалізувати на практиці лише за умови екологізації науки та техніки.

В сучасних умовах коеволюція поставила перед науковим і технічним знанням нові завдання. Інший рівень взаємодій природи і суспільства на принципах коеволюції потребує і нових знань про суспільство і природу, знань, що стосуються вироблення принципово нової політики з екологічних питань нового екологічного виміру матеріального виробництва, культури, духовного життя суспільства. Гостро відчувається нестача наукових знань про основні особливості навколишнього середовища, форми та рівні його організованості, про структурні механізми, фізичну суть природних процесів та динаміки їх змін, викликаних антропогенними факторами.

Актуальними стають поняття: екологічні шляхи наукового пізнання, екологічний стиль мислення та ін. Ось чому головним напрямком екологічних досліджень фундаментальних, технічних та гуманітарних наук стає виключення шкідливого впливу на середовище, збереження здоров'я та генофонду людини, оптимізація природно-технічних систем. Сучасний рівень наукових знань дозволяє дати суто наукову, цілісну картину біосфери в її єдності з суспільством, визначити глобальні шляхи переростання її в ноосферу на основі коеволюції. Проте знань ще не досить, щоб на якомусь відрізку шляху не втрапити до прірви. Потрібні нові знання, нові наукові пошуки. Наука, вчені, як і політики, відповідальні за пошуки своєчасного виходу із екологічного тупика, куди веде науково-технічний прогрес, якщо розвивається стихійно, якщо не одухотворений, не здійснюється в межах екологічних імперативів, не спрямований розумом і відповідальністю.

Досягнення науки і техніки, науково-технічної революції дозволили успішно вирішувати питання не лише створення необхідних матеріальних благ, але й здійснили революцію в інфраструктурі суспільства: створено нові засоби зв'язку, повідомлення, обміну інформацією та ін. Народи Землі, які перебувають на різних стадіях культурного і духовного розвитку, опинилися втягненими в єдиний світовий процес. Різко зросла міграція населення, урбанізація. У містах мешкає понад 40 процентів населення світу. Величезних розмірів набрала міграція в середині країн і між державами. Наслідком стало пошкодження екологико-етнічної цілісності націй та народів.

Проблеми екологічного етногенезу філософії

У сучасних умовах проблема екологічного етногенезу активно обговорюється у філософії. І це не випадково. Еколого-етнічна цілісність націй і народів розкриває нові аспекти історії сучасності і допомагає осмислити перспективи коево-люційного розвитку суспільства і природи.

Ідеї екологико-етнічної цілісності народів вперше висловлені істориком Львом Гумільовим. У його працях обґрунтовується положення, що розвиток етносів і біосфери взаємозв'язаний і закономірний процес, що сприяє формуванню певних механізмів гармонізації взаємодії людини і суспільства. Висновок Лев Гумільов аргументує великою кількістю фактів і даних взаємодії суспільства і природи. Римляни спершу завоювали, а потім зруйнували Північну Африку, що стала для них головною житницею. Згодом, її з величезними зусиллями оновили корінні мешканці Сахари - араби. Нові колонізатори — французи знову дощенту зруйнували здобутки автохтонів, тобто корінних жителів. Лев Гумільов зумів простежити такі явища в історії інших країн і народів і сформулював концепцію химерного етносу, тобто негармонійного об'єднання двох-трьох етносів, які мають різний світогляд, досвід природокористування, етнічні цінності та ін. На певному історичному етапі активність якогось із етносів, у тому числі гібридного, може зростати і пасіонарною діяльністю впливає негативно на процеси творення. Поняття пасіонарності, за Львом Гумільовим, означає концентрацію біогеохімічної енергії живого світу біосфери, що виявляє себе в ефекті варіативної реалізації енергії, у певних здатностях і характері людей. Коли на спосіб життя, світогляд аборигенів накладається інше сприйняття світу, інший спосіб життя, у такому суспільстві формуються химери дискомфорту, виникають соціальні та природні негаразди, починається процес руйнування корінного етносу, зазнає руйнування вся соціоекосистема.

Як же ставитися до висновків Льва Гумільова? Чи не є це черговою спробою поширити закономірності природи на соціум? Аналіз екоетногенезу виявляє, що у міркуваннях Льва Гумільова є чимало корисного і цікавого для розуміння глибинних стосунків людини і природи. Справді, взаємодія людини і природи обумовлюється суттю самої людини як біосоціальної істоти. Особливо яскраво біосоціаль-на суть людини простежується на початкових етапах етногенезу, тобто процесу зародження, формування народу, коли життєдіяльність будь-якої людської спільності тісно зв'язана з навколишнім природним середовищем. З навколишнього середовища людина бере все необхідне для існування і розвитку. Незважаючи на примітивізм у веденні господарства, племена первісного суспільства мали складну соціальну організацію, струнку систему обрядів, вірувань, міфів. Усі форми культури первісного суспільства спрямовували зусилля людей не на підкорення природи з метою повного задоволення потреб, а на неухильне виконання обрядів. Саме в цьому запорука благополуччя і сенс існування родів і племен. Отже, соціокультурна модель становлення людини тоді до природи мала адаптивний характер і спрямовувалася на гармонізацію стосунків природи і людини, відчувала себе часточкою природи. Зміни, що відбувалися у навколишньому середовищі - посуха, пожежі, інші стихійні лиха - безпосередньо відображалися на фізичному і психологічному стані людей.

З переходом людського суспільства в індустріальну фазу розвитку, система антропогенезу зазнала руйнування. Антропогенез - вчення про походження людини. Етноси виявилися відчуженими від природного середовища проживання. Бар'єром між навколишнім середовищем і людиною стає створене нею ж штучне середовище, яке діє за власними законами існування і розвитку. Експлуатація природних ресурсів, з одного боку, сприяла прогресу етносів, з іншого ж, - привела їх до регресу і навіть деградації. Найбільш виразно деградація виявляє себе у війнах етносів за нові джерела природних ресурсів. Численні міграції, урбанізація мають наслідками змішування етносів, втрату ними зв'язків з природою. Це унаочнюється і в Україні. Територія її складає 603,7 тисяч квадратних кілометрів, де проживає понад 50 мільйонів населення, яке представлене близько 100 національностями і народностями: українців - 73 %, росіян -22%, євреї, болгари, поляки, угорці, греки, румуни, інші національності. У ЗО—40-і роки через соціальні потрясіння Україна втратила понад 5 мільйонів людей, а тепер - на межі нової демографічної кризи, викликаної екологічними причинами і соціальними факторами. На початку 90-х років коефіцієнт народжуваності складав 12,2 на 1000 людей. Це - найнижчий рівень за весь період існування України. Середня тривалість життя в Україні - 70 років (65 років у чоловіків і 70 - у жінок). За тривалістю життя Україна займає 58-е місце серед країн світу. Смертність немовлят на першому році життя в 1,5 - 1,7 рази перевищує дитячу смертність у розвинених країнах і на початок 90-х років складала 13,5 на 1000 новонароджених. Територія залюднення у багатьох народів стала характерною рисою її мешканців, що відокремлює їх серед інших етносів. Українському селу початку XX ст. притаманна узгоджена з природою система організації буття відповідно з порами року: весною, літом, осінню, зимою, закріплена в обрядності, традиціях, ритуалах, усній народній творчості, водночас, є системою ставлення до природи, що вписується у колообіг речовин у біосфері. Український етнос, сформувавшись ще в давні часи, єдина екологико-етнічна цілісність, без огляду на внутрішні і зовнішні катаклізми історії.

Проте випробування на міцність пройшли не всі етноси світу. Трагічно, але в міру просування сучасних форм розвитку, в основу яких покладено цінності техногенної цивілізації, у лісову глухомань, пустелі та інші відносно ізольовані природні системи, форми, як правило, нищать ту єдино можливу культуру, що тільки й пристосована до такого середовища. Це передусім народності й етнічні спільності, які освоїли американську Північ, Австралію, центральну і північну Африку, Північ Росії та інші важкодоступні колись території. Вирішення проблеми, мабуть, полягає саме у збереженні цілісності екосистем, закріпленій юридично охороні традиційних прав на землю та інші ресурси, у визнанні за людьми права реалізувати себе у звичних проявах, навіть якщо прояви не закріплені юридичними нормами, у підвищенні добробуту етнічних угруповань способами, що не завдають непоправної шкоди і не руйнують звичний уклад життя. Отже, екологико-етнічна цілісність націй і народів - складна, багатоаспектна програма, всебічне вивчення якої дає змогу глибше зрозуміти причини екологічної кризи та її наслідки. За умов переходу сучасного суспільства на коеволюційний шлях розвитку необхідно, наскільки виявиться можливим, керувати процесом формування екологічно безпечного соціоприродного середовища.

Істотним моментом управління соціоприродними системами є повна інформація про соціум і всі особливості біосфери. В сучасних умовах наявність адекватної інформації, рівень і якість обробки її комп'ютерними системами вважається одним з найважливіших стратегічних ресурсів і факторів розвитку суспільства. Інформатизація, і в Україні так само, здійснюється порівняно швидкими темпами шляхом використання новітньої комп'ютерної техніки. Відбувається не лише насичення соціосфери інформаційною технікою і технологіями, але й формується її (соціосфери) суперсистема - інфосфера. Ін-фосфера розуміється як рівень розвитку інформатизації та оволодіння інформаційними ресурсами і процесами, що відбуваються усередині суспільства і між суспільством і природою. Досягши рівня інфосфери, суспільство зуміє забезпечити гармонійну взаємодію соціуму і природи.

Загальні принципи інформатизації суспільства мають своєрідний вияв у особливостях різних предметних сфер, буття, у тому числі й у соціоприродних процесах. Широке застосування інформатики у вирішенні проблем природного середовища зумовило появ геоекоінфор-матики. За визначенням професора Олександра Воронова, геоекоін-форматика - науковий напрям, що розробляє теорію, методи і технології інформаційного забезпечення та автоматизації біосферних і екологічних досліджень з метою раціоналізації природокористування та охорони природи. У сучасних умовах без вивіреної екологічної інформації неможливо зрозуміти тенденції екологічного процесу, іноді загрозливі. Цілком виправданим тому є копітке вивчення інформації, різних ЇЇ рівнів, що стосується екологічних проблем. У соціальній екології виділяють такі рівні: локальний, районний, регіональний, національний і глобальний. Кожен із рівнів наповнений своєрідною інформацією, що має принципове значення для управління екорозвитком.

В Україні для екологічних, державних і суспільних структур важливо мати вичерпну інформацію з місць про наявність водних ресурсів, спосіб їх використання для того, щоб оптимально реалізувати рекомендації в агроекосистемі. Екологічні структури виявляють інтерес до інформації про те, як ураховуються вимоги екології при розробці і прийнятті рішень інженерного, технологічного, організаційного характеру, та при проектуванні цивільних і промислових об'єктів. Однак використання лише екологічної інформації при виборі методів і засобів управління екорозвитком не є достатнім. Вибір методів і засобів управління має збагачуватися соціальною інформацією. Поєднання соціальної та геоекоінформації дозволяє ефективно керувати соціоприродними процесами, прогнозувати тенденції розвитку і взаємодії суспільств і природи на більш віддалену перспективу. В Україні активно удосконалюються державні механізми регулювання і контролю за використанням природних ресурсів і станом навколишнього середовища. Міністерство охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки має функції регулювання і контролю використання природних ресурсів. У системі Міністерства діють підрозділи, що опікують усі адміністративно-територіальні райони і деякі природні регіони. Питаннями управління соціоприродним середовищем активно займається також Національна Академія наук України, її спеціалізовані інститути, що виконують фундаментальні дослідження. В Україні створюється об'єднана система соціоекологічного моніторингу, що дозволяє на основі єдиної нормативно-методичної бази, стандартизації і метрології підвищити результативність управління екологічними процесами. Ці питання тісно зв'язані із свідомістю людей, з розумінням суті і необхідності охорони природи та піклування про неї кожного. У формуванні екологічної свідомості важлива роль належить освіті.

Однак з ними знайомляться переважно фахівці. В Україні, крім журналу «Ойкумена», тираж якого лише тисяча примірників, з'являється ще невелика кількість видань, що, безумовно, не можуть претендувати ні на повноту висвітлення екологічної обстановки в країні, ні тим більш провадити повновартісну просвітницьку і освітню роботу серед населення. Екологічна свідомість населення України, незважаючи на екологічну кризу, продовжує перебувати на низькому рівні. І справа полягає не тільки у кількості періодичних видань, хоча і це досить важливо. У свідомості багатьох громадян України закладено стереотип про невичерпні багатства країни, її безмежні можливості, використання сировини без усяких обмежень, без огляду на прийдешні покоління. Цьому сприяли у свій час школа і засоби масової інформації. На уроках і в шкільних підручниках настійливо пропагувалася думка про необхідність дальшого підкорення природи. Людина змальовувалася як завойовник і перетворювач природи. Під гаслом: «Не ждати благ від природи, взяти їх – наше завдання» виховалося не одне покоління. Внаслідок, у багатьох сформувався прагматично-споживацький стереотип мислення і дій стосовно природи. В умовах кризи екосистеми, що розростається, величезного значення набуває екологічна освіта.

Завдання і види екологічної освіти

Будь-яка мати, яка народила дитину - сина або доньку, скаже, що війна і приготування до неї - божевілля. І скаже так тому, що війна загрожує усьому роду людському, вихолощує сенс її життя, загрожує загибеллю найдорожчим для неї істотам, оберігати яких велить закон материнства. В культурі суспільства закон материнства піднявся від простого біологічного відтворення до таких вершин духовності як «Сікстинська мадонна» Рафаеля. Але ж те саме стверджує і соціальна екологія, що попереджує про незворотні для існування людства наслідки екологічної катастрофи, якщо не вдасться гармонізувати стосунки суспільства і природи на принципах ко-еволюції, формування екологічно свідомого суспільства. Вирішення складних за змістом і тривалих за часом проблем здійснюється за рахунок «повороту обличчям» усієї системи освіти і виховання до питань екології.

Яка ж мета, завдання і підсумки екологічної освіти? Екологічні питання стосуються кожного, хто живе на Землі. Тому, саме поняття екологічна освіта не може мати жодних обмежень: статі, віку, соціального статусу тощо. Кожна людина повинна підтримувати рівновагу між середовищем проживання і природою, запобігати можливим небезпекам. Екологічна освіта - свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє середовище на протязі усього життя. Основна її мета: формування уявлень про навколишнє середовище, у специфіці його внутрішніх відносин, характер антропогенного впливу на нього, а також принципах гармонійного розвитку людини і природного середовища. Отже, екологічна освіта включає певне знання природи, характер антропогенного впливу на неї і формування поведінки, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природного середовища. Таке розуміння змісту екологічної освіти, безперечно, вимагає обширних знань. Тому її важливо розпочинати з раннього дитячого віку. Освіта ця повинна охоплювати усі існуючі форми загальноосвітньої та професійної школи, різноманітні види і форми підвищення кваліфікації і продовжуватися до глибокої старості.

Екологічна освіта і виховання має спиратися на таких методологічних засадах: по-перше, світ матеріальний і є системою взаємозв'язаних і взаємообумовлених елементів; по-друге, суспільство - результат еволюції матерії, тому суспільство і природа характеризуються взаємозв'язком і відмінностями; по-третє, коеволюція - специфічний вид розвитку, що визначається об'єктивними і суб'єктивними передумовами; по-четверте, незворотні біосферні зміни, небезпечні для суспільства, є результатом непродуманого антропогенного впливу на природне середовище, а не виступають як об'єктивна необхідність технологічного способу виробництва. Виконання вимог методологічних засад уможливлює виконання Декларації РІО по навколишньому середовищу і розвитку, де, серед іншого, записано, що мир, розвиток і захист навколишнього середовища взаємозв'язані і нероздільні. В сучасних умовах в Україні екологічній освіті і вихованню приділяють багато уваги. Захист і охорона природи і навколишнього середовища - конституційний обов'язок усіх, хто живе на її території. Існує струнка програма екологічного знання у системі дошкільної, загальної, вищої і середньої спеціальної освіти. З метою формування екологічної культури молодого покоління педагогічні колектививирішують такі завдання: засвоєння основних ідей, понять, уявлень і наукових фактів; розуміння багатосторонньої цінності природи; осмислення екологико-етнічної цілісності нації; оволодіння прикладними знаннями, вміннями і навичками природо-користування, свідоме дотримання норм поведінки у природі; не байдуже ставлення до дій тих людей, які шкодять природі та ін. Нині в Україні реалізуються завдання комплексної екологічної реформи. В її основі лежить загальна всебічна екологізація економіки, суть якої полягає у здійсненні принципово нової політики використання природних ресурсів. Вода,ґрунти, повітря, корисні копалини, що використовуються у виробництві, мають певну вартість і компенсуються. Це дозволяє державі здійснювати збалансовану політику використання і відновлення при родних ресурсів, знайти значні кошти на підтримку всієї системи екологічної освіти і виховання молоді. У формуванні нової екологічної свідомості у підростаючого покоління, реалізації державних і міждержавних екологічних програм велика роль належить громадсь ким екологічним формуванням.

Рік у рік зростає кількість прихильників екологічних організацій, збільшується їх внесок у вирішення глобальних екологічних проблем. Так, якщо на початку 70-х років відомо 2500 екологічних рухів, що заявили про себе, то в 80-х роках їх нараховувалось вже 15 тисяч, а ще через десять, тобто на початок 90-х років - майже 20 тисяч. Про масштаби екологічного руху в світі свідчать і такі дані: в Україні мільйони людей різного віку беруть активну участь у захисті навколишнього середовища, діє понад 1500 екологічних товариств, колективів, клубів, створено Національний екологічний центр; в Італії налічується близько мільйона членів екологічних організацій; в Федеративній республіці Німеччини є до трьох мільйонів членів різноманітних товариств і об'єднань, руху «зелених»; в Англії - п'ять мільйонів учасників руху «зелених». Відомі організації «Грінпіс», «Екофорум за мир», центр «За нашу спільну справу» відзначаються глибоким і принциповим підходом в екологічній діяльності, поширенні екологічних знань.

Різноманітні екологічні товариства, об'єднання, організації і рухи дедалі більше тиснуть на вирішення урядами Заходу і Сходу екологічних проблем. Народи світу активно виступають проти ядерної зброї, ядерної енергетики, за поліпшення якості міського середовища, беруть участь у екологічній освіті виховання, інформуванні населення та ін. Під впливом світової громадської думки, тиском екологічних товариств, організацій і об'єднань зміцнюється міжнародне співробітництво країн Заходу і Сходу у вирішенні питань захисту навколишнього середовища. У цьому велика роль належить Організації Об'єднаних Націй. З її ініціативи і під її керівництвом проводяться наукові конференції, міжнародні семінари, «круглі столи», форуми з екології. ООН прийняла Програму про навколишнє середовище людини, яка має велике значення для зосередження уваги світової громадської думки на зростаючій небезпеці, що загрожує людству внаслідок порушення екологічної рівноваги.

Політичні конфлікти між державами дедалі більше знаходять своє розв'язання мирними засобами. Виразніше проявляється тенденція співробітництва різних країн у збереженні навколишнього природного середовища. Зростає кількість підстав для висновку про еколо-гізацію теорії і практики міжнародних відносин. Це знаходить прояв у орієнтації діяльності міжнародних організацій на вивчення екологічних ситуацій у регіонах і прийнятті практичних заходів для її поліпшення, а також у системі програм з екології. Так, цілий ряд міжнародних організацій і фондів надають допомогу у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Діяльність численних неурядових екологічних формувань, активна міжнародна практика охорони біосфери, що підкріплюється правовими нормами, дає надію, що людство не загине внаслідок екологічного хаосу.

Глава 2. СУСПІЛЬСТВО Глава 2. СУСПІЛЬСТВО 1. Суспільство - система об'єктивної реальності

Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму. Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасних умовах люди постійно говорять про закони і права, державу, національне і інтернаціональне, громадську думку та повноваження, правильну й неправильну політику, пацифізм та мілітаризм, батьківщину і людство, соціальну справедливість і несправедливість, капіталізм і колективізм, соціалізацію й лібералізацію, авторитаризм, особистість і колективізм тощо. І не тільки говорять, а й сперечаються. І не тільки сперечаються, але й борються за те, що стоїть за такими словами. І в таких соціальних, політичних битвах в усіх куточках землі люди гинуть сотнями, тисячами, мільйонами. Ідея закону, права, держави, свободи, державності, соціальної справедливості тощо є основною складовою частиною ідеї соціальної, суспільної. І якщо ідея соціальна, суспільна неясна, то всі ідеї втрачають сенс, і розмова про них перетворюється у звичайне пустослів'я.

Проблема що таке соціум, що таке суспільство, яка природа елементарних явищ, що складають факти суспільного життя. Тому соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на питання. Одні філософи (неокантіанці, Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт) пояснюють це складністю будови суспільства, плинністю суспільного життя, зв'язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини. Суспільство не має своїх законів і наука про суспільство неможлива. Інші, - англійський філософ Карл Поппер та ін. - ідуть ще далі, пояснюють неможливість наукового визначення суспільства унікальністю самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене всезагальних, універсальних законів. Зазначені труднощі пізнання суспільства справді стримували пошуки соціальною філософією суті соціуму, суспільства протягом історії.

Відкривши характерні властивості: розподіл праці, відносини власності, моральні якості, філософи ототожнювали суспільство з державою, спільністю, народом. Засновники соціології Огюст Конт і Герберт Спенсер не говорять, що є суспільство. Аж до кінця XX ст. багато соціологів ототожнювали суспільство з біологічним організмом, особою, взаємодією тощо.

Оригінальну спробу визначити суспільство здійснила марксистська філософія: показала суспільство як систему суспільних відносин між людьми, а суть людини - як соціальну якість, запрограмовану суспільством. Розглядаючи відношення Людина - суспільство як основне у соціальній філософії, неодноразово підкреслювали, що суспільство в такій же мірі створює людину, в якій людина створює суспільство. Марксистська філософія провідною ланкою вважає суспільство. Стрункістю концепції людини і суспільства марксистська філософія вплинула на сучасні концепції соціуму та соціального.

Це концепція методологічного індивідуалізму, що, за словами Карла Поппера, є неспростовною доктриною, за якою будь-яке колективне явище належить розуміти як результат дій, взаємодій, мети, надій і думок окремих людей і як результат створених і збережених ними традицій. За таким розуміння соціальна суть індивіда запрограмована не лише суспільством, але й космо-природно-тваринним буттям, оскільки людина є космо-природно-тваринно-соціальна істота. Потенційна духовність космосу реалізується людиною у суспільних об'єднаннях індивідів. Усі сучасні соціально-філософські поняття суспільства так чи інакше визначають сукупність соціальних взаємозв'язків людей у процесі задоволення їх потреб. Але за таким спільним нерідко існують істотні відмінності. Плюралізм як риса світової філософської думки характерний і для концепцій суспільства. Є й інші визначення суспільства. Французький соціолог Еміль Дюркгейм називає суспільством особливу істоту, з її власною природою, відмінною від природи його членів, і особою, яка має свої власні відмінності від індивідуальних особистостей. Таке ототожнення суспільства з особою не сприяє розумінню суспільства. Американський соціолог Толкотт Парсонс вважає, що суспільство становить соціальну систему, що характеризується відносною самостійністю, урівноваженою територією, економічними ресурсами, вихованням та соціалізацією населення і культури.

Дата добавления: 2015-05-22