Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій

Зверніть увагу: Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглося з періодом прогресивних реформ у цій державі, які здійснювалося в кінці XVIII ст. двома цісарями Марією Терезою та Йосифом ІІ. Їх патентами (указами) було: скасовано особисту залежність селянина від поміщика (1782 р.); сільським громадам надано право самоврядування (1784 р.); запроваджено 3-денну панщину (1785 р.); введено обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір; підпорядковано церкву державі, ліквідовано орден єзуїтів; зрівняно в правах католицьку, протестантську та уніатську церкви; проголошено загальну середню освіту, в початковій школі на рідній мові, школа фінансувалася державою; відкрито Львівський університет.

Проте реформи тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припиналася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним. Дійшло до того, що власне господарство не давало селянину можливості забезпечити мінімальні потреби сім’ї. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років. Значна маса українського населення виснажувалася й вимирала. Практично українські землі ставали колоніальним придатком промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії.

В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних, так і старих губерній характеризувалася крайнім політичним безправ’ям, національним гнітом та економічним зубожінням. Модернізаційні процеси, що розпочалася з селянської реформи 1861 р. і могли спричинитися до покращення соціально-економічного становища, проводилися із запізненням, залишилися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру. Соціально-економічні утиски, переважної частини населення українських земель викликали активну протидію:

Австрійська імперія	Російська імперія
1810-1825 рр. - рух опришків. Лідери: Ю.Оженюк, С.Товта, Д.Якимчук, П.Мельничук, І.Кокоша; 1809 р. - виступи селян Чортківщини; 1819-1822 р. - виступи селян Комарівщини; 1848 р. - виступи селян Північної Буковини під проводом Л.Кобилиці.	За неповними даними, в Україні з 1797 по 1825 відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Найбільш відомі: “Київська козаччина”(1855 р.). Рух охопив понад 400 сіл, брало участь 180 тис. селян; “Похід в Таврію за волею” – 1856 р., понад 75 тис. чол.; виступи селян під проводом Кармелюка (1812-1835 рр.) на Поділлі. Протягом 1826-1854 рр. відбулося 354 селянських виступів.

Запам’ятайте:

Криза феодальної системи господарства, посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи сприяли появі різноманітних суспільно-політичних і громадських організацій, які шукали шляхи гармонізації суспільного життя, розв’язання назрілих соціально-економічних проблем.

Такими українськими організаціями того часу були:

Австрійська імперія

Російська імперія

1816 р. - культурно-освітня організація “Товариство священників” (Перемишль). Ініціатор створення - І.Могильницький. 1830-1837 рр. – демократично-просвітницький гурток “Руська трійця” (м. Львів). Ініціатори - М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я Головацький. 1848 р.– русько-українська організація – Головна Руська Рада (м. Львів). Організатори: Г.Яхимович, згодом М.Куземський. Москвофіли: 1848 р. - культурно-освітнє товариство “Галицько-Руська матиця” (м. Львів); 1848 р. - культурно-освітнє товариство ім. Качковського (м. Львів); 1848 р. - культурно-освітнє товариство “Народний дім” (м. Львів) та інші. Народовці: Студентська громада (м. Львів, початок 60-х рр.). Лідери: Ю.Романчук, О.Барвінський, К.Левицький; 1868 р. - культурно-освітнє товариство “Просвіта” (м. Львів); 1873 р. - Наукове товариство імені Шевченка (м. Львів); 1890 р. – перша в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП); 1896 р. - Русько-український християнський союз; 1899 р. - Українська національно-демократична партія (УНДП); 1899 р. - Українська соціал-демократична партія.

Масони: 1872 р.– масонська “майстерня” в селі Вишнівці на Волині; · 1817 р. - “Вмираючий сфінкс” (м. Харків). 1817 р. - “Понт Євксінський” (м. Одеса); 1817 р. - “Любов до істини” (м. Полтава) Декабристський рух: 1815-1816 рр. - “Залізні персні”. (м. Кам’янець-Подільський, лідер В.Раєвський); 1821 р.– Південне товариство (м. Тульчин, лідер - П.Пестель); 1823 р. - Товариство об’єднаних слов’ян (м. Новгород-Волинський, лідери - А і П.Борисови,Ю.Люблінський. Опозиція української інтелігенції: 1846 р. - Кирило-Мефодіївське товариство (м. Київ, організатори - В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, О.Маркевич та інші. Т.Г.Шевченко брав активну участь. Народницький рух: 1873-74 рр. - Київська комуна. Існували народницькі організації в Одесі, Харкові, Житомирі, Полтаві та ін. Соціал-демократичний рух: 1896 р. - Союз визволення робітничого класу (Одеса, Київ, Катеринослав); 1897 р. - Всеукраїнська загальна організація (м. Київ); 1900 р. - Революційна українська партія (РУП). (м. Харків, лідери Д.Антонович, В.Камінський, М.Русов та інші).

Непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х років та різниця в соціально-економічному розвитку регіонів України в складі Російської імперії сприяли переходу головного аграрного сектора економіки на капіталістичний лад як пруським (уповільненим), так і американським (прискореним) шляхом, що зумовило:

• територіальні відмінності у розвитку української економіки, нерівномірність в розташуванні промислових підприємств та темпах їх розвитку;
• перетворення Півдня України (де набув поширення американський спосіб) на основну паливно-металургійну базу всієї імперії, із значним залученням іноземних капіталів;
• високі темпи індустріального розвитку та концентрації виробництва, зростання міст;
• формування української торгово-промислової еліти (родини Терещенків, Бродських, Харитоненків, Яхненків, Семиренків та інших), класу вільнонайманих робітників, інтелігенції.

Промисловий розвиток України мав свої особливості. Підприємства, що виробляли готову продукцію, складали лише 15% від загальної кількості, решта ж тільки видобували сировину, виробляли вузли та складові частини. Це зумовлювало залежність української промисловості від центру.

Важливим наслідком аграрної реформи 1861 року, яка звільнила селян від кріпосної залежності, стала втрата українським селянством понад 15% від загальної площі землі, що була раніше в їх користуванні, та обтяження селянських дворів непомірними поборами (викупними платежами, подушним і поземельним податком, натуральними повинностями). Правда, на Правобережжі уряд, який небезпідставно не довіряв польській шляхті, що зберегла тут значні землеволодіння, надав селянам землі на 18% більше, ніж в інших регіонах, але за вищою ціною.

В обох імперіях українське населення потерпало від національного гніту. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. В установах не приймалися до розгляду будь-які заяви чи документи, писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Особливо вперто і послідовно з українством боровся російський царат.

У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено, перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж через репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалежності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють антиросійську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова. Реакцію уряду неважко було передбачити. Стурбований Олександр II призначив імператорську комісію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і публікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі), а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучити із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофілами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драгоманова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєвським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв усі рекомендації комісії, і 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Питання та завдання для самостійної роботи:

1. Обгрунтуйте правильність або хибність твердження, що політика російського та австрійського урядів щодо українських земель носила колоніальний характер.

2. Як би Ви визначили місце і роль Кирило-Мефодіївського товариства у національно-визвольному русі України?

3. Як відбилося на соціально-економічному розвитку українських земель скасування кріпосного права в Австрійській та Російській імперіях?

4. М.Грушевський, оцінюючи діяльність Головної руської ради, назвав її першим національним урядом. Обгрунтуйте або заперечте справедливість цієї думки.

5. Які альтернативи розвитку суспільства визріли в рамках різних течій суспільно-політичного руху, поширених в Україні у другій половині ХІХ ст.?

Дата добавления: 2015-05-22