Світанкова фея

РИТУАЛ

«Ти пам'ятаєш, як усе почалося?» - спитала вона сьогодні вранці, щойно прокинувшись.

У неї завжди дивні запитання спросоння. Щось собі наснить уночі, а потім домучує… Якось запитала, за що він її кохає. Потім - що він бачить у її очах. Ще колись - як має пахнути любов. А якогось разу взагалі перевершила себе, запитавши, що він скаже, коли вперше усвідомить, що вони разом постаріли.

Тому він намагався прокидатися раніше за неї й готувати каву в ліжко - усе, як учать підручники з етикету для закоханих. І зовсім не тому, що він був невиправним романтиком, - радше навпаки. Коли вона мліє від ніжності й п’є гарячу каву зі спеціями, то мовчить. Інколи, щоправда, нахвалює його, часом просто мурчить, як удоволена кицька, але принаймні не ставить своїх безглуздих запитань. Як пахне любов? Ну ви лишень подумайте. І звідки те все береться в її голові?

Це було єдине питання, яке він пробував ставити у відповідь на її, безглузді. Але вона ображалася, супила губки, поверталася спиною до нього, накривалася ковдрою з головою і взагалі поводилася так, наче вся та безглуздість із запитань переходила в учинки. Тому він відмовився від усіляких спроб зрозуміти жінку. Краще вже варити їй каву щоранку.

«Ти пам’ятаєш, як усе почалося?» - запитала вона. Заскочила його зненацька! Прокинулася раніше! Але ж сьогодні субота… Невже йому ніколи-ніколи-ніколи не вдасться поспати трохи довше? Перше, що він скаже, коли зрозуміє, що вони разом постаріли, буде: «Звари мені кави, кохана. Сьогодні субота, і мої старечі суглоби геть не хочуть вилазити з-під ковдри. Ти все-таки молодша - він це вже знав. Може, ще трохи, і він навчиться відповідати на всі її вранішні запитання, і вона сама буде чимдуж бігти на кухню, щоби зварити…

- То ти пам'ятаєш?

- Що?

- Як усе почалося?

- Що?

- Коли ти закохався?

- У кого? (Сьогодні субота, субота, субота!)

- Ну, по-справжньому.

- Тобто?

- Ну не тобто. Ти знаєш.

- Що? (Ще трішки, і вона сама втече на кухню, і зробить каву без спецій, натомість із вершками - їй так гарно вдається збивати пінку!)

- Припини! І скажи, чи пам’ятаєш, - вона вже зібралася насупити губки і повернутися спиною.

…Ця жінка вже стільки років виводить його із себе. Вона любить млосні романтичні комедії, з її боку ліжка досі спить м’який ведмедик, у неї вісім відтінків губної помади, вона не вміє зашивати дірки й різати хліб рівно. Вона плаче, коли читає книжки. Вона слухає блюз і теж під нього плаче. Вона плаче просто так, коли їй заманеться. Вона пам’ятає всіх героїв із романів якихось там сестер Бронте, проте забуває купити хліба й посолити вермішель. І коли вона прокидається раніше за нього, то ставить свої нестерпні запитання.

Ні, він не пам’ятає, «як усе почалося». Він не пам’ятає, коли до безпам’ятства закохався, не пам’ятає, чому вирішив запросити її на каву під час обідньої перерви, не пам’ятає, коли белькнув оте «ти вийдеш за мене?». І навіть не пам’ятає, навіщо.

Єдине, що він знає, - це те, що нізащо би нічого не змінив, навіть якби добрий чарівник сотню разів давав йому можливість повернутися в минуле, закохатися в іншу (практичну й урівноважену) жінку, яка би сама варила каву вранці й готувала смачні та досолені супи замість вермішелі.

Але він кохав це навіжене дівчисько, хотів бачити її щасливою й досі ні про що не шкодував. Якби вона ще тільки мовчала вранці… Але тоді все було би, напевне, по-іншому, і він нічого б не знав про спеції до кави.

Він не вмів говорити гарних слів, не хотів їх говорити. Якщо чесно - не бачив потреби. Він любив її - і вона це знала. Бачила. Відчувала. Смакувала його коханням щоранку. Інколи хвалила, інколи мурчала, як удоволена кицька, але головне - не ставила своїх безглуздих питань.

- Сьогодні субота, люба. Я зроблю тобі з вершками.

Її звали Лана, і вона любила світанки.

Вона любила їх за гарне небо, свіже, прохолодне повітря - її чоловік ніколи не зачиняв на ніч вікно, хоч яка би була пора року - за сонні обійми, перші слова і (найголовніше) за радісний передсмак нового дня. Чоловік називав Лану Світанковою Дівчинкою, а вона його - Ра, бо його усмішка завжди пробуджувала в ній Радість.

Якщо серйозно, приводи для радості в Лани не обмежувалися світанками й чоловіковим усміхом: вона вміла радіти всьому і робила це прегарно й зі смаком.

Наприклад, заварюючи ранкову каву, вона щоразу вишукувала або вигадувала новий рецепт, вибирала філіжанки з витонченим візерунком, а поруч у маленькій вазочці ставила квіти, запах яких мав неодмінно додати витончених ноток до смаку. А потім красиво те розставляла, фотографувала, робила з тих світлин прекрасні листівки й розсилала їх по всіх усюдах: тішити щасливиць, у чиїх повітових скриньках вони опинялися.

Вона пекла кекси й торти, пляцки й пиріжки, всі неодмінно прикрашаючи так, неначе то були дебютантки на королівському балу, а не просто солодощі. Лана загортала їх у цупкий папір шоколадного кольору й, підмостивши на низ кошика якогось куцого пледа, вмощувала туди своє солодке творіння й сідала на велосипед: її барвиста сукенка розвівалася за вітром, перехожі й проїжджі усміхалися дівчині й поступалися дорогою, а кошик із солодощами за декілька хвилин доповнювали це й декілька дрібних букетиків польових квітів, зібраних при дорозі.

- Добрий день! - Лана заходила в маленьке й завжди дуже людне поштове відділення, дзвінко віталася та усміхалася насупленій черзі й схвильованим тітонькам за склом.

- Ставай у чергу, ти куди? - кидала їй якась особливо похмура тітонька з великою торбою в клітинку коло ніг.

- Я вас не затримаю, - шепотіла Лана й показувала на квіти. - Лише подарую поштарці квіти й поїду далі.

- З якого раю вас прислали? - високий хлопець ізсередини черги передумав супитися й вирішив познайомитися з дівчиною. Але Лана лишень увічливо усміхнулася і пробралася до високого скла.

- З третім днем літа!

- У мене людина, станьте в чергу… - почала швидко тараторити поштарка, але, побачивши квіти й щиру усмішку дівчині притихла.

- Це вам! - Лана передала квіти ошелешеній пані, побажала черзі вдалого дня й вибігла назовні - до сонця, свіжого вітерцю й свого велосипеда.

Наступним місцем призначення був дім її подруги, яка працювала перекладачкою й часом днями не виходила надвір, намагаючись учасно завершити роботу.

- Агов, а хто-хто в теремочку живе?

Аня, хоч утомлена й не менш здивована, ніж поштарка, завжди була рада гостям. Та ще й таким! Вона втягнула Лану в квартир: жартома посварила дівчину за її «фейські розваги» й поспішила на кухню заварювати запашний зелений чай із лимоном та імбиром. А Лана тим часом знайшла в подруги мініатюрну вазочку, набрала в неї води, занурила туди польовий букет й поставила всю цю прекрасність на стіл. Швидко вийняла яблучка з кошика та поклала їх біля Аніного комп'ютера, щоби дівчина хоч часом забувала про роботу й дослухалася до давньої англійської примовки: одне яблуко в день - і лікар ніколи не знадобиться. А на стіл виставила свіжоспечене диво, розгорнула папір і побігла до подруги на кухню - надто довго Аня там метушилася.

- О-о-ой, що це ти тут улаштувала? - тепер настала Ланина черга дивуватися.

- Думаєш, одна ти тут фея? - підморгнула їй Аня й принадно розклала довкруж галяретки нарізані фрукти, а тоді дістала млинці й полила їх кленовим сиропом. - Ти ж знаєш, зараз у мене в роботі книжка про чарівну рудокосу канадську дівчинку, і не замовити собі цього сиропу я просто не могла!

- Сироп сиропом, а от млинці, галяретка… Я думала, ти тут клято працюєш!

- Ходімо до кімнати. Я ще не розівчилася рахувати й прекрасно пам’ятаю, коли в моїх найкращих подруг вихідний посеред тижня.

Отак-от просто, допоки більшість порядних громадянок сиділи в душних (абозанадто холодних) офісах, чи стояли в насуплених чергах, чи їхали кудись у переповнених автобусах, дівчата влаштували собі малесенький осередок Королівства Вишуканого Смаку й Приємного Товариства. І коли останній шматочок галяретки зник із тарілки, а у чайничку не залишилося чаю, дівчата тепло обійнялися, й Лана побігла до свого велосипеда - усміхатися перехожим, збирати квіти, гладити котів, які зустрінуться по дорозі, й просто дарувати радість.

А потім, уже коли звечоріє, тішити чоловіка новими смаколиками, радіти його усміху й разом із ним дочекатися нового світанку: яскравого, свіжого й дуже надихаючого.

Дата добавления: 2015-05-22