Розділ 19. Характер 5 страница

є принцип синтонності — емоційних потягів і симпатій, які виявля-

ються у стосунках між членами групи і визначають їх характер. Про-

цедура соціометричного дослідження полягає в тому, що кожному

члену групи пропонується відповісти на запитання “З ким би ти

хотів..?”. Воно може стосуватися будь-якої царини людських вза-

ємовідносин. Критерії вибору можуть бути сильними та зорієнтовани-

ми на істотні психологічні якості особистості — її моральні принципи,

силу характеру, вольові та інтелектуальні якості, наприклад: “З ким би

ти пішов у розвідку?”, “До кого б ти звернувся по допомогу при

розв’язанні конфліктної ситуації?” тощо. Критерії можуть бути слаб-

кими, коли вони стосуються вибору партнера для розваг, відпочинку

або ж для забезпечення психологічного комфорту. Такими можуть

бути запитання “З ким би ти хотів проводити своє дозвілля?”, “З ким

би ти хотів сидіти за однією партою?”. При цьому надається мож-

ливість виявити міру бажаності партнера, який обирається, через

послідовний потрійний вибір за принципом: “дуже бажаний”, “бажа-

ний”, “менш бажаний”. Результати одержаних виборів занотовуються

у соціометричну матрицю й аналізуються шляхом підлічення кількості

виборів, зроблених щодо кожного члена групи.

Інформація може бути математично оброблена і виражена графічно

у вигляді соціограми. Популярність членів групи, їх статус має такий ха-

рактер: “зірки” — ті, кого обирають найчастіше; їм поступаються

“бажані”, які мають по три–чотири вибори; менш популярних нази-

вають “малобажані” — один–два вибори; поза вибором залишаються

“ізольовані”, з якими ніхто не виявляє бажання співпрацювати. Пред-

ставники останньої підгрупи становлять собою контингент підвищено-

го соціально-психологічного ризику й потребують до себе особливої

уваги та розуміння.

Проте результати соціометрії не є повністю інформативними і не за-

вжди розкривають справжні мотиви, якими керуються члени групи,

обираючи одних партнерів та ігноруючи інших. Модель групи як

емоційно-психологічного утворення, що є засадовою щодо соціомет-

ричних досліджень, не дає змоги належно проаналізувати міжосо-

бистісні стосунки людей на основі суспільно визначених норм,

ціннісних орієнтацій, оцінок. У цьому зв’язку актуальною стає пот-

реба з’ясувати мотиви, керуючись якими особистість здійснює свій

емоційний (а також діловий) вибір, коли вона віддає перевагу одним

членам групи і не приймає інших.

На думку А. Петровського [7], цей механізм можна позначити як

мотиваційне ядро в міжособистісних стосунках. Експериментально

доведено, що зміст мотиваційного ядра вибору партнера у структурі

міжособистісних стосунків може правити за показник того рівня, яко-

го досягла група у своєму розвитку як колектив. На початкових стадіях

формування групи вибір характеризується безпосереднім емоційним

забарвленням, а орієнтації вибору спрямовані переважно на зовнішні

переваги партнера — зовнішню привабливість, манери, контактність

та ін. Вибір у групах більш високого рівня розвитку здійснюється не

лише на основі почуттів, що виникають при першому враженні, а й ви-

ходячи з оцінки глибших особистісних якостей, що виявляються у

спільній діяльності, у значущих для особистості вчинках, світоглядних

установках, переконаннях.

У структурі сформованих груп чітко виявляються ієрархії статусів

їхніх членів, що визначаються різними соціально-психологічними

чинниками. Найпопулярніші з них належать до підгрупи лідерів.

Лідер — це особистість, яка користується визнанням та авторите-

том у групі й за якою група визнає право приймати рішення у зна-

чущих для неї ситуаціях, бути організатором діяльності групи й ре-

гулювати взаємини в ній.

Лідер групи може бути офіційним, коли він призначається відповідно

до регламенту штатного розпису й виконує покладені на нього функції

керівника, і неформальним, що визнається групою стихійно за його ви-

сокі якості та значущість тих ролей, які він реалізує в колективі та в інте-

ресах колективу. Для колективу оптимальним вважається варіант, ко-

ли формальний лідер-керівник водночас є неформальним лідером. За

цих умов його діяльність здійснюється максимально ефективно і най-

повніше виявляє психологічний потенціал групи.

У колективі за певних обставин часто виникають неофіційні групи,

що так само висувають своїх лідерів, як це часто трапляється у

шкільних класах. Якщо міжособистісні стосунки у групі підпорядко-

вані загальній меті, то наявність лідерів неофіційних груп не тільки

не заважає, а й допомагає колективу розв’язувати поставлені завдан-

ня. Якщо ж цілі діяльності окремих угруповань перестають бути підпо-

рядкованими загальній меті, то колектив, по суті, перетворюється на

конгломерат окремих груп, в яких не лише лідери, а й усі члени можуть

вступати в антагоністичні міжособистісні стосунки. Педагогу важли-

во вчасно помічати ці процеси в колективі, щоб запобігати його руй-

нуванню та розпаду.

5.3. Психологічна сумісність і конфлікт у міжособистісних стосунках

Міжособистісні стосунки складаються в реальних умовах життя та

діяльності людей, у процесі їх взаємодії. На тому, як розвиваються

стосунки, істотно позначаються різні об’єктивні чинники, що визна-

чають успішність таких контактів або ускладнюють їх формування.

Так, комфортні виробничі умови, забезпеченість необхідними засо-

бами праці, чітка організація роботи неодмінно створюють сприятливі

для взаємодії людей умови. Разом з тим важливий вплив на ефек-

тивність такої взаємодії справляє психологічний чинник — їх став-

лення один до одного, психологічна та практична готовність до

співпраці, індивідуально-психологічні особливості людей та ін. Най-

повніше суб’єктивний характер міжособистісних стосунків виявляєть-

ся в сумісності людей.

Сумісність — це оптимальне поєднання якостей людей у процесі

взаємодії, що сприяє успішному виконанню спільної діяльності.

У психології виокремлюють такі чотири різновиди сумісності:

фізичну, психофізіологічну, соціально-психологічну та психологічну.

Фізична сумісність виявляється в гармонійному поєднанні фізичних

якостей двох або кількох людей, що разом виконують певну спільну

діяльність. Наприклад, максимальна продуктивність фізичної праці

можлива лише за умов, коли ті, хто разом її виконує, не поступають-

ся один одному в силі та витривалості. Досить поширеними є кри-

терії відбору за показниками фізичної сумісності у спорті при ком-

плектуванні команд (групування за ваговими категоріями у важкій

атлетиці).

Засадовими щодо психофізіологічної сумісності є особливості

аналізаторних систем, а також властивостей нервової системи. Цей

різновид сумісності передбачає успішність взаємодії людей у тих ви-

дах діяльності, де чутливість у межах тієї чи іншої аналізаторної сис-

теми є вирішальною. Так, робота на конвеєрі потребує певного тем-

пу виконання виробничих операцій від кожного працівника.

У разі невідповідності психофізіологічних характеристик когось із

працівників процес порушується, а може і взагалі припинитися. Для

двох контролерів спільна робота, пов’язана з розрізненням насиче-

ності кольорів, буде неможливою, якщо у них гострота чутливості до

кольорів буде різною. Ще більшого значення в межах цього різнови-

ду сумісності набуває темперамент. Доведено, що найуспішніше взає-

модіяти можуть два неоднакові темпераменти (холерик і флегматик,

сангвінік і меланхолік), гірше — люди з однаковими темпераментами

(два холерики, два меланхоліки). Разом з тим, як зазначалося, у роботі,

яка потребує рухливої нервової системи від усіх її учасників, проти-

лежні темпераменти непридатні.

Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємини людей з

такими особистісними властивостями, які сприяють успішному вико-

нанню соціальних ролей. У цьому разі необов’язковою має бути схо-

жість характерів, здібностей, але обов’язковою — їх гармонія. Жит-

тєвий досвід показує, що контакти встановлюються швидше й вияв-

ляються міцнішими у людей з рисами характеру, що доповнюють

одна одну: одна людина — запальна та імпульсивна, інша — спокійна,

поміркована, хтось є теоретиком, а дехто — практиком тощо.

Проте це не означає, що сумісними виявляються лише люди з про-

тилежними рисами. Сумісність можлива і в разі збігу рис характеру чи

інших особистісних якостей, проте ймовірність руйнування спільноти

за цих обставин вища.

Психологічна сумісність передбачає спільність поглядів, переко-

нань, соціальних і моральних установок, цінностей, ставлень. Усе це

найбільше духовно зближує людей. Психологічна сумісність, яка на

них базується, — це вищий інтегративний рівень сумісності людей,

яка характеризує глибокий, змістовий бік взаємодії та зумовлює її

ефективність.

Відсутність сумісності у групі людей, включених у виконання

суспільно чи особистісно значущої діяльності, за певних умов може

спричинитися до конфлікту.

Конфлікт — це суперечність, що виникає між людьми у зв’язку з

розв’язанням тих чи інших питань соціального чи особистого життя.

Стан конфлікту характеризується гострими негативними емоційни-

ми переживаннями його учасників. Конфлікт може виявитися на рівні

свідомості окремо взятої людини — це внутрішньоособистісний

конфлікт, а також у міжособистісній взаємодії та на рівні міжосо-

бистісних групових стосунків.

Внутрішньоособистісний конфлікт виникає тоді, коли спосте-

рігається сутичка рівних за силою та значущістю, але протилежно

спрямованих мотивів, потреб, інтересів, потягів у однієї й тієї самої

людини (наприклад, необхідність дотримати дане слово та немож-

ливість зробити це через зваби, утриматися від яких особистість не в

змозі).

Міжособистісний конфлікт спричиняється ситуацією, в якій члени

групи прагнуть до несумісних цілей або керуються несумісними цінно-

стями чи нормами, намагаючись реалізувати їх у спільній діяльності.

Конфлікт може виникнути при розподілі функціональних обов’язків

між членами групи чи при обговоренні шляхів досягнення спільної

мети діяльності.

Міжгруповий конфлікт спостерігається там, де гострі суперечності

виявляються у стосунках між окремими соціальними групами, що

мають на меті власні інтереси, причому своїми практичними діями

перешкоджають одна одній. До такого конфлікту можуть призвести

шпигунство, суперництво у боротьбі за зони впливу тощо.

Суперечності в міжособистісних стосунках не завжди спричиню-

ються до конфлікту: чимало з них розв’язуються шляхом домовле-

ності, досягнення консенсусу. У групах і колективах, які вже сформу-

валися і члени яких мають достатній досвід спільного співжиття,

суперечності виникають не так часто, як у новоутворених. Це пов’я-

зане з тим, що завдяки взаємопізнанню та взаємній адаптації дося-

гається такий рівень сумісності членів, коли небезпека розв’язання

конфлікту зводиться до мінімуму. У групах і колективах, що перебу-

вають у стадії становлення та розвитку, суперечності часто завершу-

ються конфліктами. Причинами цьому можуть бути психофізологічна

та соціально-психологічна несумісності, важкий характер окремих

членів, завищена самооцінка тощо. В особистих взаємовідносинах,

що грунтуються на дружніх стосунках і спільності життєвих інтересів,

несумісність рідко буває причиною конфліктів. Коли ж з якихось при-

чин тенденції несумісності починають виявлятися у стосунках, вза-

ємовідносини людей припиняються.

Дослідження сумісності при комплектуванні груп для виконання

складної діяльності, пов’язаної з ризиком, має важливе значення для

забезпечення її надійності та ефективності. Така робота виконується

при підборі екіпажів для космічних польотів, груп альпіністів для

сходження, виробничих груп, коли характер роботи потребує від її

виконавців високого рівня узгодженості в діях і належних морально-

вольових якостей.

ЧАСТИНА III

ДIЯЛЬНIСТЬ

Розділ 6

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ

6.1. Поняття про діяльність

Живим істотам від природи властива активність, яка забезпечує

життєво важливі зв’язки організму із середовищем. Джерелом актив-

ності живих істот є потреби, що спонукають її до відповідних реакцій,

дій. Потреба — це стан живої істоти, в якому виявляється її залежність

від конкретних умов існування. Проте активність тварин і діяльність

людини суттєво відрізняються за психологічними ознаками. Актив-

ність тварин характеризується як поведінка і обмежується інстинк-

тивними та умовно-рефлекторними діями, спрямованими на присто-

сування до умов життя і задоволення різноманітних біологічних потреб

у їжі, розмноженні, захисті. У потребах тварини предмет їх задово-

лення постає як безпосередній стимул активності й визначає сам спосіб

задоволення потреби.

Людська діяльність за сутністю є соціальною. Вона сформувалася

історично, у процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов

життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх потреб, що виникли

й розвинулися історично. Діяльність людини характеризується сві-

домістю і цілеспрямованістю. Особистість як суб’єкт діяльності, за-

довольняючи свої потреби, взаємодіє із середовищем, ставить перед со-

бою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення, виявляє

фізичну й розумову активність у досягненні поставленої мети.

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плану-

ванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдоско-

налення.

Отже, діяльність людини — це свідома активність, що виявляється

в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

6.2. Мета і мотиви діяльності

Мета — це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що

бореться, чого хоче досягти у своїй діяльності. Без мети не може бути

свідомої діяльності.

Цілі людської діяльності виникли й розвивались історично, у

процесі праці. Вони породжуються суспільним життям, умовами, в

яких живе людина, і залежать від виконуваних людиною ролей,

суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей.

Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці

ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до здійснення

віддаленої мети, що висувається на далеку перспективу.

Суспільно важлива, змістовна мета стає джерелом активності осо-

бистості. Тільки велика мета народжує велику енергію. Така мета вик-

ликає єдність розумової, емоційної та вольової діяльності, цілеспрямо-

вану зосередженість свідомості на поставлених цілях. “Рефлекс мети”,

писав І. Павлов, має величезне життєве значення, він є основною фор-

мою життєвої енергії людини. Життя тільки у того змістовне, хто весь

час прагне до певної мети. Як тільки зникає мета, воно стає безбарв-

ним, непривабливим.

Мотив — це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяль-

ності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з

її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інте-

реси, тобто спрямованість особистості на певні об’єкти з метою пізна-

ти їх, оволодіти ними.

Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні потреби (в їжі,

одязі, житлі), духовні та культурні (пізнавальні, суспільно-політичні,

естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане і

найближчим часом) та віддалена (здійснення бажаного планується на

тривалий час). Розрізняють мотиви і за рівнем усвідомлення. Бувають

яскраво й чітко усвідомлювані мотиви — обов’язки перед колективом,

відповідальність, дисциплінованість та ін. Але в багатьох випадках

діють неусвідомлювані спонуки, наприклад звички, упереджене

ставлення до певних фактів життя, людей тощо. Проте незалежно від

міри усвідомлення мотиву діяльності він є вирішальним чинником у

досягненні поставленої мети.

Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умо-

вами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між

цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв’язок. З одного бо-

ку, мета та мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визнача-

ють її зміст і способи виконання, а з іншого — вони й формуються

у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається.

У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інте-

реси, ідеали та переконання — виробничі, розумові, естетичні, спор-

тивні.

6.3. Структура діяльності

В усіх різновидах діяльності люди користуються рухами природ-

женими (безумовно-рефлекторними) та набутими (умовно-рефлектор-

ними). Безумовно-рефлекторні рухи у процесі життя, у результаті

досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до ви-

мог умов життя, культури трудових дій та поведінки. Рухи (ходіння,

мовлення, писання, читання, пов’язані з обробкою матеріалів, грою на

інструменті) під впливом навчання та виховання настільки змінюють-

ся, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер.

У діяльності залежно від її мети та змісту, матеріалу та способів

його обробки рухи об’єднуються в різноманітні комплекси і системи.

Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту,

називають діями. Розрізняють дії предметні та розумові.

Предметні, або зовнішні, дії спрямовані на оволодіння предмета-

ми, контакти з людьми, з тваринами, рослинами і т. ін. Розумові дії ви-

являються у сприйманні, діяльності пам’яті, мислення та ін. Розумові

дії утворюються на грунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії

в результаті інтеріоризації, тобто перенесення у внутрішнє життя лю-

дини, стають змістом розумової діяльності. На перших етапах за-

своєння досвіду діти і дорослі оперують конкретними предметами,

засобами унаочнення, порівнюють, розкладають та об’єднують їх,

знаходять причинні залежності та їх взаємодію. Потім, у результаті

інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає опе-

рувати образами цих предметів і зв’язками та залежностями між ними.

На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомо-

гою понять, виражених у слові.

Інтеріоризоване зовнішнє опрацьовується в мисленні, набуває

логічного оформлення, вплітається в систему знань і попереднього

досвіду людини й реалізується в діяльності у вигляді тих чи інших дій.

Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріори-

зацією.

Важливу роль у діяльності відіграє її регуляція. У процесі засвоєння

знань і досвіду у свідомості людини утворюється образ рухів і дій ви-

конуваної діяльності, або акцептор дії, з яким порівнюється виконува-

на дія в разі її відхилення від окресленого способу її виконання, кори-

гується відповідно до поставленої мети та акцептора дії.

Отже, діяльність — це сукупність цілеспрямованих, усвідомлю-

ваних дій. Свідома діяльність людини характеризується не тільки

цілями та мотивами, а й певними засобами, за допомогою яких вона

здійснюється.

Успішне виконання будь-якої діяльності потребує від людини

оволодіння необхідними для неї засобами. Воно передбачає ви-

роблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для до-

сягнення поставленої мети.

6.4. Засоби діяльності, процес їх засвоєння

Поняття про вміння. Успіх будь-якої діяльності залежить від уміння

її виконувати. Це стосується будь-якої виробничої, педагогічної, спор-

тивної діяльності, писання, читання, гри на музичному інструменті

тощо.

Уміння інколи зводять до знання якоїсь справи, розуміння того,

як вона робиться, ознайомлення з порядком її виконання. Проте це ще

не є вміння, а тільки одна з його необхідних передумов. Людина мо-

же, наприклад, знати правила керування автомобілем, але настільки

недосконало, що їй ніхто не дасть дозволу його водити. Школяр мо-

же знати, як треба складати план оповідання, але буває достатньо

простежити за процесом виконання ним цього завдання, щоб зро-

зуміти, що потрібне вміння у нього ще не сформувалося.

Вміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю у

виконанні дій, з яких складається ця діяльність. Вміє керувати автома-

шиною той, хто, дотримуючись встановлених правил, робить це вправ-

но, чітко й бездоганно, хто має навички у цій справі. Вміє складати

план той учень, в якого вироблені певні навички роботи над текстом.

Так само і вміння грати на якомусь музичному інструменті, малюва-

ти, виконувати фізкультурні вправи та інші завдання спирається на

певні навички. Отже, вміння — це готовність людини успішно викону-

вати певну діяльність, що грунтується на знаннях і навичках.

Діяльність людини найчастіше складається з цілої низки різних

дій. Тому вміння їх виконувати також складається з низки часткових

умінь. Так, уміння керувати автомашиною охоплює такі моменти, як

уміння завести двигун, регулювати його роботу, керувати кермом,

стежити за дорогою, за роботою машини. Вміння учня навчатися

включає вміння планувати свою домашню навчальну роботу, брати-

ся в певні години за її виконання раціональними способами, заучу-

вати заданий текст, виконувати письмові завдання, контролювати ре-

зультат їх виконання. Комплекс часткових, тісно взаємопов’язаних

умінь охоплює все те, що називають умінням: керувати машиною, на-

вчатися, грати на музичному інструменті, малювати.

Поняття про навички. Повторно виконуючи ту чи іншу дію, люди-

на вправляється в її виконанні. Унаслідок цього вдосконалюється ви-

конання нею цієї дії. Дія виконується дедалі швидше, легше, вільніше,

потребує менше напруження, зусиль і вольового контролю, кількість

помилкових рухів зменшується. Людина усвідомлює мету дії, шлях

досягнення цієї мети; техніка ж її досягнення функціонує сама по собі,

більш–менш автоматизовано. Отже, удосконалені шляхом багаторазо-

вих вправ компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому

виконанні дій, називаються навичками.

Наявність навичок полегшує людині виконання свідомих завдань.

За свідомістю залишається можливість починати, регулювати й за-

вершувати дію, а сам рух відбувається без будь-якого подальшого

втручання волі як реальне повторення того, що вже робилося тисячі

разів (І. Сєченов). Людина може усвідомлювати й автоматизовані

компоненти, тобто рухи, з яких складається певна діяльність. У разі по-

треби вона може спрямовувати свою увагу на саму техніку написання

літер з метою, наприклад, вивести їх каліграфічно, красиво. Можуть

усвідомлюватися рухи артикуляційних органів при вимові звуків мо-

ви, звичні рухи пальців при грі на музичному інструменті з метою її

проконтролювати, змінити дещо в них. Людина починає усвідомлю-

вати рухи за появи ускладнень, перешкод у їх виконанні.

Процес формування вмінь і навичок. Уміння і навички формуються

у людини у процесі її навчання. Виокремлюють три основні його фази.

Перша розпочинається з усвідомлення завдання та способів його

виконання. Так, досвідчений майстер з’ясовує і показує новачкові, як

виконувати ті чи інші виробничі операції, а останній ознайомлюється

з ними. Навчаючи учнів писати, їх теж ознайомлюють з тим, як треба

виводити кожну літеру. Потім ті, хто навчається, пробують застосувати

одержані пояснення на практиці, тобто виконувати відповідні дії.

На підставі пояснень, зорового сприймання, показу дії утворюється

перше, ще загальне, схематичне зорове уявлення про просторові та

часові особливості дії — про напрямок та амплітуду рухів, їх швид-

кість, погодження та послідовність. Вправляння супроводжується

значним вольовим зусиллям і почуттям впевненості, віри у свої сили

або сумнівом, нерішучістю, боязкістю. Ці переживання позначають-

ся на ефективності вправляння, сприяючи йому або затримуючи його.

У результаті подальших тренувань, тобто багаторазового повторен-

ня певних дій з метою їх закріплення та вдосконалення, поступово

послідовність рухів стає злагодженішою, а дії — чіткішими та погод-

женішими. Вправність переходить у другу, вищу фазу своєї доскона-

лості. Фізіологічним її підгрунтям є зміцнення в корі великих півкуль

головного мозку тимчасових нервових зв’язків, їх спеціалізація, ви-

роблення певної їх системи, тобто утворення певного динамічного

стереотипу.

Унаслідок тренування виконання дії прискорюється і полегшується.

Усуваються зайві рухи і зменшується напруження при їх виконанні. Це

означає, що іррадіація збудження, яка відбувалася на початку і зу-

мовлювала велику кількість зайвих рухів, змінюється його концент-

рацією. Зайві рухи, які не знаходять “ділового підкріплення”, поступо-

во гальмуються як неадекватні певній ситуації. Адекватні ж рухи

стають економнішими, чіткішими, точнішими.

У процесі вдосконалення виконання дії змінюється співвідношен-

ня аналізаторів, що беруть участь у цьому процесі. Така зміна вияв-

ляється, зокрема, у тому, що зменшується роль зорових і підвищується

роль рухових відчуттів у регуляції дії. Це можна спостерігати під час

формування виробничих, спортивних умінь і навичок, умінь грати на

музичному інструменті та багатьох інших.

Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулю-

вання рухів на основі самоконтролю. Самоконтроль сприяє вироб-

ленню тонких зорових, слухових і рухових диференціювань, а це,

у свою чергу, сприяє точності дій. У процесі підвищення вправності

зоровий контроль за ходом дії, що має провідне значення на почат-

ку вправляння, поступово зменшується, поступаючись контролю за

рухами, тобто контролю за дією тих органів, якими вона здійсню-

ється.

Залежно від того, як рухи автоматизуються, змінюється роль зоро-

вого сприймання у процесі виконання дії. На перших порах зорове

сприймання і дія збігаються, наприклад сприймання літери поєдну-

ється з її вимовою. Таке поєднання неминуче й необхідне, але воно

дуже вповільнює виконання завдання. Унаслідок вправляння сприй-

мання починає дедалі випереджати дію. Так, при швидкому, вираз-

ному читанні вимова прочитаного випереджається сприйманням не ли-

ше окремих складів, а й цілих слів, що йдуть за тим словом, яке

вимовляється. Сприймані наступні елементи тексту підготовлюють

подальші рухи й тим забезпечують швидкий темп і вищу ефективність

виконання дії.

Кожна дія складається з більшої чи меншої кількості рухів. Вміле

виконання дії потребує об’єднання цих рухів у цілісний акт, а цих

актів — у ще складнішу дію.

Наприклад, пілот, літаючи по замкненому колу, за 5–6 хвилин

повинен виконати 200 окремих рухів. Успішно справитися з цим за-

вданням можна, лише об’єднавши їх у складніші цілісні дії. Фізіоло-

гічним підгрунтям об’єднання рухів у цілісну дію є утворення “асо-

ціацій асоціацій”, тобто ланцюгів тимчасових нервових зв’язків,

певних їх систем. Закріплюючись, останні стають стереотипними. Ця

стереотипія і є підгрунтям автоматизованого виконання дії. У цьому

зв’язку вольове зусилля набагато зменшується, повільне зосереджен-

ня уваги на рухах переходить у стан післядовільної уваги, рухи стають

упевненішими і точнішими, полегшується свідомий контроль за

процесом виконуваної дії.

Такий рівень розвитку навички характерний для останньої, третьої

фази вправності. На цій фазі дії стають завченими, що дає можливість

удосконалювати їх, доводити до певного рівня майстерності.

Як уже зазначалося, формування вмінь і навичок починається зви-

чайно зі словесних пояснень і засвоєння правил дії. Оцінка виконаних

Дата добавления: 2015-05-22